Рішення

від 23.12.2024 по справі 725/6594/24

ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. ЧЕРНІВЦІВ

Справа № 725/6594/24

Провадження № 2/727/1666/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 грудня 2024 року Шевченківський районний суд м.Чернівці в складі:

головуючого судді:Одовічен Я.В.

за участю:

секретаря: Бзова Р.Г.

позивача: ОСОБА_1

представника позивача: ОСОБА_2

представника відповідачів: Байцар І.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Чернівці цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Кайзер 2023» про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, виділення частки з спільного сумісного майна подружжя та витребування майна з чужого незаконного володіння , -

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Кайзер 2023» про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, виділення частки з спільного сумісного майна подружжя та витребування майна з чужого незаконного володіння.

Посилалася на те, що 10.10.1996 року між нею та ОСОБА_3 було укладено шлюб, про що в книзі реєстрації шлюбу зроблено актовий запис №1481. На даний час вони продовжують перебувати у шлюбі.

Після одруження вони стали проживати разом та вести спільне господарство.

У неї у власності був салон краси «Париж», що знаходився в м.Чернівці по вул.О.Кобилянської, де вона здійснювала свою підприємницьку діяльність. У ОСОБА_3 був інший бізнес, проте сімейний бізнес був у них спільний.

Приблизно в 1998-1999 роках вони з чоловіком вирішили розширити та створити спільний бізнес, збудувавши готельний комплекс з автомийкою за адресою АДРЕСА_1 . Цей об`єкт нерухомості вони назвали «Кайзер».

Оскільки вона була постійно зайнята в салоні краси «Париж», а в ОСОБА_3 було більше вільного часу, вони домовились, що оформленням документів на цей комплекс буде займатись він, а кошти на його будівництво вони будуть витрачати з прибутків, отриманих від діяльності салону краси «Париж».

Наприкінці 2004 року їх готельний комплекс «Кайзер» був збудований та після відкриття почав функціонувати. Юридичної особи для здійснення бізнесу в цих приміщеннях вони не реєстрували. Підприємницьку діяльність здійснювали вдвох як приватні підприємці, а прибуток від цієї діяльності був їх сімейним бюджетом, яким вони розпоряджались спільно.

У цьому закладі вона виконувала функцію адміністратора, а чоловік здійснював загальне керівництво. На той час салон «Париж» повністю закрився і вона зайнялась бізнесом в «Кайзері».

У 2005 році вони з чоловіком вирішили добудувати до комплексу «Кайзер» приміщення ресторану. Будівництво здійснювалось за прибутки, які вони отримували від діяльності «Кайзеру». Будівництвом займався її чоловік ОСОБА_3 , а вона передавала йому кошти для здійснення будівельних робіт.

У 2012 році приміщення кафе літ.Б було введено в експлуатацію. Вона продовжувала займатися бізнесом у цьому комплексі, хоча паралельно почала займатися ресторанно-готельним бізнесом в Івано-Франківській області. ОСОБА_3 почав займатись бізнесом в Закарпатській області.

У подальшому, в 2015 році вони почали здавати комплекс «Кайзер» в оренду. Орендну плату повністю отримував її чоловік, оскільки казав, що відкриває новий бізнес і йому потрібні кошти, а половину орендної плати, належну їй, він тимчасово бере в борг та згодом поверне.

У березні 2023 року відповідач повідомив її, що продав комплекс. Вона з`ясовувала у нього, чому він не запитав її згоди, однак чоловік відповів, що для продажу комплексу «Кайзер» її згода йому не потрібна. Будь-яких коштів від продажу комплексу «Кайзер» чоловік їй не передавав. На її вимогу ОСОБА_3 передав їй частину коштів від орендної плати за цей комплекс, що ним отримувалась з 2015 року по березень 2023 року.

З березня 2023 року вона почала цікавитись яким чином будувався комплекс та дізналась про факти, які їй раніше не було відомо, зокрема те, що з початку будівництва комплексу ОСОБА_3 зробив все для того, щоб вона не мала права на половину спільного майна подружжя, тобто позбавив її права власності на комплексу « ІНФОРМАЦІЯ_1 ».

Так, їй стало відомо, що відповідач у 2004 році 95/100 часток комплексу « ОСОБА_4 » оформив на ОСОБА_5 , який працював у них водієм та ніколи не мав коштів на будівництво такого об`єкту. Згодом право власності на спірний об`єкт було оформлено на мати чоловіка ОСОБА_6 .

Вважає, що рішення Виконкому Чернівецької міської ради №943/21 від 09.11.2004 року та свідоцтво про право власності серії НОМЕР_1 від 19.11.2004 року в частині передачі ОСОБА_5 у власність 95/100 часток торгово-побутового комплексу, загальною площею 724, 90 кв.м., є незаконним.

