Рішення

від 07.01.2025 по справі 624/104/24

КЕГИЧІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 624/104/24

№ провадження 2/624/15/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 січня 2025 року Кегичівський районний суд Харківської області в складі: головуючого - судді Богачової Т.В., з участю секретаря Лебідь Л.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду селища Кегичівка, Берестинського району, Харківської області позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя,

в с т а н о в и в:

Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача про поділ спільного майна подружжя, в якому просить визнати за позивачем у порядку поділу спільного майна подружжя право власності на 1/2 частку житлового будинку, за адресою: АДРЕСА_1 та право власності на 1/2 частку земельної ділянки, реєстраційний номер 1901143963231, кадастровий номер 6323155100:02:004:0001.

Позовна заява обґрунтована тим, що 06.08.2005 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб. Від шлюбу мають дітей, доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Заочним рішенням Кегичівського районного суду Харківської області від 07.12.2021 шлюб між сторонами розірвано. Відповідачу на підставі договорів купівлі-продажу від 27.08.2019 на праві приватної власності належить житловий будинок та земельна ділянка під ним, які придбані за спільні кошти та за час перебування у шлюбі. Отже, вищезазначений житловий будинок є спільною сумісною власністю та підлягає поділу, оскільки земельну ділянку придбано не внаслідок приватизації за період шлюбу за спільні кошти, вона також є спільною сумісною власністю та підлягає поділу.

Не погоджуючись із позовною заявою представником відповідача адвокатом Доценко Ю.Г., подано відзив на позовну заяву в якому просив відмовити позивачу в задоволені позовних вимог у повному обсязі з таких підстав. Зазначив, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 06.08.2005 року. До реєстрації шлюбу приблизно з лютого місяця 2005 року сторони почали зустрічатися. В березні місяці того ж року відповідач зрозуміла, що вагітна, після чого активно почала шукати окреме житло для проживання. На початку липня місяця 2005 року таке житло було знайдене. Після перемовин з господарем даного домоволодіння ОСОБА_5 , яка була господаркою домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 , відповідач дійшла згоди з останньою про можливість купівлі даного житла. При цьому була досягнута домовленість з господаркою будинку, що фіксованою сумою за договором купівлі - продажу є сума в розмірі 35000 грн та про сплату вартості будинку періодичними платежами. В кінці липня місяця 2005 року відповідачці зателефонувала господарка будинку та попрохала віддати 35000 грн., мотивуючи передчасну сплату тим, що у неї з`явилися інші покупці на хату, які всю суму можуть віддати одразу. Зважаючи на такі обставини, ОСОБА_2 звернулася до директора ТОВ "Соняшник" ОСОБА_6 з проханням позики 35000 грн., так, як на той час вона працювала на даному підприємстві бухгалтером - касиром. Керівник не відмовив їй у даному проханні і на наступний день зібрав необхідну суму коштів, про що при свідках йому було надано розписку про їх отримання з умовою погашення даної суми з відрахуваннями з її заробітної плати у період 4 місяців та за умови отримання кредиту в банку для її погашення. Однією з умов також була вимога ОСОБА_7 про огляд даної нерухомості, спілкування з продавцем та передачі грошових коштів їй в його присутності в рахунок сплати за будинок. Вечором того ж дня ОСОБА_6 . разом з ОСОБА_8 приїхали до ОСОБА_5 і в її присутності передав 35000 грн., про що ОСОБА_5 було складено розписку на ім`я відповідача про отримання грошових коштів. Також, в зв`язку з необхідністю купівлі власного житла, повернення грошових коштів позичальнику, з того ж часу відповідач проводила перемовини та готувала документи для отримання кредиту в банку «Надра», поручителем по даному кредиту виступав ОСОБА_6 , який спілкувався з управляючою Кегичівського відділення банку ОСОБА_9 та співробітницями банку. На початку жовтня місяця 2005 року відповідачкою був зібраний повний пакет документів для отримання кредиту, але після приїзду представника банку та ріелтора, ними був встановлений факт підготовки до продажу 1/2 частини будинку, який належить продавцю, але даний будинок має ще одного господаря в частці 1/2. На підставі цього, враховуючи порядок надання кредиту банком, їй було відмовлено в отриманні кредиту. Після проведеного розрахунку за купівлю будинку, разом з ОСОБА_1 ми почали проживати в ньому з середини серпня 2005 року. Його господарка ОСОБА_5 попрохала також проживати в ньому деякий час для владнання особистих питань та збору своїх речей для переїзду в м. Харків, на що вони погодились. Також, з лютого місяця 2006 року приблизно по квітень місяць з нами разом проживала двоюрідна сестра позивача ОСОБА_10 , яка попрохала про це з-за відсутності у неї особистого житла. 23.09.2005 року за загальною домовленістю між сторонами була призначена зустріч з нотаріусом для вчинення правочину з купівлі будинку. Зважаючи на той факт, що відповідачка ще не встигла оформити кредит, цільовим призначенням якого була вимога «для купівлі будинку» і в зв`язку з цим загроза відмови у наданні такого кредиту, була домовленість з двоюрідною сестрою чоловіка ОСОБА_11 , що будинок буде на деякий час оформлено на її ім`я, що і було посвідчено нотаріусом 23.09.2005 за № 1620 при здійсненні даного правочину. Дані грошові кошти, отримані раніше в борг від ОСОБА_6 та сплачені власнику будинку ОСОБА_5 в липні місяці 2005 року згодом були погашені мною в рахунок боргової розписки ОСОБА_7 шляхом сплати останньому 35000 грн., отриманих також в борг від моєї рідної сестри ОСОБА_12 . Даний борг сестрі в повному розмірі не погашений мною до цих пір. Зі всієї суми боргу у розмірі 35000 грн. на даний час повернуто тільки 10000 грн., які було сплачено сестрі у лютому місяці 2024 року. Окрім вищевказаних грошових коштів у розмірі 35000 грн., які були залучені до погашення заборгованості, інших коштів, які на той час перебували у бюджеті нашої сімї після реєстрації шлюбу, залучено не було. Відповідно до викладених обставин, при переоформленні права власності на будинок і земельну ділянку з ОСОБА_11 на відповідача згідно договору купівлі продажу від 27.08.2019, зареєстрованому в реєстрі за № 597 грошові кошти останній за даним договором не сплачувалися. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Треба одразу зазначити, що на момент виникнення даних правовідносин, а саме, як в період до нашого шлюбу, так і на протязі певного відрізку часу ОСОБА_4 не працював і не мав інших поважних причин, передбачених ст. 60 СК України, які б резюмували його право на спільну сумісну власність на домоволодіння. Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю. Так, грошові кошти, які були сплачені ОСОБА_5 в рахунок договору купівлі продажу будинку від 23.09.2005, реєстраційний номер 1620, власником якого стала ОСОБА_11 були моїми особистими коштами отриманими в борг до факту реєстрації шлюбу з позивачем, передані ОСОБА_5 в період часу також до реєстрації шлюбу та в послідуючому фактично віддані кредитору моєю рідною сестрою ОСОБА_12 . Переоформлення прав власності по договору купівлі продажу цього ж будинку від 17.08.2019, реєстраційний № 597 з формального власника ОСОБА_11 на відповідача було здійснено без фактичної оплати вартості даного будинку. Придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спільного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя (такий висновок постановив Касаційний цивільний суд Верховного суду України у справі № 711/2302/18 від 22.01.2020 року). Таким чином, відповідач має всі підстави заперечувати спільність права власності на придбану нерухомість, хоча і в період шлюбу з позивачем, та вважає, що дане нерухоме майно було придбане особисто нею за кошти, які були зібрані в період до реєстрації шлюбу, в тому числі за особисті кошти її рідної сестри. Враховуючи вищевикладене, вважає, що позовна заява про визнання за позивачем права власності на 1/2 частки житлового будинку та 1/2 частки земельної ділянки у порядку поділу спільного майна подружжя є безпідставною та такою, що не відповідає нормам матеріального права.

