Рішення
від 17.07.2024 по справі 917/47/24
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.07.2024Справа № 917/47/24Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Чинчин О.В., за участю секретаря судового засідання Тихоши Л.Г., розглянув у відкритому судовому засіданні справу в порядку загального позовного провадження

за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до про1. Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області» (37200, Полтавська обл., Лохвицький р-н, місто Лохвиця, ВУЛИЦЯ ШЕВЧЕНКА, будинок 1, Ідентифікаційний код юридичної особи 33840390); 2. Департаменту культури і туризму Полтавської обласної військової адміністрації (36014, Полтавська обл., місто Полтава, ВУЛИЦЯ СОБОРНОСТІ, будинок 45, Ідентифікаційний код юридичної особи 02229741) визнання недійсним рішення загальних зборів, статуту, визнання протиправним та скасування розпорядження, скасування запису про державну реєстрацію

Представники:

від Позивача: Прохур Н.І. (представник на підставі ордеру);

від Відповідача-1: не з`явились;

від Відповідача-2: не з`явились;

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

ОСОБА_1 (надалі також - «Позивач») звернувся до Господарського суду Полтавської області з позовом до Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області» (надалі також - «Відповідач - 1»), Полтавської обласної військової адміністрації в особі Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю (надалі також - «Відповідач - 2») про визнання недійсним рішення загальних зборів, статуту, визнання протиправним та скасування розпорядження, скасування запису про державну реєстрацію.

Позовні вимоги обґрунтовані наявністю підстав для визнання недійсним рішення загальних зборів Релігійної організації "Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області", оформленого протоколом від 04.06.2023 року, визнання недійсним статуту Релігійної організації "Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області", визнання протиправним та скасування розпорядження Полтавської обласної військової адміністрації №523 від 02.08.2023 року, скасування запису про державну реєстрацію.

Ухвалою Господарського суду Полтавської області від 08.01.2024 року передано справу №917/47/24 за позовом ОСОБА_1 до Релігійної організації "Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області" та Полтавської обласної військової адміністрації про визнання недійсним рішення загальних зборів, статуту, визнання протиправним та скасування розпорядження, скасування запису про державну реєстрацію за підсудністю до Господарського суду міста Києва.

Відповідно до протоколу автоматичного розподілу справ Господарського суду міста Києва від 01.02.2024 року, справу №917/47/24 передано до розгляду у складі судді Чинчин О.В.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.02.2024 року позовну заяву ОСОБА_1 до Релігійної організації "Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області" та Полтавської обласної військової адміністрації про визнання недійсним рішення загальних зборів, статуту, визнання протиправним та скасування розпорядження, скасування запису про державну реєстрацію залишено без руху.

16.02.2024 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.02.2024 року відкрито провадження у справі 917/47/24, постановлено справу розглядати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 20.03.2024 року,

15.03.2024 року через систему "Електронний суд" від Відповідача 1 надійшов Відзив на позовну заяву, яким просив відмовити в задоволенні позовних вимог та стягнути з позивача витрати на професійну правничу допомогу, понесені відповідачем під час розгляду справи судом.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.03.2024 року, яка занесена до протоколу судового засідання, встановлено Позивачу строк до 5 днів з дня отримання відзиву для надання відповіді на відзив, встановлено Відповідачам строк до 3 днів з дня отримання відповіді на відзив для надання заперечень, відкладено підготовче судове засідання на 10.04.2024 року.

27.03.2024 року через систему "Електронний суд" від Відповідача - 2 надійшла заява про заміну неналежного відповідача у справі.

28.03.2024 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Позивача надійшла відповідь на відзив.

09.04.2024 року систему "Електронний суд" від Відповідача - 1 надійшли заперечення.

10.04.2024 року у судовому засідання представником Позивача було заявлено усне клопотання про відкладення розгляду справи.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.04.2024 року, яка занесена до протоколу судового засідання, задоволено клопотання Позивача, встановлено Позивачу строк до 2 днів з 11.04.2024 для подання клопотання про заміну неналежного відповідача у письмовому вигляді та відкладено підготовче судове засідання на 17.04.2024 року.

11.04.2024 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача 1 надійшла заява про проведення судового засідання у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.04.2024 року заяву Релігійної організації "Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області" про проведення судового засідання у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів повернуто Заявнику без розгляду.

16.04.2024 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Позивача надійшла заява про заміну відповідача.

16.04.2024 року систему "Електронний суд" від Відповідача - 2 надійшла заява про розгляд справи буз участі уповноваженої особи.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.04.2024 року, яка занесена до протоколу судового засідання, задоволено клопотання Позивача про заміну відповідача 2 на Полтавську обласну військову адміністрацію в особі Департаменту інформаційної діяльності, культури, національностей та релігій, зобов`язано Позивача направити на адресу Відповідача 2 копії всіх заяв по суті позовних вимог із доданими до них документами, у строк не пізніше 2 днів з 18.04.2024, докази чого надати суду; зобов`язано Відповідача 1 направити на адресу Відповідача 2 копії всіх заяв по суті позовних вимог із доданими до них документами, у строк не пізніше 2 днів з 18.04.2024, докази чого надати суду; встановлено Відповідачу 2 строк до 5 днів з дня отримання копії позовної заяви з додатками для надання відзиву на позовну заяву; встановлено Позивачу строк до 5 днів з дня отримання відзиву від Відповідача 2 для надання відповіді на відзив; встановлено Відповідачу 2 строк до 5 днів з дня отримання відповіді на відзив для надання заперечень; продовжено строк проведення підготовчого провадження на 30 днів, відкладено підготовче судове засідання на 29.05.2024 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.04.2024 року замінено неналежного Відповідача - Полтавську обласну військову адміністрацію в особі Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю (36014, Полтавська обл., місто Полтава, ВУЛИЦЯ СОБОРНОСТІ, будинок 45, Ідентифікаційний код юридичної особи 36274395) на належного Відповідача - Департамент культури і туризму Полтавської обласної військової адміністрації (36014, Полтавська обл., місто Полтава, ВУЛИЦЯ СОБОРНОСТІ, будинок 45, Ідентифікаційний код юридичної особи 02229741) по справі №917/47/24.

18.04.2024 року через систему «Електронний суд» від Відповідача - 1 надійшла заява на виконання вимог ухвали суду.

22.04.2024 року через систему «Електронний суд» від Позивача надійшла заява на виконання вимог ухвали суду.

10.05.2024 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача-2 надійшов відзив на позовну заяву.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.05.2024 року, яка занесена до протоколу судового засідання, задоволено клопотання Відповідача 2 про розгляд справи без участі представника, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 26.06.2024 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.06.2024 року, яка занесена до протоколу судового засідання, відкладено розгляд справи на 17.07.2024 року.

16.07.2024 року через систему «Електронний суд» від Відповідача - 1 надійшла заява про проведення судового засідання за відсутності представника Відповідача - 1.

В судовому засіданні 17 липня 2024 року представник Позивача підтримав вимоги та доводи позовної заяви, просив суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Представники Відповідачів не з`явились, про дату, час та місце судового засідання були повідомлені належним чином, що підтверджується протоколом судового засідання від 26.06.2024 року, повідомленням про доставлення процесуального документа до електронного кабінету Відповідача - 2. Крім того, Відповідач - 1 подав на адресу суду заяву про розгляд справи за його відсутності, яка Судом розглянута та задоволена.

Таким чином, Суд приходить до висновку, що Відповідачі про час та місце судового засідання були повідомлені належним чином.

Приймаючи до уваги, що Відповідачі були належним чином повідомлені про дату та час судового засідання, враховуючи, що матеріали справи містять достатньо документів для розгляду справи по суті, Суд вважає, що неявка в судове засідання представників Відповідачів не є перешкодою для прийняття Рішення у даній справі.

Відповідно до статті 233 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

В судовому засіданні 17 липня 2024 року, на підставі статті 240 Господарського процесуального кодексу України, оголошено вступну та резолютивну частини Рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ

20.03.1992 року рішенням виконавчого комітету Полтавської обласної ради народних депутатів зареєстровано статут Благовіщенської церкви - місто Лохвиця. (т.2 а.с.37-39)

Розпорядженням Полтавської обласної державної адміністрації №378 від 29.09.2009 року зареєстровано статут Благовіщенської релігійної громади Української православної церкви м. Лохвиці Полтавської області у новій редакції. (т.2 а.с.40-41)

Згідно з п.2.1 Статуту органами Парафіяльного управління є Парафіяльні загальні збори, очолювані настоятелем, та Парафіяльна рада підзвітна настоятелю. Парафіяльні збори вважаються чинними за умови присутності на них не менше двох третин від числа членів Парафіяльних зборів, рішення яких приймають простою більшістю голосів.

Членами Парафії є православні віруючі, клірики та миряни, які досягли 18-річного віку, визнають Статут УПЦ, регулярно відвідують богослужіння і не перебувають під забороною чи церковним судом, що унеможливлює участь у богослужбовому житті. (п.2.2 Статуту)

Згідно з п.2.3 Статуту Парафіяльні збори відповідно до Статуту УПЦ: обирають Парафіяльну раду, Голову, та ревізійну комісію. Рішення Парафіяльних зборів про обрання Голови Парафіяльної ради затверджує єпархіальний архієрей.

Парафіяльна рада є виконавчим і розпорядчим органом Парафії і підзвітна Парафіяльним зборам та настоятелю. Парафіяльна рада складається з голови, його помічника та скарбника. Парафіяльна рада обирається з числа активних членів парафії за ознаками компетентності, та відданості УПЦ строком на три роки без обмеження числа переобрань. (п.2.4 Статуту)

У п.2.5 Статуту зазначено, що Парафіяльна рада згідно зі Статутом УПЦ разом з настоятелем скликає Парафіяльні збори.

У п.2.8 Статуту зазначено, що канонічним керівником парафії є настоятель, якого призначає єпархіальний архієрей. Настоятель разом з Парафіяльною радою скликає Парафіяльні збори.

