Окрема думка

від 08.01.2025 по справі 465/9808/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Лідовця Р. А.

на постанову Верховного Суду 08 січня 2025 року у справі № 465/9808/21 (провадження № 61-14279св24)

за позовом ОСОБА_1 до Відокремленого структурного підрозділу «Технологічний фаховий коледж Національного лісотехнічного університету України» про скасування наказу та стягнення середнього заробітку за час відсторонення від роботи, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 24 вересня 2024 року

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відокремленого структурного підрозділу «Технологічний фаховий коледж Національного лісотехнічного університету України» (далі - ВСП «Технологічний фаховий коледж Національного лісотехнічного університету України») про скасування наказу та стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Позовна заява мотивована тим, що з 2005 року він працює викладачем у відокремленому структурному підрозділі Технологічного фахового коледжу Національного лісотехнічного університету України, який реорганізовано у ВСП «Технологічний фаховий коледж Державного вищого навчального закладу «Національний лісотехнічний університет України», назву якого змінено на ВСП «Технологічний фаховий коледж Національного лісотехнічного університету України».

08 листопада 2021 року директором ВСП «Технологічний фаховий коледж Державного вищого навчального закладу «Національний лісотехнічний університет України» на підставі статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі - Закон № 1645-ІІІ), наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», пункту 41-6 Постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 видав наказ № К-165 про його відсторонення від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності документального підтвердження про щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати.

Позивач вважав наказ відповідача від 08 листопада 2021 року № К-165 про його відсторонення протиправним, оскільки норми закону, на які посилається роботодавець не дають йому права на відсторонення працівника. При цьому, відповідач не врахував положення пунктів 6, 7 статті 12 Закону № 1645-ІІІ, якими передбачено, що профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Відомості про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів.

У порушення пункту 5.1.10 колективного договору, схваленого загальними зборами трудового колективу Технологічного коледжу Національного лісотехнічного університету України від 29 листопада 2017 року, медичний огляд працівників навчального закладу не проводився вже два роки з посиланням на постанову Кабінету Міністрів України від 04 травня 2020 року № 343, якою дозволено залучати на період карантину до роботи певну категорію працівників без проходження медичного огляду. Проте зазначена постанова Кабінету Міністрів України є виключно рекомендаційного (необов`язкового) характеру.

Отже, відсторонення його від роботи з формальних підстав свідчить про відсутність бажання відповідача створювати умови для покращення продуктивності праці. При цьому, оспорюваний наказ відповідача від 08 листопада 2021 року № К-165 може носити правомірний характер для відсторонення працівника від роботи лише за умови відсутності у нього бажання пройти медичний огляд. Можливий термін такого відсторонення - до проходження медичного огляду. Вважав, що відмова від вакцинації не є порушенням трудової дисципліни, а наказ Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 не є законом та не може бути підставою для відсторонення працівника.

У зв`язку з його незаконним відстороненням він має право на отримання середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу тривалістю 41 невідпрацьовану годину.

З урахуванням викладеного та уточнення позовних вимог ОСОБА_1 просив суд скасувати наказ ВСП «Технологічний фаховий коледж Державного вищого навчального закладу «Національний лісотехнічний університет України» від 08 листопада 2021 року № К-165 про його відсторонення, стягнути з відповідача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу у розмірі 30 755,68 грн.

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 30 листопада 2023 року у складі судді Величка О. В. позов ОСОБА_1 задоволено. Скасовано наказ директора ВСП «Технологічний фаховий коледж Державного вищого навчального закладу «Національний лісотехнічний університет України» від 08 листопада 2021 року № К-165 у частині відсторонення від роботи ОСОБА_1 . Стягнуто з ВСП «Технологічний фаховий коледж Національного лісотехнічного університету України» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час відсторонення від роботи у розмірі 30 755,68 грн. Визначена сума заробітку підлягає стягненню на користь позивача з вирахуванням суми податку на доходи фізичних осіб та інших обов`язкових платежів. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач, працюючи викладачем, підлягав обов`язковому профілактичному щепленню проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України цієї хвороби.

Відсутні належні та допустимі докази на підтвердження того, що позивача було повідомлено роботодавцем про необхідність вакцинації до 08 листопада 2021 року, про наслідки непроходження відповідного щеплення, і що у нього було достатньо часу для проходження такого щеплення з моменту повідомлення до моменту відсторонення від роботи. Відсутні докази на підтвердження того, що ОСОБА_1 ухилявся чи відмовився від обов`язкового профілактичного щеплення.

Крім того, наказ Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» набрав чинності лише 08 листопада 2021 року, тобто у день винесення відповідачем оспорюваного наказу.

В оспорюваному наказі роботодавцем безальтернативно обумовлено можливість повернення ОСОБА_1 до роботи лише після надання документального підтвердження про проходження щеплення.

Видаючи накази про допуск ОСОБА_1 до роботи на підставі ПЛР-тесту, роботодавець фактично визнав, що ПЛР-тестування для нього є достатньою підставою допуску працівника до роботи, а отже, наявність такого тестування дозволяє досягнути мети забезпечення епідемічного благополуччя і недопущення поширення коронавірусної інфекції.

