Постанова

від 13.01.2025 по справі 902/559/24

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 січня 2025 року Справа № 902/559/24

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Саврій В.А., суддя Коломис В.В. , суддя Крейбух О.Г.

при секретарі судового засідання Піддубній Я.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Господарського суду Вінницької області від 17.10.2024 (повний текст 28.10.2024) у справі №902/559/24 (суддя Яремчук Ю.О.)

за позовом Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Львів" імені Данила Галицького (Аеропорт ЦА, м. Львів, Львівська обл., 79000)

до Держави в особі Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 )

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Міністерство оборони України (Повітрофлотський проспект, 6 м.Київ, 03168, код ЄДРПОУ 00034022)

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Військова частина НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 )

про стягнення 6952298,56 грн

за участю представників:

позивача - Загрева О.Л. (поза межами приміщення суду);

Міністерства оборони України Ільчик О.В. (поза межами приміщення суду);

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Вінницької області від 17.10.2024 у справі №902/559/24 задоволено позов Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Львів" імені Данила Галицького до Держави в особі Військової частини НОМЕР_1 про стягнення 6952298,56 грн.

Стягнуто з Державного бюджету України на користь Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Львів" імені Данила Галицького 4347881,23 грн основного боргу, 2117413,90 грн інфляційних нарахувань, 487003,43 грн 3% річних та 104284,48 грн витрат зі сплати судового збору.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням Військова частина НОМЕР_1 звернулася до Північно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою.

За доводами апелянта, суд першої інстанції не врахував, що правові основи діяльності в галузі авіації, які спрямовані на гарантування безпеки авіації, забезпечення інтересів держави, національної безпеки та потреб суспільства і економіки у повітряних перевезеннях та авіаційних роботах, встановлені Повітряним кодексом України.

З огляду на те, що Військова частина НОМЕР_1 є органом військового управління, призначена для виконання функцій з управління Повітряними Силами Збройних Сил України, перебуває у сфері управління Міністерства оборони України, то беззаперечно відноситься до суб`єктів державної авіації.

Відповідно на Військову частину НОМЕР_1 поширюється лише чітко визначене та обмежене коло статей Повітряного кодексу України.

Апелянт зазначає, що положення статті 81 Повітряного кодексу України щодо плати за аеропортове обслуговування, у т.ч. на аеродромі спільного використання Міжнародний аеропорт Львів на відповідача не розповсюджуються.

Отже, відсутня законодавча норма, яка передбачає можливість стягнення із суб`єктів державної авіації оплати за аеропортове обслуговування, що обумовлено метою використання повітряних суден державної авіації, а саме: перевезення миротворчого контингенту, вантажів гуманітарної допомоги, проведення пошуково-рятувальних операцій, здійснення медичної евакуації, надання допомоги у надзвичайних ситуаціях, виконання завдань з оборони держави та захисту її суверенітету.

Таким чином, діяльність суб`єктів державної авіації має специфічне призначення, що обумовлює виключення їх з-під дії положень статті 81 Повітряного кодексу України щодо оплати за аеропортове обслуговування. Ця норма є узгодженою з міжнародною практикою, відповідно до якої державні повітряні судна, що виконують завдання з метою забезпечення національної безпеки, гуманітарної допомоги або інших державних функцій, звільняються від сплати зборів за аеропортове обслуговування.

Отже, стягнення плати за аеропортове обслуговування з Військової частини НОМЕР_1 суперечить меті та завданням, покладеним на суб`єктів державної авіації, і не відповідає положенням Повітряного кодексу України.

Зазначає, що 12.03.2009 між Державним підприємством "Міжнародний аеропорт "Львів" (після зміни назви Державне підприємство "Міжнародний аеропорт "Львів" імені Данила Галицького) та Військовою частиною НОМЕР_1 було укладено договір №1/92-09 про спільне використання аеродрому державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Львів", погоджений 12.03.2009 заступником Міністра транспорту та зв`язку України, Головою Державної авіаційної адміністрації та заступником Міністра оборони України.

Судом першої інстанції не враховано те, що згідно із п.2.5 Договору витрати на утримання аеродрому "Львів" несе Аеропорт.

Також за доводами апелянта, судом першої інстанції не враховано те, що пунктом 4.2. Договору чітко визначено безкоштовне забезпечення прийому та випуску державних повітряних суден Збройних Сил України та Міністерства оборони України яке здійснюється шляхом надання на безоплатній основі всіх послуг, які необхідні для прийому та випуску державних повітряних суден, крім послуг без яких прийом та випуск державних повітряних суден можливі та були замовлені Міністерством оборони України та Збройними Силами України додатково, шляхом укладення відповідних договорів.

Також зазначає, що матеріали справи не містять будь-яких додаткових угод до Договору №1/92-09 від 12.03.2009 чи інших Договорів укладених між Державним підприємством "Міжнародний аеропорт "Львів" та Міністерством оборони України чи Збройними Силами України, а позивач у свою чергу не підтвердив свої доводи жодним письмовим доказом.

Апелянт вважає, що рішення суду першої інстанції є необґрунтованим, оскільки на сьогоднішній час договір щодо оплати послуг з наземного та пасажирського обслуговування при обслуговуванні державних повітряних суден між позивачем та відповідачем чи іншою військовою частиною не укладений (відсутній), що у свою чергу вірно встановлено судами під час розгляду справи.

А тому, на думку апелянта, відсутній предмет спору та підстави нарахування надуманих позивачем аеропортових зборів, як наприклад за пасажирські перевезення чи здійснення охорони військового повітряного судна в аеропорту «Львів».

