Постанова

від 08.01.2025 по справі 420/1689/24

П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 січня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/1689/24

Головуючий І інстанції: Завальнюк І.В.

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Осіпова Ю.В.,

суддів - Коваля М.П., Скрипченка В.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 08 березня 2024 року (м.Одеса, дата складання повного тексту судового рішення - 08.03.2024р.) у справі за позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_2 Прикордонного загону ( АДРЕСА_1 ) Державної прикордонної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, -

В С Т А Н О В И В:

15.01.2024р. ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до НОМЕР_2 Прикордонного загону (м.Білгород-Дністровський) Держприкордонслужби, в якому просив суд визнати протиправним та скасувати рішення від 07.01.2024р. №177 про відмову йому в перетинанні державного кордону України.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 07.01.2024р. він, виконуючи обов`язки водія ПП «Лоджікфокс», здійснював перетин державного кордону України (виїзд), рухаючись на транспортному засобі марки «MAN», д.н.з. « НОМЕР_3 ». Під час перевірки позивачем було надано весь пакет документів, достатній для перетину кордону, проте начальником групи віпс (тип А) ВПС « ІНФОРМАЦІЯ_1 » було прийнято рішення про відмову в перетинанні державного кордону України від 07.01.2024р. №177. На переконання позивача, факт його реєстрації в системі «Шлях» обумовлював надання дозволу контролюючим органом на перетин державного кордону, однак цього зроблено не було, що, власне, і зумовило його звернення до суду з даним адміністративний позовом.

Відповідач, у свою чергу, надав до суду 1-ї інстанції письмовий відзив, в яких позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 08 березня 2024 року (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) адміністративний позов ОСОБА_1 - задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення 25 відповідача про відмову в перетинанні державного кордону України позивачем від 07.01.2024р. №177. Стягнуто з бюджетних асигнувань відповідача на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1211,20 грн.

Не погоджуючись із вищезазначеним рішенням суду першої інстанції, Військова частина НОМЕР_1 08.04.2024р. подала апеляційну скаргу, в якій зазначила, що судом при винесенні оскаржуваного рішення було порушено норми матеріального та процесуального права, у зв`язку із чим просила скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 08.03.2024р. та прийняти нове, яким позовні вимоги ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 12.04.2024р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 та призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження.

08.05.2024р. матеріали справи надійшли до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).

Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги відповідача, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.

Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , мав намір 07.01.2024р. перетнути державний кордон України у міжнародному автомобільному пункті пропуску «Старокозаче» на транспортному засобі марки «MAN», д.н.з. « НОМЕР_3 », як водій ПП «Лоджікфокс» (ліцензія перевізника від 05.09.2022р. №436), яке надає послуги з перевезення на користь ТОВ «Лоджікпауер» згідно з договором від 03.01.2024р. №01/24, з метою ввезення товарів торгової марки LP та LOGICPOWER на митну територію Польщі для участі ТОВ «Лоджікпауер» у міжнародній виставці Solar Energy Expo 2024 (Fair), що проходить з 16.01.2024р. по 18.01.2024р. в міжнародному торговельному та конгресному центрі PTAK Warsaw Expo.

При цьому, ОСОБА_1 працює на посаді водія у ПП «Лоджікфокс» (ліцензія перевізника від 05.09.2022р. №436) на підставі трудового контракту від 28.12.2023р. №28.12.2023 та зареєстрований у системі «Шлях» (номер заяви №2490621), закріплений автомобіль марки «MAN TGE 3.140», 2019р.в., д.н.з. « НОМЕР_3 », повна маса 3500 кг.

Під час перевірки ОСОБА_1 пред`явив: паспорт громадянина України для виїзду за кордон, водійське посвідчення, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, трудовий контракт від 28.12.2023р. №28/12/2023, укладений з ПП «Лоджікфокс», а також договір від 03.01.2024р. №01/24 перевезення вантажу автомобільним транспортом.

Однак, за результатом перевірки документів начальником групи віпс (тип А) впс « ІНФОРМАЦІЯ_1 » прийнято рішення від 07.01.2024р. №177 про відмову у перетинанні державного кордону України громадянину України ОСОБА_1 .

Зважаючи на неправомірність зазначеного рішення та наявність підстав для отримання дозволу на перетинання державного кордону, позивач звернувся до суду із даним позовом.

Вирішуючи справу по суті та повністю задовольняючи даний адміністративний позов, суд 1-ї інстанції виходив із обґрунтованості та доведеності позовних вимог ОСОБА_1 та, як наслідок, наявності підстав для їх задоволення.

Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду першої інстанції та вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне.

Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.2 ст.2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема, із дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Тобто, судовий контроль за реалізацією суб`єктами владних повноважень їхніх повноважень здійснюється за визначеними ст.2 КАС України критеріями, і якщо суд установить, що діяльність органу державної влади не відповідає хоча б одному із визначених вище критеріїв, це може бути підставою для задоволення позову щодо оскарження відповідних дій (бездіяльності) або ж рішення, якщо така діяльність порушує права, свободи та інтереси позивача.

Спірним у цій справі є рішення відповідача від 07.01.2024р. №177 про відмову громадянину України ОСОБА_1 в перетинанні державного кордону України.

Так, правові основи здійснення прикордонного контролю, порядок його здійснення, а також умови перетинання державного кордону України врегульовує Закон України «Про прикордонний контроль» від 05.11.2009р. №1710-VI.

За визначення, наведеним у ч.1 ст.2 вказаного Закону, прикордонним контролем є державний контроль, що здійснюється Держприкордонслужбою, який включає комплекс дій і систему заходів, спрямованих на встановлення законних підстав для перетинання державного кордону особами, транспортними засобами і переміщення через нього вантажів.

Як передбачено ст.3 Закону №1710-VI, під час прикордонного контролю посадові та службові особи Держприкордонслужби здійснюють свої повноваження в межах, передбачених Конституцією України, цим Законом, Законом України «Про Державну прикордонну службу України», іншими актами законодавства України, а також міжнародними договорами України.

За приписами ч.1 ст.14 Закону №1710-VI, громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв`язку з відсутністю документів, необхідних для в`їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв`язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених у ст.6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994р. №3857-XII, відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови.

Форма рішення про відмову у перетинанні державного кордону України громадянину України затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України від 05.06.2023р. №457 (набрала чинності 13.07.2023р.).

У цьому рішенні мають зазначатися, з-поміж іншого, причини відмови громадянину України в перетинанні державного кордону України із зазначенням підстав і строків тимчасового обмеження громадянина України у праві на виїзд з України.

Обґрунтовуючи відмову ОСОБА_1 в перетинанні державного кордону України, відповідач в оскаржуваному рішенні від 07.01.2024р. №177 послався на Закон України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994р. №3857-XII та «Правила перетинання державного кордону громадянами України» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995р. №57).

У контексті зазначеного, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що рішення про відмову в перетинанні державного кордону України є актом індивідуальної дії, головною рисою якого є конкретність (гранична чіткість), а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб`єктом адміністративного права, який видає такий акт; розв`язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або ж питань, які виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата, конкретної особи, осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами; чітка відповідність акта нормам чинного законодавства.

Також, загальними вимогами, які висуваються до відповідних актів індивідуальної дії, як актів правозастосування, є їх обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб`єктом владних повноважень конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих та зрозумілих мотивів його прийняття.

Сталою є позиція Верховного Суду, що вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та, зокрема, судовий контроль за актами суб`єкта владних повноважень. І навпаки, не наведення мотивів прийнятих рішень «суб`єктивізує» акт державного органу і не дає змоги суду встановити дійсні підстави та причини, з яких цей орган дійшов саме таких висновків, надати їм правову оцінку, та встановити законність, обґрунтованість, пропорційність рішення (постанови Верховного Суду від 18.09.2019р. у справі №826/6528/18, від 10.04.2020р. у справі №819/330/18 та від 10.01.2020р. у справі №2040/6763/18).

Повертаючись до обставин даної справі, у рішенні про відмову ОСОБА_1 в перетинанні державного кордону України відповідач покликався на Закон №3857-XII та Правила №57, проте не зазначив жодну конкретну норму законодавства, на підставі якої позивачу було обмежено виїзд з України.

Однак, це спірне рішення, у даному випадку, конкретно не визначає, які саме документи позивач повинен був надати і не надав на паспортний контроль для дотримання умови, за якої реалізується наявне в позивача право виїзду за кордон, у зв`язку з чим, було відмовлено в перетинанні державного кордону України.

До того ж, слід зазначити й про те, що використане відповідачем у рішенні формулювання «відсутність підстав на право перетинання державного кордону» (мається на увазі включення ОСОБА_1 до системи «Шлях») фактично спотворює суть цього права, оскільки приписи ст.14 Закону №1710-VI відмову у пропуску через державний кордон при виїзді з України пов`язують з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження громадянина України у праві виїзду за кордон, а не з необхідністю набуття такого права перед виїздом.

Такої ж правової позиції дотримується і Верховний Суд у постанові від 12.11.2024р. у справі №380/11916/22.

Отже, враховуючи викладене, колегія суддів не знаходить підстав для скасування судового рішення з мотивів, наведених в апеляційній скарзі відповідача.

До того ж, слід також зазначити й про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

А за правилами ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову.

З огляду на викладене, судова колегія доходить висновку, що суд 1-ї інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права.

Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи відповідача, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 08 березня 2024 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови виготовлено: 08.01.2025р.

Головуючий у справі

суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов

Судді: М.П. Коваль

В.О. Скрипченко