Постанова

від 14.01.2025 по справі 420/35296/23

П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 січня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/35296/23

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Коваля М.П.,

суддів Осіпова Ю.В.,

Скрипченка В.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одеса апеляційну скаргу Військово-медичного клінічного центру Південного регіону на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2024 року, прийняте у складі суду судді Василяки Д.К. в місті Одеса, по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військово-медичного клінічного центру Південного регіону про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Військово-медичного клінічного центру Південного регіону, в якому позивач просила суд:

- визнати протиправною бездіяльність Військово-медичного клінічного центру Південного регіону щодо непроведення нарахування і виплати середнього грошового забезпечення за затримку повного розрахунку (невиплати в повному обсязі індексації грошового забезпечення з 01.12.2015 по 28.02.2018 року) у день виключення зі списків особового складу клінічного центру (25 березня 2022 року) ОСОБА_1 і в подальшому з 26 березня 2022 року по 25 листопада 2023 року;

- зобов`язати Військово-медичний клінічний центр Південного регіону нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за весь час затримки повного розрахунку (невиплати в повному обсязі індексації грошового забезпечення з 01.12.2015 по 28.02.2018 року) з 26 березня 2022 року по 19 січня 2023 року.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Військово-медичного клінічного центру Південного регіону щодо непроведення нарахування і виплати середнього грошового забезпечення за затримку повного розрахунку (невиплати в повному обсязі індексації грошового забезпечення з 01.12.2015 по 28.02.2018 року) у день виключення зі списків особового складу клінічного центру (25 березня 2022 року) ОСОБА_1 і в подальшому з 26 березня 2022 року по 25 листопада 2023 року. Стягнуто з Військово-медичного клінічного центру Південного регіону на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26.03.2022 по 26.09.2022 в загальному розмірі 134 242,72 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, Військово-медичний клінічний центр Південного регіону звернувся до П`ятого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою, в якій вказує, що оскаржуване рішення винесене з порушенням норм матеріального права та містить невідповідність висновків обставинам справи, тому просить скасувати оскаржуване рішення в частині задоволення позовних вимог та ухвалити постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що індексація не входить до складу грошового забезпечення та не може в нього входити. Апелянт вказує, що військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини, натомість позивач відповідний наказ про виключення зі списків особового складу не оскаржувала. На думку апелянта, передбачені законодавством про працю, норми її оплати і порядок вирішення спорів не поширюються на військовослужбовців Апелянт вважає, що норми КзПП України не розповсюджуються на правовідносини з проходження військової служби, тому до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення статей 116, 117 КЗпП України, які закріплюють відповідальність роботодавця за затримку розрахунку при звільненні. Крім того, апелянт вказує на відмінність понять «грошове забезпечення та заробітна плата» та пропуск позивачем строку звернення до суду

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 проходила службу в Військово-медичному клінічному центрі Південного регіону.

06 березня 2022 року наказом начальника Військово-медичного клінічного центру Південного регіону № 19-РС звільнено на підставі пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» з військової служби у відставку за підпунктом «б» (за станом здоров`я) головного сержанта ОСОБА_1 , старшу медичну сестру клініки психіатричної Військово-медичного клінічного центру Південного регіону (на 725 ліжок).

25 березня 2022 року наказом начальника Військово-медичного клінічного центру Південного регіону № 66 (по стройовій частині) виключено зі списків особового складу центру та всіх видів забезпечення головний сержант ОСОБА_2 .

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 11 січня 2023 року, яке залишено без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 17 квітня 2023 року, Позовні вимоги ОСОБА_1 - задоволено. Визнано протиправними дії Військово-медичного клінічного центру Південного регіону щодо неповного нарахування і виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 28.02.2018. Зобов`язано Військово-медичний клінічний центр Південного регіону (код ЄДРПОУ 08199969) нарахувати і виплатити ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_1 ) індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 28.02.2018 із застосуванням січня 2008 року які місяця, з якого починається обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення ("базового" місяця) та здійснили виплату відповідно до Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1078, з урахуванням виплачених сум.

25 листопада 2023 року Військово-медичним клінічним центром Південного регіону шляхом перерахування на картковий рахунок ОСОБА_1 здійснена виплата індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 28.02.2018 року на виконання судового рішення у справі № 420/15716/22 від 11 січня 2023 року в розмірі 84588,95 гривень.

27 листопада 2023 року ОСОБА_1 звернулась в Військово-медичний клінічний центр Південного регіону із заявою про виплату середнього грошового забезпечення за весь час затримки повного розрахунку при звільненні з військової служби (невиплати індексації грошового забезпечення з 01 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року).

Відповіді на вказане звернення, відповідачем не надано, що і зумовило позивача звернутись до суду за даною позовною заявою.

Вирішуючи спірне питання, суд першої інстанції виходив з того, що передбачений частиною першою ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України. З урахуванням дати проведення остаточного розрахунку з позивачем (24.11.2023), суд дійшов висновку, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 117 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX а відтак, позивач має право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні починаючи з 26.03.2022, проте не більш як за шість місяців, що становить 184 календарні дні.

Вирішуючи дану справу в апеляційній інстанції, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», який також встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Колегія суддів критично оцінює доводи апелянта, що передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів щодо оплати прані не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб, з огляду на наступне.

За загальним правилом, норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми КЗпП України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, колегія суддів приходить до висновку про можливість застосування норм ст.ст. 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладена в постановах Верховного Суду від 31 травня 2018 року по справі № 823/1023/16, від 30 січня 2019 року по справі № 807/3664/14, від 26 червня 2019 року по справі № 826/15235/16.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, що була підтримана у постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17, висловлено правову позицію, відповідно до якої статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.

При цьому, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

З вищевикладеного слідує, що передбачений частиною першою ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України.

