Рішення

від 12.12.2024 по справі 761/12290/17

ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 761/12290/17

Провадження № 2/761/74/2024

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 грудня 2024 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді Макаренко І.О.

при секретарі Клюс В.В.,

за участі:

представника позивача ОСОБА_3,

представника відповідача - Фонду

гарантування вкладів фізичних осіб Кібець Р.Р.,

представника третьої особи Грекової Л.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду, в порядку загального позовного провадження, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Фідобанк», уповноваженої особи на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Фідобанк», Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Товариства з обмеженою відповідальністю «Скай Кепітал», третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ІННОВАЦЯ» про визнання договору відступлення права вимоги недійсним, суд

встановив:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом, мотивуючи заявлені вимоги наступним 10.09.2008 року між ОСОБА_1 та ВІДКРИТИМ АКЦІОНЕРНИМ ТОВАРИСТВОМ «СЕБ Банк», правонаступником прав та обов`язків якого стало ПУБЛІЧНЕ АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО «ФІДОБАНК» було укладено Кредитний договір № 1804.

Відповідно до п. 2 Кредитного договору Банк надає кредит Позивачу в розмірі 297 900,00 (двісті дев`яносто сім тисяч дев`ятсот) доларів США 00 центів з метою придбання нерухомого майна. Датою повного повернення Кредиту пунктом 2 Кредитного договору встановлено «10» вересня 2033 року.

15.03.2013 року між Банком та ТОВАРИСТВОМ З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «СКАЙ КЕПІТАЛ» було укладено Договір відступлення права вимоги № 2-Ф/Б за Кредитним договором № 1804 від 10.09.2008 року, за яким Банк зобов`язується передати ТОВ «СКАЙ КЕПІТАЛ», а ТОВ «СКАЙ КЕПІТАЛ» прийняти права вимоги та оплатити їх.

Позивач вважає, що Договір відступлення права вимоги є договором факторингу. Оскільки переуступка права здійснена з дисконтом, а саме: відповідно до п. 2.1. Договору відступлення права вимоги передбачено, що сума оплати визначена Сторонами в розмірі 319 720,00 грн. В той час, коли фактично відповідач провів відступлення права вимоги на суму 927 699,38 грн.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 12.04.2017 відкрито загальне позовне провадження та призначено засідання.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 22.02.2018 позовну заяву залишено без розгляду.

12.03.2018 до Київського апеляційного суду надійшла апеляційна скарга на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 22.02.2018.

Постановою Київського апеляційного суду від 19.06.2018 апеляційну скаргу задоволено та направлено позовну заяву до Шевченківського районного суду Київської області для продовження розгляду.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 21.01.2019 позовну заяву залишено без розгляду.

18.02.2019 до Київського апеляційного суду надійшла апеляційна скарга на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21.01.2019.

Постановою Київського апеляційного суду від 11.04.2019 апеляційну скаргу задоволено та направлено позовну заяву до Шевченківського районного суду Київської області для продовження розгляду.

В судовому засіданні представник позивача позов підтримав та просив задовольнити позовні вимоги.

В судовому засіданні представник відповідача Фонду гарантування вкладів фізичних осіб просив у задоволенні позову відмовити повністю.

В судовому засіданні представник третьої особи Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ІННОВАЦЯ» просив відмовити в задоволенні позову.

Інші відповідачі правом на подання відзиву на позов не скористалися, в судове засідання не з`явилися причини неявки суду не повідомили, про час, місце та дату слухання справи повідомлялися належним чином.

Заслухавши думку представника позивача, представника відповідача та представника третьої особи суд встановив.

Між позивачем ОСОБА_1 та ЗАТ «СЕБ Банк», парвонаступником прав та обовязків якого є ПАТ «Фідобанк», укладено Кредитний договір № 1804 від 10.09.2008 року, відповідно до умов якого банк надає позичальнику кредит в розмірі 297 900,00 доларів США з метою придбання нерухомого майна.

15.03.2013 між ПАТ «Фідобанк» та ТОВ «Скай Кепітал» укладено договір відступлення права вимоги № 2-ФБ від 15.03.2013 року, за умовами якого банк передає новому кредитору права вимоги за Кредитним договором № 1804 від 10.09.2008 року та договорами забезпечення. Сторони при укладенні договору відступлення керувались вимогами ст. 512-519, 656 ЦК України. Сторони підтвердили, що що цей договір не оформляє (не передбачає) та/або не документує операцію факторингу, а також не оформляє (не передбачає) та/або не документує частину операції факторингу.

Відповідно до наданих ПАТ «Фідобанк» додаткових письмових пояснень та письмових доказів (виписок по особових рахунках), за кредитним договором на балансових рахунках в банку станом на 15.03.2013 року обліковувалась заборгованість в сумі 321 089,01 доларів США, у т.ч.:

- строкова заборгованість за кредитом - 285 135,72 доларів США;

- прострочена заборгованість за кредитом - 4 393,31 доларів США;

- строкова заборгованість за відсотками - 331,67 доларів США;

- прострочена заборгованість за відсотками - 31 228,31 доларів США.

15.03.2013 позивачем було внесено кошти на погашення кредитної заборгованості в сумі 205 000,00 дол. США., а право вимоги на решту суми заборгованості в розмірі 927 899,45 грн. було відступлене Товариству з обмеженою відповідальністю «Скай Кепітал». Оплата за відступлення прав вимоги склала 319 720,00 грн.

Відповідно до наявного в матеріалах справи Додатку № 1 до Договору про відступлення права вимоги № 2-Ф/Б від 15.03.2013, загальний неоплачений розмір основного зобов`язання та процентів позичальника на дату відступлення (15.03.2013) становить:

- неоплачений розмір основного зобов`язання 927 899,45 грн.;

- сума процентів, нарахованих, але не сплачених 0,00 грн.;

- сума комісійних доходів, нарахованих, але не сплачених 0,00 грн.;

- розрахована, але не нарахована, і несплачена пеня 0,00 грн.;

- сума оплати за відступлення прав вимоги 319 720,00 грн.

Отже судом встановлено, що за договором про відступлення права вимоги № 2-ФБ від 15.03.2013 року ПАТ «Фідобанк» (первісний кредитор) передало (відступило) ТОВ «Скай Кепітал» (новий кредитор) право грошової вимоги до позивача у розмірі 927899,45 грн., що виникло на підставі кредитного договору № 1804 від 10.09.2008 року.

На підставі рішення Національного банку України від 20.05.2016 року № 8 «Про віднесення ПАТ «Фідобанк» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 20.05.2016 року № 783 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Фідобанк» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку», строком на один місяць з 20.05.2016 року до 19.06.2016 року включно.

Відповідно до рішення Правління Національного банку України від 18.07.2016 року № 142-рш «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Фідобанк» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 19.07.2016 року № 1265 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Фідобанк» та делегування повноважень ліквідатора банку», з 20.07.2016 року до 19.07.2018 року включно.

Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 31.10.2022 року № 874 з 16.11.2022 року відкликано повноваження ліквідатора ПАТ «Фідобанк», делеговані ОСОБА_2 рішенням від 15.06.2020 року № 1124, вирішено повноваження під час ліквідації ПАТ «Фідобанк», визначені Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», з 16.11.2022 року здійснювати Фондом гарантування вкладів фізичних осіб безпосередньо.

З огляду на те, що спірні правовідносини виникли (15.03.2013) до прийняття рішень Національного банку України та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про відкликання банківської ліцензії та початок процедури ліквідації ПАТ «Фідобанк», на них не розповсюджуються вимоги Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Згідно ч. 1 ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ч. 3 ст. 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

У п. 1 ч. 1 ст. 512 та ст. 514 ЦК України зазначено, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

За ч. 2 ст. 628 ЦК України сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Суд звертає увагу, що відступлення права (цесія) за свою суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

Відступлення права вимоги не можливо охарактеризувати як оплатне чи безоплатне, оскільки це визначає договір, який є підставою для передачі прав вимоги.

