Постанова

від 30.12.2024 по справі 320/11325/23

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 320/11325/23 Суддя (судді) першої інстанції: Дудін С.О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 грудня 2024 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі: судді-доповідача: Беспалова О. О., суддів: Парінова А. Б., Ключкович В. Ю., розглянувши у порядку письмового провадження у місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Вищого господарського суду України, Верховного Суду про визнання протиправними дій та стягнення суддівської винагороди,-

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернулась до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Вищого господарського суду України, у якому просила суд:

- визнати протиправними дії Вищого господарського суду України щодо нарахування та виплати судді ОСОБА_1 суддівської винагороди із застосуванням у розрахунках прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2102,00 грн. згідно з положеннями пунктів 3,9 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України";

- стягнути з Вищого господарського суду України заборгованість з суддівської винагороди, виходячи із встановленої статтею 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" з 1 січня 2023 року мінімальної заробітної плати у місячному розмірі 6700,00 грн. за січень 2023 року - 161389,80 грн., за лютий 2023 рік - 161389,80 грн. та за березень 2023 року - 161389,80 грн.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2024 року позов залишено без задоволення.

Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій апелянт посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права просить скасувати рішення суду та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити.

До Шостого апеляційного адміністративного суду відзив на апеляційну скаргу не надходив.

У відповідності до ст. 308 КАС України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю - доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків.

Як вбачається з матерів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 обрано суддею Вищого господарського суду постановою Верховної Ради України від 02.11.2006 №308-У "Про обрання суддів".

Наказом Вищого господарського суду України від 14.11.2006 №733-к ОСОБА_1 зараховано на посаду судді Вищого господарського суду України.

Як вбачається з розрахункових листів за січень-лютий 2023 року, з січня 2023 року щомісячна сума суддівської винагороди судді ОСОБА_1 становить 73780,00 грн., з яких: посадовий оклад - 37836,00 грн., вчене звання (15%) - 5675,40 грн. та вислуга років (80%) - 30268,80 грн.

Посадовий оклад за вказаний період обчислений за формулою 15 х 2102,00 грн х 1,2, де:

- "15" - кількість прожиткових мінімумів доходів громадян відповідно до частини третьої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року № 2453-VI з урахуванням Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06 грудня 2016 року №1774-VIII;

- "2102,00 грн." - розмір прожиткового мінімуму для "працездатних осіб, який застосовується для визначення посадових окладів працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами, а також працівників податкових і митних органів", установлений статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" від 03 листопада 2022 року №2710-IX;

- "1,2" - коефіцієнт відповідно до частини четвертої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року №2453-VI.

Позивач зверталась до голови ліквідаційної комісії Вищого господарського суду України із заявою, у якій просила здійснити нарахування її суддівської винагороди на підставі ст.133 Закону №2453, виходячи з встановленої статтею 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" з 1 січня 2023 року мінімальної заробітної плати у місячному розмірі 6700,00 грн.

Вищий господарський суду України листом від 16.03.2023 №01-13/4/52/2023 повідомив позивачу про відсутність підстав для здійснення обчислення її суддівської винагороди виходячи із мінімальної заробітної плати.

Не погоджуючись з такими діями відповідача, позивач звернувся з даними позовом до суду.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.

В силу вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Частинами першою, другою статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Частина третя цієї ж статті встановлює базові розміри посадового окладу суддів судів різних інстанцій, розрахунковою величиною яких є прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Пунктом 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII передбачено, що з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку. До припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов`язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами).

Пунктом 22 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року (положення якого діяли на час існування спірних правовідносин до моменту виключення цього пункту Законом України від 16 жовтня 2019 року №193-IX) було передбачено, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом (тобто Законом від 02 червня 2016 року), мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом. Судді, які на день набрання чинності цим Законом пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили свою здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді, до 1 січня 2017 року отримують суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 рік, №№41-45, сторінка 529; 2015 рік, №№18-20, сторінка 132 із наступними змінами).

Пункт 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року (положення якого діяли на час існування спірних правовідносин до моменту виключення цього пункту Законом України від 16 жовтня 2019 року №193-IX) передбачав, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 рік, №№41-45, сторінка 529; 2015 рік, №№18-20, сторінка 132 із наступними змінами).

Згідно з частиною першою статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI (в редакції Закону «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII) суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України «Про Конституційний Суд України» та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Частиною третьою цієї ж статті передбачено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.

Посадові оклади інших суддів встановлюються пропорційно до посадового окладу судді місцевого суду з коефіцієнтом: 1) судді апеляційного суду - 1,1; 2) судді вищого спеціалізованого суду - 1,2; 3) судді Верховного Суду України, судді Конституційного Суду України - 1,3.

Однак, 04 грудня 2018 року Конституційний Суд України прийняв рішення №11-р/2018, яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII. Це положення належить застосовувати у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».

Разом з тим, 06 грудня 2016 року був прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №1774-VIII, що набрав чинності 1 січня 2017 року.

Пунктом 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 06 грудня 2016 року №1774-VIII встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів і заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року.

Згідно пункту 9 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 06 грудня 2016 року №1774-VIII до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Вказаним рішенням Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI (у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII). Частина третя статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року до визнання її неконституційною встановлювала розмір посадового окладу судді місцевого суду - 10 мінімальних заробітних плат. Ця норма застосовувалася для визначення розміру посадового окладу тих суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, як це було передбачено положеннями пункту 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року.

Визнаючи неконституційним положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року Конституційний Суд України зауважив, що законодавець неодноразово вносив зміни до вказаного закону щодо розміру посадового окладу, в результаті яких оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат. Такі зміни суд визнав посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.

У рішенні від 04 грудня 2018 року №11-р/2018 Конституційний Суд України вказав на звуження змісту та обсягу гарантій незалежності суддів через зменшення гарантованого розміру винагороди судді у спеціальному законі, тобто у зв`язку зі зміною абсолютної величини такої винагороди.

Суд першої інстанції вірно вказав, що особливістю цієї справи є те, що позивачка як суддя ВССУ, що припинив свою діяльність щодо здійснення правосуддя та ліквідується, отримує суддівську винагороду відповідно до Закону №2453-VI, зміни до статті 133 якого (щодо суддівської винагороди) по аналогії зі змінами до статті 135 чинного закону про судоустрій (Закону №1402-VIII) не вносилися.

Разом із цим в розділі ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII закріплено загальне застереження про те, що мінімальна заробітна плата не може застосовуватися як розрахункова величина для визначення будь-яких посадових окладів та заробітної плати.

Таким чином, спірним питанням у цій справі є правомірність застосування прожиткового мінімуму як розрахункової величини для обчислення суддівської винагороди за правилами статті 133 Закону № 2453-VI, чинна редакція якої передбачає, що такою величиною є мінімальна заробітна плата.

Законом України від 06 грудня 2016 року №1774-VIII, який набрав чинності 1 січня 2017 року, змінено підхід до визначення розмірів посадових окладів і заробітної плати працівників, а також інших виплат (наприклад, для розрахунку розміру плати за надання адміністративних послуг, у колективних договорах та угодах усіх рівнів). Тобто цим Законом запроваджено нову розрахункову величину для визначення розмірів тих чи інших виплат шляхом заміни мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум.

Отже, з прийняттям Закону України від 06 грудня 2016 року №1774-VIII зміни зазнав не розмір суддівської винагороди, а розрахункова величина.

Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року №11-р/2018, не вирішувалось питання розрахункової величини, яку належить застосовувати при розрахунку посадового окладу суддів, а тому правові висновки, які містяться в цьому рішенні, не впливають на конституційність норм Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII, зокрема пункту 3 його Прикінцевих та перехідних положень.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року у справі № 520/11431/18 та від 9 серпня 2019 року у справі №826/9404/17.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що суддівська винагорода суддям, що не пройшли кваліфікаційного оцінювання, та суддям ВСУ, ВВСУ, ВАСУ, ВГСУ нараховуються за однаковими правилами - відповідно до статті 133 Закону № 2453-VI.