Таким чином, торгово-побутовий комплекс « ІНФОРМАЦІЯ_1 » літ.А, площею 724,9 кв.м. та кафе літ.Б, площею 521, 3 кв.м., що розташовані по АДРЕСА_1 , збудовані ОСОБА_3 та нею ОСОБА_1 під час шлюбу, а також земельна ділянка, площею 0,0589 га, кадастровий номер №7310136300:14:003:0069, що розташована за адресою АДРЕСА_1 , належать їм на праві спільної сумісної власності, і вона як співвласник має право на їх поділ і визнання окремо за нею права спільної часткової власності на частку спірного об`єкту нерухомості та земельну ділянку, на якій цей об`єкт збудовано.

Однак, 27.03.2023 року на підставі актів прийому-передачі, посвідчених приватним нотаріусом Куніциною І.Є., торгово-побутовий комплекс «Кайзер» літ.А, площею 724,9 кв.м. та кафе літ.Б, площею 521, 3 кв.м., що розташовані по АДРЕСА_1 , а також земельну ділянку, площею 0,0589 га, кадастровий номер №7310136300:14:003:0069, що розташована за адресою АДРЕСА_1 , ОСОБА_7 було внесено до статутного капіталу ТОВ «Кайзер 2023». У подальшому, ОСОБА_7 вийшов зі складу засновників товариства та переуступив свої права іншій особі.

Тому, вона позбавлена можливості володіти та розпоряджатись своїм майном.

Просила визнати спільним майном подружжя торгово-побутовий комплекс «Кайзер» літ.А, площею 724,9 кв.м. та кафе літ.Б, площею 521, 3 кв.м., що розташовані по АДРЕСА_1 , а також земельну ділянку, площею 0,0589 га, кадастровий номер №7310136300:14:003:0069, що розташована за адресою АДРЕСА_1 . Визнати за ОСОБА_1 право спільної часткової власності на частину зазначеного майна. Також просила витребувати з незаконного володіння ТОВ «Кайзер 2023» на користь ОСОБА_1 торгово-побутового комплексу «Кайзер» літ.А, площею 724,9 кв.м. та кафе літ.Б, площею 521, 3 кв.м., що розташовані по АДРЕСА_1 , а також земельної ділянки, площею 0,0589 га, кадастровий номер №7310136300:14:003:0069, що розташована за адресою АДРЕСА_1 .

Ухвалою суду від 12.08.2024 року провадження по справі було відкрито та призначено її до розгляду за правилами загального позовного провадження.

23.08.2024 року представником відповідачів було подано відзив на позовну заяву. У відзиві представник позовні вимоги не визнав. Зазначив, що твердження ОСОБА_1 про те, що вона зі своїм чоловіком вирішила створити готельний комплекс « ІНФОРМАЦІЯ_1 » та фінансували його проектування та будівництво з сімейного бюджету, не відповідають дійсності. Насправді комплекс створювався не за кошти сімейного бюджету, а з інших джерел.

Будь-яких доказів на підтвердження обставин, викладених позивачем у позовній заяві, надано не було.

Натомість, інвестор будівництва торгово-побутового комплексу « ІНФОРМАЦІЯ_1 » ОСОБА_5 був включений як співвласник даного майна до всіх документів щодо його будівництва та прийняття в експлуатацію. Доводи позову про неправомірність набуття ним права власності на даний комплекс є необґрунтованими.

Будівництво торгово-побутового комплексу проводилося ОСОБА_3 як приватним підприємцем, і не за кошти сімейного бюджету, а за кошти інвестора ОСОБА_5 , розмір вкладу якого становить 95 % вартості будівництва, та лише частково на 5% за рахунок оборотних коштів підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_3 .

Тому після прийняття даного комплексу в експлуатацію кожен із співвласників отримав відповідну частку у праві власності на дане нерухоме майно.

Пізніше мати відповідача ОСОБА_6 викупила в ОСОБА_5 належну йому частку у спірному майні для того, що надати можливість сину самостійно вести бізнес в даному комплексі та не залежати від волі мажоритарного співвласника.

З цією метою ОСОБА_6 склала заповіт на користь ОСОБА_3 . Після смерті матері відповідач успадкував належну їй частку у спільному майні на підставі свідоцтва про право на спадщину від 04.02.2011 року та став єдиним власником вказаного майна.

Доводи позову про те, що за кошти сімейного бюджету на території торгово-побудового комплексу було споруджено та в 2017 році введено в експлуатацію приміщення кафе літ.Б, не відповідають дійсності. Вказане приміщення будувалось за особисті кошти ОСОБА_3 , із залученням коштів його сина ОСОБА_7 .

Окрім того, враховуючи те, що комплекс перебував в особистій приватній власності відповідача, тому отримані від здачі в його оренду кошти відповідно до ст.58 СК України були його особистою приватною власністю.

Щодо частки у праві власності на спірне майно розміром 5/100, яка належала ОСОБА_3 в момент первинної реєстрації права власності на даний об`єкт нерухомого майна в 2004 році та будівництва приміщення кафе, то і ця частка не є об`єктом спільної сумісної власності, оскільки фінансування здійснювалося за рахунок оборотних коштів підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_3 та його сина ОСОБА_7 .

Таким чином, спірний торгово-побутовий комплекс відповідач споруджував як приватний підприємець не в інтересах сім`ї, а як основний виробничий засіб своєї підприємницької діяльності та як майно для ведення професійної підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.

Вважає, що навіть частка у праві власності на спірне майно, розміром 5/100, що належала ОСОБА_3 у момент первинної реєстрації права власності на даний об`єкт нерухомого майна в 2004 році, а також право власності на покращення спірного майна, згідно закону не є об`єктами спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю ОСОБА_3 .

Незважаючи на те, що спірне майно не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, позивачу все ж було виплачено грошову компенсацію вартості її частки у цьому майні. При цьому, розмір отриманої компенсації вона визнала справедливим і таким, що повністю відповідає вартості її частки.

ОСОБА_1 вводить суд в оману з приводу фактичних обставин справи. Насправді їй було добре відомо про всі обставини щодо створення комплексу, оформлення права власності на спірне майно та про його відчуження. Зокрема, за декілька днів до укладення договору щодо відчуження майна, 12.02.2017 року позивач надала ОСОБА_3 нотаріально-засвідчену згоду на розпорядження нерухомим майном, що перебуває у їх спільній сумісній власності. Вказана згода була надана ОСОБА_1 і вже через декілька днів у лютому 2017 року майно було відчужено, проте остання з позовом до суду з приводу порушення своїх прав не зверталась.

Зазначив, що на час передання торгово-побутового комплексу до статутного капіталу ТОВ «Кайзер 2023» позивач була присутня у нотаріуса, де отримала грошову компенсацію у розмірі 100000 доларів США та надала нотаріально-засвідчену заяву, що жодних фінансових та майнових претензій не має і не буде мати в майбутньому.

Таким чином, позивач не виконала умови щодо доведення свого права власності на спірне майно, у позові посилається виключено на передбачену законом презумпцію спільної сумісної власності подружжя на усе майно, набуте під час шлюбу, проте жодних доказів на підтвердження цього не надала.

Просив відмовити у задоволенні позовних вимог за їх необґрунтованістю.

Позивачем подано відповідь на відзив. У відповіді зазначила, що починаючи з введення готельно-ресторанного комплексу « ІНФОРМАЦІЯ_1 » в експлуатацію, свою підприємницьку діяльність там здійснював як ОСОБА_3 , так і вона. Вони були рівноправними бізнес-партнерами та діяли на підставі усного договору про співпрацю, згідно з якими вона формально виконувала функції адміністратора закладу, тобто організовувала роботу ресторанів, кухні, готелю, а ОСОБА_3 формально виконував функцію директора закладу, тобто займався представницькими функціями. З цієї причини з ним укладались договора оренди земельних ділянок, він замовляв проекти будівництва. Бюджет для зайняття підприєницькою діяльністю у них був спільний. Доступу до документів будівництва, правовстановлюючих документів на нерухомість, введення об`єкта в експлуатацію та організаційних документів у неї не було. На той час її це не цікавило, оскільки вона повністю довіряла своєму чоловікові.

Наголошувала на тому, що співвласник ОСОБА_5 працював у них водієм, значних статків у нього ніколи не було, а тому він не міг бути інвестором будівництва спірного комплексу.

Вважає, що спірне майно вибуло з її законного володіння поза її волею та без її відома на підставі безоплатного договору дарування, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 . Згоди на відчуження майна вона не надавала.

Щодо отриманої нею компенсації в сумі 100000 доларів США, то вона вважала, що це її частка орендної плати за 8 років оренди ТОВ «Кайзер». Отримані нею кошти не є компенсацією за «Кайзер», оскільки його орієнтована вартість становить 30 мільйонів гривень. Вартість рухомого майна, що наявне в «Кайзері» перевищує 500 тисяч доларів США.

Представником відповідачів подано заперечення на відповідь на відзив. У запереченнях зазначив, що використання фізичною особою-підприємцем у своїй господарській діяльності нерухомого майна повинно підтверджуватись відповідними договорами, документами бухгалтерського обліку та звітністю.

ОСОБА_3 не виключає, що позивач декілька разів допомагала йому в окремих організаційних питаннях його підприємницької діяльності, проте це була фрагментарна допомога як дружини, а не спільне ведення бізнесу двома партнерами ФОП.