На підставі викладеного апелянт просить суд скасувати рішення Господарського суду Вінницької області від 17.10.2024 у справі №902/559/24, прийняти нове рішення, яким відмовити Державному підприємству «Міжнародний аеропорт Львів» у задоволенні позовних вимог, стягнути з Державного підприємства «Міжнародний аеропорт Львів» імені Данила Галицького на користь Військової частини НОМЕР_1 суму сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 156426,72 грн.

Листом від 19.11.2024 матеріали справи витребувано з Господарського суду Вінницької області.

26.11.2024 матеріали справи №902/559/24 надійшли до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 28.11.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Господарського суду Вінницької області від 17.10.2024 у справі №902/559/24 та призначено розгляд апеляційної скарги на 13.01.2025 об 14:00год. у приміщенні Північно-західного апеляційного господарського суду за адресою: 33601, м.Рівне, вул.Яворницького, 59 у залі судових засідань №4. Запропоновано учасникам провадження у строк до 25.12.2024 подати письмовий відзив на апеляційну скаргу, в порядку передбаченому ст.263 ГПК України.

23.12.2024 через систему "Електронний суд" від Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Львів" імені Данила Галицького надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу.

У відзиві позивач зазначає, що з 26.10.2018 по 23.02.2022 надав послуги аеропортового обслуговування державних повітряних суден Збройних Сил України (ЗСУ) Міністерства оборони України відповідно до листів-заявок Військової частини НОМЕР_2 , про що оформлено Акти про надання послуг і виставлено до оплати рахунки на загальну суму 4347881,23 грн в т.ч. ПДВ. Відповідач у вказаний період отримав послуги наземного аеропортового обслуговування, але не сплатив позивачеві їх вартість, що стало фактично підставою для подання позову. У даному випадку має місце конклюдентне схвалення з боку відповідача.

Відтак, між позивачем та відповідачем у спрощений спосіб укладено договір про надання послуг, що не суперечить вимогам статті 181 ГК України та ст.205 ЦК України.

Згідно зі ст.625 ЦК України позивачем на суму заборгованості нараховано встановлений індекс інфляції за весь час прострочення у розмірі 2117413,90 грн, а також три відсотки річних від простроченої суми у розмірі 487003,43 грн. Таким чином, загальна сума заборгованості Відповідача за період з 26.10.2018 по 23.02.2022 та ціна позову становить 6952298,56 грн.

Звертає увагу на висновки, викладені у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.10.2023 у справі №902/21/21.

Позивач вважає, що положення статті 81 Повітряного кодексу України щодо плати за аеропортове обслуговування на відповідача розповсюджуються як на отримувача аеропортових послуг, тобто користувача аеропорту (у розумінні пункту 52 статті 1 ПК України), а не як на орган військового управління.

Також, посилаючись на висновок Верховного Суду у постанові від 11.10.2023 у справі №902/21/21, позивач стверджує, що наявність в договорі умов про безкоштовне надання інших послуг (зокрема, звільнення від оплати аеропортових зборів та послуг з наземного обслуговування державних повітряних суден) суди попередніх інстанцій не встановили, тобто Договір надання таких послуг взагалі не регулює. При цьому він не регулює не тільки ціну таких послуг, а й їх обсяг. Тому відсутні підстави розширеного тлумачення Договору таким чином, що він передбачав звільнення від оплати аеропортових зборів та послуг з наземного обслуговування державних повітряних суден.

Позивач звертає увагу, що витрати на послуги з наземного обслуговування ДПС є іншим видом зобов`язання та з урахуванням положень ст.509 ЦК України, за правовою природою не відносяться до витрат на утримання будівель, споруд і обладнання самого аеродрому.

На підставі викладеного позивач просить суд апеляційної інстанції залишити рішення Господарського суду Вінницької області від 17.10.2024 у справі №902/559/24 без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

24.12.2024 через систему «Електронний суд» від Міністерства оборони України надійшов відзив на апеляційну скаргу.

У відзиві зазначає, що Військова частина НОМЕР_1 є органом військового управління, призначена для виконання функцій з управління Повітряними Силами Збройних Сил України, перебуває у сфері управління Міністерства оборони України, то беззаперечно відноситься до суб`єктів державної авіації.

Відповідно до цього, на Військову частину НОМЕР_1 поширюється лише чітко визначене та обмежене коло статей Повітряного кодексу України.

Стверджує, що положення статті 81 Повітряного кодексу України щодо плати за аеропортове обслуговування на Військову частину НОМЕР_1 не розповсюджуються. Зокрема, і ті, що передбачають надання в аеропортах та на аеродромах послуг із забезпечення зльоту-посадки повітряних суден, обслуговування пасажирів в аеровокзалі, забезпечення авіаційної безпеки, пошуку та рятування в зоні відповідальності аеропорту, забезпечення наднормативної стоянки, обслуговування вантажів, забезпечення приймання, зберігання, контролю якості та видачі авіаційного пального для заливу в паливозаправники або заправлення баків повітряних суден.

Вважає позовні вимоги щодо наявності заборгованості за послуги з наземного аеропортового обслуговування державних повітряних суден Збройних Сил України надуманими.

На підставі викладеного Міністерство оборони України просить задовольнити апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 .

29.12.2024 через систему «Електронний суд» від представника Військової частини НОМЕР_2 надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу.

У відзиві представник зазначає, що на Військову частину НОМЕР_1 поширюється лише чітко визначене та обмежене коло статей Повітряного кодексу України.

Утім, положення статті 81 Повітряного кодексу України щодо плати за аеропортове обслуговування на Військову частину НОМЕР_1 не розповсюджуються. Зокрема, і ті, що передбачають надання в аеропортах та на аеродромах послуг із забезпечення зльоту-посадки повітряних суден, обслуговування пасажирів в аеровокзалі, забезпечення авіаційної безпеки, пошуку та рятування в зоні відповідальності аеропорту, забезпечення наднормативної стоянки, обслуговування вантажів, забезпечення приймання, зберігання, контролю якості та видачі авіаційного пального для заливу в паливозаправники або заправлення баків повітряних суден.

За доводами представника про правильність такого висновку свідчить проект Закону Про внесення змін до деяких законодавчих актів з питань удосконалення державного регулювання у галузі державної авіації України №3412 від 29.04.2020, яким пропонується викласти у новій редакції пункт 1 частини першої статті 3 та доповнити частиною третьою статтю 81 Повітряного кодексу України, якими зокрема, встановити, що на суб`єктів державної авіації поширюється норми щодо плати за аеропортове обслуговування лише у випадках, коли польоти здійснюються в рамках комерційної діяльності.

На підставі викладеного представник Військової частини НОМЕР_2 просить задовольнити апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 , скасувати рішення Господарського суду Вінницької області від 17.10.2024 у справі №902/559/24 та постановити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

У судове засідання суду апеляційної інстанції 13.01.2024 з`явилися представники Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Львів" імені Данила Галицького та Міністерства оборони України.

При цьому, ухвалою від 09.01.2025, зокрема, задоволено клопотання та забезпечено представнику Військової частини НОМЕР_1 Матвєєвій В.В. участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

09.01.2025 від Матвєєвої В.В. надійшло повідомлення, що представництво інтересів військової частини НОМЕР_1 по даній справі 13.01.2025 о 14:00 годині здійснюватиме представник Військової частини НОМЕР_1 - Морозюк Назарій Сергійович.

Представник Військової частини НОМЕР_1 - Морозюк Назарій Сергійович в судовому засіданні 13.01.2025 вийшов на зв`язок у режимі відеоконференції, однак, через технічні проблеми зі сторони представника у нього був відсутній звук.

Суд при цьому мав технічну можливість забезпечити проведення відеоконференції, надавав консультації для усунення технічних проблем, однак, останні так і не були усунуті.

Відповідно до ч.5 ст.197 ГПК України ризики технічної неможливості участі у відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв`язку тощо несе учасник справи, його представник, який подав відповідну заяву, крім випадку коли суд після призначення судового засідання чи під час такого засідання втратив технічну можливість забезпечити проведення відеоконференції.

З огляду на наявність технічних проблем зі сторони представника Військової частини НОМЕР_1 , на підставі ч.5 ст.197 ГПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розглянути апеляційну скаргу за його відсутності.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Військова частина НОМЕР_2 не забезпечила явку свого представника, хоч про дату час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлялася належним чином.

Відповідно до ч.12 ст.270 ГПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Оскільки учасники провадження у справі були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, при цьому явка учасників судового процесу обов`язковою не визнавалась, доводи апелянта викладені безпосередньо в апеляційній скарзі, а матеріали справи достатньо характеризують спірні правовідносини, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в даному судовому засіданні за наявними у справі матеріалами, у відповідності до вимог ст.269 ГПК України.

У судовому засіданні представниця Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Львів" імені Данила Галицького заперечила проти доводів та вимог апеляційної скарги, надала пояснення по справі. Просила суд апеляційної інстанції залишити рішення Господарського суду Вінницької області від 17.10.2024 у справі №902/559/24 без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Представник Міністерства оборони України підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги, надав пояснення у справі. Просив задоволити апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 .

Розглядом матеріалів справи встановлено.

12.03.2009 між ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" (після зміни назви ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" імені Данила Галицького) та Військовою частиною НОМЕР_2 , було укладено договір №1/92-09 про спільне використання аеродрому державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Львів", погоджений 12.03.2009 заступником Міністра транспорту та зв`язку України Головою Державної авіаційної адміністрації та заступником Міноборони.

Пунктом 1.2 Договору сторони визначили, що уклали цей договір з метою забезпечення ефективного використання державних повітряних суден (ДПС) та аеродрому "Львів", організації виконання, обслуговування та забезпечення польотів, експлуатації утримання поточного ремонту та забезпечення польотів ДПС, експлуатації утримання і поточного ремонту та забезпечення безпеки аеродрому " ІНФОРМАЦІЯ_1 ".

Сторони домовились, що інженерно-авіаційне забезпечення польотів на аеродромі " ІНФОРМАЦІЯ_1 " здійснюється силами та засобами ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" (пункт 2.2 Договору), яке несе витрати на утримання аеродрому "Львів" (пункт 2.5 Договору).

Пунктом 4.2 Договору передбачено, що відповідно до умов цього договору ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" безкоштовно забезпечує прийом та випуск ДПС Збройних Сил України та Міноборони (у тому числі, повітряних суден підприємств Міноборони), крім тих, які здійснюють комерційну діяльність.

Положеннями пункту 8.6 Договору визначено, що термін дії цього договору становить 49 років.

Позивач 20.10.2017 №2144 звернувся до Військової частини НОМЕР_2 з листом, зі змісту якого слідує, що ДП МА "Львів імені Данила Галицького було повідомлено, що укладеним Договором не врегульовано правовідносини щодо оплати інших аеропортових зборів та послуг з наземного обслуговування повітряних суден (крім зліт-посадки повітряних суден), які надаються відповідно до чинних нормативно-правових актів. Пунктом 3.1. Договору передбачено обов`язок Військової частини НОМЕР_2 організовувати проведення перельотів ДПС Збройних сил України та Міноборони. На виконання зазначеного пункту Договору Військова частина НОМЕР_2 здійснює наземне обслуговування ДПС. Проте, у разі неможливості забезпечення такого обслуговування власними силами, а також необхідності на будь-яких інших послуг (наприклад обслуговування пасажирів, забезпечення понаднормової стоянки) у тому числі додаткових (супровід ДПС до місць стоянки тощо), Військова частина НОМЕР_2 може звернутися до Аеропорту за отриманням таких послуг за плату, визначену наказом Мінтрансзв`язку №433 від 14.04.2008 Про встановлення аеропортових зборів за обслуговування повітряних суден і пасажирів в аеропортах України та внесення змін до наказу Мінтрансу від 06.07.1999 №352 та наказами ДП МА Львів ім.Данила Галицького на підставі виставлених рахунків. Зокрема, одночасно з листом позивач надіслав проект відповідного договору і зазначив, що застосовуватиме тарифи на послуги з наземного та пасажирського обслуговування при обслуговуванні ДПС відповідно до заявок військової частини.

Листом від 27.11.2017 №837 Військова частина НОМЕР_2 позивачу надала відповідь, в якій зазначено, що для вирішення питань, пов`язаних зі спільним використанням аеродрому, а саме щодо оплати тарифів на послуги з наземного та пасажирського обслуговування доцільно звертатися безпосередньо до Міністерства оборони України (т.1, а.с.186-187).

Так, позивач листом 20.12.2017 №2585 звернувся до Міністерства оборони України, в якому просив про сприяння у вирішенні питання оплати інших аеропортових зборів та послуг з наземного обслуговування державних повітряних суден (крім зліт-посадки повітряних суден).

Міністерством оборони України (Генеральним штабом командування повітряних сил Збройних сил України) було надано відповідь на лист (№350/1/166/пс від 29.01.2018) в якій зазначено, що зважаючи на вимоги Законів України "Про оборону", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" в частині дії особливого періоду, підстав для внесення змін і доповнень до Договору на цей час немає.

Позивач надіслав відповідачеві та військовій частині претензію про сплату заборгованості, у відповіді на яку військова частина зазначила, що відповідно до пункту 4.2 Договору враховується повний комплекс надання аеропортових послуг, необхідних для прийому-випуску ДПС, у тому числі, але не тільки, послуги зліт-посадки.

За доводами позивача з 26.10.2018 по 23.02.2022 останній надав послуги аеропортового обслуговування державних повітряних суден Збройних Сил України (ЗСУ) Міністерства оборони України відповідно до листів-заявок Військової частини НОМЕР_2 (ВЧ НОМЕР_2 ), про що оформлено Акти про надання послуг і виставлено до оплати рахунки на загальну суму 4347881,23 грн в т.ч.ПДВ, згідно Державних аеропортових зборів та обслуговування - Актів-форм С (надалі - Акт-форма С) та Карт-нарядів на наземне обслуговування (за підписами членів екіпажів) - первинних документів з повним переліком наданих послуг та їх вартістю. Оригінали Актів про надання послуг та рахунки на оплату позивач направляв рекомендованим поштовим відправленням на адресу відповідача. Натомість, відповідач оплату за отримані послуги не здійснював. Листом від 15.12.2018 №350/1/2555/пс висловив прохання (припинити практику, виставлення рахунків за аеропортові обслуговування повітряних суден державної авіації, а листом від 02.03.2019 №350/1/378/пс повернув на адресу позивача акти про надання послуг без свого підпису та рахунки на оплату аеропортових зборів за обслуговування державних повітряних суден Збройних Сил України на аеродромі державного підприємства Міжнародний аеропорт Львів імені Данила Галицького, виставлені за період з 26.10.2018 по 22.02.2019, як безпідставні та такі, що суперечать вимогам пункту 4.2 Договору від 12.03.2009 №1/92-09, укладеного між Міністерством оборони України та Державним підприємством Міжнародний аеропорт Львів.

Також, як було встановлено, у 2020 році Державне підприємство Міжнародний аеропорт Львів звернулось до Господарського суду Вінницької області з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення заборгованості у розмірі 1787414,15 грн, яка виникла внаслідок неналежного виконання договору від 12.03.2009 №1/92-09, з яких: 1571034,17 грн - сума основного боргу за послуги з наземного аеропортового обслуговування державних повітряних суден Збройних сил України Міністерства оборони України наданих у період з 05.10.2017 по 18.10.2018; 121590,84 грн - інфляційних нарахувань; та 94789,14 грн. - 3% річних (справа №902/21/21).

Господарським судом Вінницької області 22.03.2023 винесено рішення по справі №902/21/21, яким в позові Державного підприємства Міжнародний аеропорт Львів імені Данила Галицького до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення 1787414,15 грн відмовлено повністю. Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 29.06.2023 у справі № 902/21/21 рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Проте, Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11.10.2023 у справі №902/21/21 (яка набрала законної сили): 1. Касаційну скаргу Державного підприємства Міжнародний аеропорт Львів імені Данила Галицького задоволено. 2. Рішення Господарського суду Вінницької області від 22.03.2023 та постанову Північно- західного апеляційного господарського суду від 29.06.2023 у справі №902/21/21 скасовано. 3. Прийнято нове рішення, яким позов задоволено. 4. Стягнуто з Державного бюджету України на користь Державного підприємства Міжнародний аеропорт Львів імені Данила Галицького 1571034 грн 17 коп. - основного боргу, 121590 грн 84 коп - інфляційних нарахувань та 94789 грн 14 коп. - 3% річних. 5. Стягнуто з Державного бюджету України на користь Державного підприємства Міжнародний аеропорт Львів імені Данила Галицького 26811 грн 21 коп. судового збору, сплаченого за подання позовної заяви, 40216 грн 82 коп. судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги та 53622 грн 42 коп. судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, відзивів, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, Північно-західний апеляційний господарський суд дійшов висновку про наступне:

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ч.1 ст.626 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Правочин у відповідності до статті 205 Цивільного кодексу України може вчинятися як в усній, так і в письмовій формі. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Відповідно до частини першої статті 181 Господарського кодексу України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

При цьому, спірний Договір від 12.03.2009 №1/92-09 був предметом дослідження у справі №902/21/21, спір стосувався тих самих сторін, що й у даній справі. Справа №902/21/21 за підставою та предметом позову є аналогічна даній справі за винятком періоду, за який стягується борг.

Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, розглянувши справу №902/21/21, дійшла наступних висновків:

За висновками судів попередніх інстанцій Договір від 12.03.2009 №1/92-09 про спільне використання аеродрому укладений між "Міжнародний аеропорт "Львів" та Військовою частиною НОМЕР_2 , що діяла на підставі довіреності Міністерства оборони України від 06.03.2009 №220/152/д, що відповідає приписам частини другої статті 2 та статті 170 ЦК України, за змістом яких учасниками цивільних відносин є держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права і відповідно до держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Вирішення спору у справі, що переглядається, перш за все залежить від тлумачення цього договору, а саме від того, чи передбачене цим договором звільнення від оплати аеропортових зборів та послуг з наземного обслуговування державних повітряних суден.

Здійснюючи таке тлумачення, суд першої інстанції дійшов висновку, що передумови та підстави укладення Договору в комплексі з його умовами та при визначенні належності аеропорту "Львів" до об`єктів, які забезпечують підтримання обороноздатності держави дають підстави для висновку, що обкладання послуг, без яких неможливий зліт або посадка державного повітряного судна Збройних Сил України та Міноборони (у тому числі повітряних суден підприємств Міноборони), крім тих, які здійснюють комерційну діяльність, обов`язковістю їх оплати є недопустимим та суперечитиме безпосередньо умовам Договору.

Суд апеляційної інстанції погодився з цими міркуваннями та зазначив, що для повноцінного забезпечення прийому та випуску державних повітряних суден Збройних Сил України та Міністерства оборони України з/до аеропорту "Львів" є необхідним надання послуг, зокрема: зльоту-посадки повітряного судна; руху та стоянки повітряного судна; супроводу державних повітряних суден до місця стоянки; забезпечення авіаційної безпеки та забезпечення наднормативної стоянки повітряного судна; супроводу технічного наземного обслуговування; охорони державних повітряних суден; наземного обслуговування державних повітряних суден та екіпажу і пасажирів державних повітряних суден, тощо.

Однак колегія суддів не погоджується з такими висновками виходячи з такого.

Мотивуючи свої висновки, суди попередніх інстанцій, зокрема, зазначили, що аеродром "Львів" до передачі його Аеропорту належав до сфери управління Міноборони та являв собою частину військового містечка, в той час як основними засадами діяльності в галузі авіації та використання повітряного простору України є гарантування безпеки авіації, забезпечення інтересів держави, національної безпеки та потреб суспільства і економіки у повітряних перевезеннях та авіаційних роботах. Неухильність дотримання таких засад здійснення відповідної діяльності як інтереси держави та національна безпека знайшло своє відображення в Указі Президента України від 08.10.2007 №948/2007, яким була зупинена дія розпорядження Кабінету Міністрів України від 06.09.2007 №705-р про передачу цілісного майнового комплексу Державним підприємством "Міжнародний аеропорт "Львів" разом із злітно-посадковою смугою в комунальну власність територіальної громади м. Львів, з посиланням на те, що такі дії не відповідають завданням щодо реформування та розвитку Збройних Сил України, визначеним Указом Президента України від 27.12.2005 №1862-25т, що виданий згідно зі статтею 106 Конституції України та на виконання Законів України "Про основи національної безпеки України" та "Про організацію оборонного планування", адже вилучення відповідної злітно-посадкової смуги з управління Міністерства оборони України призведе до зниження бойової готовності військ, що створить загрозу національній безпеці. Тобто, Президент України фактично зауважив, що позбавлення Збройних Сил України та Міноборони можливості використання у своїй діяльності аеропорту "Львів" разом із злітно-посадковою смугою не відповідає статті 17 Конституції України, за якою забезпечення захисту суверенітету і територіальної цілісності України визнаються найважливішими функціями держави, та пункту 7 статті 116 Конституції України, яким на Кабінет Міністрів України покладено здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України.

Колегія суддів звертає увагу, що у цій справі йдеться про спір у межах правовідносин за господарським договором між державним підприємством як суб`єктом господарювання та державою. Відповідно обставини щодо передісторії реалізації наміру передати аеродром з державної до комунальної власності територіальної громади м.Львів (від якого держава врешті відмовилася) не можуть використовуватися для тлумачення укладеного в подальшому договору з позивачем, який є державним комерційним підприємством і жодного стосунку до питань передачі майна з державної у комунальну власність не мав.

Суди попередніх інстанцій виходили також з тих міркувань, що лише в послідуючому, після проведення низки узгоджувальних заходів та врегулювання спірних питань, пов`язаних з передачею зі сфери управління Міноборони до Мінтрансзв`язку державного майна військового містечка №58, з метою використання аеродрому Львів в інтересах держави, у тому числі щодо безперебійного комплексного забезпечення прийому-випуску державних повітряних суден, Кабінет Міністрів України видав розпорядження від 18.06.2008 №889-р про передачу від Міноборони до сфери управління Мінтрансзв`язку основних фондів аеродрому Львів, за наслідками реалізації якого і був укладений Договір №1/92-09 від 12.03.2009.

Однак, колегія суддів звертає увагу, що рішення судів попередніх інстанцій не містять ані змісту таких узгоджувальних заходів, спірних питань щодо безперебійного комплексного забезпечення прийому-випуску державних повітряних суден, ані суті їх врегулювання, ані посилання на докази, на підставі яких суди дійшли висновків про наявність зазначених обставин. Крім того, розпорядження КМУ від 18.06.2008 №889-р "Про передачу державного майна в управління Мінтрансзв`язку" містить лише рішення про прийняття пропозиції Міноборони і Мінтрансзв`язку щодо передачі майна військового містечка від Міноборони в управління Мінтрансзв`язку, та перелік майна, що передається. Тобто зазначене розпорядження не стосується платності чи безоплатності надання тих чи інших послуг щодо обслуговування державних повітряних суден, а тому не може бути використане для тлумачення договору №1/92-09 від 12.03.2009.

Суд першої інстанції зазначив, що якби держава віддала безоплатно майно, що спрямоване на підтримання обороноздатності Збройних Сил України та забезпечує безпеку держави, іншій особі та була б зобов`язана при цьому оплачувати послуги, пов`язані із його подальшим використанням (обумовленість чим такого передання підтверджується Договором), існували б правові ознаки для нікчемності такого правочину як укладеного на шкоду інтересам держави.

Колегія суддів вважає цей висновок помилковим і звертає увагу, що позивач є державним комерційним підприємством, тобто його засновником є держава. Передання того чи іншого державного майна державному підприємству є звичайною практикою, оскільки натомість держава отримує стовідсоткову частку у статутному капіталі державного підприємства та статус засновника (вищого органу) такого підприємства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі №910/2861/18 (пункт 71)). При цьому державне підприємство як юридична особа та держава (хоч вона і є засновником такого підприємства) є різними суб`єктами права і можуть вступати між собою у господарські відносини, зокрема на платній основі.

Суд апеляційної інстанції мотивував свої висновки також тим, що якби укладений договір був платним, то в ньому мало б бути узгоджено одну з істотних умов договору його ціну. При цьому договір не містить умов щодо вартості послуг та порядку розрахунків, тобто договір є безоплатним.

З цього приводу колегія суддів звертає увагу, що, як встановили суди попередніх інстанцій, відповідно до умов Договору Аеропорт безкоштовно забезпечує прийом та випуск державних повітряних суден Збройних Сил України та Міноборони (у тому числі повітряних суден підприємств), крім тих, які здійснюють комерційну діяльність. Наявність в договорі умов про безкоштовне надання інших послуг (зокрема звільнення від оплати аеропортових зборів та послуг з наземного обслуговування державних повітряних суден) суди попередніх інстанцій не встановили, тобто Договір надання таких послуг взагалі не регулює. При цьому він не регулює не тільки ціну таких послуг, а й їх обсяг.

Також, як встановлено судами попередніх інстанцій, термін дії договору становить 49 років. На такий значний строк встановити як обсяг послуг, так і їх ціну практично неможливо, зокрема з огляду на мінливість економічної ситуації та інфляційні процеси отже, відсутність такого регулювання в договорі не свідчить про намір сторін встановити обов`язок позивача надавати безоплатно послуги крім тих, які зазначені в Договорі.

Колегія суддів також зауважує, що виходячи з принципу розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) та з урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (постанова Верховного Суду від 05.12.2022 у справі №753/8945/19). Отже, в разі сумніву умови договору слід тлумачити таким чином, щоб вони відповідали законодавству.

Водночас, як правильно вказано судами попередніх інстанцій, оплата за аеропортове обслуговування передбачена статтею 81 ПК України, а аеропортові збори встановлені наказом Мінтрансзв`язку від 14.04.2008 №433 "Про встановлення аеропортових зборів за обслуговування повітряних суден і пасажирів в аеропортах України та внесення змін до наказу Мінтрансу від 06.07.99 №352". При цьому зазначеним наказом (в редакції на час укладення Договору) було імперативно визначені розміри аеропортових зборів. Пунктом 3.1 розділу ІІІ зазначеного наказу було встановлено, що з метою стимулювання авіакомпаній як комерційних партнерів аеропортів за рішенням керівника аеропорту до зборів за посадку-зліт повітряного судна та за наднормативну стоянку повітряного судна, яке виконує регулярні рейси, можуть застосовуватись понижувальні коефіцієнти від 0,7 до 1,0. Тобто повне звільнення від сплати зборів цим законодавчим актом не було передбачено.

Тому колегія суддів вважає, що відсутні підстави розширеного тлумачення Договору таким чином, що він передбачав звільнення від оплати аеропортових зборів та послуг з наземного обслуговування державних повітряних суден.

Буквальне значення слів і понять, використаних у договорі, дає змогу з`ясувати його зміст, а підстав вважати, що буквальний зміст договору не відповідає дійсним намірам сторін, не встановлено. Виходячи з викладеного відсутні і підстави для врахування подальшої (після укладення договору) поведінки сторін, зокрема в частині відсутності раніше спорів щодо необхідності здійснення оплати, на що вказали суди попередніх інстанцій.

Позивач обґрунтовує свої вимоги тим, що договір про надання послуг укладено у спрощений спосіб, що не суперечить вимогам статті 181 ГК України та статті 205 ЦК України. Нормами чинного законодавства не встановлена обов`язкова вимога щодо письмової форми при укладанні договору надання послуг. Послуги надавались за заявками військової частини за діючими тарифами.