Згідно з п.5.1 Статуту зміни та доповнення до цього Статуту вносяться на розгляд Парафіяльних зборів уповноваженими представниками парафії виключно зі згоди єпархіального архієрея і реєструються в тому ж порядку.

Рішенням Парафіяльних загальних зборів віруючих релігійної організації Релігійна громада Благовіщенської Української православної церкви», оформленим протоколом №2 від 21.11.2022 року, зокрема, затверджено фіксоване членство в Парафіяльних загальних зборах згідно з чинним Статутом релігійної організації «Релігійна громада Благовіщенської Української православної церкви», затверджено журнал реєстру фіксованих членів релігійної організації «Релігійна громада Благовіщенської Української православної церкви» в 2 екземплярах. (т.1 а.с.17-22)

04.06.2023 року проведено загальні збори членів релігійної громади Благовіщенської Української Православної церкви, оформлені протоколом №1, на яких були присутні 325 осіб та вирішено, зокрема:

1. встановити список членів загальних зборів релігійної громади, які беруть участь в цих загальних зборах.

2. змінити підлеглість Релігійної громади у канонічним та організаційних питаннях шляхом входу до складу релігійного об`єднання - Православної Церкви України, а також визначити, що Релігійна громада канонічно та організаційно підпорядковується Управлінню Полтавської Єпархії Православної Церкви України та Київській Митрополії Православної Церкви України, є підзвітною єпархіальним зборам та єпархіальному архірею Полтавської єпархії Православної Церкви України (Православної Церкви України).

3. змінити офіційне найменування релігійної громади, визначити таке нове найменування релігійної громади: «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області».

4. викласти та прийняти Статут релігійної організації в новій редакції. Подати прийнятий статут релігійної громади в новій редакції на затвердження Єпархіальному архірею Управління Полтавської єпархії Православної Церкви України.

5. припинити повноваження керівника релігійної громади відповідно до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань - о. Михайла ( ОСОБА_1 ), останнім днем виконання його функціональних обов`язків вважати 04.06.2023.

6. обрати головою парафіяльної ради Релігійної громади Бігун Всеволод Васильович .

7. обрати Сачуру Є.Г. головою ревізійної комісії релігійної громади, Очкусь Б.П. , Дрозденко М.Ф. , Яковенко Т.В. та Кузьменко В.І. - членами ревізійної комісії Релігійної громади строком на три роки.

8. уповноважити голову та секретаря Загальних зборів на підписання цього протоколу.

9. провести реєстрацію статуту релігійної громади в новій редакції, а також державну реєстрацію змін до відомостей про релігійну громаду, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. (т.1 а.с.49-61)

Розпорядженням Полтавської обласної державної адміністрації №523 від 02.08.2023 року зареєстровано статут Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області» у новій редакції. (т.1 а.с.48)

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, Позивач зазначає, що на зборах мешканців територіальної громади м. Лохвиця жоден з членів Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Української Православної Церкви» та він не приймав участі, а тому дані збори не були парафіяльними зборами та не були скликані у спосіб та за процедурою, визначеною Статутом, а особи, які приймали участь у зборах, не були членами Парафії Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Української Православної Церкви». За таких підстав, Позивач просить Суд визнати недійсним рішення загальних зборів Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області», оформлене протоколом №1 від 04.06.2023 року; визнати недійсним статут Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області» у новій редакції; визнати протиправним та скасувати розпорядження №523 від 02.08.2023 року Полтавської обласної державної адміністрації «Про реєстрацію статуту Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області», скасувати запис про державну реєстрацію щодо внесення змін до відомостей про Релігійну організацію «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області», який міститься в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

В обґрунтування заперечень на позовну заяву Відповідач - 1 зазначає, що ні п.2.4.Статуту від 29.09.2009р., ні жодне інше положення в ньому не надає парафіяльним зборам повноваження щодо запровадження фіксованого членства в релігійній організації. Пунктом 2.2. Статуту релігійної громади від 29.09.2009 визначено, що членами Парафії є православні віруючі, клірики та миряни, які досягли 18-річного віку, визнають Статут УПЦ, регулярно відвідують богослужіння і не перебувають під забороною чи церковним судом. Крім того, на підставі цього протоколу не відбулося внесення змін до статуту, що підтверджується витягом з ЄДР, доданим до позовної заяви. В разі запровадження фіксованого членства в релігійній громаді реєстрація відповідних змін до статуту релігійної громади є обов`язковою в силу вимог ч.2 ст.8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» в редакції, діючій на момент прийняття відповідного рішення, 21.11.2023. А тому даний протокол №2 не може підтверджувати приналежність або її відсутність будь-яких конкретних осіб, що проживають на території громади, до релігійної організації. По суті позивач не довів своє твердження, що особи, які зібралися на збори релігійної громади 04.06.2023 року не є членами релігійної громади. Позивачем не наданого жодного доказу, на якій підставі він не вважає жителів м. Лохвиця Полтавської області, які прийшли на парафіяльні збори та прийняли оскаржуване рішення про зміну канонічного підпорядкування, не парафіянами релігійної громади.

В обґрунтування заперечень на позовну заяву Відповідач - 2 зазначає, що уповноваженою особою Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області» було подано заяву та інші документи для реєстрації статуту в новій редакції та зміни підлеглості релігійної громади в канонічних та організаційних питаннях зі УПЦ до складу ПЦУ. А тому Позивачем не доведено незаконність та порушення процедури прийняття розпорядження №523 від 02.08.2023 року Полтавської обласної державної адміністрації.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Стаття 6 Конвенції передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно із статтею 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу закріплено у статті 16 Цивільного кодексу України. Суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист їх прав і охоронюваних законом інтересів, які порушені або оспорюються. Наявність права на пред`явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а лише однією з необхідних умов реалізації права, встановленого вищевказаними нормами.

Частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (стаття 20 Господарського кодексу України).

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (частина 2 статті 11 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Корпоративними правами, відповідно до ст. 167 Господарського кодексу України, є права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

Отже, у корпоративних відносинах об`єктом захисту виступають корпоративні права учасника товариства.

Стаття 55 Господарського кодексу України визначає господарські організації як юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку.

Згідно із ст. 35 Конституції України, кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

У відповідності до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 1, 2 ст. 3 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання. Ніхто не може встановлювати обов`язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії.

Відповідно до статті 13 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації. Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).

Згідно зі статтею 7 Закону Релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).

Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями).

На інші організації, утворені за релігійною ознакою, дія цього Закону не поширюється.

Положеннями частин першої - п`ятої статті 8 Закону визначено, що релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.

Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).

Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

Отже, спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом) відносяться до спорів щодо управління такою юридичною особою і мають розглядатись у порядку господарського судочинства.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року по справі № 910/10011/19.

При цьому Велика Палата Верховного Суду знов звертає увагу, що спори, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними в розумінні пункту 3 частини першої статті 20 ГПК незалежно від того, чи є позивач та інші учасники справи акціонерами (учасниками) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами ГПК. Подібні за змістом висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18, від 18 березня 2020 року у справі № 466/6221/16-а, від 15 квітня 2020 року у справі № 804/14471/15, від 03 листопада 2020 року у справі № 922/88/20.

Відповідно до положень статті 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов`язків і здійснювати їх через своїх учасників. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Відповідно до статті 97 Цивільного кодексу України, управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Згідно зі ст. 98 Цивільного кодексу України загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу.

1. встановити список членів загальних зборів релігійної громади, які беруть участь в цих загальних зборах.

6. обрати головою парафіяльної ради Релігійної громади Бігун Всеволод Васильович .

8. уповноважити голову та секретаря Загальних зборів на підписання цього протоколу.

Поряд з цим за частиною 1 статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" правоздатність релігійної організації визначає її статут (положення), який підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону. Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з`їздах, конференціях.

Стаття 14 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" визначає, що для реєстрації статуту (положення) релігійної громади громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - до Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Для реєстрації статуту (положення) релігійної громади у новій редакції до органу реєстрації статуту подаються:

1) заява за підписом керівника або уповноваженого представника релігійної громади;

2) статут (положення) релігійної громади у новій редакції.

До статуту (положення) релігійної громади у новій редакції додатково подаються:

1) належним чином засвідчена копія протоколу (або витяг з протоколу) загальних зборів релігійної громади про внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної громади, ухвалених відповідно до порядку, визначеного у чинному на момент внесення змін статуті (положенні) релігійної громади, із зазначенням списку учасників цих загальних зборів;

2) оригінал чи належним чином засвідчена копія чинної на дату подання документів редакції статуту (положення) релігійної громади, до якого мають бути внесені зміни і доповнення, з відміткою про державну реєстрацію (з усіма змінами, що до нього вносились), та оригінал свідоцтва, виданого органом реєстрації (якщо таке видавалося).

Разом з тим Закон не визначає порядку вступу, прийняття до складу членів релігійної громади, їх обліку, а залишає вирішення цього питання самій громаді.

За таких підстав, Позивач зазначає, що на підставі рішення Парафіяльних загальних зборів віруючих релігійної організації Релігійна громада Благовіщенської Української православної церкви», оформленого протоколом №2 від 21.11.2022 року, було затверджено фіксоване членство в Парафіяльних загальних зборах, яке налічує 47 осіб згідно з відповідним списком.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03.04.2024 у справі №906/1330/21, здійснивши аналіз положень Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", зробила такі висновки:

"законодавець лише в необхідних загальних рисах врегулював порядок реалізації релігійними громадами права на зміну підлеглості у канонічних і організаційних питаннях:

1) рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами;

2) рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади;

3) рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.

При цьому законодавець визнав автономію релігійної громади у визначенні кількості її членів, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади, а також у питаннях членства на таких засадах:

- членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади;

- релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади в порядку, встановленому її статутом (положенням)".