Вказував на те, що всі доводи позивачки щодо майнового стану та рівня доходів ОСОБА_5 не можуть бути предметом розгляду даної справи, до нього жодних вимог не заявлено.

Також необґрунтованими є доводи ОСОБА_1 про порушення її права в момент первинної реєстрації, оскільки вона ніколи не володіла цим об`єктом, а тому він не міг вибути з її володіння.

Ухвалою суду від 02.10.2024 року було частково задоволено клопотання представника позивача про витребування доказів та задоволено заяву про виклик свідків. У задоволенні клопотання про призначення по справі судової почеркознавчої експертизи відмовлено.

28.11.2024 року підготовче провадження по справі було закрито.

Позивач ОСОБА_1 , яка була допитана також у якості свідка, суду показала, що перебуває у шлюбі із ОСОБА_3 понад 30 років. Комплекс «Кайзер» будувався за їх спільні кошти. Зокрема, вона на початку будівництва комплексу мала власний бізнес: перукарню «Париж». Доходи від своєї підприємницької діяльності, приблизно по 1300 доларів США в місяць, вона віддавала чоловіку для будівництва ОСОБА_4 . Їй також відомо, що відповідач зичив кошти на будівництво ОСОБА_4 . Деякий час вони спільно з чоловіком вели цей бізнес у Чернівцях. Потім вони почали будуватись у ОСОБА_8 , де також збудували ОСОБА_4 і вона почала займатись бізнесом там. Останніх вісім років готельно-ресторанний комплекс «Кайзер» здавався в оренду. Про те, що чоловік відчужив комплекс « ОСОБА_4 » без її згоди вона дізналась приблизно три роки тому, коли переглядала документи. У Закарпатській області у нотаріуса вона підписала лише доручення на ім`я чоловіка, заяву-згоду про відчуження майна вона не підписувала. Вона дійсно отримала від нового власника ТОВ «Кайзер» 100000 доларів США, однак вважає, що це були кошти за оренду «Кайзера 2023» за вісім років. Заяву про те, що вона не має претензій до нового власника «Кайзер 2023» написала під тиском. Просила позов задовольнити.

Представник позивача у судовому засіданні позовну заяву підтримав та підтвердив, викладені в ній обставини. Просив позов задовольнити.

Представник відповідачів позов не визнав з підстав, викладених у поданому до суду відзиві. Просив відмовити у задоволенні позову.

Свідок ОСОБА_5 , допитаний за клопотанням представника позивача, суду показав, що працював водієм у ОСОБА_3 . Коли розпочиналось будівництво Кайзеру, ОСОБА_3 запитав його чи не знає він де можна позичити кошти на будівництво ОСОБА_4 . Свідок порадив йому звернутися до його дядька на прізвище ОСОБА_9 , який проживав в Івано-Франківській області. Вони познайомились, поспілкувались і після цього його дядько запитав у нього чи згідний він бути співвласником ОСОБА_4 . Свідок погодився, оскільки дядько не хотів оформлювати документи на своє ім`я. З цією метою ним було здійснено реєстрацію як суб`єкта підприємницької діяльності. Його дядько Шелест неодноразово позичав ОСОБА_3 кошти на будівництво та сказав йому, що еквівалент його внеску становить 95% вартості будівництва. Саме тому правовстановлюючі документи на комплекс на прохання дядька були оформлені на його ім`я. У подальшому, дядько повідомив йому, що матір`ю відповідача ОСОБА_10 йому було повернуто кошти, вкладені у будівництво Кайзера, а тому попросив укласти із нею договір дарування майна. На даний час його дядько ОСОБА_9 помер. Певний період часу ОСОБА_1 виконувала обов`язки директора комплексу "Кайзер" та вела там справи.

Суд, заслухавши вступне слово присутніх учасників справи, покази свідків, дослідивши письмові докази у справі, приходить до наступних висновків.

Так, положеннями статті четвертої ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст.13ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Як вбачається із змісту поданої до суду заяви, ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про витребування майна, яке вважає спільною сумісною власністю подружжя.

Судом було встановлено наступні фактичні обставини справи та спірні правовідносини:

Так, судом встановлено, що 10.10.1996 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 Відділом реєстрації актів громадянського стану Чернівецького міськвиконкому було зареєстровано шлюб, актовий запис №1481 (а.с. 21). На даний час шлюб між сторонами не припинено.

Під час шлюбу, 08.08.2000 року рішенням Виконавчого комітету ЧМР №576/15 підприємцю ОСОБА_3 було погоджено проектування (свідоцтво № НОМЕР_2 ) торгового комплексу по АДРЕСА_2 та надано дозвіл на складання проекту відведення земельної ділянки, площею 0,06 га за рахунок земель запасу міста з викопіровкою з генплану. Зобов`язано забудовника розробити проектну документацію та погодити її в установленому порядку, виготовити документи на право тимчасового користування земельною ділянкою (а.п.25 Т.1).

Рішенням Виконавчого комітету Чернівецької міської ради №339/9 від 18.04.2001 року внесено зміни у пункт 1.2 рішення ВК ЧМР №576/15 та після слів торгового комплексу доповнено словами «та мийки автомобілів» (а.п.26 Т.1).

12.10.2004 року рішенням ВК ЧМР №856/19 було повторно внесено зміни до пункту 1.2 рішення ВК ЧМР №576/15 та назву об`єкта замінено на «торгово-побутового комплексу (в складі магазину промтоварів, бару, кафе, готельних номерів та мийки автомобілів) по АДРЕСА_2 (а.п.27 Т.1).

Із дослідженої проектної документації (робочих проектів, експертних висновків, технічних умов) судом встановлено, що її замовником був підприємець ОСОБА_3 (а.п.28-41, 48-51, 69-73 Т.1).

Окрім того, 06.01.2001 року між ВК ЧМР та ОСОБА_3 було укладено договір на право тимчасового користування земельною ділянкою, площею 0,0600 га, що розташована по АДРЕСА_1 . Земельна ділянка надається на умовах оренди на 50 років (а.п.42-47 Т.1).

Також, 20.08.2004 року між Чернівецькою міською радою та ОСОБА_3 було укладено договір оренди земельної ділянки, на підставі якого відповідачу передано в оренду земельну ділянку, площею 0,0882 га, кадастровий номер 7310136300:14:003:0008 для облаштування підпірної стіни, що розташована по АДРЕСА_1 . Договір укладено строком на 47 років (а.п.66-68 Т.1).

У подальшому, 25.10.2004 року Чернівецьким міським головою було видано розпорядження №597-р, яким згідно з листом приватних підприємців співвласників ОСОБА_11 та ОСОБА_5 для прийняття в експлуатацію торгово-побутового комплексу ( в складі магазину промтоварів, бару, кафе, готельних номерів та мийки автомобілів ) по АДРЕСА_2 призначено державну технічну комісію (а.п.53 Т.1).

29.10.2004 року вказаний спірний об`єкт нерухомості, загальною площею 724,90 кв.м. було прийнято в експлуатацію, про що складено акт державної технічної комісії, який було затверджено рішенням ВК ЧМР №943/21 від 09.11.2004 року (а.п.54, 90 Т.1).

19.11.2004 року Виконавчим комітетом Чернівецької міської ради було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно торгово-побутового комплексу ( в складі магазину промтоварів, бару, кафе, готельних номерів та мийки автомобілів ) по АДРЕСА_1 , загальною площею 724,9 кв.м., відповідно до якого власниками об`єкту є ОСОБА_3 5/100 частки та ОСОБА_5 95/100 частки (а.п.55 56 Т.1).

Як вбачається з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 30.05.2023 року (інформації про деталізацію), 07.12.2004 року право власності на 95/100 часток торгово-побутового комплексу, що належали ОСОБА_5 , у зв`язку з відчуженням долі на підставі договору дарування серії ВВО/263900 від 04.12.2004 року, було зареєстровано за ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.п.105 Т.1).

07.06.2005 року ОСОБА_3 було надано дозвіл на влаштування літнього майданчику на орендованій земельній ділянці, площею 0,0882 га по АДРЕСА_1 (а.п.65 Т.1).

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 померла.

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 04.02.2011 року спадкоємцем майна ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , є її син ОСОБА_3 . Спадщина, на яку видано свідоцтво, складається з 95/100 часток торгово-побутового комплексу ( в складі магазину промтоварів, бару, кафе, готельних номерів та мийки автомобілів ) по АДРЕСА_1 , загальною площею 724,9 кв.м. (а.п.57-58 Т.1) На підставі вказаного правовстановлюючого документу право власності на 95/100 часток спірного торгово-побутового комплексу було зареєстровано на відповідача ОСОБА_3 і з цього часу він став одноосібним його власником.

17.04.2012 року ОСОБА_3 було подано до Інспекції ДАБК декларацію про готовність об`єкта до експлуатації, а саме: будівлі ресторану-кафе для обслуговування комплексу « ІНФОРМАЦІЯ_1 » літ.Б, загальною площею 521,50 кв.м., по АДРЕСА_1 (а.п.75-76 Т.1).

У подальшому, 20.01.2017 року між ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_7 (обдарований) було укладено договір дарування, на підставі якого дарувальник передав у власність обдаровуваного 95/100 торгово-побутового комплексу, що знаходиться в АДРЕСА_1 (а.п.99 Т.1).

08.02.2017 між сторонами було укладено нотаріально-засвідчений договір про розірвання договору дарування, посвідченого 20.01.2017 року приватним нотаріусом Ужгородського районного нотаріального округу Форкош М.М. (а.п.236-237 Т.1).

Як вбачається із дослідженої у судовому засіданні нотаріально-посвідченої приватним нотаріусом Гунда А.М. копії заяви, ОСОБА_1 12.02.2017 року, перебуваючи при здоровому розумі, ясній пам`яті та діючи добровільно, розуміючи значення своїх дій, без будь-якого примусу, згідно ст.369 ЦК України, ст.65 СК України, надала згоду своєму чоловікові ОСОБА_7 , 1957 р.н., на розпорядження, продаж або дарування належного їм на праві спільної сумісної власності будь-якого нерухомого майна. При цьому заявила, що такі правочини відповідають інтересам їх сім`ї та погодилась із тим, щоб усі їх умови визначалися чоловіком самостійно (а.п.240 Т.1).

17.02.2017 року між ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_7 (обдарований) було укладено договір дарування, на підставі якого дарувальник передав у власність обдаровуваного торгово-побутовий комплекс, що знаходиться в АДРЕСА_1 (а.п.228-230 Т.1).

З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 26.06.2024 року встановлено, що 27.03.2023 року на підставі акту приймання-передачі №801, 802 право власності на торгово-побутовий комплекс, що знаходиться в АДРЕСА_1 було зареєстровано за ТОВ «Кайзер-2023», яке і є власником спірного об`єкту нерухомого майна на даний час (а.с.117 Т.1).

Судом також встановлено, що позивач 31.03.2023 року склала нотаріально-посвідчену приватним нотаріусом Куніциною І.Є. заяву, в якій повідомила, що не має будь-яких претензій, в тому числі фінансового чи майнового характеру, до ТОВ «Кайзер-2023» щодо нерухомого майна та рухомого майна, яке знаходиться в м.Чернівці вул.Вокзальна, 51 - торгово - побутовий комплекс, земельні ділянки для обслуговування комплексу, рухоме майно для діяльності комплексу (а.п.160 Т.1).

Також ОСОБА_1 31.03.2023 року склала письмову розписку про отримання нею від директора ТОВ «Кайзер-2023» грошових коштів у розмірі 100000 доларів США у рахунок майна, яке знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . Фінансових та майнових претензій не має та мати не буде (а.п.161 Т.1).

Звертаючись до суду з позовними вимогами про витребування майна з чужого незаконного майна, ОСОБА_1 посилалась на те, що зазначене спірне нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя, а тому вона має право на його частку.

Представник відповідача Маковійчука І.В. вказані доводи вважає необгрунтованими та надуманими.

Отже, між сторонами виник спір з приводу вказаного майна.

Даючи оцінку доводам сторін, суд виходить із наступного.

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань). Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, провадження № 14-144цс18).

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом.

Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Отже, відповідно до частини першоїстатті 388 ЦК Українивласник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першійстатті 388 ЦК України.

До вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першоїстатті 388 ЦК) відносяться усі випадки, коли майно вибуло з володіння поза волею власника (або законного володільця).

Таким чином, основним речово-правовим способом захисту права власності є віндикаційний позов. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18).

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

Відповідно до частин першої та другої статті 60СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить істаття 368 ЦК України.

Конструкція статті 60СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя у судовому порядку у разі оспорювання ним поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 Сімейного кодексу України (далі - СК України)).

Відповідно до статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпорядження спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплене у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)).

Відповідно до частин першої, другої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або в позасудовому порядку.

Згідно з частинами першою, другою статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Отже, на майно, набуте за час шлюбу, поширюється презумпція права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.

Суть поділу майна полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При ухваленні рішення суд має керуватися обставинами, що мають істотне значення, якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, в зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім`ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначенням переліку об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення вартості.

Згідно з частинами другою і третьою статті 372 ЦК України в разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

У постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 викладений загальний правовий висновок про те, щостаттями 60, 70 СК України, статтею 368 ЦК України передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбане під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпції належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена на її особисті кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

За змістом ч.2ст.77 ЦПК України предметомдоказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на не вчинення іншим учасником певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину не вчинення відповідних дій або відсутності події встановленою (ст.81 ЦПК України).

Відповідно дост.76 ЦПК Українидоказами у цивільній справі є будь-які дані на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів та показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина першастатті 77 ЦПК України).

Тобто, обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень. Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач, є підставою для відмови у позові, а в разі, якщо на тому наполягає відповідач, - для відхилення його заперечень проти позову.

Як було встановлено судом, спірний об`єкт нерухомого майна: торгово-побутовий комплекс «Кайзер» літ.А, площею 724,9 кв.м. та кафе літ.Б, площею 521, 3 кв.м., що розташовані по АДРЕСА_1 було створено як об`єкт майна та одержано перший правовстановлюючий документ на нього 19.11.2004 року. При цьому, частка у праві власності на комплекс одного з подружжя ОСОБА_3 становила 5/100 часток. Інші 95/100 часток набув у власність ОСОБА_5 .

Позивач ОСОБА_1 під час судового позгляду стверджувала, що такий розподіл часток у праві власності не відповідає дійсності та був фіктивним з метою позбавлення її прав на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя.

Однак, вказані аргументи позивача не знайшли свого підтвердження у судовому засіданні та не були підтверджені жодними доказами. Навпаки, доводи ОСОБА_1 були спростовані показами свідка ОСОБА_12 , допитаного саме за клопотанням позивача, який показав суду, що ОСОБА_3 на будівництво спірного об`єкту нерухомості позичив кошти у його дядька. Розмір вкладених дядьком коштів у будівництво комплексу відповідав 95/100 частки, а тому саме в такому розмірі на нього на прохання дядька було оформлено право власності на майно. У подальшому, позичені кошти були повернуті саме матір`ю позивача ОСОБА_10 , а тому ним, за вказівкою дядька, було нотаріально-посвідчено договір дарування, яким передано у власність ОСОБА_10 95/100 часток торгово-побутового комплексу.

Таким чином, відповідач ОСОБА_3 95/100 часток торгово-побутового комплексу, що знаходиться по АДРЕСА_1 , площею 724,9 кв.м. набув у власність у 2011 році внаслідок спадкування після смерті матері.

Відповідно до положень п.2 ч.1 ст.57 СК України особистою приватноювласністю дружини,чоловіка є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.

Отже, 95/100 часток торгово-побутового комплексу, що знаходиться по АДРЕСА_1 , площею 724,9 кв.м. належали ОСОБА_3 на праві особистої приватної власності, а тому не є спільною сумісною власністю подружжя.

Щодо решти 5/100 часток у праві спільної часткової власності комплексу, то вони були набуті відповідачем ОСОБА_3 у власність під час шлюбу, а тому були спільною сумісною власністю подружжя.

Будівництво спірної будівлі ресторану-кафе для обслуговування комплексу « ІНФОРМАЦІЯ_1 » літ.Б, загальною площею 521,50 кв.м., по АДРЕСА_1 було розпочато в 2007 році та завершено в 2009 року, і лише здано в експлуатацію в 2012 році (а.п.75-76 Т.1), а тому частка спільної сумісної власності подружжя у праві власності на вказаний об`єкт також становила 5/100 часток.

Щодо відчуження 5/100 часток торгово-побутового комплексу «Кайзер» літ.А, площею 724,9 кв.м. та кафе літ.Б, площею 521, 3 кв.м., що розташовані по АДРЕСА_1 відповідачем суд зазначає наступне.

Так, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частина перша, друга та третястатті 202 ЦК України).

Правочин є найбільш поширеним юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки учасників цивільних правовідносин. До односторонніх правочинів, зокрема, відноситься: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини,згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном,одностороння відмова від договору. При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між цим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання довіреності двома та більше особами, спільний заповіт подружжя та ін. Аналіз розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб`єкта; вчиняються суб`єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов`язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків).

Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини поділяються на: суто односторонні - не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особою. До них, зокрема, належить відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини; такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести, зокрема, оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагороди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів, односторонню відмову від договору,згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном(див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року в справі № 357/15284/18 (провадження № 61-13518св21)).

Згода - одностороннє волевиявлення суб`єкта права. Вчинення згоди - односторонній правочин, оскільки особа тим самим реалізує своє право та робить це можливим для інших осіб здійснити своє право.Згода може бути: (а) передумовою для встановлення правовідносин між особою, яка надала цю згоду, та адресатом згоди або між останнім та іншими особами;(б) юридичним фактом у вже існуючих правовідносинах, що дозволяє або обумовлює ті чи інші етапи їх існування; (в) дією, спрямованою на припинення правовідносин.

Для приватного права апріорі притаманна диспозитивність, яка проявляється, зокрема, в тому, що особа, з урахуванням принципу свободи правочину, сама вирішує вчиняти чи не вчиняти певний правочин (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 липня 2022 року в справі № 303/2983/19 (провадження № 61-4745св21)).

По своїй суті згода одного з співвласників щодо розпорядження спільним сумісним майном є одностороннім правочином. При вчиненні такого правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Законодавець не передбачив вимог щодо моменту вчинення такого правочину (до чи після розпорядження). Звісно, логічним є те, що, зазвичай, вчинення такого правочину передує розпорядженню спільним сумісним майном. Проте приватне законодавство не містить заборони на вчинення згоди одного з співвласників щодо розпорядження спільним сумісним майном і після розпорядження спільним сумісним майном.