Таким чином, в переважній більшості відступлення права вимоги (цесії) є не самостійним договором, а предметом певного договору (договору купівлі-продажу, міни, дарування права вимоги тощо). Угода про відступлення права вимоги (цесія) та договір, який є підставою для передачі прав вимоги, часто вчиняються одночасно та оформлюються одним правочином, який являється змішаним договором.

Тому до договору купівлі-продажу прав вимоги застосовуються також положення ст.ст. 512-519 ЦК України. При цьому, норми цивільного права не встановлюють суб`єктних обмежень як щодо договору купівлі-продажу права вимоги, так і до договору відступлення права вимоги.

На переконання суду, договір про відступлення права вимоги № 2-Ф/Б від 15.03.2013 року за своїм змістом є договором купівлі-продажу права вимоги, відповідно до якого застосовуються як положення ст.ст. 632, 655, 656 ЦК України, так і ст.ст. 512-519 ЦК України.

Поряд з цим, згідно до ч.ч. 1, 2 ст. 350 ГК України банк має право укласти договір факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги), за яким він передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони за плату, а друга сторона відступає або зобов`язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої особи.

Загальні умови та порядок здійснення факторингових операцій визначаються Цивільним кодексом України, цим Кодексом, іншими законодавчими актами, а також нормативно-правовими актами Національного банку України та національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.

За положеннями ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором.

Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

За ч. 1 ст. 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

Відповідно до ст. 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт.

Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності

Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Відповідно до ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

За ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до зазначених норм відносини позики та кредиту передбачають передання грошових коштів у розпорядження позичальника, як правило, за плату (проценти).

Отже, положення ч.1 ст. 1077 ЦК України про те, що фактор передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату, означає, що за договором факторингу надається позика або кредит.

Водночас, положення про те, що клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника) містить лише вказівку на відступлення права вимоги, не зазначаючи в цій нормі правових підстав відступлення грошової вимоги.

Такі підстави встановлено у статті 1084 ЦК України, оскільки грошова вимога може відступатися у зв`язку з її продажем клієнтом фактору (частина перша зазначеної статті) або з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором (частина друга зазначеної статті).

За змістом ч. 2 ст. 1084 ЦК України фактор має право в разі невиконання клієнтом зобов`язання одержати задоволення за рахунок грошової вимоги до боржника.

Відповідно до ч. 1 ст. 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Таким чином, договір факторингу в частині забезпечення вимог фактора передбачає заставу грошової вимоги до боржника.

Суд звертає увагу, що за змістом наведених норм договір факторингу є складним договором, який поєднує в собі, по-перше, елементи договору позики або кредитного договору, по-друге - елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги.

Крім того, договором може бути передбачено відступлення права грошової вимоги одночасно з укладенням договору факторингу, так і в майбутньому, внаслідок оформлення відступлення права грошової вимоги окремим правочином на виконання умов договору факторингу.

З урахуванням наведеного, суд приходить висновку що договір, який не поєднує елементів договорів, зазначених вище, зокрема, якщо відсутні елементи договору позики або кредитного договору (як у цій справі), не є договором факторингу у розумінні чинного законодавства.

Отже, з наведених норм у сукупності вбачається, що договір факторингу, як договір фінансової послуги, спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором.

Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.

Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Сам же договір факторингу у нормі статті 1077 ЦК України визначений як фінансування під відступлення права грошової вимоги та вже передбачає, що відступлення права вимоги є наслідком та лише складовою частиною цієї господарської операції, що полягає в забезпеченні виконання зобов`язання під фінансування.

Однією із відмінних ознак факторингу від інших правочинів, які передбачають відступлення право вимоги, є передача грошових коштів у розпорядження за плату, тобто взамін права вимоги, клієнт отримує послугу, що полягає в передачі грошових коштів у розпорядження на певний час, з обов`язком повернення цих коштів та оплати часу користування ними.

Крім того, договір факторингу та купівлі-продажу права грошової вимоги мають відмінності і у строках дії таких договорів. Договір купівлі-продажу права грошової вимоги припиняє свою дію після того, як первісний кредитор передав новому кредитору право вимоги до боржника, а новий кредитор оплатив її вартість. Договір факторингу діє і після того, як фактор оплатив клієнту вартість грошової вимоги, а клієнт передав фактору право грошової вимоги до третіх осіб, до моменту коли боржник (або клієнт, в разі якщо це передбачено договором факторингу) виплатить факторові кошти за первісним договором.

Між договором про відступлення права вимоги та договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) є лише спільна риса - вони мають елементи відступлення права вимоги.

Проте, аналіз ст. 512, 1077 ЦК України свідчить про те, що цивільне право розмежовує правочини, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: договори з відступлення права вимоги (договори цесії) та договори факторингу.

Зазначені правочини не є тотожними та різняться за певними критеріями: за предметом договорів, за формою вчинення договорів, за суб`єктним складом правочинів та метою їх укладення.

Щодо розмежування за предметом договору слід зазначити, що під час цесії може бути відступлене право як грошової, такі не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Предметом договору факторингу згідно може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги).

Щодо розмежування договорів за формою їх вчинення слід враховувати, що правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (ст. 513 ЦК України). Оскільки факторинг є кредитною операцією, то вимоги до такого договору визначені у ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Щодо розмежування договорів за суб`єктним складом полягає в тому, що відповідно до ст. 512 - 518 ЦК України за договором відступлення права вимоги учасниками цесії можуть бути будь-які фізичні або юридичні особа. Аналіз ч. 1 ст. 1077 та ст. 1079 ЦК України, ст. 350 ГК України, п. 3 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про банки та банківську діяльність», п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» свідчить про те, що суб`єктний склад договору факторингу складається з: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, та фактора, яким може бути банк або інша банківська (фінансова) установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Щодо розмежування договорів за метою їх укладення, то метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права, тоді як метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

Ще однією відмінністю між цесією і факторингом є те, що при цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату. Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

Суд приходить до висновку, що спірний Договір про відступлення прав вимоги за своїм змістом є договором купівлі-продажу прав вимоги (оплатним договором відступлення права вимоги), а не договором факторингу, оскільки за укладеним договором жодна із сторін не передає грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а тому не є договором факторингу у розумінні чинного законодавства.

За таких умов, для укладення Договору про відступлення прав вимоги покупець права вимоги не повинен в обов`язковому порядку мати статус фінансової установи та мати відповідний дозвіл (ліцензію).

Відповідно до п. 11 ч. ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовою вважається така послуга, як факторинг.

За змістом частини 1 ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансові послуги відповідно до положень цього Закону надаються суб`єктами господарювання на підставі договору.

Договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити:

1) назву документа;

2) назву, адресу та реквізити суб`єкта господарювання;

3) відомості про клієнта, який отримує фінансову послугу: прізвище, ім`я, по батькові, адреса проживання - для фізичної особи, найменування та місцезнаходження - для юридичної особи;

5) найменування фінансової операції;

6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків;

7) строк дії договору;

8) порядок зміни і припинення дії договору;

9) права та обов`язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору;

9-1) підтвердження, що інформація, зазначена в частині другій статті 12 цього Закону, надана клієнту;

10) інші умови за згодою сторін;

11) підписи сторін.

З врахуванням наведеного вбачається, що спірний Договір про відступлення права вимоги від 15.03.2013 року № 2-Ф/Б не має всіх обов`язкових ознак, притаманних договору факторингу, оскільки предметом договору не є надання фінансової послуги за плату; договором не передбачено не тільки повернення фінансування фактору, а й розміру та порядку оплати клієнтом наданої фактором фінансової послуги; договір не містить визначені Законом № 2664-ІІІ умови; а мета договору не полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги, а полягає у відступленні (переданні) права вимоги.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до ч. 1 ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно ст. 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок:

1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги);

2) правонаступництва;

3) виконання обов`язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем);

4) виконання обов`язку боржника третьою особою.

Кредитор у зобов`язанні може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом.

Кредитор у зобов`язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 516 ЦК України заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням.

Відповідно до ст. 518 ЦК України боржник має право висувати проти вимоги нового кредитора у зобов`язанні заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент одержання письмового повідомлення про заміну кредитора.

Суд звертає увагу позивача, що відповідно до положень цивільного законодавства, заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 516 ЦК України). Боржник має право висувати проти вимоги нового кредитора у зобов`язанні заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент одержання письмового повідомлення про заміну кредитора (ст. 518 ЦК України), яке і є належним способом захистом.

Отже, за змістом ст. 512 ЦК України, ст. 378 ЦПК України та ст. 8 Закону України «Про виконавче провадження» у разі вибуття кредитора в зобов`язанні він замінюється правонаступником.

Продаж прав вимоги за кредитним договором спричинило лише зміну кредитора у зобов`язаннях, що узгоджується з приписами ст. 512 ЦК України (при цьому згода боржника не потрібна - ч. 1 ст. 516 ЦК України).

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Відповідно до приписів ст. 15 ЦК України кожна сторона має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 02.07.2014 року у справі № 6-88цс14, від 04.02.2015 року у справі № 6-233цс-14.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

За приписами процесуального законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

Як роз`яснив Конституційний Суд України своїм рішенням від 01.12.2004 року №18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який:

а) виходить за межі змісту суб`єктивного права;

б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони;

в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб;

г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права;

д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом;

є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» має один і той же зміст.

У рішенні Конституційного Суду України дано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес», як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто інтерес позивача (у даному випадку стосовно визнання недійсним договору про відступлення права вимоги) має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам та відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого дано в резолютивній частині вказаного рішення Конституційного Суду України.

Таким чином, вирішуючи спір, суд має надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Така позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав; під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30.05.2018 року у справі № 910/15567/17.

Під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Відсутність порушення спірним договором прав та інтересів позивача є самостійною підставою для відмови у позові, а тому немає необхідності в такому випадку надавати оцінку законності спірному договору.

Зазначений правовий висновок Велика Палата Верховного Суду виклала у п. 7.17 постанови від 07.07.2020 у справі № 910/10647/18, у п. 8.9 постанови від 08.10.2019 у справі №916/2084/17.

Відповідно до вимог ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Як зазначено у ст.ст. 76, 77 ЦПК України, суд встановлює наявність або відсутність обставин, котрими обґрунтовують свої вимоги і заперечення сторони, на підставі доказів, які містять інформацію щодо предмета доказування,

Згідно роз`яснень, які містяться в п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 року, предметом доказування є факти, якими обґрунтовуються заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи (причини пропуску позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Крім того, частиною 2 ст. 78 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Отже, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинна бути доведена не лише наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними, але й порушення внаслідок укладання відповідного правочину своїх прав та законних інтересів.

Позивачем не зазначено у позові та не доведено жодними належними, допустимими та достовірними доказами, які саме його права були порушені внаслідок укладення вказаного правочину та яким чином визнання недійсним договору допоможе відновити його порушені права.

Посилання позивача на загальні норми права не може свідчити про наявність спору.

З огляду на викладене, виходячи з встановлених обставин справи та вимог чинного законодавства, якими регламентовано спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що в задоволенні позовних вимог слід відмовити.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 12, 13, 76-81, 89, 95, 141, 229, 258, 259, 263-266, 268, 273, 352, 353 ЦПК України, суд,

вирішив:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Фідобанк», уповноваженої особи на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Фідобанк», Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Товариства з обмеженою відповідальністю «Скай Кепітал», третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ІННОВАЦЯ» про визнання договору відступлення права вимоги недійсним, відмовити в повному обсязі.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя: