Рішення

від 17.10.2024 по справі 902/559/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Пирогова, 29, м. Вінниця, 21018, тел./факс (0432)55-80-00, (0432)55-80-06 E-mail: inbox@vn.arbitr.gov.ua

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"17" жовтня 2024 р.Cправа № 902/559/24

за позовом: Державного підприємства "Міжнародний аеропорт" "Львів" імені Данила Галицького (АЕРОПОРТ ЦА, м. Львів, Львівська обл., 79000)

до: Держави в особі Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 )

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Міністерство оборони України (Повітрофлотський проспект, 6 м. Київ, 03168, код ЄДРПОУ 00034022)

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Військова частина НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 )

про стягнення 6952298,56 грн

Суддя Яремчук Ю.О.

Секретар судового засідання Надтока Т.О.

за участю представників сторін:

позивача: Загрева Н.С.

відповідача: ОСОБА_1

відповідача: Ящук М.М.

третьої особи: (Міністерства оборони України): Ільчик О.В.

інші учасники не з`явились

В С Т А Н О В И В :

15.05.2024 Державне підприємство "Міжнародний аеропорт" "Львів" імені Данила Галицького звернулось до Господарського суду Вінницької області з позовом до Держави в особі Військової частини НОМЕР_1 про стягнення 6 952 298,56 грн.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.05.2024 матеріали справи розподілено судді Яремчуку Ю.О.

Ухвалою суду від 20.05.2024 відкрито провадження у справі 902/559/24. Визначено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання у справі призначено на 18.06.2024.

17.06.2024 від представника відповідача Військової частини НОМЕР_1 надійшов відзив на позовну заяву (вх. № канц. 01-34/6277/24 від 17.06.2024), який долучений судом до матеріалів справи.

18.06.2024 від представника третьої особи Військової частини НОМЕР_2 надійшло письмове пояснення (вх. № канц. 01-34/6302/24 від 18.06.2024), яке долучене судом до матеріалів справи.

На визначену дату судом в судове засідання з`явились представник позивача, представник відповідача та представник третьої особи Міністерства оборони України. Представник третьої особи Військової частини НОМЕР_2 в судове засідання не з`явився, про дату час та місце судового засідання належним чином повідомлений ухвалою суду від 20.05.2024.

За результатами проведеного судового засідання суд дійшов висновку про продовження підготовчого провадження на 30 днів та відкладення судового засідання, про що винесено ухвалу, яку занесено до протоколу судового засідання.

Ухвалою суду від 18.06.2024 повідомлено учасників справи про підготовче судове засідання, що відбудеться 01.08.2024.

21.06.2024 від представника третьої особи Міністерства оборони України надійшло пояснення по суті спору (вх. № канц. 01-34/6487 від 1.06.2024), яке долучене судом до матеріалів справи.

25.06.2024 від представника відповідача Держави в особі Військової частини НОМЕР_1 надійшов відзив на позовну заяву (вх. № канц. 01-34/6625/24 від 25.06.2024), який долучений судом д матеріалів справи.

На визначену дату судом в судове засідання з`явились представник позивача, представник відповідача та представник третьої особи Міністерства оборони України. Представник третьої особи Військової частини НОМЕР_2 в судове засідання не з`явився, про дату час та місце судового засідання належним чином повідомлений ухвалою суду від 18.06.2024.

За результатами проведеного судового засідання суд дійшов висновку про закриття підготовчого провадження та призначення судового розгляду справи по суті, про що винесено ухвалу, яку занесено до протоколу судового засідання.

Ухвалою суду від 01.08.2024 повідомлено учасників справи про розгляд справи по суті, що відбудеться 19.09.2024.

На визначену дату судом в судове засідання з`явились представник позивача, представники відповідача та представник третьої особи Міністерства оборони України. Представник третьої особи Військової частини НОМЕР_2 в судове засідання не з`явився, про дату час та місце судового засідання належним чином повідомлений ухвалою суду від 01.08.2024.

За результатами проведеного судового засідання суд дійшов висновку про відкладення розгляду справи по суті з огляду на задоволення клопотання про відкладення розгляду справи заявленого представником позивача, про що винесено ухвалу, яку занесено до протоколу судового засідання.

Ухвалою суду від 19.09.2024 повідомлено учасників справи про розгляд справи по суті, що відбудеться 17.10.2024.

На визначену дату судом в судове засідання з`явились представники позивача, відповідача та третьої особи Міністерства оборони України.

Представник третьої особи Військової частина НОМЕР_2 в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце судового засідання належним чином повідомлений ухвалою суду від 19.09.2024.

Враховуючи достатність часу, наданого учасникам справи для підготовки до судового засідання та подання доказів, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивної господарського процесу, закріплені у статті 129 Конституції України та статтях 13, 14, 74 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених Господарським процесуальним кодексом України, висловлення своєї правової позиції у спорі та надання відповідних доказів.

Під час розгляду справи судом досліджені письмові докази, що містяться в матеріалах справи.

Представник позивача позов підтримав в повному обсязі. Представники відповідача проти позову заперечили з підстав викладених у відзиві на позовну заяву.

17.10.2024 в судовому засіданні, в порядку ст. 240 ГК України, оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Суд, розглянувши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, встановив наступне.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивачем зазначається, що Державне підприємство "Міжнародний аеропорт "Львів" імені Данила Галицького" звернулось до Господарського суду Вінницької області з позовом до Держави в особі Військової частини НОМЕР_1 про стягнення 6 952 298,56 грн, з яких: 4 347 881,23 грн основний борг, 2 117 413,90 грн інфляційні нарахування та 487 003,43 грн 3 % річних. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що за даними бухгалтерського обліку обліковується основна дебіторська заборгованість за послуги з наземного аеропортового обслуговування державних повітряних суден Міністерства оборони України за період з 26.10.2018 по 23.02.2022 у розмірі 4 347 881,23 грн, оскільки при укладенні договору про спільне використання аеродрому сторони погодили безоплатність лише однієї послуги - зліт-посадки для повітряних суден Міноборони, а тому усі інші аеропортові послуги, які надаються відповідачу, підлягають оплаті у встановленому законодавством порядку.

Відповідач проти позову заперечує, позиція останнього викладена у відзиві на позовну заяву, де доводи останнього зводяться до наступного: позивач здійснює свою діяльність у сфері надання послуг, перелік яких визначений Постановою КМ України від 14.07.2010 року №590 «Про затвердження переліку спеціалізованих послуг аеропортів», а саме: забезпечення посадки, зльоту повітряного судна, забезпечення авіаційної безпеки, забезпечення приймання, зберігання, контролю за якістю та видачі авіаційного пального для заливу у паливозаправник або заправлення баків повітряного судна; забезпечення наднормативної стоянки повітряного судна; забезпечення обслуговування пасажирів в аеровокзалі. Оплата за аеропортове обслуговування передбачена статтею 81 Повітряного кодексу України, а аеропортові збори встановлені наказом Мінтрансзв`язку №433 від 14.04.2008 «Про встановлення аеропортових зборів за обслуговування повітряних суден і пасажирів в аеропортах України та внесення змін до наказу Мінтрансу від 06.07.1999 року №352».

На виконання пункту 3.1. Договору військова частина направляє позивачу листи - заявки про дату прийняття (випуску), маршрут та тип повітряних суден приналежності Міністерства оборони України, а також забезпечує обслуговування ДПС, про що зазначає у вказаних листах-заявках. Механізм організації, виконання та забезпечення польотів повітряних суден на аеродромах спільного базування, спільного використання та запасних аеродромах визначено згідно з Положенням про використання аеродромів України, затвердженого наказом Міністерства оборони України та Міністерства транспорту України від 20.06.2003 № 191/466.

Так, розділом 2 Договору визначено Обов`язки сторін, зокрема пунктами 2.1, 2.2 встановлено, що старшим авіаційним начальником аеродрому "Львів" є генеральний директор Аеропорту. З питань проведення польотів державних повітряних суден, їх забезпечення, використання, а також утримання аеродрому "Львів", охорони, оборони і забезпечення безпеки старший авіаційний начальник керується Положенням про порядок використання аеродромів України, затвердженим спільним наказом Міністерства оборони України та Міністерства транспорту України від 20.06.2003 №191/446, зареєстрованим в Міністерстві юстиції 10.07.2003 №572/7893. Інженерно-авіаційне забезпечення польотів на аеродромі "Львів" здійснюється силами та засобами Аеропорту. Спецпольоти державних повітряних суден здійснюються силами та засобами підприємств, організацій та військових частин Збройних Сил України та Міноборони згідно з вимогами чинного законодавства України. А згідно п. 2.5 Договору витрати на утримання аеродрому "Львів" несе Аеропорт. Розділом 3 Договору визначено зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 , зокрема організовувати проведення польотів ДПС Збройних Сил України та Міноборони. Забезпечувати належне використання та утримання закріпленої за військовою частиною НОМЕР_1 території аеродрому «Львів», а також її охорону, оборону і підтримання безпеки на належному рівні. Розділом 4 Договору визначено Зобов`язання ДП МА «Львів», а саме Утримувати ШЗПС в експлуатаційній придатності для використання ДПС, експлуатувати її та проводити заходи з сертифікації придатності. Відповідно до умов цього Договору Аеропорт безкоштовно забезпечує прийом та випуск державних повітряних суден Збройних Сил України та Міноборони (у тому числі повітряних суден підприємств), крім тих, які здійснюють комерційну діяльність. ДП МА «Львів» зобов`язане погоджувати плани польотів та перельотів, забезпечує використання та утримання аеродрому «Львів», охорону та підтримання безпеки аеродрому «Львів» за власний рахунок у зоні своєї відповідальності згідно отриманого сертифікату аеродрому. Положеннями п. 8.6 Договору визначено, що термін дії договору становить 49 років. В розумінні закріпленої у статті 1 Повітряного кодексу України термінології Аеродром "Львів" є аеродромом спільного використання.

За доводами представника відповідача наведені передумови та підстави укладення Договору в комплексі з його умовами та при визначенні належності аеропорту "Львів" до об`єктів, які забезпечують підтримання обороноздатності держави дають, обґрунтовані підстави для висновку, що обкладання послуг, без яких неможливий зліт або посадка державного повітряного судна Збройних Сил України та Міноборони (у тому числі повітряних суден підприємств Міноборони), крім тих, які здійснюють комерційну діяльність, обов`язковістю їх оплати є недопустимим та суперечитиме безпосередньо умовам Договору, адже, в іншому випадку, якби держава віддала безоплатно майно, що спрямоване на підтримання обороноздатності Збройних Сил України та забезпечує безпеку держави, іншій особі та була б зобов`язана при цьому оплачувати послуги, пов`язані із його подальшим використанням (обумовленість чим такого передання підтверджується Договором), існували б правові ознаки для нікчемності такого правочину як укладеного на шкоду інтересам держави.

Так представником відповідача зазначається, що матеріали справи не містять доказів існування намірів сторін Договору здійснювати його реалізацію в частині прийому та випуску державних повітряних суден Збройних Сил України та Міноборони за плату з боку Міноборони, що було незмінним протягом 2009-2017 років, що матеріали справи не містять доказів існування намірів сторін Договору здійснювати його реалізацію в частині прийому та випуску державних повітряних суден Збройних Сил України та Міноборони за плату з боку Міноборони, що було незмінним протягом 2009-2017 років. Пунктом 4.2. Договору чітко визначено безкоштовне забезпечення прийому та випуску державних повітряних суден Збройних Сил України та Міністерства оборони України яке здійснюється шляхом надання на безоплатній основі всіх послуг, які необхідні для прийому та випуску державних повітряних суден, крім послуг без яких прийом та випуск державних повітряних суден можливі та були замовлені Міністерством оборони України та Збройними Силами України додатково, шляхом укладення відповідних договорів. Матеріали справи не містять будь яких додаткових угод до Договору №1/92-09 від 12.03.2009 року чи інших Договорів укладених між Державним підприємством "Міжнародний аеропорт "Львів" та Міністерством оборони України чи Збройними Силами України, а Позивач у свою чергу не підтвердив свої доводи жодним письмовим доказом. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України). За доводами відповідача позивачем не надано доказів (у розумінні статті 32 ГПК України), які б підтверджували надання відповідачеві оплатних послуг, наявність боргу та підстави для стягнення з відповідача заявленої суми та нарахованих на дану суму інфляційних втрат та 3% річних. Поряд з цим, звертає увагу суду, що на сьогоднішній час Договір щодо оплати послуг з наземного та пасажирського обслуговування при обслуговуванні державних повітряних суден між позивачем та відповідачем чи іншою військовою частиною не укладений (відсутній), що у свою чергу, а тому, відсутній предмет спору та підстави нарахування надуманих позивачем аеропортових зборів, як наприклад за пасажирські перевезення чи здійснення охорони військового повітряного судна в аеропорту «Львів». Крім того вказує, що позивач помилково визначив відповідачем військову частину НОМЕР_1 і вимагає стягнення коштів саме з неї, а третіми особами - Міністерство оборони України та військову частину НОМЕР_2 .

В матеріалах справи містяться пояснення третіх осіб Міністерства оборони України та Військової частини НОМЕР_2 , зміст яких зводиться до того, що останні вважають позов необґрунтованим та таким, що не підлягає до задоволення.

В матеріалах справи міститься відповідь на відзив, в якій представником позивача спростовуються доводи відповідача викладені у відзиві на позовну заяву, з огляду на наступне:

так відповідачем зазначається, що: «Відповідно до п.4.2. спірного Договору передбачено, що ДП «МА «Львів» безкоштовно забезпечує лише прийом та випуск державних повітряних суден.». Натомість, далі за текстом відповідач доходить до хибного висновку, що: «Пунктом 4.2. Договору чітко визначено безкоштовне забезпечення прийому та випуску забезпечення прийому та випуску державних повітряних суден Збройних Сил України та Міноборони, яке здійснюється шляхом надання на безоплатній основі всіх послуг, які необхідні для прийому та випуску державних повітряних суден, крім послуг без яких прийом та випуск державних повітряних суден можливі та були замовлені Міністерством оборони України та Збройними Силами України додатково, шляхом укладення відповідних договорів. Водночас матеріали справи не містять будь-яких додаткових угод до договору від 12.03.2009 № 1/92-09 чи інших договорів, укладених між сторонами, Міноборони чи Збройними Силами України.».

З огляду на, що позивач звертаємо увагу суду, що умови зазначеного Договору були предметом дослідження у справі № 902/21/21, яка за підставою та предметом позову є аналогічна даній справі за винятком періоду, за який заявлено до стягнення борг.

Таким чином, викладений відповідачем висновок спростовується наведеним у п. 6.14. постанови Верховного Суду Касаційного господарського суду від 11.10.2023 у справі №902/21/21 у якому колегія суддів у виснувала, що: «Наявність в договорі умов про безкоштовне надання інших послуг (зокрема звільнення від оплати аеропортових зборів та послуг з наземного обслуговування державних повітряних суден) суди попередніх інстанцій не встановили, тобто Договір надання таких послуг взагалі не регулює. При цьому він не регулює не тільки ціну таких послуг, а й їх обсяг.

Поряд з цим, у відзиві на позовну заяву відповідач вірно зазначає, що: «Оплата за аеропортове обслуговування передбачена статтею 81 ПК України, а аеропортові збори встановлені наказом Мінтрансзв`язку від 14.04.2008 №433 «Про встановлення аеропортових зборів за обслуговування повітряних суден і пасажирів в аеропортах України та внесення змін до наказу Мінтрансу від 06.07.99 №352». Водночас, у п.6.17, п.6.18. Постанови ВС чітко визначено, що: «При цьому зазначеним наказом (в редакції на час укладення Договору) було імперативно визначені розміри аеропортових зборів. Пунктом 3.1 розділу ІІІ зазначеного наказу було встановлено, що з метою стимулювання авіакомпаній як комерційних партнерів аеропортів за рішенням керівника аеропорту до зборів за посадку-зліт повітряного судна та за наднормативну стоянку повітряного судна, яке виконує регулярні рейси, можуть застосовуватись понижувальні коефіцієнти від 0,7 до 1,0. Тобто повне звільнення від сплати зборів цим законодавчим актом не було передбачено. Тому колегія суддів вважає, що відсутні підстави розширеного тлумачення Договору таким чином, що він передбачав звільнення від оплати аеропортових зборів та послуг з наземного обслуговування державних повітряних суден.».

Аргументуючи недопустимість оплати аеропортових послуг відповідач у відзиві зазначає: «якби держава віддала безоплатно майно, що спрямоване на підтримання обороноздатності Збройних Сил України та забезпечує безпеку держави, іншій особі та була б зобов`язана при цьому оплачувати послуги, пов`язані із його подальшим використанням (обумовленість чим такого передання підтверджується Договором), існували б правові ознаки для нікчемності такого правочину як укладеного на шкоду інтересам держави». Зазначене твердження також спростоване Постановою ВС, у п. 6.12 якої зазначено: «Колегія суддів вважає цей висновок помилковим і звертає увагу, що позивач є державним комерційним підприємством, тобто його засновником є держава. Передання того чи іншого державного майна державному підприємству є звичайною практикою, оскільки натомість держава отримує стовідсоткову частку у статутному капіталі державного підприємства та статус засновника (вищого органу) такого підприємства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункт 71). При цьому державне підприємство як юридична особа та держава (хоч вона і є засновником такого підприємства) є різними суб`єктами права і можуть вступати між собою у господарські відносини, зокрема на платній основі».

