Постанова

від 12.12.2024 по справі 280/4827/24

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

12 грудня 2024 року м. Дніпросправа № 280/4827/24

Третій апеляційний адміністративний суд

у складі колегії суддів: головуючого - судді Дурасової Ю.В. (доповідач),

суддів: Божко Л.А., Лукманової О.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Дніпрі апеляційну скаргу Державної судової адміністрації України

на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 24.09.2024 року (головуючий суддя Бойченко Ю.П.)

в адміністративній справі №280/4827/24 за позовом ОСОБА_1 до відповідачів: Запорізького апеляційного суду (відповідача-1), Державної судової адміністрації України (відповідач-2) про стягнення недоплаченої суддівської винагороди, зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_1 , звернувся 27.05.2024 до Запорізького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до відповідачів: Запорізького апеляційного суду, Державної судової адміністрації України, в якому просив:

-стягнути з Запорізького апеляційного суду на користь ОСОБА_1 недоплачену суддівську винагороду за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 включно у розмірі 539 632,25 грн. з відрахуванням з цієї суми обов`язкових податків та зборів;

-зобов`язати Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування Запорізькому апеляційному суду коштів для проведення виплати або для компенсації вже проведеної за цим рішенням виплати ОСОБА_1 недоплаченої суддівської винагороди у сумі 539 632,25 грн за період з 18.04.2020 по 27.08.2020;

Також просив допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення з Запорізького апеляційного суду на користь ОСОБА_1 суддівської винагороди у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 107 926,45 грн з відрахуванням з цієї суми обов`язкових податків та зборів.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначає, що обіймає посаду судді Запорізького апеляційного суду та отримує суддівську винагороду відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII. З 18.04.2020 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13.04.2020 № 553-IX, яким встановлено обмеження нарахування суддівської винагороди десятьма розмірами мінімальної заробітної плати, встановленої на 01.01.2020 року, на період дії карантину, пов`язаного із запобіганням поширенню коронавірусної хвороби. Отже, у період з 18.04.2020 по 27.08.2020 позивач отримував суддівську винагороду в обмеженому розмірі, що суперечить положенням статті 130 Конституції України та нормам Закону № 1402-VIII. Також посилається на Рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 № 10-р/2020.

Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 24.09.2024 року позов задоволено.

Стягнуто з Запорізького апеляційного суду на користь ОСОБА_1 недоплачену суддівську винагороду за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 включно у розмірі 539 632 гривні 25 коп. з відрахуванням з цієї суми обов`язкових податків та зборів.

Зобов`язано Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування Запорізькому апеляційному суду коштів для проведення виплати ОСОБА_1 недоплаченої суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 включно у розмірі 539 632 гривні 25 коп.

Допущено негайне виконання рішення суду в частині стягнення з Запорізького апеляційного суду на користь ОСОБА_1 суддівської винагороди у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 107 926 гривень 45 коп. з відрахуванням з цієї суми обов`язкових податків та зборів.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовано тим, що набрання 18.04.2020 року чинності Законом України "Про внесення змін до Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року № 553-IX, яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнено ст. 29, не змінило правове регулювання правовідносин з нарахування та виплати суддівської винагороди. З огляду на зазначене, невиплата позивачу суддівської винагороди у період з 18.04.2020 по 27.08.2020 включно у розмірі, визначеному ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", є протиправною. Всупереч приписам ч. 2 ст. 130 Конституції України та ч. 1 ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", відповідач 1 застосував до спірних правовідносин положення ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", якими ці відносини не регулюються, внаслідок чого, безпідставно обмежив розмір суддівської винагороди позивача та в період з 18.04.2020 по 27.08.2020 включно виплачував зазначену винагороду в обмеженому розмірі. Невиплата позивачу суддівської винагороди в повному обсязі пов`язана із діяльністю Державної судової адміністрації України як головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення діяльності усіх судів (крім Верховного Суду; стаття 148 Закону №1402-VIII) як суб`єкта владних повноважень, бездіяльністю якого порушено права позивача. Отже, Державна судова адміністрація України, яка здійснює фінансове забезпечення діяльності органів судової влади, у межах повноважень, установлених законом, має здійснити фінансування для виплати належної позивачу суддівської винагороди за період з 18.04.2020 до 27.08.2020 включно у розмірі 539 632,25 гривен

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Державною судовою адміністрацією України (відповідачем-2) подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити.