Ухвалою суду від 22 лютого 2024 року у справі відкрито провадження, призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

Ухвалою Кегичівського районного суду Харківської області від 26 лютого 2024 року клопотання представника позивача ОСОБА_1 ,адвоката Індутного-ШматькаС.М.про проведеннясудового розглядусправи врежимі відеоконференціїпоза межамиприміщення суду задоволено.

Ухвалою Кегичівського районного суду Харківської області від 19 березня 2024 року задоволено клопотання представника відповідача адвоката Доценка Ю.Г. про виклик свідків та витребування доказів.

Ухвалою Кегичівського районного суду Харківської області від 13 травня 2024 року клопотання свідка ОСОБА_12 про проведеннясудового розглядусправи врежимі відеоконференціїз Южнимміським судомОдеської області задоволено.

Ухвалою Кегичівськогорайонного судуХарківської областівід 30травня 2024року відмовленоу задоволенні клопотання свідка ОСОБА_5 про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами суду з використанням власних технічних засобів через підсистему «Електронний суд».

Ухвалою Кегичівського районного суду Харківської області від 16 грудня 2024 року позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя - залишена без руху, позивачу наданий строк для усунення недоліків позовної заяви, а саме сплати судового збору.

Ухвалою Кегичівського районного суду Харківської області від 20 грудня 2024 року продовжено розгляд справи в зв`язку з виконанням ухвали суду від 16.12.2024, справа призначена до розгляду на 07.01.2025.

Представник позивача Індутний-Шматько С.М. позовні вимоги підтримав у повному обсязі, пославшись на доводи та факти викладені в позовній заяві. Зазначив, що відповідачу на підставі договору купівлі-продажу від 27.08.2019 належить житловий будинок та земельна ділянка під ним. Купівля-продаж відбувалася під час шлюбу, тому житловий будинок та земельна ділянка підлягає поділу між подружжям.

Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні зазначила, що позовні вимоги не визнає та категорично заперечує щодо їх задоволення. Пояснила, що кошти які були сплачені за будинок, в якому вона зареєстрована та проживає, є сугубо її кошти. Її професійна діяльність почалася з 2001 року. Вона почала зустрічатися з Селюшкіним наприкінці 2004 року, завагітніла, про що дізналася десь у квітні місяці і тому постало питання із житлом, і вона почала шукати його. На той час було дуже важко найти житло, але вона все ж таки знайшла. Спілкувалася з господаркою ОСОБА_13 , яка повідомила, що будинок продається за 32000 гривень, але вона запропонувала придбати цей будинок за 35000 гривень, оскільки були і інші бажаючі придбати його. На той час коли вона почала зустрічатися з колишнім чоловіком ОСОБА_1 , вона працювала бухгалтером на ТОВ "Соняшник", директором якого був ОСОБА_6 . Дане підприємство займалося переробкою соняшника в олію і закупкою зернових, тобто була сезонна робота. В зв`язку з чим заробітну плату вона отримувала, починаючи з середи серпня і закінчуючи серединою січня. Так як у неї коштів не вистачало на придбання будинку, у неї була невиплачена заробітна плата у розмірі 27000 гривень, вона попросила свого директора щоб він їй допоміг заплатити за будинок. Начальник погодився допомогти, 29.07.2005 вони поїхали до власниці будинку, взяли свідків, оскільки не знали один одного, і директор заплатив кошти за будинок. При передачі коштів їх було троє, начальник, ОСОБА_14 , який працював на підприємстві і вона. Директор передав кошти власниці, вона написала розписку, що отримала від неї кошти. Ось так відбувалася купівля будинок. На той час їх підприємство обслуговувалося у банку «Надра», вона разом з директором ходила до управляючої банку з проханням надати кредит, а директор виступав би поручителем відносно неї. Вона збирала пакет документів для отримання кредиту, управляюча приїздила фотографувала будинок, але служба безпеки банку відмовила у наданні кредиту, оскільки на той час будинок був на два власника. Вона домовилася з ОСОБА_5 , що вона ще буде проживати протягом 2-х місяців у літній кухні, поки не розпродає всі свої речі та не вбере огород. Вона з чоловіком жили у будинку, а ОСОБА_15 у літній кухні. Потім ОСОБА_5 повідомила, що вона буде виїжджати і необхідно оформити договір купівлі-продажу, але у неї ще не був оформлений кредит, в звязку з чим вона попросила ОСОБА_16 , яка є родичкою позивача, оформити на себе будинок. Про це також знала ОСОБА_5 , вона про це їй повідомляла і тому 23.09.2005 був оформлений договір купівлі-продажу на імя ОСОБА_11 , яка у будинку не проживала, але коли їй було необхідно, вона проживала разом з ними. Пізніше, в зв`язку з тим, що працювала в сім`ї одна вона, дитина була на ній, і друга вагітність, їй було важко зібрати кошти для того щоб переоформити будинок на себе. В 2019 році вона переоформила будинок на себе. Тому вважає, що даний будинок був придбаний за її особисті кошти, а в 2019 році було проведено сугубо формальне переоформлення з ОСОБА_11 на неї, а позивач взагалі не працював, та не мав коштів на придбання будинку. Ніякої допомоги від чоловіка не отримувала. Їй допомагала сестра, яка надала у борг кошти у розмірі 1000 доларів, а позивач взагалі не надавав жодної копійки для придбання будинку.