Суди попередніх інстанцій відхилили ці доводи позивача, посилаючись на те, що матеріали справи не містять будь яких додаткових угод до Договору №1/92-09 від 12.03.2009 чи інших договорів укладених між Державним підприємством "Міжнародний аеропорт "Львів" та Міністерством оборони України чи Збройними Силами України. Суд апеляційної інстанції також зазначив, що порядок внесення змін до письмового договору унормовано, зокрема, статтею 651 ЦК України, статтею 188 ГК України, де йдеться про те, що сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Колегія суддів вважає ці доводи помилковими, оскільки, як зазначено вище, Договір №1/92-09 від 12.03.2009 питання оплати аеропортових зборів та послуг з наземного обслуговування державних повітряних суден не регулює, а тому не потребував внесення змін до нього в цій частині. Оскільки форма договору, який укладається юридичною особою з державою, не врегульована законом, слід за аналогією закону застосовувати пункт 1 частини першої статті 208 ЦК України, відповідно до якого правочини між юридичними особами належить вчиняти у письмовій формі. Водночас відповідно до частини першої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом, але рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. При цьому судами попередніх інстанцій не враховано, що відповідно до пункту 6 статті 3 ЦК України діє доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки); у праві України зазначена доктрина проявляється, зокрема, у кваліфікації певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи сторони правочину (наприклад, прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу) як волевиявлення, яке свідчить про вчинення правочину, зокрема про його схвалення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 06.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункти 7.36 7.37)). Отже, якщо конклюдентні дії сторони свідчать про намір укласти договір (наприклад, звернення до іншої сторони з заявкою на надання послуг, одержання цих послуг), то така сторона не вправі посилатися на неукладеність договору.

Тому колегія суддів дійшла висновку, що позовна вимога є обґрунтованою».

Колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду враховує вказані вище встановлені обставини та висновки, викладені у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.10.2024 у справі №902/21/21, яка набрала законної сили.

Згідно з частиною 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, обов`язковість судового рішення.

Частиною четвертою статті 75 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Обставини справи це факти, які мають значення для вирішення спору, як-от: вчинення чи невчинення особою певної дії; настання чи ненастання певних подій; час, місце вчинення дій або настання подій тощо. Обставини встановлюються судом шляхом оцінки доказів, які були досліджені в судовому засіданні. За наслідками такої оцінки доказів, зокрема щодо їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності (статті 76-79 Господарського процесуального кодексу України) суд виснує про доведеність чи недоведеність певних обставин.

Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини. Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що преюдиційне значення мають лише встановлені судом обставини, тобто факти, а не правова їх оцінка.

Таким чином, висновки викладені у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.10.2024 у справі №902/21/21 мають преюдиціальне значення, а встановлені ними факти повторного доведення не потребують.

Вказані вище висновки Верховного Суду спростовують доводи апелянта, зокрема щодо нерозповсюдження положення статті 81 Повітряного кодексу України щодо плати за аеропортове обслуговування, у т.ч. на аеродромі спільного використання Міжнародний аеропорт Львів на відповідача, щодо безоплатності наданих послуг відповідно до умов Договору, щодо необхідності укладення додаткових угод до Договору.

При цьому, матеріалами справи №902/559/24 підтверджується, що з 26.10.2018 по 23.02.2022 позивач надав відповідачу послуги аеропортового обслуговування державних повітряних суден Збройних Сил України (ЗСУ) Міністерства оборони України відповідно до листів-заявок Військової частини НОМЕР_2 (ВЧ НОМЕР_2 ), про що оформлено Акти про надання послуг і виставлено до оплати рахунки на загальну суму 4347881,23 грн в т.ч.ПДВ, згідно Державних аеропортових зборів та обслуговування - Актів-форм С (надалі - Акт-форма С) та Карт-нарядів на наземне обслуговування (за підписами членів екіпажів) - первинних документів з повним переліком наданих послуг та їх вартістю.

При цьому, колегія суддів приймає до уваги, що витрати на послуги з наземного обслуговування ДПС є іншим видом зобов`язання та з урахуванням положень ст.509 ЦК України, за правовою природою не відносяться до витрат на утримання будівель, споруд і обладнання самого аеродрому.

Оригінали Актів про надання послуг та рахунки на оплату позивач направляв рекомендованим поштовим відправленням на адресу відповідача.

Натомість, відповідач оплату за отримані послуги не здійснював.

Тому позовна вимога про стягнення на користь Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Львів" імені Данила Галицького 4347881,23 грн основного боргу є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

Також, позивач нарахував на вказану вище заборгованість 2117413,90 грн інфляційних втрат, 487003,43 грн 3% річних.

Згідно ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Як встановлено ч.2 ст.625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Перевіривши під час апеляційного провадження заявлений позивачем розрахунок сум інфляційних втрат та 3% річних, колегія суддів констатує, що такий розрахунок правильний та арифметично вірний, а тому вказані вимоги також підлягають задоволенню.

Крім цього, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 11.10.2023 у справі №902/21/21 зазначив наступне:

«Військова частина не може мати достатнього рівня майнової самостійності, який є необхідним для учасника цивільних відносин (частина перша статті 1 ЦК України). Тому військова частина не може вважатися учасником цивільних правовідносин (юридичною особою) в розумінні ЦК України, а відтак не є самостійним суб`єктом господарських правовідносин. Та обставина, що відповідно до частини третьої статті 5 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" військова частина за своїми зобов`язаннями відповідає коштами, що надходять на її рахунок по відповідних статтях кошторису (крім захищених статей), не свідчить про її майнову самостійність, наявність в неї статусу юридичної особи та здатність бути позивачем та відповідачем в суді, а свідчить про те, що по деяких статтях кошторису, призначених для цього, з рахунків військової частини можуть бути сплачені кошти у зв`язку з господарською діяльністю, яка здійснюється державою через військову частину.

Відповідно до статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. При цьому під органом державної влади слід розуміти не тільки суб`єкта владних повноважень, а будь-яку організацію, через яку держава здійснює діяльність, оскільки наявність чи відсутність у організації владних повноважень не має значення у цивільних правовідносинах, оскільки відповідно до частини першої статті 1 ЦК України вони засновані, зокрема, на юридичній рівності їх учасників.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11 (пункти 6.21, 6.22), від 26.02.2019 у справі № 915/478/18 (пункти 4.19, 4.20), від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц (пункт 26), від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 (пункт 8.5), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 80)).

Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що і в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. постанови від 27.02.2019 у справі №761/3884/18 (пункт 35), від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц (пункт 27)). Тому, зокрема, наявність чи відсутність у органу, через який діє держава, статусу юридичної особи, значення не має (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц (пункт 81)).

Таким чином, фактичним відповідачем у справі, що переглядається, є не Військова частина НОМЕР_2 (через яку здійснювалась діяльність щодо експлуатації повітряних суден), і не військова частина НОМЕР_1 (якій підпорядкована Військова частина НОМЕР_2 ), а держава, з якої і належить стягнути грошові кошти.

Грошові кошти не можуть примусово стягуватись ані з військової частини, ані з Міністерства оборони України, причому як з точки зору інтересів обороноздатності держави, так і з точки зору інтересів осіб, які вступають у відносини з державою.

З одного боку, відповідно до статті 3 Закону України "Про Збройні Сили України" військові частини входять до структури Збройних Сил України. Відповідно до статті 1 цього Закону на Збройні Сили України покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності. Саме з цією метою здійснюється фінансування військових частин. Тому не можна примусово стягувати кошти з військової частини, адже таке стягнення може призвести до неможливості виконання військовою частиною покладених на неї функцій, це, своєю чергою, може підірвати оборотоздатність держави.

З подібних причин грошові кошти не можуть примусово стягуватись і з міністерства чи іншого державного органу. Кожне міністерство, інший державний орган покликані виконувати державні функції, покладені на них відповідно до законодавства; саме з цією метою здійснюється їх фінансування. Примусове стягнення коштів з міністерства чи іншого державного органу може призвести до неможливості виконання ними покладених на неї функцій, а відтак до розбалансування державної влади.

З іншого боку, на особу, яка вступає з державою у правовідносини, в силу яких держава зобов`язана сплатити особі кошти, не може бути покладений обов`язок з`ясування, яка саме державна організація має відповідні статті кошторису, та чи має вона досить коштів за відповідним призначенням. Така особа і не має засобів для з`ясування цих обставин. Не має встановлювати ці обставини і суд, оскільки таке з`ясування має здійснюватися на момент виконання судового рішення, а не на момент звернення з позовною заявою або на момент ухвалення судового рішення. Натомість виконання державного бюджету полягає, серед іншого, у розподілі коштів між різними державними організаціями за відповідними призначеннями; така діяльність здійснюється самою державою.

У рішенні від 20.10.2011 у справі "Рисовський проти України" Європейський суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Отже, якщо держава зобов`язана сплатити гроші особі, то сама держава повинна запровадити внутрішні процедури, за якими така сплата буде здійснена. У таких випадках судовим рішенням належить стягнути кошти з держави, а резолютивна частина рішення не повинна містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання (див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №910/23967/16 (пункт 7.2)).

Отже, позивач помилково визначив відповідачем Військову частину НОМЕР_1 і вимагав стягнення коштів саме з неї, а третіми особами Міністерство оборони України та військову частину НОМЕР_2 (тобто фактично визначив державу одночасно і відповідачем, і третіми особами).

Водночас зазначена помилка позивача не є перешкодою для розгляду справи по суті та задоволення позову, оскільки у цій справі держава в якості відповідача належно представлена як військовою частиною НОМЕР_2 (у зв`язку з діяльністю держави через яку виник спір) та військовою частиною НОМЕР_1 (у підпорядкуванні якої перебуває військова частина НОМЕР_2 ), так і Міністерством оборони України».

Отже, заявлені позовні вимоги підлягають стягненню на користь позивача з Державного бюджету України.

Відповідно до ст.ст.74, 76 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Частиною 1 статті 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст.78 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно з ст.79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ст.86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Колегія суддів, враховуючи засади добросовісності, справедливості, пропорційності та розсудливості, вважає обґрунтованим та правомірним висновок суду першої інстанції про задоволення позову та стягнення з Державного бюджету України на користь Державного підприємства Міжнародний аеропорт Львів імені Данила Галицького 4347881,23 грн основного боргу, 2117413,90 грн інфляційних нарахувань, 487003,43 грн 3% річних та 104284,48 грн витрат зі сплати судового збору.

Доводи апеляційної скарги обґрунтованих висновків суду першої інстанції в оскаржуваній частині не спростовують, а тому не можуть бути підставою для зміни або скасування рішення суду першої інстанції в частині, що оскаржується.

Відповідно до статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України" без задоволення, а рішення Господарського суду Волинської області від 30.09.2024 у справі №903/665/24 в оскаржуваній частині підлягає залишенню без змін.

Згідно ч.4 ст.11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

За усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Пронін проти України") одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Зазначене судом першої інстанції було дотримано в повній мірі.

При цьому, п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Відхиляючи скаргу апеляційний суд у принципі має право просто підтвердити правильність підстав, на яких ґрунтувалося рішення суду нижчої інстанції (рішення у справі "Гарсія Руїс проти Іспанії").

В силу приписів ч.1 ст.276 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судова колегія вважає, що суд першої інстанції на підставі сукупності досліджених доказів повно з`ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи не спростовують висновків суду.

Відповідно до положень ст.129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за апеляційний перегляд рішення покладаються на апелянта.

Керуючись ст.ст.252, 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Господарського суду Вінницької області від 17.10.2024 у справі №902/559/24 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскарженою до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складений 15.01.2025.

Головуючий суддя Саврій В.А.

Суддя Коломис В.В.

Суддя Крейбух О.Г.