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Свято-Михайлівська Парафія проти України" від 14.06.2007 зазначено, що стаття 8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" в редакції від 15.03.2022 жодним чином не обмежила чи перешкодила релігійній організації на власний розсуд визначати, в який спосіб вона вирішуватиме, чи приймати нових членів, визначатиме критерії членства та процедуру обрання органів управління. З точки зору статті 9 Конвенції застосованої разом зі статтею 11, це були рішення, які лежать в площині приватного права та які не мають бути об`єктом втручання з боку органів державної влади, якщо вони не порушують прав інших осіб, чи підпадають під обмеження, встановлені пунктами 2 статей 9 та 11 Конвенції. Іншими словами, держава не може зобов`язати легально існуюче приватно-правове об`єднання прийняти нових та виключити обраних членів. Втручання такого роду суперечитиме свободі релігійних об`єднань вільно регулювати свою поведінку та вільно вести свої справи (пункти 146, 150 вказаного рішення Європейського суду з прав людини).

У вищезазначеному рішенні Європейський суд з прав людини зазначив, що релігійні об`єднання вправі визначати на власний розсуд спосіб, в який вони прийматимуть нових та виключатимуть існуючих членів. Внутрішня структура релігійної організації та норми, що регулюють членство в ній, мають розглядатися як спосіб, в який такі організації виражають їх погляди та дотримуються своїх релігійних традицій. Суд вказав, що право на свободу віросповідання виключає будь-які повноваження держави оцінювати легітимність способу вираження релігійних поглядів.

Крім того, у пунктах 52, 147, 151 рішення у справі "Свято-Михайлівська Парафія проти України" від 14.06.2007 зазначено, що Верховний Суд у складі трьох суддів відхилив касаційну скаргу громади-заявника, тому що положення статуту Парафії суперечили відповідному законодавству. Колегія також зазначила, що положення статуту відносно фіксованого членства суперечили законодавству, оскільки не дозволяли більшості релігійної групи проявляти свої релігійні переконання шляхом участі в управлінні церковними справами. Зокрема, Верховний Суд України зазначив: "...статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству. Оскільки діюче законодавство не передбачає обов`язкового чи іншого фіксованого членства віруючих даного віросповідання, в правовому значенні парафіяльні збори та загальні збори релігійної громади є поняттями тотожними, судова колегія виснувала, що пункти 2.12, 2.13 статуту не повністю відповідають діючому законодавству, що призвело до фактичного усунення від вирішення статутних питань більшості релігійної громади і порушення їх права на віросповідання". Європейський суд з прав людини визнав, що не є "належними та достатніми" висновки, викладені в ухвалі Верховного Суду від 21 квітня 2000 року, що вимога "фіксованого членства" в релігійній організації не була закріплена законодавчо та що "збори парафіян" та "загальні збори релігійної групи" збігаються за значенням, і, таким чином, що права більшості релігійної групи та їх права на віросповідання були порушені. Суд вважав, що внутрішня організація Парафії чітко визначена статутом. Органи державної влади, включно з судами, знехтували цією внутрішньою структурою Парафії як приватно-правового об`єднання, зазначивши, що відповідна релігійна група була лише меншістю з "постійного складу релігійної групи", яка складалась близько з 300 осіб, які не були запрошені взяти участь в Парафіяльних зборах, хоча вони й є частиною групи.

Враховуючи викладене, Суд зазначає, що чинне законодавство України не передбачає фіксованого членства віруючих даного віросповідання, а тому прийняття рішення Парафіяльних загальних зборів віруючих релігійної організації Релігійна громада Благовіщенської Української православної церкви», оформленого протоколом №2 від 21.11.2022 року, суперечить Конституції України, вимогам Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", оскільки прийняття вказаного рішення не дозволяє більшості релігійної групи проявляти свої релігійні переконання шляхом участі в управлінні церковними справами.

Як зазначено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03.04.2024 у справі №906/1330/21: "… у питанні наявності порушеного права, що є підставою для звернення до суду, необхідно враховувати, що право на свободу віросповідання включає забезпечення вільної можливості сповідувати свою релігію, дотримуватися релігійної практики та релігійних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими єдиновірцями".

Велика Палата Верховного Суду у наведеній постанові також виходить з того, що: "законодавець у частині восьмій статті 8 Закону закріпив правило, спрямоване на захист права на свободу віросповідання частини громади, яка не згідна з рішенням про зміну підлеглості: вона має право утворити нову релігійну громаду і укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їхнім власником (користувачем). Тому далі Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що самим визнанням державою права на вільну зміну релігійною громадою підлеглості в канонічних і організаційних питаннях з тих підстав, на які вказує Позивач, не може порушуватись право настоятеля цієї громади чи її члена на свободу віросповідання".

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.04.2024 у справі №906/1330/21 також виснувала, що завданням суду є визначення того, чи заходи, вжиті на національному рівні, є виправданими та пропорційними, а також наскільки виправданим є втручання суду у внутрішні справи релігійної громади.

Як встановлено Судом, згідно з п.2.1 Статуту органами Парафіяльного управління є Парафіяльні загальні збори, очолювані настоятелем, та Парафіяльна рада підзвітна настоятелю. Парафіяльні збори вважаються чинними за умови присутності на них не менше двох третин від числа членів Парафіяльних зборів, рішення яких приймають простою більшістю голосів.