Ураховуючи викладене, роботодавець визнав можливість застосування до працівника менш суворих обмежувальних заходів. Отже, відповідач не був позбавлений можливості прийняти рішення про допуск позивача до роботи на підставі ПЛР-тестування і лише за відсутності такого вживати більш обтяжливий захід у вигляді відсторонення від роботи. Таким чином, вжиті відповідачем до позивача заходи не можна вважати пропорційними.

Оскільки право позивача на працю з відповідною оплатою було порушене відповідачем шляхом незаконного відсторонення від роботи без збереження заробітної плати, суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність стягнення з роботодавця середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, розмір якого визначено відповідно до положень Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.

Постановою Львівського апеляційного суду від 24 вересня 2024 року апеляційну скаргу ВСП «Технологічний фаховий коледж Національного лісотехнічного університету України» задоволено. Рішення Франківського районного суду м. Львова від 30 листопада 2023 року скасовано. У задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що ОСОБА_1

працює викладачем у ВСП «Технологічний фаховий коледж Національного лісотехнічного університету України» з педагогічним навантаженням відповідно до тарифікаційного списку педагогічних працівників на 2021-2022 навчальний рік у кількості 620 годин, посадові обов`язки якого передбачають щоденний контакт з іншими працівниками закладу освіти та здобувачами освіти у коледжі.

При цьому, апеляційним судом враховано, що у період відсторонення позивача від роботи на підставі оспорюваного наказу, закладом освіти було застосовано не лише дистанційну, а й змішану (очно-дистанційну) форму навчання.

Оцінюючи загрозу, яку потенційно міг нести позивач, як невакцинований працівник, та враховуючи кількість його соціальних контактів на робочому місці, у тому числі контактів зі студентами, які здобувають освіту і мають право на безпечний освітній процес, апеляційний суд дійшов висновку, що право позивача на працю у навчальному закладі відповідачем було тимчасово обмежено з огляду на суспільні інтереси, так як він добровільно, свідомо, попередньо будучи ознайомленим із наслідками невиконання вимоги щодо вакцинації проти COVID-19 чи ненадання довідки про протипоказання до такої вакцинації, необхідних дій з вакцинації не вчинив, унаслідок чого сам спричинив для себе негативні наслідки такої бездіяльності.

Крім того, у спірний період відповідачем було створено для позивача максимально сприятливі умови для виконання ним трудових обов`язків.

Разом з тим, втручання держави в освітній процес у вигляді вимоги щодо обов`язковості вакцинації проти COVID-19 відповідає положенням закону, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети та цілком необхідним у демократичному суспільстві.

Отже, апеляційний суд зазначив, що наказ відповідача про тимчасове відсторонення від роботи ОСОБА_1 без збереження заробітної плати видано з метою забезпечення безпеки усіх працівників та здобувачів освіти з урахуванням вимог статті 12 Закону № 1645-ІІІ та статті 46 КЗпП України, а тому є правомірним.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить оскаржувану постанову апеляційного суду скасувати й залишити у силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 вважав наказ відповідача про його відсторонення незаконним, оскільки він виконував свої посадові обов`язки, здійснював навчальня під час відсторонення онлайн та надавав позивачу ПЛР-тест, яким підтверджувалася відсутність у нього захворювання на COVID-19. Таким чином, позивач не звертав уваги на оспорюваний наказ та під час відсторонення допускав його до роботи, що вірно встановлено районним судом.

Отже, у відповідача були відсутні правові підстави для його відсторонення від роботи, оскільки він не ніс загрози для оточуючих.

Апеляційний суд у порушення положень закону не зазначив у чому саме проявляється пропорційність та баланс між інтересами суспільства і його відстороненням, оскільки він міг й фактично викладав лекції під час відсторонення онлайн, при цьому йому недораховували заробітну плату унаслідок дії оскаржуваного наказу. Ураховуючи викладене, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про відсутність порушеного права на працю. Пропорційності переслідування легітимної мети, для досягнення якої держава передбачала можливість відсторонення працівника від роботи так само не встановлено і не доведено.

Залишаючи касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а постанову Львівського апеляційного суду від 24 вересня 2024 року - без змін., колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з посиланням на відповідні правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) та від 27 березня 2024 року у справі № 191/4364/21 (провадження № 14-172цс23), виходила з того, що відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом, що спростовує доводи позовної заяви у цій частині. Положення законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

Із висновками, викладеними у мотивувальній та резолютивній частині постанови Верховного Суду, не погоджуюсь, тому відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України висловлюю окрему думку.

Принцип юридичної (правової) визначеності, як один із основоположних елементів верховенства права, серед іншого вимагає, щоб, коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не ставилось під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95).

Одним із елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної (абзац шостийпідпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 27 лютого 2018 року № 1-р/2018)

У Рішенні Конституційного Суду України від 20 червня 2019 року № 6-р/2019 зазначено що юридична визначеність є ключовою у питанні розуміння верховенства права; держава зобов`язана дотримуватися та застосовувати у прогнозований і послідовний спосіб ті закони, які вона ввела в дію; юридична визначеність передбачає, що норми права повинні бути зрозумілими і точними, а також спрямованими на забезпечення постійної прогнозованості ситуацій і правових відносин; юридична визначеність означає також, що необхідно в цілому дотримуватися зобов`язань або обіцянок, які взяла на себе держава перед людьми (поняття легітимних очікувань).