Представник відповідача ОСОБА_17 позовні вимоги не визнав з підстав, зазначених у відзиві. Додатково вказав, що майно, яке було придбано в період шлюбу не може вважатися спільним майном, оскільки воно було придбано за особисті кошти відповідача. Це доводиться доказами, а саме розпискою, довідкою про дохід позивача та поясненнями свідків. Оформлення будинку на імя ОСОБА_11 було обумовлено тим, що відповідач намагалася отримати кредит на придбання будинку. Хоча домоволодіння на імя відповідача було оформлено в 2019 році, але ми намагаємося довести, що даний будинок було придбано на особисті кошти відповідача. В зв`язку з чим просив відмови в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_18 повідомила, що в 2005 році вона працювала керуючою відділення банку «Надра». Відповідач звернулася до банку з проханням оформлення кредиту для придбання будинку. Вона збирали документи, які були направлені на Харків для погодження отримання кредиту, але відділ безпеки заборонив надавати кредит, оскільки будинок був на 2 господаря, а для надання кредиту будинок повинен бути у власності однієї людини.

Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_19 повідомила, що вона є сусідкою сторін у справі. Зазначила, що більше спілкувалася з колишнею власнецею будинку ОСОБА_5 .. Зі слів ОСОБА_5 , їй було відомо, що новою власницею будинку буде ОСОБА_20 , яка працювала на олійниці, і на той час була вагітна, але в неї не вистачає коштів на придбання будинку, і ці гроші повинен був позичити керівник ОСОБА_20 , в звязку з чим чекали гроші. Вона особисто не бачила передачу грошей. Вказала, що в будинку проживали ОСОБА_21 з дітьми, а ОСОБА_11 там не зявлалася, знала лише, що будинок був оформлений на ОСОБА_11 лише по квитанціям.

Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_12 повідомила, що вона є рідною сестрою відповідачки. Пояснила, що зі слів сестри, гроші, які були внесені на покупку спірного будинку були надані бувшим керівником ОСОБА_20 , який особисто віддав їх продавцю. ОСОБА_22 керівник віддав кошти продавцю, але ОСОБА_20 необхідно було повернути ці кошти. На той час ОСОБА_20 отримувала заробітну плату посезонно. Вона запропонувала ОСОБА_20 надати допомогу, тобто частину грошей на придбання будинку у розмірі 1000 доларів, без визначення строку повернення цих коштів. В цьому році ОСОБА_20 повернула їй частину коштів, спочатку 5000 гривень, а потім ще 5000 гривень. Зазначила, що знає ОСОБА_11 , вона є двоюрідною сестрою позивача. Особисто не була присутня при передачі коштів керівником ОСОБА_20 власнику будинку, інформацією володіє зі слів ОСОБА_20 . Придбання будинку відбувалось літом (червень липень) 2005 року.

Допитаний всудовому засіданнісвідок ОСОБА_23 повідомив, що він працював разом з відповідачкою на олійниці (надавав послуги по перевезенню соняшника, макухи). З директором ОСОБА_6 був у дружніх стосунках і при розмові з ним, йому стало відомо, що ОСОБА_20 просить кошти на придбання будинку. Одного дня, це був липень-серпень 2005 року, після роботи, вже було темно, начальник попросив поїхати разом з ним та побути свідком при передачі коштів власнику будинку, на що він погодився. Вони приїхали до будинку, вийшла бабуся, начальник сказав, пішли покажеш куди я віддаю гроші, він зайшов подивився на хатинку, ОСОБА_20 також була поруч. ОСОБА_24 в хату подивилися, потім зайшли у літню кухню, він відрахував оговорену суму коштів у розмірі 35000 гривень, поклав їх на стіл та сказав ОСОБА_20 , що ось тобі кошти на придбання будинку, і вони поїхали, а ОСОБА_20 залишилася з бабусею обговорити коли будуть оформлювати договір купівлі-продажу та написати розписки про отримання коштів. ОСОБА_20 кошти взяла в руки, але він не бачив, чи віддавала вона їх бабусі. ОСОБА_6 повідомляв йому, що він з даної суми коштів відрахує заробітну плату, яку він не виплатив вчасно ОСОБА_20 , а інші кошти буде відраховувати із заробітної плати. Яким чином ОСОБА_20 віддавала кошти йому не відомо. Він не був присутнім при оформленні будь-яких розписок чи документів.

У судове засідання 07.01.2025 сторони не з`явились. Від представника позивача ОСОБА_25 та представника відповідача ОСОБА_17 надійшли через Електронний суд клопотання про розгляд справи за їх відсутності. Сторони та їх представники були належним чином повідомлені про судове засідання.

Оскільки, згідно п. 1 ч. 3 ст. 223 ЦПК України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, зокрема, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки, суд дійшов висновку про розгляд справи за відсутності учасників справи.

Відповідно до частини 2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі, якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

У відповідності до частини 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Відповідно до постанови Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 30 вересня 2022 року за № 761/38266/14 якщо проголошення судового рішення не відбувається, то датою його ухвалення є дата складення повного судового рішення, навіть у випадку, якщо фактичне прийняття такого рішення відбулось у судовому засіданні, яким завершено розгляд справи і в яке не з`явились всі учасники такої справи. При цьому, дата, яка зазначена як дата ухвалення судового рішення, може бути відмінною від дати судового засідання, яким завершився розгляд справи і у яке не з`явились всі учасники такої справи.

Дослідивши письмові докази у справі у їх сукупності, всебічно та повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд вважає, що позов підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

За частиною 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина 1 ст. ст. 4 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч.ч. 1-4 ст. ст. 12 ЦПК України).

За ч. 1 ст. ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

В судовому засіданні встановлено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 06 серпня 2005 року було укладено шлюб, який зареєстрований Відділом реєстрації актів цивільного стану Кегичівського районного управління юстиції Харківської області, актовий запис № 43.

Рішенням Кегичівського районного суду Харківської області від 07 грудня 2021 року по цивільній справі №624/711/21, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано.

Від даного шлюбу сторони мають дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Згідно Договору купівлі-продажу 1/2 частки житлового будинку від 27 серпня 2019 року ОСОБА_11 продала, а ОСОБА_2 купила 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1 , з визначеними характеристиками. Загальна вартість будинку за даним договором складає 30000,00 гривень.

Згідно Договору купівлі-продажу земельної ділянки від 27 серпня 2019 року ОСОБА_11 продала, а ОСОБА_2 купила земельну ділянку біля 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1 . Оцінка земельної ділянки за даним договором складає 15000,00 гривень.

Як вбачається з витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, відповідач ОСОБА_2 є власником 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 , з визначеними характеристиками та земельної ділянки біля 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 .

Вирішуючи по суті даний спір суд виходить з того, що загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України (далі ЦК України).

Відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ч. 2 ст. 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Статтею 60 Сімейного кодексу України (далі СК України) встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тобто, конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.

Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

Таким чином, тягар доказування у справах даної категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Частиною 1 ст. 61 СК України встановлено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Статтею 63 СК України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Частиною 1 ст. 69 СК України встановлено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Суб`єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

Частиною 1 ст. 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

При цьому, принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або у позасудовому порядку.

Статтею 71 СК України встановлено, що майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто ОСОБА_26 їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися "обставинами, що мають істотне значення", якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім`ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи (абзац перший пункту 22 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" від 21 грудня 2007 р. №11).

Зі змісту п.п. 23, 24 постанови Пленуму ВСУ від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.

Відповідно до п.30 постанови Пленуму ВСУ від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч.1 ст.63, ч.1 ст.65 СК.

Також суд враховує правові висновки, викладені в постанові Великої палати Верховного суду від 21.11.2018 року у справі №372/504/17, зокрема, те що, у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно (яке включає в себе зокрема майнові права та зобов`язання), яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Така правова позиція викладена також у постанові Верховного Суду України від 24.05.2017 у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06.02.2018 у справі № 235/9895/15-ц, від 05.04.2018 у справі № 404/1515/16-ц.

Крім того, Верховний Суд України у постанові від 24.05.2017 у справі № 6-843цс17 вказує, що у сімейному праві діє презумпція права спільної сумісної власності майна подружжя, що не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована.

Таким чином, той з подружжя, хто оспорює презумпцію права спільної сумісної власності, повинен доводити в суді обставини, проти яких заперечує.

Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведенню.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею у набутті майна. Застосовуючи положення статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна за час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Досліджуючи боргову розписку чи договір позики, суди з`ясовують справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа.

Відповідно до змісту статті 65 СК України при укладенні договору одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

За таких обставин суди повинні досліджувати, чи отримані грошові кошти були витрачені в інтересах сім`ї, чи підтверджено це відповідними доказами, а також з`ясовувати, чи надавав інший з подружжя у письмовій формі згоду на укладення договору позики. Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постанові від 20 лютого 2013 року у справі № 6-163цс12.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У матеріалах справи відсутні докази надання письмової згоди позивачем на отримання відповідачем 35000 гривень та 1000 доларів США в борг як для цілей придбання спірного будинку, так і для інших цілей. Відповідач у відзиві на позовну заяву наголошувала на тому, що позивачу було відомо про те, що спірний житловий будинок купується за гроші отримані у борг, однак доказів отримання згоди позивача на отримання вказаних коштів суду відповідач не надала.

Разом із цим, суд критично ставиться до того, що виключно за надані у борг гроші було придбано спірне майно, а також ким і коли були повернуті ці кошти.

Відповідно до інформації, наданої Пенсійним фондом України у Довідці за формою ОК-5 позивач з вересня 2005 року по жовтень 2005 року отримував заробітну плату, тобто мав дохід, який склав 1100 грн.

Доказів наявності у відповідача станом на серпень 2005 року дохідів суду не надано.

Вартість придбання зазначеного будинку становила 35000 грн.

Таким чином, у суду відсутні підстави вважати, що виключно за кошти отримані у позику, або за особисті кошти відповідача був придбаний спірний житловий будинок та земельна ділянка для обслуговування цього будинку.

Разом із цим, судом встановлено, що 27.08.2019 нотаріусом Терещенко Л.О. вчинено дві послідовні нотаріальні дії. Перша нотаріальна дія - засвідчення справжності підпису ОСОБА_1 на заяві про згоду на придбання спірного житлового будинку від 27.08.2019, яку зареєстровано в реєстрі за № 596. Друга нотаріальна дія - посвідчення Договору купівлі-продажу 1/2 частки житлового будинку від 27.08.2019. Дію зареєстровано в реєстрі за № 597.

Крім цього, судом встановлено, що 27.08.2019 нотаріусом Терещенко Л.О. вчинено дві послідовні нотаріальні дії. Перша нотаріальна дія - засвідчення справжності підпису ОСОБА_1 на заяві про згоду на придбання спірної земельної ділянки від 27.08.2019, яку зареєстровано в реєстрі за № 599. Друга нотаріальна дія - посвідчення Договору купівлі-продажу земельної ділянки від 27.08.2019. Дію зареєстровано в реєстрі за № 600.

Відповідно до частини 3 статті 65 СК України, для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Відповідно до пункту 4.4. глави 1 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджених Наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, правочин щодо розпорядження майном може бути посвідчений нотаріусом без згоди другого з подружжя у разі, якщо з документа, що посвідчує право власності, договору, укладеного між подружжям, акта цивільного стану про укладення шлюбу та інших документів випливає, що зазначене майно є особистою приватною власністю одного з подружжя, тобто набуте до реєстрації шлюбу, за час шлюбу, але на умовах, передбачених шлюбним або іншим договором, укладеним між подружжям, за договором дарування, або в порядку спадкування, або за кошти, які належали їй (йому) особисто тощо.

Із зазначеного слідує, що оскільки нотаріусом було затребувано згоду іншого подружжя на вчинення договору купівлі-продажу спірного житлового будинку та земельної ділянки, між позивачем та відповідачем станом на 27.08.2019 був відсутній договір, яким би було визначено, що житловий будинок та земельна ділянка набуваються відповідачем в її особисту приватну власність. Таким чином, а також з огляду на зміст згаданих документів та вказану вище інформацію, суд дійшов висновку, що, укладаючи договори купівлі-продажу спірного житлового будинку та земельної ділянки, позивач та відповідач набули їх у спільну сумісну власність та з метою використання для потреб сім`ї.

Таким чином, судом встановлено, що право власності на 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1 та земельну ділянку біля нього, у відповідача виникли на підставі договорів купівлі-продажу від 27 серпня 2019 року укладеного між відповідачем та ОСОБА_11 , тобто в період шлюбу з позивачем.

За такого, оскільки нерухоме майно - 1/2 частка житлового будинку АДРЕСА_1 та земельна ділянка біля нього було набуте сторонами під час перебування в шлюбі, а тому є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, у зв`язку з чим, підлягає поділу між сторонами, виходячи з правил рівності часток подружжя в спільному майні, шляхом визнання за кожним із співвласників права власності на 1/2 частину, тобто по 1/4 частки від 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 та по 1/2 частці земельної ділянки.

Так, згідно із статтями 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.

За загальним принципом доказування та подання доказів, відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі виникає спір. Крім того, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином, позивач та відповідач як сторони по справі зобов`язані довести ті обставини на які вони посилаються як на правову підставу своїх вимог та заперечень.

Оскільки, доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір, тому подання позивачем доказів на підтвердження наведених вище обставин є обов`язковим, оскільки в цій частині між позивачем та відповідачем виник спір про право.

Відповідачем не надано до суду належних та достатніх доказів того, що нею за особисті кошти було придбано 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1 та земельну ділянку біля нього. При цьому, судом встановлено, що зазначена частка житлового будинку та земельна ділянка біля нього придбавалась сторонами під час спільного проживання за спільні кошти сторін.