Суд зазначає, що 04.06.2023 року рішеннями загальних зборів членів релігійної громади Благовіщенської Української Православної церкви, оформленим протоколом №1, на яких були присутні 325 осіб, було прийнято оспорюване Позивачем у цій справі рішення, зокрема, про зміну підлеглості громади у канонічних та організаційних питаннях.

При цьому, як вбачається з протоколу №1 від 04.06.2023 року, на вказаних загальних зборах не був присутній настоятель Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Української Православної Церкви» ОСОБА_1., про що він також зазначав у позовній заяві. Листом б/н від 21.06.2023 року ОСОБА_1 повідомив міського голову Лохвицької міської ради Миргородського району Полтавської області про те, що Благовіщенська релігійна громада не проводила жодних зборів щодо зміни конфесійної приналежності та не приймала будь - яких рішень, члени релігійної громади не виявляли бажання змінювати конфесійну підлеглість з УПЦ на ПЦУ. (т.2 а.с.64)

Крім того, як вбачається з листів №01-65/3729 від 16.06.2023 р., №01-65/3730 від 16.06.2023 р. Полтавська обласна військова адміністрація просила Лохвицьку міську територіальну громаду, Миргородську районну військову адміністрацію надати висновки та з`ясувати кількість членів релігійної громади, які виявили бажання змінити конфесійну підлеглість з УПЦ до ПЦУ і тих, хто вирішили залишитись у юрисдикції УПЦ. (т.2 а.с.57-58)

У відповідь на які Миргородська районна військова адміністрація листом №1523/01.1-42 від 06.07.2023 року повідомила, що з`ясувати та підтвердити допустимими доказами кількість членів релігійної громади, які виявили бажання змінити конфесійну підлеглість з УПЦ до ПЦУ і тих, хто вирішили залишитись у юрисдикції УПЦ не вдалось. (т.2 а.с.59-60) Листом №03-01/1054 від 09.07.2023 року Миргородська районна військова адміністрація повідомила, що за інформацією настоятеля Благовіщенської релігійної громади Української православної церкви м. Лохвиці Полтавської області ОСОБА_1. на зібранні жителів Лохвицької територіальної громади 04.06.2023 не було членів релігійної громади, не був присутній і настоятель храму, а тому члени релігійної громади Благовіщенської релігійної громади Української православної церкви м. Лохвиці Полтавської області стверджують, що не виявляли бажання змінювати та перереєстровувати статут. (т.2 а.с.62-63)

Враховуючи викладене, Суд зазначає, що дії настоятеля Благовіщенської релігійної громади Української православної церкви м. Лохвиці Полтавської області ОСОБА_1.Ф., які виразились у неприйнятті участі у загальних зборах членів релігійної громади Благовіщенської Української Православної церкви 04.06.2023 року й небажанні вийти з підпорядкування Української православної церкви (Московського Патріархату), складової частини Російської православної церкви, свідчать про його добровільну відмову від виконання покладених на нього Статутом обов`язків та повноважень.

Судом розглянуті та відхилені доводи Позивача в частині того, що на зборах членів релігійної громади Благовіщенської Української Православної церкви, які відбулись 04.06.2023 року, брали участь особи, які не були членами Благовіщенської релігійної громади Української православної церкви м. Лохвиці Полтавської області та не вправі були діяти як орган юридичної особи, повноважний приймати рішення про зміну канонічної підлеглості, зміну керівника, назву релігійної організації та внесення змін до статуту, на той час, коли він був настоятелем громади, оскільки саме Позивач мав вказати, на чому ґрунтуються такі його твердження, тобто вказати на критерії, які дозволяли б суду встановити, чи є певна особа членом громади.

При цьому, Суд зазначає, що Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" (частина друга статті 8) визначає, що релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).

Проте, Статут Благовіщенської релігійної громади Української православної церкви м. Лохвиці Полтавської області, зареєстрований розпорядженням Полтавської обласної державної адміністрації №378 від 29.09.2009 року, не встановлює будь-якого врегульованого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у релігійну громаду, а також порядку їх обліку та ведення реєстру, які б дали можливість чітко ідентифікувати реальну кількість членів релігійної громади, а також не містить поняття фіксованого членства, процедури прийняття в члени релігійної громади.

При цьому при зверненні до суду з вказаним позовом Позивач мав послатись на відповідне положення статуту, яке визначає вказаний порядок, однак він на такі положення статуту не посилається. Такої ж позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.04.2024 у справі №906/1330/21.

Згідно з частинами першою, третьою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

Кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені позовні вимоги. Суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв`язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Сторона судового спору, яка не погоджується з доводами опонента, має їх спростовувати шляхом подання відповідних доказів, наведення аргументів, надання пояснень тощо. Інакше принцип змагальності, задекларований у статті 13 ГПК України, втрачає сенс.