Вказує, що дотримуючись частини першої статті 58 Конституції України суд застосував обмеження до загальної суми нарахованої суддівської винагороди Позивачу, передбачені Законом № 294-IX (з урахуванням змін, внесених Законом № 553-IX), саме з 18.04.2020 року - з дня набрання чинності Законом №553-ІХ, яким такі обмеження були встановлені, що підкреслює відповідність дій Відповідача нормам закону. Водночас, 28.08.2020 року Конституційний Суд України Рішенням № 10-р/2020 у справі № 1-14/2020(230/20) визнав неконституційними положення частин першої, третьої статті 29 Закону № 294-IX зі змінами та абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону №553-IX. Згідно з частиною другою статті 152 Конституції України та частиною першою статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. За змістом пункту 2 резолютивної частини зазначеного Рішення Конституційного Суду України визнані неконституційними положення Закону № 294-IX та Закону №553-IX втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Відповідно до вказаних вище положень чинного законодавства України та Рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 року № 10-р/2020 у справі № 1- 14/2020(230/20), ДСА України доручено Територіальним управлінням ДСА України та судам з 28.08.2020 року здійснювати нарахування суддівської винагороди відповідно до статті 135 Закону № 1402-VIII та здійснити перерахунок виплаченої за серпень 2020 року суддівської винагороди. Разом з тим, спірні правовідносини в цій справі виникли до ухвалення зазначеного Рішення Конституційного Суду України, яким визнано неконституційними положення частин першої, третьої статті 29 Закону №294-IX та абзацу 9 пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону № 553-IX. Тому, беручи до уваги вказаний конституційний принцип незворотності дії законів та інших нормативно-правових актів у часі, до відповідних спірних правовідносин необхідно застосовувати тільки ті положення закону, які були чинними на момент їх виникнення. Також зазначає, що оскільки Законом № 294-ІХ чи Законом № 553-ІХ, яким до нього внесено зміни, не було змінено чи скасовано розмір встановленої Законом № 1402-VIII суддівської винагороди, з 18 квітня по 27 серпня 2020 року Запорізький апеляційний суд здійснював нарахування суддівської винагороди суддям в повному обсязі відповідно до статті 135 Закону № 1402-VIII, а також чинних на той момент частин першої та третьої статті 29 Закону № 294-ІХ (з урахуванням змін, внесених Законом № 553-ІХ).

Справа розглядається в порядку письмового провадження згідно ст. 311 КАС України.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, внаслідок наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що Наказом відповідача-1 від 04.10.2018 № 12-к ОСОБА_1 зарахований до складу суддів Запорізького апеляційного суду в порядку переведення.

Судом установлено, що у період з 18.04.2020 до 27.08.2020 включно позивачу нараховувалась та виплачувалась суддівська винагорода в обмеженому розмірі відповідно до статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (зі змінами, внесеними Законом № 553-IX) - у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року.

Так, відповідно до довідки Запорізького апеляційного суду від 11.06.2024 № 07-37/69 сума обмеження суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 судді ОСОБА_1 склала 539 632,25 грн, в т.ч.: у квітні 58 880,76 грн, у травні 146 427,17 грн, у червні 115 921,50 грн, у липні 141 121,82 грн, у серпні 77 281,00 грн.

В подальшому, з 28.08.2020 відбулось відновлення виплати суддівської винагороди без обмеження у зв`язку з тим, що рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-/2020 у справі №1-14/2020(230/20) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення:

- частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14.11.2019 року № 294-ІХ зі змінами;

- абзацу дев`ятого пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ.

Позивач вважає, що відповідачем-1 протиправно не виплачена частина суддівської винагороди за період з 18.04.2020 по 27.08.2020, а відповідачем-2 не було належним чином профінансовані такі видатки.

Суд першої інстанції позов задовольнив.

Досліджуючи правильність прийняття судом першої інстанції рішення, колегія суддів апеляційної інстанції вважає за необхідне дослідити ряд норм законодавства, що регулюють дані правовідносини та обставини справи.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що до даних правовідносин слід застосовувати норми Конституції України, Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII, Закону України «Про прожитковий мінімум» від 15.07.1999 № 966-XIV.

