Постанова

від 18.12.2024 по справі 192/152/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 грудня 2024 року

м. Київ

справа № 192/152/22

провадження № 61-16235св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Ігнатенка В. М., Пророка В. В., Сердюка В. В., Ситнік О. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Приватне підприємство «ОСОБА_3»,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Приватного підприємства «ОСОБА_3» на рішення Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 06 червня 2023 року у складі судді Тітової О. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 вересня 2023 року у складі колегії суддів Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А., Свистунової О. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до Приватного підприємства «ОСОБА_3» про усунення перешкод у користуванні майном шляхом повернення земельної ділянки, скасування державної реєстрації права оренди,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Приватного підприємства «ОСОБА_3» (далі - ПП «ОСОБА_3») про усунення перешкод у користуванні майном шляхом повернення земельної ділянки, скасування державної реєстрації права оренди.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, щоїй на праві власності належить земельна ділянка площею 7,210 га, кадастровий номер 1225083800:02:017:0235, розташована на території Новопокровської селищної ради Солонянського району Дніпропетровської області, яку вона успадкувала після смерті діда ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 22 грудня 2004 року та державним актом на землю серії ДП № 077721 від 26 квітня 2005 року.

У 2005 році до неї звернулася мати ОСОБА_3 , який є засновником та кінцевим бенефіціарним власником відповідача ПП «ОСОБА_3», - ОСОБА_4 з пропозицією укласти договір оренди зазначеної земельної ділянки.

Також вона дізналася про те, що спірна земельна ділянка з 2001 року перебуває у користуванні ОСОБА_4 , однак остання не укладала договору оренди, оскільки не знала про спадкоємців попереднього власника цього майна - ОСОБА_2 . Однак в усній формі вони домовилися про подальше укладення такого договору.

У 2010 році ОСОБА_4 приїхала до неї додому та попросила написати у трьох пустих бланках суму 25 000,00 грн і проставити свій підпис, нібито для подання звіту до податкової інспекції, після чого забрала оригінал державного акта на право власності на землю та дала їй грошові кошти у вказаному розмірі за фактичне користування у минулому ПП «ОСОБА_3» спірною земельною ділянкою.

У 2015 році ОСОБА_4 зателефонувала їй та запропонувала укласти договір дарування земельної ділянки на ім`я свого сина ОСОБА_3 , однак вона відмовилася від такої пропозиції.

Згодом від працівників сільської ради вона дізналася про існування договору оренди спірної земельної ділянки строком на 40 років, який нібито укладено між нею та ПП «ОСОБА_3» 22 березня 2007 року.

Зазначала, що договір оренди вона не підписувала, що свідчить про відсутність з її боку волевиявлення на укладення цього правочину.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 з урахуванням уточнених позовних вимог остаточно просила суд:

- зобов`язати ПП «ОСОБА_3» повернути їй земельну ділянку площею 7,210 га, кадастровий номер 1225083800:02:017:0235, яка розташована на території Новопокровської селищної ради Солонянського району Дніпропетровської області;

- скасувати державну реєстрацію права оренди земельної ділянки (номер запису про інше речове право 45526894) з припиненням права оренди ПП «ОСОБА_3» щодо земельної ділянки площею 7,210 га, кадастровий номер 1225083800:02:017:0235, яке зареєстровано 26 березня 2007 року.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Солонянський районний суд Дніпропетровської області рішенням від 06 червня 2023 рокупозов ОСОБА_1 задовольнив.

Зобов`язав ПП «ОСОБА_3» повернути ОСОБА_1 земельну ділянку площею 7,210 га, кадастровий номер 1225083800:02:017:0235, яка розташована на території Новопокровської селищної ради Дніпропетровської області.

Скасував державну реєстрацію права оренди земельної ділянки (номер запису про інше речове право 45526894) ПП «ОСОБА_3» щодо земельної ділянки площею 7,210 га, кадастровий номер 1225083800:02:017:0235, яке зареєстровано 26 березня 2007 року.

Стягнув із ПП «ОСОБА_3» на користь ОСОБА_1 1 984,80 грн судового збору та 15 000,00 грн витрат на правничу допомогу, а всього 16 984,80 грн.