З огляду на вищевикладене, приймаючи до уваги постанову Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2024 у справі №906/1330/21, Суд приходить до висновку, що Позивачем не надано жодних належних, допустимих та достовірних доказів в розумінні ст.ст. 76, 77, 78, 79, 91 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження його доводів, викладених у позовній заяві, а тому у суду відсутні підстави для висновку про порушення Закону при ухваленні оспорюваного рішення Релігійної громади і, як наслідок, для втручання у справи Релігійної громади шляхом визнання цього рішення недійсним.

Що стосується наявності порушених, не визнаних або оспорюваних прав, свобод та/або інтересів ОСОБА_1 , Суд зазначає.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно з ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Частиною 2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Верховним Судом у постанові від 19.01.2022 по справі №924/316/21 вказано, що наведена норма визначає об`єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб`єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб`єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов`язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Аналогічний правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 10.11.2021 по справі №910/8060/19.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Одночасно, слід зазначити, що згідно з ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з приписами ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих законами України.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.

Водночас статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб`єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Аналогічну позицію викладено у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 р. "Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України".

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

У постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 зауважено, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Верховний Суд у постанові від 21.12.2021 по справі №917/664/19 зауважив, що гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Таким чином, виходячи зі змісту ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством - ефективність), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

Отже, Позивачем при зверненні до суду з позовом про визнання недійсним рішення загальних зборів Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області», оформленого протоколом №1 від 04.06.2023 року, повинно бути доведено суду обставини порушення його прав та законних інтересів унаслідок прийняття цього рішення, невідповідність його вимогам чинного законодавства, а також ефективність обраного способу захисту, а саме обставини того, що у разі задоволення позовних вимог порушені права та законні інтереси позивача буде відновлено.

Верховний Суд у постанові від 13.01.2022 по справі №921/591/20 зауважив, що додатково, в контексті обраного способу захисту, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (пункт 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).

Крім того, Верховний Суд, у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, в постанові від 27.01.2020 року у справі № 598/157/15-4, яка стосувалася розгляду позову фізичних осіб до релігійної громади, яка змінила підлеглості у канонічних та організаційних питаннях, про визнання недійсним протоколу, яким оформлено рішення загальних зборів членів релігійної громади про зміну підлеглості у канонічних та організаційних питаннях, дійшов висновку, що "так як на загальних зборах членів релігійної громади приймалося рішення лише про зміну підлеглості релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях і, як наслідок, про прийняття статуту цієї релігійної громади у новій редакції, в той час як жодного рішення щодо відвідування церкви не приймалося, відсутні підстави вважати, що відбулось втручання у право позивачів на свободи віросповідання".

Суд звертає увагу, що рішенням загальних зборів Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області», оформленим протоколом №1 від 04.06.2023 року, не вирішувалося питання відвідування жодною з осіб, в тому числі і ОСОБА_1 , культової споруди Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області».

За таких підстав, Суд приходить до висновку, що Позивач не надав доказів, які б свідчили про порушення його прав та законних інтересів в результаті прийняття рішення загальних зборів Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області», оформленого протоколом №1 від 04.06.2023 року. Так, Суд зазначає, що доводи Позивача, викладені у позовній заяві, є лише припущеннями останнього, які не підтверджені жодними належними та допустимими доказами.

Враховуючи викладене, Суд приходить до висновку, що Позивачем належними та допустимими доказами не доведено наявності у нього порушеного права, яке підлягає захисту шляхом визнання недійсним рішення загальних зборів Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області», оформленого протоколом №1 від 04.06.2023 року.

Таким чином, відсутність порушення прав та законних інтересів ОСОБА_1 є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові (аналогічну правову позицію викладено в постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 у справі №910/6091/19).

За таких підстав, позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання недійсним рішення загальних зборів Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області», оформленого протоколом №1 від 04.06.2023 року, не підлягають задоволенню.

Що стосується позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання протиправним та скасування розпорядження №523 від 02.08.2023 року Полтавської обласної державної адміністрації «Про реєстрацію статуту Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області», скасування запису про державну реєстрацію щодо внесення змін до відомостей про Релігійну організацію «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області», який міститься в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Суд зазначає.

Велика Палата Верховного Суду в пунктах 78-99 постанови від 06.04.2021 року у справі № 910/10011/19 вказала наступне: "Відповідно до ч. і ст. 2 ГПК України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Згідно із ч.2 ст. 4 ГПК України, юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Якщо у зборах брали участь особи, які не вправі були діяти як орган юридичної особи, повноважний приймати нову редакцію статуту, то така нова редакція не є чинною, бо вона не була прийнята юридичною особою в особі відповідного органу. Водночас реєстрація такої нової редакції порушує правову визначеність щодо того, статут у якій саме редакції є чинним - у новій чи в попередній. Отже, позовна вимога фактично спрямована не на позбавлення статуту в новій редакції юридичної сили, а на захист порушеного інтересу в правовій визначеності. Реєстрація статуту в новій редакції, прийнятій не органом юридичної особи, а неуповноваженими на це особами, може порушувати інтерес у правовій визначеності як членів Релігійної організації, так і самої Релігійної організації як юридичної особи Такий інтерес підлягає судовому захисту.