Стаття 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже, суб`єкти владних повноважень (до яких відноситься відповідач) мають діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Таким чином межі дій відповідача чітко визначені Конституцією та законами України.

Статтею 6 Конституції України визначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Згідно зі ст. 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

За приписами ст. 130 Конституції України Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.

Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Частиною 1 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за:

1) вислугу років;

2) перебування на адміністративній посаді в суді;

3) науковий ступінь;

4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Базовий розмір посадового окладу судді становить:

1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;

2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;

3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року (з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 11.03.2020 №4-р/2020 у справі №1-304/2019(7155/19).

До базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти:

1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб;

2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п`ятсот тисяч осіб;

3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.

У випадку, якщо суд розміщується в декількох населених пунктах, застосовується регіональний коефіцієнт за місцезнаходженням органу, який провів державну реєстрацію такого суду.

Суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.

Суддям, які обіймають посади заступника голови суду, секретаря, голови судової палати, секретаря Пленуму Верховного Суду, секретаря Великої Палати Верховного Суду, виплачується щомісячна доплата в розмірі 5 відсотків посадового окладу судді відповідного суду, голові суду 10 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.

Суддям виплачується щомісячна доплата за науковий ступінь кандидата (доктора філософії) або доктора наук із відповідної спеціальності в розмірі відповідно 15 і 20 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.

Суддям виплачується щомісячна доплата за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці, у розмірі залежно від ступеня секретності інформації: відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "Цілком таємно", - 10 відсотків посадового окладу судді відповідного суду; відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "Таємно", - 5 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.

Обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.

Суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу.

Отже, виключно Законом України «Про судоустрій і статус суддів» може визначатися розмір суддівської винагороди і цей розмір має відповідати нормам зазначеного закону.

Водночас, Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13.04.2020 № 553-ІХ (далі Закон № 553-ІХ) Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» був доповнений статтею 29 наступного змісту:

«Установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.

Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Обмеження, встановлене у частині 1 цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини 2 цієї статті).».

Зазначений Закон № 553-ІХ набрав чинності 18.04.2020, після опублікування його у газеті Голос України від 17.04.2020 № 68.

Матеріалами справи підтверджується, що протягом періоду з 18.04.2020 по 27.08.2020 включно відповідачем-1 нараховувалась та виплачувалась суддівська винагорода позивача із застосуванням обмежень, встановлених з 18.04.2020 ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».

Разом із тим, Рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 № 10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення ч.ч. 1, 3 ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14.11.2019 року №294-ІХ зі змінами, абз. 9 п. 2 розділу ІІ "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13.04.2020 року № 553-ІХ.

Зокрема, в Рішенні Конституційного Суду України від 28.08.2020 № 10-р/2020 зазначено, що вирішуючи питання щодо конституційності оспорюваних положень Закону №294, Конституційний Суд України виходить із юридичної позиції, яку він неодноразово висловлював: оскільки предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов`язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України (абзац восьмий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 9.07.2007 року № 6-рп/2007).

Крім того, виходячи з того, що предмет регулювання Бюджетного кодексу України, так само, як і предмет регулювання законів України про Державний бюджет України на кожний рік, є спеціальним, що обумовлено положеннями пункту 1 частини другої статті 92 Основного Закону України, Конституційний Суд України в Рішенні від 27.02.2020 року №3-р/2020 дійшов висновку, що Бюджетним кодексом України не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію або скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, що є предметом спеціального регулювання іншими законами України (абз.8 пп.2.2 п.2 мотивувальної частини).

З огляду на викладене, Конституційний Суд України вкотре наголосив на тому, що скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить статті 6, частині 2 статті 19, статті 130 Конституції України.

В Рішенні Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-р/2020 також констатовано, що Конституційний Суд України зазначав, що юридичну визначеність слід розуміти через такі її складові елементи:

чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (легітимні очікування) (абзац п`ятий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 23.01.2020 року № 1-р/2020).

Установлення граничного розміру заробітної плати, грошового забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування), передбачене у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України (ч. 1, 3 ст.29 ЗУ №294-ІХ), є невизначеним щодо дії в часі та не забезпечує передбачуваності застосування цих норм права.

Згідно з частиною 1 статті 113 Конституції України, частиною першою статті 1 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Тобто, оспорюваними положеннями статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14.11.2019 року №294-ІХ заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб органів законодавчої та судової влади поставлені в залежність від виконавчої влади.

Також, в зазначеному Рішенні вказано, що Конституцією України встановлено, що:

виключно законами України визначається, зокрема, статус суддів (п.14 ч.1 ст.92);

незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України;

вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється (ч.1, 2 ст.126);

держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів;

розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (перше речення ч.1, ч.2 ст.130).

Конституційний Суд України неодноразово звертав увагу на недопустимість обмеження законом незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020, від 11 березня 2020 року № 4-р/2020).

Проаналізувавши юридичні позиції щодо незалежності суддів, Конституційний Суд України дійшов висновку, що гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя; законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу (абз.7, 8 пп.4.1 п.4 мотивувальної частини Рішення від 11.03.2020 року № 4-р/2020).

Таким чином, обмеження суддівської винагороди не відповідає гарантії незалежності суддів.

Слід взяти до уваги, що у постанові від 03.03.2021 року у справі 340/1916/20 Верховний Суд виклав правовий висновок, відповідно до якого Закон № 553-ІХ (яким внесено зміни до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", зокрема, доповнено його статтею 29 (п. 10 р. І Закону № 553-ІХ) не є законом про судоустрій, ним чи іншим законом не вносилися зміни до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (стосовно розміру суддівської винагороди), а тому такий закон не може встановлювати розміру винагороди судді.

Розбіжність між нормами (різних) законів щодо регулювання одних правовідносин (розміру суддівської винагороди), яка виникла у зв`язку з набранням чинності Законом № 553-ІХ, має вирішуватися на користь Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (п. 56).

Верховний Суд зазначив, що для спірних правовідносин спеціальними є норми ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", які попри те, що в часі цей закон прийнятий раніше, мають пріоритет стосовно положень Закону № 294-ІХ (у редакції Закону № 553-ІХ).

Даний висновок також, узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, викладеною у постанові від 23.06.2021 року у справі №520/13014/2020.

Подібний висновок викладений також у постанові Верховного Суду від 05.02.2024 року у справі №990/235/23.

Таким чином, набрання 18.04.2020 року чинності Законом України "Про внесення змін до Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13.04.2020 року №553-IX, яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнено ст. 29, не змінило правове регулювання правовідносин з нарахування та виплати суддівської винагороди.

З огляду на зазначене, невиплата позивачу суддівської винагороди у період з 18.04.2020 по 27.08.2020 включно у розмірі, визначеному ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", є протиправною.

Всупереч приписам ч. 2 ст. 130 Конституції України та ч. 1 ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", відповідач 1 застосував до спірних правовідносин положення ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", якими ці відносини не регулюються, внаслідок чого, безпідставно обмежив розмір суддівської винагороди позивача та в період з 18.04.2020 по 27.08.2020 включно виплачував зазначену винагороду в обмеженому розмірі.

Доводи відповідача 1 про те, що у період з 18.04.2020 по 27.08.2020 включно положення ч. 1, 3 ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (у редакції Закону № 553-ІХ) були чинними і на підставі них здійснювалось нарахування та виплата позивачу суддівської винагороди, суд вважає необґрунтованими, оскільки питання ретроспективної дії даного рішення Конституційного Суду України у цій справі не розглядається, як вже зазначено судом вище, набрання чинності Законом № 553-ІХ та визнання в подальшому Конституційним Судом України його норм неконституційними, не змінило правового регулювання правовідносин з нарахування та виплати суддівської винагороди.

Згідно із частинами 1, 2, 3 статті 148 Закону № 1402-VІІІ фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Видатки загального фонду Державного бюджету України на утримання судів належать до захищених статей видатків Державного бюджету України.

Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснює, зокрема Державна судова адміністрація України щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів, крім Верховного Суду та вищого спеціалізованого суду.

Статтею 149 Закону № 1402-VІІІ визначено, що суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.

Відповідно до частини першої статті 151 Закону №1402-VІІІ Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом.