В інший частині відшкодування витрат на правничу допомогу відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Згідно з висновком судової почеркознавчої експертизи договір оренди землі від 22 березня 2007 року № 1 підписаний не ОСОБА_1 , відповідно, в останньої не було волевиявлення щодо вчинення правочину і сторони не погоджували усіх істотних умов цього договору, а отже, його слід вважати неукладеним.

Суд також встановив, що відповідач фактично користувався земельною ділянкою позивача та мав намір укласти договір оренди строком на 40 років. 16 листопада 2010 року ОСОБА_1 отримала 25 000,00 грн за користування ПП «ОСОБА_3» спірною земельною ділянкою протягом 40 років, однак не укладала договору з такими умовами ані в 2007 році, ані в 2010 році, ані в подальшому.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції вважав, що договір оренди земельної ділянки з кадастровим номер 1225083800:02:017:0235 між сторонами не відбувся, тоді як підстави для застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) до правовідносин, що склалися між сторонами у цій справі, відсутні. За таких обставин заявлений ОСОБА_1 негаторний позов про повернення спірної земельної ділянки підлягає задоволенню.

Суд також виснував, що державна реєстрація за відповідачем права оренди земельної ділянки строком на 40 років, коли договір оренди орендодавець фактично не підписувала, тобто цей правочин є неукладеним, не відповідає вимогам закону. Тому обраний позивачем спосіб захисту шляхом скасування державної реєстрації є ефективним, а задоволення позову в цій частині забезпечить реальне відновлення порушеного права.

Дніпровський апеляційний суд постановою від 12 вересня 2023 рокуапеляційну скаргу ПП «ОСОБА_3» залишив без задоволення, а рішення Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 06 червня 2023 року - без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Надані стороною відповідача копії видаткових касових ордерів про отримання позивачем грошових коштів від 12 березня 2007 року на суму 25 000,00 грн та від 16 листопада 2010 року на суму 25 000,00 грн не доводять обставин укладення між сторонами договору оренди з погодженням усіх його істотних умов. За змістом позовної заяви ОСОБА_1 визнала факт одержання нею у 2010 році коштів на суму 25 000,00 грн за фактичне користування відповідачем земельною ділянкою з 2001 року без укладення договору оренди.

Отже, підписання сторонами акта приймання-передання земельної ділянки від 27 березня 2007 року та одержання позивачем коштів за користування відповідачем земельною ділянкою не спростовує факт неукладення основного договору оренди, оскільки у вказаних документах не узгоджено усіх істотних умов, зокрема строк дії договору та розмір орендної плати.

Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 02 грудня 2020 року у справі № 626/2734/18.

Сама собою наявність заповіту щодо спірної земельної ділянки, складеного позивачем 21 січня 2013 року на ім`я ОСОБА_3 , жодним чином не доводить існування між сторонами у справі договірних правовідносин з приводу оренди земельної ділянки.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У листопаді 2023 року ПП «ОСОБА_3» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 06 червня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 вересня 2023 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц та у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди необґрунтовано відхилили клопотання учасника справи, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу ПП «ОСОБА_3» мотивувало тим, що висновок почеркознавчої експертизи складено з порушенням методики дослідження підпису, тому він є необґрунтованим та не відповідає матеріалам справи. Позивач особисто у присутності директора ПП «ОСОБА_3» підписала спірний договір оренди та акт приймання-передання земельної ділянки.

Суди попередніх інстанцій необґрунтовано відмовили у задоволенні клопотання сторони відповідача про призначення повторної почеркознавчої експертизи, чим фактично порушили принцип змагальності сторін.

Крім того, суди залишили поза увагою те, що фактично договір оренди виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього, а орендодавець приймав платежі). Тому дії позивача, яка отримала орендну плату за землю, отже, виконувала умови договору, а згодом пред`явила позов про повернення земельної ділянки, суперечать її попередній поведінці та є недобросовісними.

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. ухвалою від 29 листопада 2023 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Солонянського районного суду Дніпропетровської області.

20 грудня 2023 року справу № 192/152/22 передано до Верховного Суду.

Розпорядженням заступника керівника Апарату Верховного Суду від 10 січня 2024 року у зв`язку з обранням судді Ступак О. В. до Великої Палати Верховного Суду призначено повторний автоматизований розподіл цієї справи.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 січня 2024 року справу № 192/152/22 передано судді-доповідачу Петрову Є. В., судді, які входять до складу колегії: Грушицький А. І., Литвиненко І. В.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 19 лютого 2024 року призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

ОСОБА_1 на праві власності належить земельна ділянка площею 7,210 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 1225083800:02:017:0235, розташована на території Новопокровської селищної ради Солонянського району Дніпропетровської області, яку позивач успадкувала після смерті діда ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом, виданим Солонянською державною нотаріальною конторою Дніпропетровської області 22 грудня 2004 року, та державним актом на землю серії ДП № 077721 від 26 квітня 2005 року (том 1, а. с. 11, 12).

Державна реєстрація відповідача ПП «ОСОБА_3», код ЄДРПОУ НОМЕР_1, проведена 20 березня 2007 року, про що свідчить свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи від 20 березня 2007 року серії А00 № 526355 (том 1, а. с. 20).

Згідно з договором оренди від 22 березня 2007 року № 1 ОСОБА_1 передала в оренду ПП «ОСОБА_3» земельну ділянку площею 7,210 га, кадастровий номер 1225083800:02:017:0235, розташовану на території Новопокровської селищної ради Солонянського району Дніпропетровської області, строком на 40 років (том 1, а. с. 14-18).

У пунктах 9, 10 договору оренди передбачено, що за користування земельною ділянкою орендна плата за весь період оренди - сорок років - становить 50 000,00 грн. Орендар на час підписання договору оренди сплачує орендодавцю орендну плату у розмірі 25 000,00 грн та через три роки після реєстрації договору оренди (у листопаді 2010 року) сплачує орендодавцю орендну плату - 25 000,00 грн. Передача грошових коштів за оренду здійснюється згідно з накладними, бухгалтерськими відомостями та іншими документами.

26 березня 2007 року зазначений договір оренди зареєстровано Солонянським відділом Дніпропетровської регіональної філії «Центр державного земельного кадастру при Держкомземі України»,про що вчинено запис у Державному реєстрі земель за№ 040713200644 (том 1, а. с. 27-31).

У матеріалах справи також міститься акт приймання-передання земельної ділянки в оренду від 27 березня 2007 року (том 1, а. с. 19).

У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ПП «ОСОБА_3» 26 листопада 2021 року зареєстровано право оренди на спірну земельну ділянку (номер запису про інше речове право 45526894) на підставі договору оренди землі від 22 березня 2007 року № 1 згідно з рішенням державного реєстратора Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради Одринської О. В., індексний номер 62135247 (том 1, а. с. 32, 33).

Суди також з`ясували, що за видатковим касовим ордером, складеним 12 березня 2007 року, тобто до державної реєстрації ПП «ОСОБА_3» як юридичної особи, 12 березня 2007 року назване підприємство видало ОСОБА_1 25 000,00 грн орендної плати за земельний пай за 40 років згідно з договором від 12 березня 2007 року № 1 (том 1, а. с. 95).

На підставі видаткового касового ордеру від 16 листопада 2010 року ПП «ОСОБА_3» видало ОСОБА_1 25 000,00 грн орендної плати за земельний пай за 40 років згідно з договором № 1. У ордері дата договору містить виправлення на 22 березня 2007 року (том 1, а. с. 94).

Згідно з розпискою від 16 листопада 2010 року ОСОБА_1 отримала від ПП «ОСОБА_3» грошові кошти у розмірі 25 000,00 грн за земельний пай, який передає в боргове користування на 40 років (том 2, а. с. 29).

Під час розгляду справи позивач заперечувала факт написання зазначеної розписки, однак визнала, що у 2010 році вона отримала від відповідача 25 000,00 грн.

Згідно із заповітом від 21 січня 2013 року ОСОБА_1 заповідала ОСОБА_5 земельну ділянку площею 7,210 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 1225083800:02:017:0235(том 2, а. с. 30, 31).

30 березня 2019 року позивач склала новий заповіт, яким належну їй земельну ділянку площею 7,210 га, розташовану на території Новопокровської селищної ради Солонянського району Дніпропетровської області, заповіла в рівних частках ОСОБА_6 та ОСОБА_7 (том 1, а. с. 13).

Висновком судової почеркознавчої експертизи від 31 січня 2023 року № 5114-22, складеним на виконання ухвали Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 21 червня 2022 року експертом Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз, підтверджується, що:

- рукописний запис прізвища « ОСОБА_8 » від імені ОСОБА_1 в договорі оренди землі від 22 березня 2007 року № 1 у розділі «Підписи сторін» у першому рядку графи «Орендодавець» виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою;

- підпис від імені ОСОБА_1 в договорі оренди землі від 22 березня 2007 року № 1 у розділі «Підписи сторін» у другому рядку графи «Орендодавець» виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою з наслідуванням її справжньому підпису;

- підпис від імені ОСОБА_1 в договорі оренди землі від 22 березня 2007 року № 1 у розділі «Підписи сторін» у третьому рядку графи «Орендодавець» виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою з наслідуванням її справжньому підпису (том 1, а. с. 198-204).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У частині першій статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

У статті 792 ЦК України передбачено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.

Відповідно до частини першої статті 93 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Спеціальним законом, який регулює спірні правовідносини, є Закон України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідне орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

У статті 6 Закону України «Про оренду землі» визначено, що орендарі набувають право оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України, ЦК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Відповідно до статті 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

У статті 14 Закону України «Про оренду землі» передбачено письмову форму договору оренди землі.

Згідно зі статтею 18 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

Правочин вважається таким, що вчинено в письмовій формі, якщо він підписаний його сторонами (частина друга статті 207 ЦК України).

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

За змістом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21) зробила висновок, що «підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми правочину, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Відсутність на письмовому тексті правочину (паперовому носії) підпису його учасника чи належно уповноваженої ним особи означає, що правочин у письмовій формі не вчинений. Наявність же на письмовому тексті правочину підпису, вчиненого замість учасника правочину іншою особою (фактично невстановленою особою, не уповноваженою учасником), не може підміняти належну фіксацію волевиявлення самого учасника правочину та створювати для нього права та обов`язки поза таким волевиявленням. Відсутність вольової дії учасника правочину щодо вчинення правочину (відсутність доказів такого волевиявлення за умови заперечення учасника правочину) не можна ототожнювати з випадком, коли волевиявлення учасника правочину існувало, але не відповідало ознакам, наведеним у частині третій статті 203 ЦК України: волевиявлення не було вільним чи не відповідало його внутрішній волі. Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання правочину недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил статей 229-233 ЦК України про правочини, вчинені з дефектом волі - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини. Тобто як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України йдеться про недійсність вчинених правочинів у випадках, коли існує волевиявлення учасника правочину, зафіксоване в належній формі (що підтверджується, зокрема, шляхом вчинення ним підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає волі цього учасника правочину. Тож внаслідок правочину учасники набувають права і обов`язки, що натомість не спричиняють для них правових наслідків. У тому випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, то правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли. Суду необхідно встановити не просто факт використання спірного майна орендарем, а й те, чи сплачував орендар за таке використання орендодавцю та його правонаступникам і чи приймали вони таку оплату. У разі якщо договір виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього, а орендодавець приймав платежі), то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір оренди вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше). Висловлене вище про можливість визначити фактичне укладення правочину у спосіб його виконання (за відсутності законодавчих застережень про інше) не суперечить викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) правовому висновку про те, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено».

Задовольняючи позов, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що договір оренди землі від 22 березня 2007 року № 1 ОСОБА_1 не підписувала, відповідно, у неї не було волевиявлення щодо вчинення правочину і сторони не погоджували усіх істотних умов цього договору.

Колегія суддів погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.

Згідно з частиною першою статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об`єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін.

У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Як встановили суди, між ОСОБА_1 та ПП «ОСОБА_3» існувала усна домовленість про використання підприємством на умовах оренди спірної земельної ділянки, однак за такою усною угодою сторони не узгодили усіх істотних умов, зокрема строк дії договору та розмір орендної плати.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

Вирішуючи спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

Таким чином, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права та забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

У постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. У такому випадку власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та враховуючи дійсний зміст правовідносин, які склалися у зв`язку із фактичним використанням земельної ділянки.