Водночас Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі N 338/180/17, від її вересня 2018 року у справі N 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі N 569/17272/15-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі N 910/3907/18.

Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).

Водночас відповідно до пункту 2 частини першої статті 25 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" державна реєстрація та інші реєстраційні дії проводяться на підставі судових рішень, що набрали законної сили та тягнуть за собою зміну відомостей в Єдиному державному реєстрі, а також що надійшли в електронній формі від суду або державної виконавчої служби відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" щодо: визнання повністю або частково недійсними рішень засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу; визнання повністю або частково недійсними змін до установчих документів юридичної особи; заборони (скасування заборони) вчинення реєстраційних дій; накладення/зняття арешту корпоративних прав; зобов`язання вчинення реєстраційних дій; скасування реєстраційної дії/запису в Єдиному державному реєстрі; виділу юридичної особи; провадження у справах про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, прийнятих відповідно до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"; припинення юридичної особи, що не пов`язано з банкрутством юридичної особи; відміни державної реєстрації припинення юридичної особи; припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця, що не пов`язано з банкрутством юридичної особи; відміни державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця; відміни в порядку апеляційного/ касаційного оскарження судового рішення, на підставі якого вчинено реєстраційну дію.

Отже, судове рішення про визнання недійсним розпорядження про реєстрацію статуту Релігійної організації в новій редакції не є підставою для вчинення реєстраційних дій, а відповідна позовна вимога не відповідає ефективному способу захисту прав та інтересів у цих правовідносинах.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що відповідно до частини третьої статті Закону N 987-ХІІ держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту вичерпує свою дію з моменту внесення таких змін або доповнень до статуту (прийняття статуту в новій редакції).

Отже, зважаючи на характер спірних відносин, належному способу захисту інтересу Релігійної організації та/або її членів відповідає позовна вимога про визнання недійсним статуту Релігійної організації в новій редакції. Судове рішення про задоволення такої позовної вимоги є підставою для приведення суб`єктом державної реєстрації відомостей про Релігійну організацію, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, у відповідність до відомостей статуту Релігійної організації в попередній редакції.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі N925/642/19)."

Враховуючи викладене, Суд приходить до висновку, що позовна вимога в частині визнання протиправним та скасування розпорядження №523 від 02.08.2023 року Полтавської обласної державної адміністрації «Про реєстрацію статуту Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області», як і похідні від неї позовні вимоги про скасування запису про державну реєстрацію щодо внесення змін до відомостей про Релігійну організацію «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області», який міститься в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, є неналежним способом захисту, що є підставою для відмови у позові в цій частині.

Що стосується позовної вимоги ОСОБА_1 в частині визнання недійсним статуту Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області» у новій редакції, Суд приходить до висновку, що вона також не підлягає задоволенню, як похідна вимога від вимоги про визнання недійсним рішення загальних зборів Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області», оформленого протоколом №1 від 04.06.2023 року, в задоволенні якої Судом відмовлено.

Згідно зі ст. 17 Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Суд зазначає, що, навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (див. рішення від 1 липня 2003 р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", заява N 37801/97, п. 36).

У п.50 рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.2010 "Справа "Трофимчук проти України"" (Заява N 4241/03) зазначено, що Суд повторює, що оцінка доказів є компетенцією національних судів і Суд не підмінятиме власною точкою зору щодо фактів оцінку, яку їм було надано в межах національного провадження. Крім того, гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (див. рішення від 27 жовтня 1993 року у справі "Домбо Беєер B. V. проти Нідерландів", п. 31, Series A, N 274).

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Таким чином, враховуючи вищенаведене, оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, Суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області», Полтавської обласної військової адміністрації в особі Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю про визнання недійсним рішення загальних зборів, статуту, визнання протиправним та скасування розпорядження, скасування запису про державну реєстрацію є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню у повному обсязі.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору залишаються за Позивачем.

На підставі викладеного, керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236 - 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

УХВАЛИВ

1. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Релігійної організації «Благовіщенська релігійна громада Православної Церкви України м. Лохвиця Полтавської області», Полтавської обласної військової адміністрації в особі Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю про визнання недійсним рішення загальних зборів, статуту, визнання протиправним та скасування розпорядження, скасування запису про державну реєстрацію - відмовити у повному обсязі.

2. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Північного апеляційного господарського суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

3. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Дата складання та підписання повного тексту рішення: 19 липня 2024 року.

Суддя О.В. Чинчин


Суд	Господарський суд міста Києва
Дата ухвалення рішення	17.07.2024
Оприлюднено	22.07.2024
Номер документу	120484551
Судочинство	Господарське
Категорія	Справи позовного провадження Справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин про оскарження рішень загальних зборів учасників товариств, органів управління

Чинчин О.В.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

Телеграм Вайбер

Опендатабот для телефону

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

🇺🇦 Зроблено в Україні

Рішеннявід 17.07.2024 по справі 917/47/24ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Судовий реєстр по справі —917/47/24

Рішення від 17.07.2024

Рішення
від 17.07.2024 по справі 917/47/24
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА