Рішення

від 11.12.2024 по справі 382/2035/23

ЯГОТИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Яготинський районний суд Київської області

Справа № 382/2035/23

Провадження № 2/382/178/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 грудня 2024 року м. Яготин

Яготинський районний суд Київської області у складі:

головуючого судді Нарольського М. М.,

при секретарі Матвієнко Ю. Л.,

за участі представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідачів ОСОБА_2 ,

представника третьої особи Денисенко О. М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу № 382/2035/23 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, Виконавчий орган (комітет) Яготинської міської ради та Служба у справах дітей та сім`ї Яготинської міської ради,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про усунення перешкод у розпорядженні майном шляхом виселення у зв`язку з припиненням особистого сервітуту відповідно до вимог якого просив обов`язати відповідачів усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні належним йому на праві власності житловим будинком, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом їх виселення з житлового будинку у зв`язку з припиненням особистого сервітуту.

В обґрунтування позову зазначив, що він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 з 01.03.2008 року по 27.08.2021 року. 27.08.2021 року відповідно до рішення Яготинського районного суду Київської області (справа № 382/595/21) шлюб між ними було розірвано. Від шлюбу з ОСОБА_4 у них є неповнолітня дитина - донька ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після розлучення донька проживає з матір`ю, на її утримання з нього стягуються аліменти. Під час перебування у шлюбі він та спільна донька були зареєстровані у належному йому на праві особистої власності житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Після розлучення ОСОБА_4 створила сім`ю з іншим чоловіком - ОСОБА_5 , від якого народила дитину, але при цьому нова сім`я його колишньої дружини продовжує проживати у належному йому будинку, хоча теперішній її чоловік має на праві власності житловий будинок, в якому він зареєстрований. Він теж на даний час створив нову сім`ю, але не має можливості проживати у належному йому житловому будинку чи продати його, щоб купити для проживання квартиру, бо у зазначеному будинку, проживає його колишня дружина зі своїм нинішнім чоловіком та їх спільною дитиною. У належному йому будинку змінено замки, примірник ключів йому не передавався. 25.06.2023 року відповідачку знято з реєстрації у належному йому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , про що їй було направлено повідомлення. На його звернення про усунення перешкод у праві користування та розпорядження належним нерухомим майном шляхом виселення відповідачі не реагують, хоча вимоги про звільнення належного йому житлового будинку їм направлялися, а також повідомлялися ним у спілкуванні з обома відповідачами по телефону. З посиланням на ст. ст. 401-406 ЦК України, позивач зазначає, що суть сервітуту в даних правовідносинах полягає в тому, що відповідач ОСОБА_4 була вселена у належний позивачеві житловий будинок внаслідок укладення з ним шлюбу. Саме на цій підставі вона набула особистий сервітут право користуватися житлом свого чоловіка, тобто: житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 . Разом з цим розірвання шлюбу між ним та ОСОБА_4 об`єктивно є підставою для припинення такого сервітуту, який виник у зв`язку з реєстрацією шлюбу. Важає, що після розірвання шлюбу відповідачка втратила право на проживання та користування належним йому житловим будинком розташованим по АДРЕСА_1 .

Ухвалою суду від 05.02.2024 відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою від 30.04.2024 до участі у справі залучено в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Виконавчий орган (комітет) Яготинської міської ради та Службу у справах дітей та сім`ї Яготинської міської ради.

Ухвалою від 13.08.2024 закрито підготовче судове засідання та призначено справу до судового розгляду у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження.

Відзив на позовну заяву відповідачами не подано.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала в повному обсязі. Представник відповідача проти задоволення позову заперечила; відзив на позов не подано. Представники третіх осіб заперечували в частині задоволення позову до ОСОБА_4 з тих підстав, що це може порушити інтереси дитини, яка проживає у будинку.

Заслухавши пояснення учасників, розглянувши матеріали справи, дослідивши та оцінивши докази, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню частково, виходячи із наступного.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина третя та четверта статті 12 ЦПК України).

Судом встановлено, що згідно копії паспорта серії НОМЕР_1 виданого 15 грудня 2000 року Яготинським РВ ГУ МВС України в Київській області ОСОБА_3 зареєстрований за адресою АДРЕСА_1 .

Відповідно до копії рішення Яготинського районного суду Київської області від 27 серпня 2021 року шлюб між відповідачкою ОСОБА_4 та ОСОБА_3 розірвано.

Згідно договору дарування житлового будинку (НАК 232103) та договору дарування земельної ділянки (НАК 232104) від 24.11.2014 ОСОБА_7 подарувала ОСОБА_3 а останній прийняв в дар, житловий будинок та земельну ділянку площею 0,1000 га кадастровий номер 3225510100:08:054:0106, розташовані за адресою; АДРЕСА_1 .

Відповідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, власником житлового будинку розташованого за адресою АДРЕСА_1 є ОСОБА_3 .

Відповідно повідомлення про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) особи № 91 від 25.06.2023 за відомостями відділу реєстрації місця проживання управління (центру) надання адміністративних послуг Яготинської міської ради ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 знято за адресою АДРЕСА_1 з 25.06.2023 за заявою власника.

Згідно Свідоцтва від 11.08.2023 НСН721711, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу посвідчено, що ним 06 липня 2023 року заяву ОСОБА_3 передано ОСОБА_4 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_2 . Заява містила відомості щодо того, що 25 червня 2023 року ОСОБА_4 за заявою ОСОБА_3 знято з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 . Оригінал повідомлення № 91 про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) особи від 25 червня 2023 року додано. У зв`язку з цим він просив ОСОБА_4 протягом 10 днів з дня отримання цієї заяви звільнити шляхом добровільного виселення належний йому житловий будинок, який знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . Заява була передана поштою та отримана особисто 11 липня 2023 року.

Згідно Свідоцтва від 11.08.2023 НСН721712, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу посвідчено, що ним 06 липня 2023 року заяву ОСОБА_3 передано ОСОБА_5 , який проживає за адресою: АДРЕСА_2 . Заява містила відомості щодо того, що ОСОБА_3 просив ОСОБА_5 протягом десяти днів з дня отримання цієї заяви звільнити шляхом добровільного виселення житловий будинок, який знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . Заява була передана поштою та не вручена під час час доставки: інші причини, дата:27 липня 2023 року.

Відповідно до переглянутого судом в засіданні відеозапису, який знаходиться на CD-R диску, біля паркану домоволодіння по АДРЕСА_1 знаходиться автомобіль BMW X3 д.н.з НОМЕР_2 та ОСОБА_3 . З хвіртки домоволодіння виходить ОСОБА_5 .. Між чоловіками відбувається розмова на тему отримання ОСОБА_3 розрахунку. ОСОБА_5 пропонує ОСОБА_3 повідомити в письмовому вигляді свої вимоги. ОСОБА_3 просить ОСОБА_5 зачекати на поліцію, ОСОБА_8 погоджується. ОСОБА_3 телефонує до поліції та повідомляє про те, що йому перешкоджає незнайома йому людина потрапити до його будинку, який знаходиться по АДРЕСА_1 . В цей час ОСОБА_5 сідає до автомобіля BMW X3 д.н.з НОМЕР_2 заводить двигун, виходить з автомобіля залишивши двигун ввімкненим, дістає з кармана куртки ключі, відмикає хвіртку та заходить до двору; позивач при цьому залишається на вулиці біля паркану.

Позивач зазначає, що він, як власник житлового будинку, маю право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, усунення порушень свого права власності на належне йому нерухоме майно шляхом виселення.

При вирішення справи в межах заявлених позовних вимог суд виходить з наступного.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.

Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.

Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що право членів сім`ї власника житла користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена сім`ї.