Підпунктами 2 та 7 частини першої статті 152 Закону №1402-VІІІ встановлено, що Державна судова адміністрація України забезпечує належні умови діяльності судів, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Національної школи суддів України та органів суддівського самоврядування в межах повноважень, визначених цим Законом; готує бюджетний запит.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що головним розпорядником коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів є Державна судова адміністрація України, а Запорізький апеляційний суд є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня.

Повноваження та види розпорядників бюджетних коштів визначені статтею 22 Бюджетного кодексу України (БК України), відповідно до частини першої якої за обсягом наданих повноважень розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня. Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно:

за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет України, Державна судова адміністрація України, інші установи, уповноважені законом або Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у відповідній сфері, в особі їх керівників (п.1 ч.2 ст.22 БК України).

В силу частини 5 статті 22 БК України головний розпорядник бюджетних коштів:

отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет);

приймає рішення щодо делегування повноважень на виконання бюджетної програми розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та/або одержувачами бюджетних коштів, розподіляє та доводить до них у встановленому порядку обсяги бюджетних асигнувань (п.3);

затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством (п.4).

Частиною 1 статті 23 БК України встановлено, що будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України.

У постановах Верховного Суду у справах № 400/2031/21 та № 360/503/21 суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність направлення їх на новий розгляд через те, що у цих справах позови були пред`явлені до розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (територіального органу ДСА), що здійснює свої повноваження в межах асигнувань, які ДСА України затвердила у його кошторисі. Разом з тим, зважаючи на положення статей 148, 149 Закону № 1402-VІІІ у системному взаємозв`язку з положеннями частин 1, 2, 5 статті 22, частини 1 статті 23 БК України виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є ДСА України, процесуальний статус якого був у цих справах визначений в якості третьої особи.

Також, у постанові Верховного Суду від 15.08.2023 року у справі № 120/19262/21-а наведено такі правові висновки:

… у системному взаємозв`язку з положеннями частин першої, другої, п`ятої статті 22, частини першої статті 23 БК України виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є ДСА України, … . Ураховуючи те, що у цій справі ДСА України має статус відповідача і суд першої інстанції зобов`язав його, як головного розпорядника коштів, вирішити питання щодо фінансування спірних виплат, Верховний Суд дійшов висновку, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Запорізький апеляційний суд здійснює свої повноваження в межах асигнувань, які Державна судова адміністрація України затвердила у його кошторисі на 2020 рік.

Оскільки відповідачем-2 не забезпечено фінансування виплати належної позивачу суддівської винагороди у періоді з 18.04.2020 до 27.08.2020 включно в повному обсязі, то невиплата позивачу суддівської винагороди в повному обсязі пов`язана із діяльністю Державної судової адміністрації України як головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення діяльності усіх судів (крім Верховного Суду; стаття 148 Закону №1402-VIII) як суб`єкта владних повноважень, бездіяльністю якого порушено права позивача.

Отже, Державна судова адміністрація України, яка здійснює фінансове забезпечення діяльності органів судової влади, у межах повноважень, установлених законом, має здійснити фінансування для виплати належної позивачу суддівської винагороди за період з 18.04.2020 до 27.08.2020 включно у розмірі 539 632,25 гривень.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Питання ефективності правового захисту аналізувалося у рішеннях національних судів. Зокрема, у рішенні від 16.09.2015 у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду.

Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

З урахуванням вказаного, предмету позову та встановлених у цій справі обставин, суд вважає, що для ефективного захисту порушених прав позивача необхідно позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову.

Вищезазначене є мотивом для відхилення судом апеляційної інстанції аргументів, викладених в апеляційній скарзі, оскільки аргументи позивача та норми законодавства України, що регулюють дані правовідносини спростовують доводи відповідача.

Доводи апеляційної скарги щодо суті спору не спростовують правове обґрунтування, покладене в основу рішення суду першої інстанції, тому не можуть бути підставою для його скасування.

Керуючись 241-245, 250, 311, 316, 321, 322, 327, 328, 329 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державної судової адміністрації України залишити без задоволення.

Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 24.09.2024 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили 12.12.2024 та може бути оскаржена до Верховного Суду в силу п.2 ч.5 ст. 328 КАС України протягом 30 днів згідно ст. 329 КАС України з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий - суддяЮ. В. Дурасова

суддяЛ.А. Божко

суддяО.М. Лукманова