Статтею 77 ЦПК України встановлено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

У відповідності до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Отже, відповідач не довела належними та достатніми доказами обставини, якими обґрунтовувала відзив на позовну заяву.

Таким чином, з огляду на викладені норми чинного законодавства, в розрізі даного спору, враховуючи принципи справедливості, добросовісності та розумності, згідно з якими здійснюється цивільно-правове регулювання суспільних відносин та які визначають характер поведінки учасників з точки зору необхідності сумлінного здійснення ними своїх цивільних прав і виконання цивільних обов`язків, шанування прав та інтересів інших осіб, моралі суспільства, турботи про власні інтереси, закріплення адекватного захисту права або інтересу, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги про поділ майна подружжя підлягають задоволенню.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, має бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 року).

Враховуючи зазначене та беручи до уваги, що доводи відповідача не знайшли свого підтвердження зібраними у справі письмовими доказами, а тому суд доходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню.

Під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 та від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц.

Європейський суд з прав людини не раз наголошував на необхідності ефективного захисту. Наприклад, у п.75 рішення від 5 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України» зазначено, що засіб захисту, який вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади.

Конституційний Суд у рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості й забезпечує ефективне поновлення в правах.

Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути відповідним наявним обставинам.

Таким чином, враховуючи правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, рішення ЄСПЛ, розглядаючи справу, суд повинен з огляду на зміст та обґрунтування позовних вимог, не порушуючи принцип рівності сторін, визначитися із ефективним способом захисту права позивача, який забезпечить поновлення порушеного права.

Відповідно до п. 6 ч.1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує питання як розподілити між сторонами судові витрати.

Позивачем ставилось питання про стягнення з відповідачки судових витрат.

Відповідно до положень ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Так позивачем було сплачено 2400 грн судового збору, що підтверджується квитанцією ZUM1-USB7-QZSE від 19.12.2024.

При цьому, частинами першою та другою статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховучи, задоволення позову, з відповідача на користь позивача підлягають стягненню судові витрати у розмірі 2400,00 грн.

Керуючись ст.ст. 5, 9, 12, 19, 20, 81, 82, 141, 258, 259, 264, 265, 354 ЦПК України, суд

у х в а л и в :

Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ІПН НОМЕР_1 , у порядку поділу спільного майна подружжя право власності на 1/2 (одну другу) частку житлового будинку, за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ІПН НОМЕР_1 , у порядку поділу спільного майна подружжя право власності на 1/2 (одну другу) частку земельної ділянки, реєстраційний номер 1901143963231, кадастровий номер 6323155100:02:004:0001.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 2400 (дві тисячі чотириста) гривень.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції Харківського апеляційного суду.

Рішення судунабирає законноїсили післязакінчення строкуподання апеляційноїскарги всімаучасниками справи,якщо апеляційнускаргу небуло подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлений 13.01.2025.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженець с. Калюжине, Кегичівського району, Харківської області, ІПН НОМЕР_1 , громадянин України, паспорт серії НОМЕР_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .

Представник позивача: Індутний Шматько Станіслав Миколайович, ордер серії АХ №1173139, свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю серії ЧН №000345 видане 24.05.2018, адреса: просп. Архітектора Альошина, 6, офіс 212, м. Харків, 61007.

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , уродженка с. Антонівка, Кегичівського району, Харківської області, громадянка України, паспорт НОМЕР_3 виданий 17.08.2005 Кегичівським РВ УМВС України, ІПН НОМЕР_4 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .

Представник відповідача: Доценко Юрій Глібович, ордер серії АХ №1168233, свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю серії ХВ №000336 від 23.11.2016, місце знаходження за адресою: вул. Незламності, буд. 6, с-ще Кегичівка, Берестинського району, Харківської області, 64003.

Суддя Т.В. Богачова