Принцип юридичної визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності.

У контексті статті 8 Конституції України юридична визначеність забезпечує адаптацію суб`єкта правозастосування до нормативних умов правової дійсності та його впевненість у своєму правовому становищі, а також захист від свавільного втручання з боку держави.

Юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (законні очікування).

Отже, юридична визначеність передбачає, що законодавець повинен прагнути до чіткості та зрозумілості у викладенні норм права. Кожна особа відповідно до конкретних обставин має орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується в певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних правових наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права.

З 12 травня 2000 року в Україні є чинним Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» № 1645-III (далі - Закон № 1645-III), який визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

У статті 1 цього Закону визначено, що профілактичні щеплення - введення в організм людини медичних імунобіологічних препаратів для створення специфічної несприйнятливості до інфекційних хвороб.

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків (частина шоста статті 12 Закону № 1645-III).

Відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (частина сьома статті 12 Закону № 1645-III).

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно зі статтею 2 1 КЗпП України будь-яка дискримінація у сфері праці, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно, зокрема від стану здоров`я, не допускається.

Стаття 21 КЗпП України передбачає рівність трудових прав громадян та заборону будь-якої дискримінація у сфері праці, зокрема обмеження прав працівників залежно від стану їхнього здоров`я.

Відсторонення працівників від роботи власником або вповноваженим ним органом допускається в разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів; відмови або ухилення від навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (стаття 46 КЗпП України).

За своїм змістом відсторонення від роботи є тимчасовою забороною роботодавця на виконання працівником його трудових обов`язків з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати.

Згідно із частинами другою - четвертою статті 12 Закону № 1645-III працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями.

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 (з урахуванням змін, внесених станом на дату виникнення та існування спірних правовідносин, далі - Постанова №1236) з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (надалі COVID-19), з 19 грудня 2020 року до 31 березня 2022 року на території України установлено карантин.

Постановою Кабінету Міністрів України № 1096 від 20 жовтня 2021 року доповнено Постанову № 1236 пунктом 416, згідно з яким доручено керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 04 жовтня 2021 №2153 (далі - перелік №2153);

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Положення цього пункту не застосовуються на період воєнного стану (зазначеним абзацом доповнено пункт 41 6 згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2022 року № 372).

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153, який набрав чинності 08 листопада 2021 року, затверджено «Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» (далі - Перелік № 2153), яким передбачено, що обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники: 1) центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; 2) місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; 3) закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності (дію наказу зупинено до завершення воєнного стану в Україні).

Водночас з метою забезпечення реалізації положень Закону № 4004-XI наказом МОЗ від 14 квітня 1995 року № 66 затверджено Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності (далі - Інструкція № 66), у якій врегульовано процедуру відсторонення від роботи працівника.

Відповідно до пункту 2.1 зазначеної Інструкції відсторонення від роботи або іншої діяльності осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, осіб, які були в контакті з такими хворими, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, здійснюється за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.

Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб (пункт 2.3 Інструкції № 66).

Подання складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається в посадової особи, яка внесла подання. Термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції (пункти 2.5, 2.7 Інструкції № 66).

Особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 595, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897 (пункт 1.2.5 Інструкції № 66).

Отже, за відсутності в роботодавця належно оформленого подання відповідної посадової особи відсторонення від роботи (виконання робіт) працівника, який відмовляється або ухиляється від профілактичних щеплень, є незаконним.

З огляду на матеріали справи відповідач не надав доказів на підтвердження того, що при відстороненні позивача від роботи у зв`язку з відсутністю у нього щеплення проти COVID-19 дотримано вимоги статті 12 Закону № 1645-ІІІ в частині отримання письмового підтвердження лікаря про відмову від обов`язкового профілактичного щеплення чи акта, складеного у присутності свідків, а також вимог частини другої статті 27 Закону № 4004-XI щодо недопуску позивача до роботи саме на підставі подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.

У пункті 3.2 Рішення від 28 серпня 2020 року Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», положень частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» зазначено, що згідно зі статтею 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 4, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України. Обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.

Пунктом 1 статті 92 Конституції України встановлено, що права і свободи громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами України.

Відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, на підставі положень пункту 1 статті 92 Конституції України, таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать постанови Кабінету Міністрів України № 1236 та № 1096.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України і лише до її повноважень віднесено прийняття законів.

Ухвалення Кабінетом Міністрів України рішень, що встановлюють обмеження конституційних прав і свобод, порушує норми розділу ІІ «Права, свободи та обов`язки людини і громадянина» Основного Закону України.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії (стаття 8 Конституції України).

Відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, в силу положень пункту 1 статті 92 Конституції України, таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать Постанова № 1236 та № 1096.

За таких обставин, колегії суддів належало постановити ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків, викладених у постановах від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) та від 27 березня 2024 року у справі № 191/4364/21 (провадження № 14-172цс23).

Суддя Р. А. Лідовець