Рішення

від 01.01.2025 по справі 420/21890/24

ОДЕСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 420/21890/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 січня 2025 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суду у складі судді Іванова Е.А. розглянувши у спрощеному позовному провадженні в приміщенні суду в м.Одесі справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду з вищевказаним позовом у якому просить визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) (далі -відповідач) щодо не проведення повного розрахунку при звільненні з військової служби з позивачем; зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільнені індексація грошового забезпечення, а саме за період з 05.04.2024 по 18.06.2024 року шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість днів затримки виплати, обчисленого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100, мотивуючи це тим, що він був звільнений 04.04.2024 року з військової служби, проте розрахунок з ним за неотримане речове майно - грошову компенсацію був проведений лише 18.06.2024 року у розміру 70650,63грн.

Ухвалою від 16.07.2024 року відкрито позовне провадження та вирішено, що справа буде розглядатися за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Ухвалою суду від 16.07.2024 року зупинено провадження у справі.

26.07.2024 року до суду від позивача надійшла уточнена позовна заява.

Ухвалою суду від 04.10.2024 року поновлено провадження у справі.

23.10.2024 року до суду від представника відповідача надійшов відзив на позов у якому він позов не визнає, з підстав того, що грошова компенсація виплачується за заявою військовослужбовця тому тільки після отримання заяви позивача була складена начальником речової служби довідку про вартість речового майна що належить до видачі, та в подальшому так як Центр фінансується з державного бюджету та не може передбачати наперед компенсаційні витрати було необхідним оформити заявку до відповідного органу, тому відсутня протиправна бездіяльність. Також на спірні правовідносини не поширюються норми трудового законодавства щодо стягнення середнього заробітку.

Ухвалою суду від 24.10.2024 року зобов`язано відповідача надати до суду копію заяви та відомості коли позивач звернувся до відповідача із заявою про надання грошової компенсації за не отримане речове майно.

Дослідивши зміст заяв по суті справи, надані до суду письмові докази у справі, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному і об`єктивному дослідженні, проаналізувавши положення чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд доходить висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу за контрактом та наказом командувача Національної гвардії України від 02.02.2024 року №27 о/с звільнений з військової служби у запас ЗСУ.

Надалі наказом начальника центру спеціального призначення Національної гвардії України №101 від 04.04.2025 року припинено контракт про проходження військової служби та виключено зі списків особового складу частини мол.лейтенанта ОСОБА_1 з 04.04.2024 року.

В той же день 04.04.2024 року позивачем подано до відповідача рапорт про нарахування йому грошової компенсації за неотримане речове майно та перерахування грошових коштів на його банківський рахунок.

18.06.2024 року кошти за неотримане речове майно надійшли від відповідача на рахунок позивача.

Не погоджуюсь з затримкою виплати грошової компенсації позивач звернувся до суду.

Джерела права та висновки суду.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Згідно ст.1 Закону України «Про національну гвардію України» від 13 березня 2014 року № 876-VII Національна гвардія України є військовим формуванням з правоохоронними функціями, що входить до системи Міністерства внутрішніх справ України і призначено для виконання завдань із захисту та охорони життя, прав, свобод і законних інтересів громадян, суспільства і держави від кримінальних та інших протиправних посягань, охорони громадської безпеки і порядку та забезпечення громадської безпеки, а також у взаємодії з правоохоронними органами - із забезпечення державної безпеки і захисту державного кордону, припинення терористичної діяльності, діяльності незаконних воєнізованих або збройних формувань (груп), терористичних організацій, організованих груп та злочинних організацій.

Відповідно до ст.9 Закону України №876 особовий склад Національної гвардії України складається з військовослужбовців та працівників.

Національна гвардія України комплектується військовослужбовцями, які проходять військову службу за контрактом та за призовом.

Комплектування Національної гвардії України військовослужбовцями та проходження ними військової служби здійснюються відповідно до Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" та Положення про проходження військової служби громадянами України в Національній гвардії України, що затверджується Президентом України.

Згідно ч.2 та ч.7 ст.21 Закону України №876 військовослужбовці Національної гвардії України користуються правовими і соціальними гарантіями відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", цього Закону, інших актів законодавства. Порядок продовольчого та речового забезпечення військовослужбовців Національної гвардії України, а також грошової компенсації вартості за неотримані продукти харчування та речове майно визначаються відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

За приписами статті 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» №2011-ХІІ (надалі Закон№2011-ХІІ) соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до статті 9-1 Закону N 2011-XII, речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що визначаються відповідно Міністерством оборони України, у тому числі для Державної спеціальної служби транспорту, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування, Головою Служби безпеки України, начальником Управління державної охорони України, Головою Служби зовнішньої розвідки України, Головою Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, а порядок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України.

Механізм виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Держприкордонслужби, Держспецтрансслужби, Держспецзв`язку і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно визначає відповідний порядок, затверджений Постановою КМУ №178 від 16.03.2016 року (надалі Порядок №178).

Відповідно до пунктів 2-5 Порядку №178, виплата грошової компенсації здійснюється особам офіцерського, старшинського, сержантського і рядового складу. Дія цього Порядку не поширюється на військовослужбовців строкової військової служби, курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети, кафедри, відділення військової підготовки. Грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі: звільнення з військової служби; загибелі (смерті) військовослужбовця.

Грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації (далі - військова частина), а командирам (начальникам) військової частини - наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації.

Довідка про вартість речового майна, що належить до видачі, видається речовою службою військової частини виходячи із закупівельної вартості такого майна, розрахованої Міноборони, МВС, Головним управлінням Національної гвардії, СБУ, Службою зовнішньої розвідки, Адміністрацією Держприкордонслужби, Адміністрацією Держспецтрансслужби, Адміністрацією Держспецзв`язку, Головним управлінням розвідки Міноборони та Управлінням державної охорони станом на 1 січня поточного року, та оформляється згідно з додатком.

Пунктом 4 розділу III Інструкції про організацію речового забезпечення військовослужбовців ЗСУ в мирний час та особливий період, затвердженої наказом МОУ №232 від 29.04.2016, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26.05.2016 за №767/28897, встановлено, що військовослужбовці, які звільняються в запас або відставку, за їх бажанням отримують речове майно, яке не було отримане під час проходження служби, або грошову компенсацію за нього, виходячи із закупівельної вартості такого майна. Порядок виплати грошової компенсації здійснюється відповідно до вимог Порядку №178. Грошова компенсація замість речового майна, що підлягає видачі, виплачується на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, форма якої наведена у додатку до Порядку №178, яка видається речовою службою військової частини, виходячи із заготівельної вартості цих предметів.

За приписами абзацу 3 пункту 242 розділу XII Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України №1153/2008 від 10.12.2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Аналізуючи вищевказані правові норми, суд дійшов висновку про те, що грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення, в тому числі у разі звільнення з військової служби. При цьому, на день звільнення зі служби та виключення зі списків особового складу військової частини особа має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.

Згідно правової позиції, викладеної Верховним Судом у постановах від 03.10.2018 у справі N803/756/17, від 23.08.2019 у справі N2040/7697/18, від 04.02.2020 у справі N825/1571/16, від 30.07.2020 у справі N 820/5767/17 - у разі звільнення військовослужбовця з військової служби у нього виникає право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно, яке реалізується шляхом подання військовослужбовцем відповідної заяви (рапорту) за місцем військової служби. Застосовування в пункті 3 Порядку N 178 словосполучення "у разі звільнення з військової служби", а не, наприклад, "при звільненні з військової служби", дозволяє дійти висновку, що право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно не залежить від факту закінчення проходження військової служби (виключення військовослужбовця зі списків особового складу). Таким чином військовослужбовці після звільнення їх з військової служби зберігають право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно. На користь вказаного висновку свідчить те, що в пункті 4 Порядку N 178 передбачено застосування різних форм звернення про виплату грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, а саме рапорту, як особливої, передбаченої спеціальним законодавством форми доповіді військовослужбовця при його зверненні до вищого начальника в різних випадках службової діяльності, так і заяви, як звернення громадянина із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством його прав та інтересів.

Відповідно до матеріалів справи при звільненні з військової служби позивачу не виплачена компенсація за неотримане речове майно, але останній не звертався до відповідача із будь-якою заявою про виплату компенсації за неотримане речове майно під час проходження військової служби, довідка про вартість речового майна, що належить до видачі, яка передбачена пунктом 4 Порядку №178 та в якій зазначається сума такої грошової компенсації позивачем не отримувалася.

Правову природу компенсації за неотримане речове майно слід розглядати як особливий, окремий вид належних військовослужбовцю сум.

Чинне законодавство передбачає обов`язок виплатити військовослужбовцю, який звільняється зі служби, грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно на день виключення зі списків особового складу військової частини.

Умовою для виникнення такого обов`язку є подання військовослужбовцем відповідного рапорту під час проходження служби.

Позивачу був обізнаний про його звільнення зі служби за наказом командувача Національної гвардією України від 02.02.2024 року №27 о/с.

Проте як вбачається з матеріалів справи, позивач тільки у день звільнення, а саме 04.04.20241 року подав рапорт, в якому просив дати вказівку про виплату грошової компенсації за неотримане речове майно, згідно постанови КМУ №172 від 16.03.2016р.

Також, у вищеказаному рапорті позивач просив перерахувати кошти (грошову компенсацію) на банківський рахунок.

Як встановлено матеріалами справи, остаточний розрахунок з позивачем було проведено 18.06.2024 року згідно з випискою банку.

Відповідно до положень статті 3 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Згідно з ст. 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

При цьому, Законом України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей та іншими спеціальними підзаконними актами не врегульовані питання порушення роботодавцем строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення. Не врегульовано дане питання й іншими нормативними актами, які регулювали питання прийняття, проходження та звільнення зі служби військовослужбовців.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Дана позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 17 лютого 2015 року у справі №21-8а15.

Таким чином, оскільки спеціальним законодавством не врегульовано питання строків здійснення розрахунків з військовослужбовцями при їх звільненні зі служби, а також не встановлено правових наслідків недотримання такого строку, суд приходить висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України.

Відповідно до частини першої статті 116 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Частиною першою статті 117 КЗпП визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.

Частиною другою статті 117 КЗпП передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Конституційний Суд України в рішенні №4-рп/2012 від 22.02.2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз`яснив: Згідно зі статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, статтею 116 КЗпП на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Згідно з частиною першою статті 117 КЗпП обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Враховуючи зазначені вище норми законодавства та встановлені у справі обставини, апеляційний суд дійшов висновку, що на час звільнення позивача з ним було проведено повний розрахунок і виплачені всі належні йому суми, а невиплачені суми грошової компенсації замість предметів речового майна особистого користування не можна кваліфікувати як «суми, що належали виплаті позивачу при звільненні», з огляду на відсутність заяви (рапорту) позивача на здійснення таких виплат.

Відтак, суд дійшов висновку, про відсутність затримки розрахунку при звільненні позивача, що виключає відповідальність Центру спеціального призначення Національної гвардії України (військова частина НОМЕР_1 ) за статтею 117 КЗпП України.

До аналогічного висновку дійшов Верховний суд по справі №420/1717/22 від 10.10.2024 року, який враховує суд відповідно до ст.242 КАС України.

Решта доводів та заперечень висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують.

Необхідно зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Відповідно до ст.9 КАС України розгляд та вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч.1 ст.72 та ч.1 ст.73 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.

Частиною 1 ст.77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Відповідно до ч. 2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Під час перевірки правомірності оскаржуваних рішень суд керується критеріями закріпленими у ст.2 КАС України, які повною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

З огляду на вищенаведене, суд вважає що адміністративний позов позивача не підлягає задоволенню.

Керуючись вимогами ст.ст. 2, 6-11, 241-246 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст. 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) рнокпп НОМЕР_2 .

Відповідач: ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) ( АДРЕСА_2 )код ЄДРПОУ НОМЕР_3 .

Суддя Іванов Е.А.

.