Ефективним способом захисту та таким, що забезпечує реальне відновлення порушеного права у випадку реєстрації неукладеного між сторонами договору оренди, є усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном шляхом скасування державної реєстрації.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 19 червня 2024 року у справі № 385/290/23 (провадження № 61-16488св23), від 10 липня 2024 року у справі № 385/292/23 (провадження № 61-605св24), від 16 жовтня 2024 року у справі № 385/351/23 (провадження № 61-621св24).

Таким чином, встановивши, що спірний договір оренди позивач не підписувала, а отже, відсутні підстави вважати, що такий договір є укладеним, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків щодо необхідності усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом її повернення, відповідно до вимог статті 391 ЦК України, та скасування державної реєстрації для реального відновлення порушеного права позивача.

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій про необхідність задоволення позову відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, та узгоджуються з нормами матеріального права, які суди правильно застосували, а також відповідають наведеній вище судовій практиці Верховного Суду.

Доводи касаційної скарги про те, що поведінка позивача щодо отримання орендної плати свідчить про прийняття нею умов спірного договору, не заслуговують на увагу, оскільки факт підписання позивачем договору оренди спростовано висновком судово-почеркознавчої експертизи, а отримання плати за фактичне користування земельною ділянкою не свідчить про дійсність укладеного з порушенням вимог закону правочину та не підтверджує волевиявлення орендодавця на укладання договору оренди строком на 40 років.

Отже, враховуючи конкретні встановлені судами обставини справи, що розглядається, колегія суддів не вбачає підстав для застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) до правовідносин, що склалися між сторонами у цій справі.

Аргументи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій необґрунтовано відмовили у задоволенні клопотання сторони відповідача про призначення повторної почеркознавчої експертизи, чим фактично порушили принцип змагальності сторін, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до частини другої статті 113 ЦПК України, якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

Згідно зі статтею 110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

Висновок визнається неповним, коли експерт дослідив не всі подані йому об`єкти чи не дав вичерпних відповідей на порушені перед ним питання. Неясним вважається висновок, який нечітко викладений або має невизначений, неконкретний характер.

Повторна експертиза призначається, коли є сумніви у правильності висновку експерта, пов`язані з його недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи. Істотними можуть визнаватися, зокрема, порушення, які призвели до обмеження прав обвинуваченого чи інших осіб.

Висновок експерта від 31 січня 2023 року № 5114-22, складений за результатами проведеної у цій справі судової почеркознавчої експертизи, містив категоричну відповідь щодо непідписання позивачем спірного договору оренди. Цей висновок неповним або неясним не визнавався та не викликав сумнівів у його правильності, а тому суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для призначення повторної почеркознавчої експертизи.

Касаційна скарга не містить змістовних аргументів щодо необґрунтованості судового рішення суду першої інстанції в частині відхилення клопотання відповідача про призначення у справі повторної експертизи, такі доводи мають формальний характер без належного обґрунтування.

За наведених обставин Верховний Суд не вбачає підстав для висновку про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права щодо вирішення клопотання ПП «ОСОБА_3» про призначення у справі повторної експертизи.

У свою чергу, доводи заявника про застосування судами норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц та у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), суд касаційної інстанції відхиляє з таких підстав.

Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.

Посилання на загальні висновки у постановах Верховного Суду щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права чи порушили норми процесуального права під час ухвалення оскаржуваних рішень, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняється від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року в справі № 154/3029/14 (провадження № 14-43цс22)).

На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).

Обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У наведених справах суди керувалися конкретними обставинами справи та фактично-доказовою базою з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував ЄСПЛ,право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain»), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» («Hirvisaari v. Finland»), заява № 49684/99).

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи суди аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Приватного підприємства «ОСОБА_3» залишити без задоволення.

Рішення Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 06 червня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 вересня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров СуддіВ. М. Ігнатенко В. В. Пророк В. В. Сердюк О. М. Ситнік