Рішення

від 27.12.2024 по справі 420/33516/23

ОДЕСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 420/33516/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 грудня 2024 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючої судді Бойко О.Я.

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування наказу № 200-23 від 13.11.2023 року та зобов`язання вчинити певні дії, вирішив у задоволенні адміністративного позову відмовити.

І. Суть спору:

Позивачка, ОСОБА_1 , звернулася до відповідача, Державної міграційної служби України, в якій просив суд:

(1). Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 13.11.2023 р. № 200-23, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

(2). Зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 .

ІІ. Аргументи сторін

(а) Позиція Позивачки

В обґрунтування позовних вимог вказала, що є громадянкою РФ. Позивачка не може повернутись до країни походження, оскільки існує ризик переслідувань через її політичні переконання. Позивачка має антивоєнну та проукраїнську позицію та виражає її в соціальних мережах. Позивачка висловлює свою позицію шляхом опублікування дописів, що висвітлюють події в Україні, а також постів на підтримку України, зокрема на особистій сторінці в соціальній мережі Instagram. Окрім цього позивачка брала участь в благодійному заході, частину виручених коштів з якого було передано на потреби Збройних сил України, про що опубліковано допис на сторінці організаторів в соціальній мережі Instagram. Позивачка надає грошову допомогу на збори для Збройних сил України. Також позивачка перешкоджала роботі російських пропагандистських сайтів. Вищезазначені події можуть, слугувати підставами для кримінального переслідування позивачки в РФ. Окрім цього позивачка зазначає, що в РФ в правоохоронних органах було заведено папку з її ім`ям через п антивоєнні та проукраїнські публікації в соціальних мережах.

08.01.2024 року від представника позивачки надійшла відповідь на відзив, в якій зазначено, зокрема, що як вказано у Анкеті особи, що звертається за захистом від 20.03.2023 року позивачка покинула країну свого походження, через те, що її не влаштовувало життя у рф, через те, що завжди мала опозиційні погляди до влади, що наразі вже тривалий час узурпує владу в дуже вузькому колі високопосадовців, не була задоволена станом прав і свобод у країні громадянської належності, такі як свободу думки, свобода віросповідання, належність до певної соціальної групи, зокрема ЛГБТ спільнот. Відповідач не взяв до уваги Інформацію про країну походження, яка значно змінилася після 24.02.2022. Ситуація по країні походження позивачки, яка склалась після початку повномасштабного вторгнення рф на територію України 24.02.2022 року, і яка докорінно змінює підходи для оцінки звернення позивача за міжнародним захистом, повинна розглядатися з особливою увагою. Відповідачем не взято до уваги, що позивачка є представником ЛГБТ спільноти, яка визнана на території рф, як екстремістська.

(б) Позиція Відповідача

20.12.2024 р. до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому він просив відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Відповідачем зазначено, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати мертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Крім того, перевіркою ДМС підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують Додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи« тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Співробітниками міграційної служби було проведено аналіз наданої позивачем інформації та документів і встановлено, що за матеріалами особової справи причиною виїзду з країни громадянського походження вказано працевлаштування в Україні. Зі слів особи, вона не має намірів повертатися до країни громадянської належності через ймовірне переслідування, пов`язане з вчасною «проукраїнською позицією». Інші істотні елементи за матеріалами особової справи протягом березня-вересня 2023 року не виявлені.

Відповідач зазначає, що незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернулася із заявою про набуття міжнародного захисту лише 20.03.2023, тобто більш ніж через 2 роки та 2 місяці після потрапляння на територію України, перебування на території України у якості нелегального мігранта з 19.02.2023.

Відповідач вважає, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ДМС не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування на території України та подальшого документування.

Відповідач також вважає, що під час проживання в країні своєї громадянської належності (РФ), та поза її межами позивач не зазнавала жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 чЛ статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в неї відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

ІІІ Процедура та рух справи

01.12.2023 автоматизованим розподілом судової справи між суддями Одеського окружного адміністративного суду справу № 420/33516/23 визначено головуючому судді (судді-доповідачу) Корой С.М.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 06.12.2023 вказану адміністративну справу прийнято до розгляду та вирішено розглядати її в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до розпорядження керівника апарату Одеського окружного адміністративного суду у зв`язку із звільненням ОСОБА_2 з посади судді Одеського окружного адміністративного суду у зв`язку з поданням заяви про відставку призначено повторний автоматичний розподіл вказаної справи.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Одеського окружного адміністративного суду справа № 420/33516/23 розподілена на суддю Бойко О.Я.

24.06.2024 ухвалою Одеський окружний адміністративний суд, прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

ІV. Обставини справи встановлені судом та докази на їх підтвердження

Судом встановлено, що позивачка є громадянкою рф.

03.10.2019 року позивачка вперше потрапила до України, авіарейсом Москва (рф) Мінськ (Білорусь) Одеса (Україна), перебувала протягом 3 днів та 06.10.2019 року повернулась до країни громадянської незалежності.

09.01.2020 року позивачка вдруге потрапила до України, перейшла до категорії нелегального мігранта та 01.06.2021 залишила нашу державу, повернувшись до рф.

29.12.2021 року позивачка востаннє вибула з Росії до України через КПП «Бачівськ», легально, на підставі паспортного документу для виїзду за кордон серіїї 75 7027301 та запрошення від благодійної організації, автобусним рейсом Москва (рф) Одеса (Україна), із вказаного періоду часу до росії не поверталась

Відповідно до бази даних ЄІАС УМП ДМС позивачка була документована посвідкою на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_1 , орган видачі 4801 (термін дії: 21.02.2022-18.02.2023 роки), підстава 04/10 (провадження культурної, освітньої, наукової, спортивної, волонтерської діяльності)

20.03.2023 року позивачка звернулась із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Під час звернення встановлено, що протягом 25 лютого 20 березня 2023 року позивачка перебувала на території України нелегально, через що стосовно неї винесені протокол та постанова про адміністративне правопорушення за ст. 203 КУпАП.

Про причини звернення за міжнародним захистом позивач повідомила, що вона не хоче повертатись в країну походження, так як це небезпечно для неї і це суперечить її політичним поглядом, підтримуючих Україну.

09.10.2023 року Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області прийнято висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 13 листопада 2023 р. № 200-23 відповідно до статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (Закон), за результатами розгляду особової справа позивачки, на підставі всебічного вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання позивачки біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підтримуючи висновок Головного управління ДМС в Одеській області встановлено, що стосовно заявниці умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону, відсутні. Відповідно до абзацу п`ятого частини першої статті 6 Закону, пункту 6.5. розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 № 649, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за № 1146/19884, Державна міграційна служба прийняла рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки російської федерації ОСОБА_1 .

IV. Джерела права та висновки суду

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд враховує наступне.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, врегульовано Законом України від 08.07.2011 № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі Закон № 3671-VI).

Пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI встановлено, що:

- біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

- особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

За приписами частин 1, 7 статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року, поняття "біженець" включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця:

1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження;

3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань;

4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.

Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту", які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:

- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;

- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;

- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;

- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви;

- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців (надалі - Керівництво), особа яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до пункту 1951 Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі УВКБ ООН) у справах біженців "Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців" (1998 року), факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Пунктом 2 частинми2 статті 13 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Тобто, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби у правдивості своїх фактичних тверджень. При цьому слід враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв для надання статусу біженця.

Побоювання особи є власним оціночним (суб`єктивним) судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. В той же час ситуація у країні походження є об`єктивним доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним станом у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. При цьому побоювання можуть ґрунтуватися не лише на власному досвіді біженця, а й на досвіді інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватися від біженця та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Згідно із абзацом 5 частини 1 статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Позивачка стверджує, що на даний момент вона не бажає повертатися до країни своєї громадянської належності - російської федерації через побоювання зазнати переслідування у цій країні через свої політичні переконання.

Жодних документів, матеріалів чи будь-яких інших підтверджень побоювання зазнати переслідування у цій країні через свої політичні переконання заявниця не надала.

Суд також враховує, що відповідачем перевірено сторінки в соціальних мережах, в яких встановлено, що зміст не відповідає рівню громадської позиції, будь-які матеріали антиросійського чи антивоєнного призначення відсутні.

Суд не бере до уваги позивачки, що відповідачем не враховано, що вона є представником ЛГБТ спільноти, у зв`язку з тим, що по-перше, позивачка не зазначала цю підставу в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як таку, що викликає побоювання стати жертвою переслідування через належність до певної соціальної групи; по-друге, жодних документів, матеріалів чи будь-яких інших підтверджень побоювання зазнати переслідування у цій країні через належність до певної соціальної групи заявниця не надала.

Таким чином, як на переконання суду, ризик застосування шкоди, якої побоюється зазнати заявниця в разі повернення до рф не пов`язаний з жодною із ознак, перерахованих у визначені біженця. Наполягання нею на обставинах можливого переслідування в країні походження не містять жодного об`єктивного та документального підтвердження з її боку.

Надані позивачем до суду та до УДМС матеріали на надають жодних підстав вважати, що заявниця має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Отже, серед обставин, повідомлених заявницею, немає жодної, яка б могла би бути взятою в якості підстави для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у відповідності до умов, передбачених п. 1 ч. 1 Закону № 3671-VI.

З приводу аналізу відповідності заяви вимогам п. 13 ч. 1 статті 1 Закону № 3671-VI суд зазначає наступне.

Директива Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29.04.2004 у ст. 15 визначає підстави для надання додаткового захисту як ризик отримання серйозної шкоди у формі: «(А) смертна кара; (В) катування чи нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження та (С) серйозна особиста загроза життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту».

Формулювання статті 3 Європейської Конвенції та перші два пункти Директиви співпадають з підставами для надання додаткового захисту у відповідності до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI.

Крім того, як вже було встановлено судом, позивачка останній раз прибула в Україну 29.12.2021 року, а за захистом звернулась лише 20.03.2023 року. Тобто більше 2 років вона мала можливість подати звернення за притулком без перешкод.

Позивачка була документована посвідкою на тимчасове проживання в Україні з терміном дії: 21.02.2022-18.02.2023 роки. Протягом 25 лютого 20 березня 2023 року (до звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту), маючи неврегульований правовий статус особи в України, продовжувала проживати в Україні нелегально.

Згідно із ч.ч. 1, 2 ст. 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином позивачка упродовж більше 2 років проживала в Україні, не маючи протягом 25 лютого 20 березня 2023 року законних підстав для проживання, при цьому не вчиняла жодних дій щодо невідкладного звернення за захистом, тобто не виконала свій обов`язок щодо звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, сумлінно, без необґрунтованих затримок, як того вимагає норма ч. 1 ст. 5 Закону № 3671-VI.

Значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, а отже і підстав звертатися за захистом.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 16.02.2018 у справі № 825/608/17.

Отже, така поведінка заявниці може свідчити лише про те, що звернення до відповідача із заявою про отримання міжнародного захисту обумовлено лише потребою у легалізації на території України.

Крім того, в анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 23.03.2023, в пункті 4.1 щодо причини виїзду з останньої країни постійного проживання (з наведенням фактів насильства або переслідувань, ужитих проти особи або членів сім`ї, або реальної загрози переслідувань за обставин, зазначених у статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивачка зазначила, що зрозуміла, що термін посвідки закінчується, неможливо продовжити термін дії, їй порадили варіант з біженством, адже вона бажає залишитись тут, позивачка не хотіла виїжджати.

Будь-яких інших обґрунтованих аргументів, які б свідчили про негативні фактори в країні походження, позивачем не наведено, а судом не встановлено.

З огляду на встановлені судовим розглядом обставини, суд приходить до висновку про те, що обставини, наведені у позовній заяві, як і факти, повідомлені позивачем, не можуть бути визнані належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та оформлення документів для подальшого вирішення питання про надання такого статусу, а отже в спірних правовідносинах відповідач діяв в межах чинного законодавства України.

Усі інші аргументи сторін вивчені судом, однак є такими, що не потребують детального аналізу у судовому рішенні, оскільки вищенаведених висновків суду не спростовують.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Враховуючи викладене вище, суд робить висновок, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

V. Розподіл судових витрат

З урахуванням висновку суду про відмову у задоволенні позову суд не здійснює розподіл судових витрат.

У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 2, 77, 161,245, 255, 293, 295 КАС України, суд -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування наказу № 200-23 від 13.11.2023 року та зобов`язання вчинити певні дії відмовити.

Відповідно до статті 255 КАС України рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Згідно з частиною першою статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на постанову суду подається протягом тридцяти днів. Якщо розглянуто справу в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту рішення.

Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

Суддя Оксана БОЙКО

.