З матеріалів справи вбачається, що враховуючи дату виключення позивача зі списків особового складу Військово-медичного клінічного центру Південного регіону 25.03.2022 року та дату остаточного розрахунку 25.11.2023, відповідачем фактичний розрахунок із позивачем щодо виплати присуджених сум, проведений поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України,, що є підставою для виплати позивачеві середнього заробітку за весь час затримки.

Визначаючись із розміром середнього заробітку, що належить сплатити позивачу за весь час затримки розрахунку при звільненні, колегія суддів виходить з наступного.

Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100).

Згідно з пунктом 2 Порядку №100 середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

За правилами пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Отже, як вказано у пункті 8 Порядку №100 можливість проведення обрахунку середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, виходячи із кількості саме календарних, а не робочих днів, має бути прямо передбачена законодавством. Таким законодавством у даному випадку є Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260 (який набрав чинності 20.07.2018) (далі - Порядок №260).

Тобто Порядок №260 є спеціальним у спірних правовідносинах в частині особливостей обчислення грошового забезпечення військовослужбовців.

Положеннями Порядку №260, серед іншого, визначено, що середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.

З урахуванням викладеного, Порядком №100 врегульовані загальні засади алгоритму обчислення середньоденного заробітку та середньої заробітної плати (пункти 2,8), тоді як Порядком №260 встановлено особливості обчислення грошового забезпечення для військовослужбовців.

З огляду на довідку Військово-медичного клінічного центру Південного регіону від 28.12.2023 року середньоденне грошове забезпечення позивача складає 729,58 грн.

Водночас, суд враховує, що пунктом 16 частини 1 розділу І Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-IX (далі - Закон № 2352-IX), який набрав чинності 19.07.2022, текст статті 117 викладено в такій редакції:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».

Таким чином, починаючи з 19.07.2022 року у КЗпП України стаття 117 передбачає відповідальність роботодавця за затримку розрахунку при звільненні, зокрема, виплату працівнику його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, однак не більш як за шість місяців.

З урахуванням дати проведення остаточного розрахунку з позивачем 24.11.2023, суд вважає, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 117 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX. А відтак, позивач має право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні починаючи з 26.03.2022, проте не більш як за шість місяців, що становить 184 календарні дні.

Із наведеного слідує, що середнє грошове забезпечення позивача за час затримки розрахунку при звільненні в межах визначеного статтею 117 КЗпП України шестимісячного терміну становить 134 242,72 грн. (729, 58 грн. х 184 календарні дні).

Застосування судом критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

При вирішенні даного питання суд враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Враховуючи викладене, оскільки за період з 26.03.2022 по 26.09.2022 сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача становить 134 242,72 грн. та така сума не підлягає зменшенню.

Суд зазначає, що з 19 липня 2022 року належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.

Наведена правова позиція узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22.

Щодо доводів апелянта в частині пропуску позивачем строку звернення до суду, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Частиною другою цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Аналіз зазначених норм дає підстави зробити висновок, що шестимісячний строк звернення до суду в адміністративному судочинстві є загальним і застосовується, якщо інше не встановлено цим Кодексом або іншими законами.

Згідно з частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.

Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п`ятою статті 122 КАС України.

Водночас, у зазначених положеннях КАС України відсутні норми, що регулювали б порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці.

Умови проходження більшості видів публічної служби, зокрема й у питаннях щодо оплати праці, регулюються як спеціальним законодавством, так і загальними нормами трудового законодавства, тобто нормами законодавства про працю.

Водночас частиною другою статті 233 КЗпП України (у редакції, чинні на момент звільнення позивача з військової служби) було встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Конституційний Суд України неодноразово надавав офіційне тлумачення частини другої статті 233 КЗпП України.

Так, у Рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» зазначено, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком.

У пункті 2.1 мотивувальної частини вказаного Рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у частині другій статті 233 КЗпП України, строк звернення до суду, з якими не обмежується будь яким-строком.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другої статті 233 Кодексу, належною працівнику, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Отже, аналіз наведених норм чинного законодавства з урахуванням положень Рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 дає підстави для висновку, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці, працівник не обмежується будь-яким строком звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, яка включає усі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

До «усіх виплат» (заробітна плата, виплата вихідної допомоги, інші виплати) також належить і компенсація за невикористані дні відпустки (що є предметом позовних вимог).

Зважаючи на викладене, на спірні правовідносини розповсюджуються положення частини другої статті 233 КЗпП України.

До 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Водночас, на момент звільнення позивача з військової служби та виключення її зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення (25 березня 2022 року) частина другої статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.

Враховуючи викладене, судом першої інстанції помилково застосовано редакцію частини другої статті 233 КЗпП України, чинну на момент звернення до суду із позовом.

З огляду на викладене, доводи апелянта щодо пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду є помилковими, оскільки його право на звернення до суду із цим позовом відповідно до положень частини другої статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19 липня 2022 року) не обмежене будь-яким строком.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2023 року у справі №380/15245/22, від 19 січня 2023 року у справі №460/17052/21, від 18 жовтня 2023 року у справі № 380/14605/22, а також від 20 листопада 2023 року у справі № 160/5468/23, та відповідно до вимог ч. 5 ст. 242 КАС України, підлягають врахуванню судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Враховуючи викладене, проаналізувавши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вони не спростовують висновків суду першої інстанції, яким повно та правильно встановлено обставини справи і ухвалено судове рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до положень статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладені обставини та з огляду на наведені положення законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 292, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Військово-медичного клінічного центру Південного регіону на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2024 року залишити без задоволення.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2024 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військово-медичного клінічного центру Південного регіону про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду.

Головуючий суддя: М. П. Коваль

Суддя: Ю.В. Осіпов

Суддя: В.О. Скрипченко