Розмір посадового окладу судді, який не пройшов кваліфікаційного оцінювання, після зміни розрахункової величини Законом України від 06 грудня 2016 року №1774-VIII насправді не змінився, що свідчить про відсутність порушення гарантії позивача щодо розміру її матеріального забезпечення внаслідок внесених цим Законом змін. До того ж внаслідок прийняття Конституційним Судом України рішення від 04 грудня 2018 року №11-р/2018 розмір суддівської винагороди для суддів, що не пройшли кваліфікаційного оцінювання, зріс із дня набрання цим рішення законної сили, оскільки абсолютна величина посадового окладу змінилася з 10 на 15.

Отже, враховуючи викладене, колегія суддів відхиляє доводи позивача про те, що винагорода судді повинна розраховуватися на основі мінімальних заробітних плат, і погоджується з доводами відповідача про необхідність застосування у такому випадку як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року.

До того ж, необхідно зазначити, що на час існування спірних правовідносин, пункт 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року щодо порядку визначення суддівської винагороди для суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, був чинним. Натомість, з огляду на викладене, відповідач не мав правових підстав керуватися нормами Законів України про Державний бюджет України на відповідний рік і застосовувати мінімальну заробітну плату як розрахункову величину. В зв`язку з цим колегія суддів враховує, що у кошторисах на 2023 рік не було передбачено призначення для обрахування суддівської винагороди, обчисленої на основі мінімальної заробітної плати.

Стосовно доводів позивача про те, що такі дії відповідача мають дискримінаційний характер, суд зазначає таке.

Згідно з практикою ЄСПЛ дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування у відносно схожих ситуаціях (рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства» від 11 червня 2002 року, заява №36042/97). Відмінність у ставленні також є дискримінаційною, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (рішення у справі «Ван Раалте проти Нідерландів» від 21 лютого 1997 року, заява №20060/92; рішення ЄСПЛ у справі «Пічкур проти України» від 7 листопада 2013 року, заява №10441/06).

Аналогічний підхід у своїх рішеннях використовує і Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. В іншому разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (рішення Конституційного Суду України від 7 липня 2004 року №14-рп/2004).

Наявність правомірної, об`єктивно обґрунтованої мети, способи досягнення якої є належними та необхідними, також виключає дискримінацію, що випливає з визначень прямої та непрямої дискримінації, наданих у Законі України «Про засади запобігання і протидії дискримінації в Україні».

Так, проходження суддями кваліфікаційного оцінювання відповідає конституційним положенням, зокрема приписам частини десятої статті 131 («…Відповідно до закону в системі правосуддя утворюються органи та установи для забезпечення добору суддів… оцінювання…»), підпункту 4 пункту 16-1 Перехідних положень Конституції України («Відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», має бути оцінена в порядку, визначеному законом).

Мета встановлення відмінностей у порядку визначення суддівської винагороди також є істотною, оскільки Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 року №1401-VIII і Закон України «Про судоустрій і статус суддів України» від 2 червня 2016 року №1402-VIII стали основою інституційної реформи судової влади в Україні, закріпили оновлені засади правового статусу судді, в тому числі щодо порядку зайняття посад і підтвердження здатності здійснення правосуддя у відповідних судах. Як зазначено у Пояснювальній записці до проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», внесені ним зміни були необхідними в першу чергу для утвердження незалежності судової влади, зокрема шляхом її деполітизації, для посилення відповідальності судової влади перед суспільством, а також для запровадження належних конституційних засад кадрового оновлення суддівського корпусу. Метою цих заходів є практична реалізація принципу верховенства права і забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд справи незалежним і безстороннім судом.

Венеціанська комісія у своєму висновку від 30 червня 2017 року №JUD-UKR/298/2017 [RJU/AT] щодо Закону України «Про судоустрій і статус суддів України» від 2 червня 2016 року зазначила, що процедура, передбачена в пункті 20 Прикінцевих та перехідних положень вказаного Закону та підпункті (4) пункту 16-1 Прикінцевих положень Конституції України (підтвердження відповідності суддів займаним посадам), має обмежену сферу та час застосування. Зважаючи на існуючу слабкість судової системи та майже повну відсутність довіри до неї з боку суспільства, вимога, щоб ці судді пройшли процедуру оцінювання, котра може призвести до їх звільнення, може бути зрозумілою та, мабуть, навіть виправданою за виняткових обставин залежно від того, як проводитиметься процедура оцінювання та за умови суворого дотримання належних гарантій.

Відтак запровадження кваліфікаційного оцінювання суддів було зумовлене істотною метою, що полягала у відновленні довіри до судової влади в Україні, а тому проведення такого оцінювання є об`єктивно виправданим і необхідним для суспільства.

Отже, встановлені чинним на час існування спірних правовідносин законодавством відмінності у визначенні розміру суддівської винагороди тих суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, і тих, які його не проходили, не можна вважати дискримінаційними, оскільки ці відмінності були обумовлені легітимною й істотною метою, відповідали конституційним положенням, були об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими.

Відтак відсутні підстави вважати, що шляхом призначення кваліфікаційного оцінювання та переходу до іншої розрахункової величини для визначення розміру посадових окладів і заробітної плати працівників державою не дотримано «справедливого балансу» між інтересами суспільства та правами суддів.

З огляду на встановлені обставини і правове регулювання, враховуючи судову практику ЄСПЛ і висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, колегія суддів дійшла висновку, що нараховуючи і виплачуючи позивачу суддівську винагороду на основі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року у період з січня 2023 року до квітень 2023 року включно, відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України. Водночас порушень принципів недискримінації, пропорційності, «якості закону» та правової визначеності судом не встановлено.

Аналогічна правова позиція викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 листопада 2020 року у справі №200/9195/19-а.

Відповідно до вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду перехід на нову розрахункову величину - прожитковий мінімум для працездатних осіб замість мінімальної заробітної плати фактично не погіршив рівня суддівської винагороди для суддів, що її отримували за Законом № 2453-VI. На момент набрання чинності Законом № 1774-VIIІ суддівська винагорода на підставі положень Закону №1402-VIII ще не виплачувалася. Тому Велика Палата Верховного Суду констатувала відсутність негативного впливу на рівень матеріального забезпечення суддів, який є складовою їхньої незалежності, від зміни розрахункової величини у цій ситуації.

З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що розмір суддівської винагороди має обчислюватися із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб замість мінімальної заробітної плати, оскільки Закон № 1774-VIII, який передбачає такий порядок розрахунків, прийнятий у часі пізніше від Законів № 2453-VI та № 1402-VIII, і фактично такий перехід на іншу розрахункову величину не призвів до зменшення розміру суддівської винагороди у грошовому виразі.

Аналогічні висновки у подібних до цієї справи правовідносинах Верховний Суд викладав у постановах від 23 квітня 2018 року №826/3730/17, від 17 березня 2020 року №826/7286/18.

Верховний Суд у рішеннях, ухвалених у подібних правовідносинах, звертав увагу на вже вказаний алгоритм розрахунку суддівської винагороди, який за Законами № 2453-VI та №1402-VIII є однаковим, тому і розрахункова величина повинна бути однаковою. Інший підхід буде мати ознаки дискримінації та не буде відповідати меті, закладеній в Законі №1402-VIII, а саме: збільшення суддівської винагороди суддям, що пройшли кваліфікаційне оцінювання.

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .

Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Згідно з ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а тому підстави для його скасування або зміни відсутні.

У відповідності до ст. 139 КАС України підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності, крім випадків, якщо:

а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;

б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;

в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;

г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.

Керуючись ст.ст. 229, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 328, 329 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Вищого господарського суду України, Верховного Суду про визнання протиправними дій та стягнення суддівської винагороди залишити без задоволення.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328, 329 КАС України.

Суддя-доповідач О. О. Беспалов

Суддя В. Ю. Ключкович

Суддя А. Б. Парінов

(Повний текст постанови складено 30.12.2024)