У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Право користування чужим майном врегульовано статтями 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України зазначено, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Так сервітут припиняється у разі, зокрема припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Аналізуючи положення статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України, положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року в справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року в справі № 753/481/15 (провадження № 6-13113цс16) та постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року в справі № 695/2427/16 (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року в справі № 523/12186/13 (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі "Gillow v. the U.K."), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі "Larkos v. Cyprus").

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом. Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (пункт 60 вищезгаданого рішення у справі "Зехентнер проти Австрії"). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі "Косіч проти Хорватії" (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; рішення від 22 жовтня 2009 року у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).

Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом з тим у спірних правовідносинах в цій справі права позивача як власника квартири захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), наведені такі правові висновки.

Конвенція в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування цим житлом.

Такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).

Дійсна сутність позовних вимог про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У справі, яка розглядається, спір виник між ОСОБА_3 ,як власником спірного будинку за адресою: АДРЕСА_1 (в прохальній частині позову допущено описку та зазначено " АДРЕСА_1 , яка носить очивидний характер, що вбачається з інших матеріалів справи, де вказаний саме провулок) та відповідачами - ОСОБА_4 (яка проживає у будинку разом зі спільною з позивачем неповнолітньою дитиною ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ; дитина проживає у будинку зі свого народження) та ОСОБА_5 , який не має правових підстав володіти та користуватися будинком, не є та не був членом сім`ї позивача, дозволу на його проживання позивач не надавав, підстав проживати в будинку та чинити перешкоди позивачу не має.

Судом встановлено, що ОСОБА_4 перебувала у зареєстрованому шлюбі з позивачем, вселилася до спірного житла з його згоди, народила дитину, яка є неповнолітньою та проживає у цьому будинку спочатку з обома батьками, а потім з матір`ю зі свого народження та вочевидь вважає це місце проживання своїм "житлом" ("домівкою"). Шлюб між позивачем та відповідачкою розірвано рішенням Яготинського районного суду Київської області від 27.08.2021 року у справі № 382/595/21. Позивач звернувся до суду із позовом про визнання відповідачку такою, що втратила право проживання у житлі позивача, посилаючись на те, що остання чинить їй перешкоди у користуванні своєю власністю.

Суд враховує, що поняття "житло" в контексті ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод тлумачиться доволі широко і означає швидше "домівка". У рішенні ЄСПЛ у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" від 2 березня 2011 року зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі п. 1 ст. 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.

Суд наголошує, що втрата житла (в тому числі й того, яке надавалося в тимчасове користування) є крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Відповідно до обставин даної конкретної справи, виселення ОСОБА_4 , яка законно вселилися у будинок як член сім`ї позивача та продовжує проживати у ньому разом з неповнолітньою спільною з позивачем дитиною, яка після розірвання шлюбу проживає з матір`ю та вважає будинок своєю "домівкою", не можна визнати таким, що переслідує "суспільний інтерес", такий захід не є пропорційним.

Адже рішення про виселення становитиме порушення ст. 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із Законом", не переслідує однієї із законних цілей, наведених у п. 2 ст. 8 Конвенції, і не вважається необхідним у демократичному суспільстві.

Крім цього, позивач в позовній заяві зазначає, що відповідачі чинять йому перешкоди у користуванні своєю власністю, тому він у передбачений законом спосіб звернувся до суду за захистом своїх порушених прав про усунення перешкод у розпорядженні власністю шляхом виселення відповідачів та "вселення мене до свого житла".

Водночас, позовні вимоги "про вселення" позивача у будинок ним не заявлено.

Враховуючи вищевикладене, вирішуючи вказаний спір та відмовляючи у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_4 ,суд,крім зазначеного,суд такожбере доуваги те,що позивачне надав належних та допустимих доказів вчинення ОСОБА_4 дій, які перешкоджають їй вільно користуватися та розпоряджатися будинок. У зв`язку з чим суд в цій частині не встановив наявності фактів порушення прав позивача, які б підлягали захисту в судовому порядку.