Згода іншого з подружжя має значення на стадії укладення договору та є необхідним юридичним фактом для укладення відповідного договору. Відсутність згоди іншого з подружжя може мати наслідком, зокрема, визнання договору недійсним у разі недобросовісності контрагента іншого з подружжя. Суб`єкт, який надає згоду на укладення договору іншим з подружжя, не стає стороною договору. Сторона договору (інший з подружжя) представляє у відносинах з третьою особою права та інтереси того з подружжя, який надав згоду.

Наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20)).

Устатті 65 СК Українипередбачено, зокрема, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Як було встановлено судом, ОСОБА_1 12.02.2017 року, перед укладенням ОСОБА_3 договору дарування спірного майна, перебуваючи при здоровому розумі, ясній пам`яті та діючи добровільно, розуміючи значення своїх дій, без будь-якого примусу, згідно ст.369 ЦК України, ст.65 СК України, надала згоду своєму чоловікові ОСОБА_3 , 1957 р.н., на розпорядження, продаж або дарування належного їм на праві спільної сумісної власності будь-якого нерухомого майна. При цьому заявила, що такі правочини відповідають інтересам їх сім`ї та погодилась із тим, щоб усі їх умови визначалися чоловіком самостійно (а.п.240 Т.1).

Таким чином, 5/100 часток торгово-побутового комплексу «Кайзер» літ.А, площею 724,9 кв.м. та кафе літ.Б, площею 521, 3 кв.м., що розташовані по АДРЕСА_1 вибули із спільної сумісної власності подружжя на підставі договору дарування від 17.02.2017 року у власність ОСОБА_7 за згодою другого з подружжя ОСОБА_1 .

Доводи позивача про те, що у Закарпатській області у нотаріуса вона підписала лише доручення на ім`я чоловіка, заяву-згоду про відчуження майна не підписувала, суд відхиляє, оскільки вони спростовуються дослідженою судом нотаріально-посвідченою заявою ОСОБА_1 від 12.02.2017 року.

При цьому, суд звертає увагу на те, що з заявою про вчинення кримінального правопорушення до правоохоронних органів з приводу неправомірних дій приватного нотаріуса Гунди А.М. ОСОБА_1 не зверталась.

Окрім того, суд зауважує, що 31.03.2023 року позивач склала нотаріально-посвідчену приватним нотаріусом Куніциною І.Є. заяву, в якій повідомила, що не має будь-яких претензій, в тому числі фінансового чи майнового характеру, до ТОВ «Кайзер-2023» щодо нерухомого майна та рухомого майна, яке знаходиться в м.Чернівці вул.Вокзальна, 51 - торгово - побутовий комплекс, земельні ділянки для обслуговування комплексу, рухоме майно для діяльності комплексу, що безумовно підтверджує ту обставину, що остання надала своєму чоловіку ОСОБА_3 згоду на відчуження спільного майна (а.п.160 Т.1).

Також, ОСОБА_1 31.03.2023 року склала письмову розписку про отримання нею від директора ТОВ «Кайзер-2023» грошових коштів у розмірі 100000 доларів США у рахунок майна, яке знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . Фінансових та майнових претензій не має та мати не буде, що також підтверджує ту обставину, що права позивача порушені не були. (а.п.161 Т.1).

Посилання останньої на те, що вказані кошти були одержані нею у рахунок орендної плати за комплекс « ІНФОРМАЦІЯ_1 » за вісім років суд вважає неправдивими, оскільки будь-яких доказів перебування ОСОБА_1 у договірних відносинах оренди з орендарями, а так само і перебування комплексу «Кайзеру» в оренді суду надано не було.

Щодо земельної ділянки, площею 0,0589 га, кадастровий номер №7310136300:14:003:0069, що розташована за адресою АДРЕСА_1 , судом встановлено, що вона ніколи не перебувала у власності відповідача ОСОБА_3 . Натомість, спірну земельну ділянку набув у власність на підставі договору купівлі-продажу від 07.09.2018 року син відповідача - ОСОБА_7 , а тому вона ніколи не належала до спільної сумісної власності подружжя (а.с.112зв.)

У відповідності до ст.89ЦПК України судоцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Таким чином, перевіривши та з`ясувавши всі необхідні обставини справи та оцінюючи всі наявні докази по справі, досліджені в ході судового засідання в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають до задоволення.

Керуючись ст.ст.316, 317, 319, 322, 387, 388 ЦК України, ст.ст. 57, 60, 61,63 СК України, ст. 4, 5, 10, 18, 76-80, 81, 89, 95, 141, 259, 263-265, 273 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ :

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Кайзер 2023» про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, виділення частки з спільного сумісного майна подружжя та витребування майна з чужого незаконного володіння - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом 30 днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст судового рішення буде складено 30.12.2024 року.

Суддя Одовічен Я.В.