Позивач добровільно надав згоду відповідачці користуватися будинком та проживав разом в ньому разом зі спільною дитиною. Вказане свідчить про те, що відповідачка набула право користування будинком за згодою його власника позивача й тривалий час проживає у ньому разом з неповнолітньою спільною з позивачем дитиною.

Суд також зазначає, що сам факт розірвання шлюбу між позивачем та ОСОБА_4 , виникнення у зв`язку з цим конфліктних ситуацій між колишнім подружжям, не може безумовно свідчити про порушення відповідачкою майнових прав позивача та підлягає доказуванню у загальному порядку. Матеріали справи не містять належних доказів, що саме ОСОБА_4 чинить позивачу перешкоди у користуванні будинком. З позовом про вселення до будинку позивач не звертався. Доказів наявності у відповідачки іншого житла, де вона б могла проживати з неповнолітньою дитиною у разі виселення, матеріали справи не містять. Посилання позивача на те, що він не заперечує проти того, щоб неповнолітня дитина залишилася проживати у будинку після виселення своєї матері, з якою вона проживала із народження у цьому будинку, оцінюється судом як таке, що направлене на вирішення питання про визначення місця проживання дитини з позивачем у непередбачений спосіб, не відповідає інтересам дитини; таке виселення, на переконання суду, становитиме порушення ст. 8 Конвенції та порушить інтереси неповнолітньої дитини.

Тож враховуючи вказані норми матеріального права, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, перевіривши доводи позивача про позбавлення права користування житловим приміщенням відповідача у справі на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, та належним чином дослідивши, чи відповідає припинення права користування відповідачкою спірним будинком необхідності захисту права власника, дійшов висновку, що позовні вимоги до ОСОБА_4 не можуть вважатися обґрунтованими.

Водночас, системний аналіз матеріалів справи свідчить про те, що позивач надав докази того, що відповідач ОСОБА_9 безпідставнокористується будинком та чинить позивачу перешкоди у користуванні будинком, наведене підтверджується, зокрема, відеозаписом, на якому відповідач поводиться як власник будинку, має ключі від власності позивача, не допускає позивача на подвір`я та в будинок. Жодних доказів законності вселення та підставності користування спірним будинком відповідачем-2, який не є і не був членом сім`ї позивача, матеріали справи не містять. Тож суд дійшов висновку, що порушене право власності позивача в цій частині підлягає судовому захисту.

Згідно з ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Всупереч вимогам процесуального законодавства, відповідач-2 не надав доказів на спростування позовних вимог (відзив на позов, письмових доказів не подано), а також не спростував наявність фактичних та правових підстав звернення позивача з позовом до суду.

За таких обставин, позовні вимоги до відповідача-2 підлягають задоволенню.

Судовий збір підлягає розподілу відповідно до ст. 141 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 141, 258-259, 265, 268, 354 ЦПК України,

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, Виконавчий орган (комітет) Яготинської міської ради та Служба у справах дітей та сім`ї Яготинської міської ради, задовольнити частково.

Зобов?язати ОСОБА_5 усунути ОСОБА_3 перешкоди у користуванні та розпорядженні належним йому на праві власності житловим будинком, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом його виселення з житлового будинку.

В іншій частині в позові відмовити.

Стягнути із ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 судовий збір в розмірі 1073,60 грн.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду протягом 30 днів з дня проголошення повного рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повні найменування учасників справи:

- позивач: ОСОБА_3 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 ;

- відповідачі: ОСОБА_4 , останнє відоме місце реєстрації: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_4 ; ОСОБА_5 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_5 ;

- треті особи: Виконавчий орган (комітет) Яготинської міської ради, місцезнаходження: вул. Незалежності, буд. 110, м. Яготин Бориспільського району Київської області, код ЄДРПОУ 05408823; Служба у справах дітей та сім`ї Яготинської міської ради, місцезнаходження: вул. Незалежності, буд. 110, м. Яготин Бориспільського району Київської області, код ЄДРПОУ 44086918.

Повний текст рішення підписано 31.12.2024.

Суддя М. М. Нарольський