Обґрунтовуючи відсутність предмету спору та підстави нарахування аеропортових зборів відповідач зазначає що: «Матеріали справи не містять будь яких додаткових угод до Договору №1/92-09 від 12.03.2009 чи інших договорів укладених між Державним підприємством "Міжнародний аеропорт "Львів" та Міністерством оборони України чи Збройними Силами України, а позивач не підтвердив свої доводи жодним письмовим доказом». Натомість, правовий висновок помилковості даних доводів викладено у п. 6.22., п. 6.23. Постанови ВС «...оскільки, як зазначено вище, Договір №1/92-09 від 12.03.2009 питання оплати аеропортових зборів та послуг з наземного обслуговування державних повітряних суден не регулює, а тому не потребував внесення змін до нього в цій частині. Оскільки, форма договору, який укладається юридичною особою з державою, не врегульована законом, слід за аналогією закону застосовувати пункт 1 частини першої статті 208 ЦК України, відповідно до якого правочини між юридичними особами належить вчиняти у письмовій формі. Водночас відповідно до частини першої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом, але рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. При цьому судами попередніх інстанцій не враховано, що відповідно до пункту 6 статті 3 ЦК України діє доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки); у праві України зазначена доктрина проявляється, зокрема, у кваліфікації певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину (наприклад, прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу) як волевиявлення, яке свідчить про вчинення правочину, зокрема про його схвалення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 06.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункти 7.36 - 7.37)). Отже, якщо конклюдентні дії сторони свідчать про намір укласти договір (наприклад, звернення до іншої сторони з заявкою на надання послуг, одержання цих послуг), то така сторона не вправі посилатися на неукладеність договору. Тому колегія суддів дійшла висновку, що позовна вимога є обґрунтованою.».

Таким чином, за доводами позивача твердження відповідача що: «позивачем не надано доказів, які б підтверджували надання відповідачеві оплатних послуг, наявність боргу та підстави для стягнення з відповідача заявленої суми та нарахованих на дану суму інфляційних втрат та 3% річних» та про «відсутній предмет спору та нарахування надуманих позивачем аеропортових зборів» є безпідставними. Мотивуючи відсутність підстав для задоволення позовних вимог у відзиві на позовну заяву відповідач зазначає: «позивач помилково визначив відповідачем військову частину НОМЕР_1 і вимагає стягнення коштів саме з неї, а третіми особами - Міністерство оборони України та військову частину НОМЕР_2 ». Поряд з цим, з урахуванням висновків Верховного суду, даний позов подано до держави в якості відповідача, а як наведено у п. 6.44. Постанови ВС «держава в якості відповідача належно представлена як військовою частиною НОМЕР_2 (у зв`язку з діяльністю держави через яку виник спір) та військовою частиною НОМЕР_1 (у підпорядкуванні якої перебуває військова частина НОМЕР_2 ), так і Міністерством оборони України».

Позивачем (стягувачем) заявою про виконання рішення про стягнення коштів з державного бюджету було передано на виконання наказ Господарського суду Вінницької області від 27 жовтня 2023 р. у справі № 902/21/21 про виконання постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11 жовтня 2023 у справі №902/21/21, яка набрала законної сили 11 жовтня 2023 р., про стягнення з Державного бюджету України на користь Державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Львів» імені Данила Галицького» (79000, м. Львів, Аеропорт ЦА, код 33073442) 1 571 034 (один мільйон п`ятсот сімдесят одну тисячу тридцять чотири) грн. 17 коп. основного боргу, 121 590 (сто двадцять одну тисячу п`ятсот дев`яносто) грн. 84 коп. інфляційних нарахувань та 94 789 (дев`яносто чотири тисячі сімсот вісімдесят дев`ять) грн. 14 коп. 3 % річних. Проте, Державна Казначейська служба України листом від 24.11.2023 №5-06- 06/22019 повідомила стягувача про те, що наказ Господарського суду Вінницької області від 27 жовтня 2023р. у справі № 902/21/21 про виконання постанови касаційного господарського суду не підлягає виконанню органом Казначейства та повернула оригінал даного наказу стягувачу, мотивуючи відсутністю джерела (вказівки у наказі розпорядника бюджетних коштів) з якого можливо здійснити стягнення зазначених коштів. З огляду на вищевикладене, позивач з даним позовом про стягнення заборгованості звернувся до держави в якості відповідача в особі військової частини НОМЕР_1 .

Із наявних доказів в матеріалах справи встановлено наступне: 12.03.2009 між ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" (після зміни назви ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" імені Данила Галицького) та Військовою частиною НОМЕР_2 , було укладено договір № 1/92-09 про спільне використання аеродрому державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Львів", погоджений 12.03.2009 заступником Міністра транспорту та зв`язку України Головою Державної авіаційної адміністрації та заступником Міноборони.

Пунктом 1.2 Договору сторони визначили, що уклали цей договір з метою забезпечення ефективного використання державних повітряних суден (ДПС) та аеродрому "Львів", організації виконання, обслуговування та забезпечення польотів, експлуатації утримання поточного ремонту та забезпечення польотів ДПС, експлуатації утримання і поточного ремонту та забезпечення безпеки аеродрому "Львів".

Сторони домовились, що інженерно-авіаційне забезпечення польотів на аеродромі "Львів" здійснюється силами та засобами ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" (пункт 2.2 Договору), яке несе витрати на утримання аеродрому "Львів" (пункт 2.5 Договору).

Пунктом 4.2 Договору передбачено, що відповідно до умов цього договору ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" безкоштовно забезпечує прийом та випуск ДПС Збройних Сил України та Міноборони (у тому числі, повітряних суден підприємств Міноборони), крім тих, які здійснюють комерційну діяльність.

Положеннями пункту 8.6 Договору визначено, що термін дії цього договору становить 49 років.

Як слідує з матеріалів справи, позивач 20.10.2017 № 2144 звернувся до військової частини НОМЕР_2 з листом, зі змісту якого слідує, що ДП «МА`Львів» імені Данила Галицького було повідомлено, що укладеним Договором не врегульовано правовідносини щодо оплати інших аеропортових зборів та послуг з наземного обслуговування повітряних суден (крім зліт-посадки повітряних суден), які надаються відповідно до чинних нормативно-правових актів. Пунктом 3.1. Договору передбачено обов`язок Військової частини НОМЕР_2 організовувати проведення перельотів ДПС Збройних сил України та Міноборони. На виконання зазначеного пункту Договору Військова частина НОМЕР_2 здійснює наземне обслуговування ДПС. Проте, у разі неможливості забезпечення такого обслуговування власними силами, а також необхідності на будь-яких інших послуг (наприклад обслуговування пасажирів, забезпечення понаднормової стоянки) у тому числі додаткових (супровід ДПС до місць стоянки тощо), Військова частина НОМЕР_2 може звернутися до Аеропорту за отриманням таких послуг за плату, визначену наказом Мінтрансзв`язку № 433 від 14.04.2008 «Про встановлення аеропортових зборів за обслуговування повітряних суден і пасажирів в аеропортах України та внесення змін до наказу Мінтрансу від 06.07.1999 № 352» та наказами ДП «МА «Львів» ім. Данила Галицького» на підставі виставлених рахунків. Зокрема, одночасно з листом позивач надіслав проект відповідного договору і зазначив, що застосовуватиме тарифи на послуги з наземного та пасажирського обслуговування при обслуговуванні ДПС відповідно до заявок військової частини.

Листом від 27.11.2017 № 837 Військова частини НОМЕР_2 позивачу надала відповідь, в якій зазначено, що для вирішення питань, пов`язаних зі спільним використанням аеродрому, а саме щодо оплати тарифів на послуги з наземного та пасажирського обслуговування доцільно звертатися безпосередньо до Міністерства оборони України (а.с.186-187 Т1).

Так, позивач листом 20.12.2017 № 2585 звернувся до Міністерства оборони України, в якому просив про сприяння у вирішенні питання оплати інших аеропортових зборів та послуг з наземного обслуговування державних повітряних суден (крім зліт-посадки повітряних суден).

Міністерством оборони України (Генеральним штабом командування повітряних сил Збройних сил України) було надано відповідь на лист (№ 350/1/166/пс від 29.01.2018) в якій зазначено, що зважаючи на вимоги Законів України "Про оборону", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" в частині дії особливого періоду, підстав для внесення змін і доповнень до Договору на цей час немає.

Позивач надіслав відповідачеві та військовій частині претензію про сплату заборгованості, у відповіді на яку військова частина зазначила, що відповідно до пункту 4.2 Договору враховується повний комплекс надання аеропортових послуг, необхідних для прийому-випуску ДПС, у тому числі, але не тільки, послуги зліт-посадки.

Як стверджується позивачем з 26.10.2018 по 23.02.2022 останній надав послуги аеропортового обслуговування державних повітряних суден Збройних Сил України (ЗСУ) Міністерства оборони України відповідно до листів-заявок Військової частини НОМЕР_2 (ВЧ НОМЕР_2 ), про що оформлено Акти про надання послуг і виставлено до оплати рахунки на загальну суму 4 347 881,23 грн в т.ч. ПДВ, згідно «Державних аеропортових зборів та обслуговування - Актів-форм С» (надалі - Акт-форма С) та Карт-нарядів на наземне обслуговування (за підписами членів екіпажів) - первинних документів з повним переліком наданих послуг та їх вартістю. Оригінали Актів про надання послуг та рахунки на оплату позивач направляв рекомендованим поштовим відправленням на адресу відповідача. Натомість, відповідач оплату за отримані послуги не здійснював. Листом від 15.12.2018 №350/1/2555/пс висловив прохання (припинити практику, виставлення рахунків за аеропортові обслуговування повітряних суден державної авіації, а листом від 02.03.2019 №350/1/378/пс повернув на адресу позивача акти про надання послуг без свого підпису та рахунки на оплату аеропортових зборів за обслуговування державних повітряних суден Збройних Сил України на аеродромі державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Львів» імені Данила Галицького», виставлені за період з 26.10.2018 по 22.02.2019, «як безпідставні та такі, що суперечать вимогам пункту 4.2 Договору від 12.03.2009 №1/92-09, укладеного між Міністерством оборони України та державнимпідприємством «Міжнародний аеропорт «Львів».

Позивач вказує, що відповідач не повертав позивачу ані підписані акти про надання, ані рахунки на оплату. У листах-заявках про прийняття (випуск) повітряних суден приналежності Міністерства оборони України, що виконують некомерційні рейси, Військова частина НОМЕР_2 також посилалась на «діючий договір».

Поряд з цим, судом встановлено, що спірний Договір був предметом дослідження у справі №902/21/21, спір стосувався тих самих сторін, що й у даній справі.

Зокрема справа №902/21/21 за підставою та предметом позову є аналогічна даній справі за винятком періоду, за який стягується борг.

Так, судом встановлено, що у 2020 році Державне підприємство «Міжнародний аеропорт «Львів» звернулось до Господарського суду Вінницької області з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення заборгованості у розмірі 1 787 414,15 грн, яка виникла внаслідок неналежного виконання договору від 12.03.2009 №1/92-09, з яких: 1 571 034,17 грн. - сума основного боргу за послуги з наземного аеропортового обслуговування державних повітряних суден Збройних сил України Міністерства оборони України наданих у період з 05.10.2017 по 18.10.2018; 121 590,84 грн. - інфляційних нарахувань; та 94 789,14 грн. - 3% річних (справа № 902/21/21).

Господарським судом Вінницької області 22.03.2023 винесено рішення по справі №902/21/21, яким в позові Державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Львів» імені Данила Галицького» до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення 1 787 414,15 грн відмовлено повністю. Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 29.06.2023 у справі № 902/21/21 рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Проте, Постановою Верховного Суду Касаційного господарського суду від 11.10.2023 у справі №902/21/21 (яка набрала законної сили): Касаційну скаргу Державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Львів» імені Данила Галицького» задоволено. 2. Рішення Господарського суду Вінницької області від 22.03.2023 та постанову Північно- західного апеляційного господарського суду від 29.06.2023 у справі № 902/21/21 скасовано. 3. Прийнято нове рішення, яким позов задоволено. 4. Стягнуто з Державного бюджету України на користь Державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Львів» імені Данила Галицького» (79000, м. Львів, Аеропорт ЦА, код 33073442) 1 571 034 (один мільйон п`ятсот сімдесят одну тисячу тридцять чотири) грн 17 коп. - основного боргу, 121 590 (сто двадцять одну тисячу п`ятсот дев`яносто) грн 84 коп - інфляційних нарахувань та 94 789 (дев`яносто чотири тисячі сімсот вісімдесят дев`ять) грн 14 коп. - 3 % річних. 5. Стягнуто з Державного бюджету України на користь Державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Львів» імені Данила Галицького» (79000, м. Львів, Аеропорт ЦА, код 33073442) 26 811 (двадцять шість тисяч вісімсот одинадцять) грн 21 коп. судового збору, сплаченого за подання позовної заяви, 40 216 (сорок тисяч двісті шістнадцять) грн 82 коп. судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги та 53 622 (п`ятдесят три тисячі шістсот двадцять дві) грн 42 коп. судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги

Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного суду дійшла наступних висновків:

«…..За висновками судів попередніх інстанцій Договір від 12.03.2009 №1/92-09 про спільне використання аеродрому укладений між "Міжнародний аеропорт "Львів" та військовою частиною НОМЕР_2 , що діяла на підставі довіреності Міністерства оборони України від 06.03.2009 №220/152/д, що відповідає приписам частини другої статті 2 та статті 170 ЦК України, за змістом яких учасниками цивільних відносин є держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права і відповідно до держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Вирішення спору у справі, що переглядається, перш за все залежить від тлумачення цього договору, а саме від того, чи передбачене цим договором звільнення від оплати аеропортових зборів та послуг з наземного обслуговування державних повітряних суден.

Здійснюючи таке тлумачення, суд першої інстанції дійшов висновку, що передумови та підстави укладення Договору в комплексі з його умовами та при визначенні належності аеропорту "Львів" до об`єктів, які забезпечують підтримання обороноздатності держави дають підстави для висновку, що обкладання послуг, без яких неможливий зліт або посадка державного повітряного судна Збройних Сил України та Міноборони (у тому числі повітряних суден підприємств Міноборони), крім тих, які здійснюють комерційну діяльність, обов`язковістю їх оплати є недопустимим та суперечитиме безпосередньо умовам Договору.

Суд апеляційної інстанції погодився з цими міркуваннями та зазначив, що для повноцінного забезпечення прийому та випуску державних повітряних суден Збройних Сил України та Міністерства оборони України з/до аеропорту "Львів" є необхідним надання послуг, зокрема: зльоту-посадки повітряного судна; руху та стоянки повітряного судна; супроводу державних повітряних суден до місця стоянки; забезпечення авіаційної безпеки та забезпечення наднормативної стоянки повітряного судна; супроводу технічного наземного обслуговування; охорони державних повітряних суден; наземного обслуговування державних повітряних суден та екіпажу і пасажирів державних повітряних суден, тощо.

Однак колегія суддів не погоджується з такими висновками виходячи з такого.

Мотивуючи свої висновки, суди попередніх інстанцій, зокрема, зазначили, що аеродром "Львів" до передачі його Аеропорту належав до сфери управління Міноборони та являв собою частину військового містечка, в той час як основними засадами діяльності в галузі авіації та використання повітряного простору України є гарантування безпеки авіації, забезпечення інтересів держави, національної безпеки та потреб суспільства і економіки у повітряних перевезеннях та авіаційних роботах. Неухильність дотримання таких засад здійснення відповідної діяльності як інтереси держави та національна безпека знайшло своє відображення в Указі Президента України від 08.10.2007 №948/2007, яким була зупинена дія розпорядження Кабінету Міністрів України від 06.09.2007 №705-р про передачу цілісного майнового комплексу Державним підприємством "Міжнародний аеропорт "Львів" разом із злітно-посадковою смугою в комунальну власність територіальної громади м. Львів, з посиланням на те, що такі дії не відповідають завданням щодо реформування та розвитку Збройних Сил України, визначеним Указом Президента України від 27.12.2005 №1862-25т, що виданий згідно зі статтею 106 Конституції України та на виконання Законів України "Про основи національної безпеки України" та "Про організацію оборонного планування", адже вилучення відповідної злітно-посадкової смуги з управління Міністерства оборони України призведе до зниження бойової готовності військ, що створить загрозу національній безпеці. Тобто, Президент України фактично зауважив, що позбавлення Збройних Сил України та Міноборони можливості використання у своїй діяльності аеропорту "Львів" разом із злітно-посадковою смугою не відповідає статті 17 Конституції України, за якою забезпечення захисту суверенітету і територіальної цілісності України визнаються найважливішими функціями держави, та пункту 7 статті 116 Конституції України, яким на Кабінет Міністрів України покладено здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України.

Колегія суддів звертає увагу, що у цій справі йдеться про спір у межах правовідносин за господарським договором між державним підприємством як суб`єктом господарювання та державою. Відповідно наведені судами обставини щодо передісторії реалізації наміру передати аеродром з державної до комунальної власності територіальної громади м. Львів (від якого держава врешті відмовилася) не можуть використовуватися для тлумачення укладеного в подальшому договору з позивачем, який є державним комерційним підприємством і жодного стосунку до питань передачі майна з державної у комунальну власність не мав.

Суди попередніх інстанцій виходили також з тих міркувань, що лише в послідуючому, після проведення низки узгоджувальних заходів та врегулювання спірних питань, пов`язаних з передачею зі сфери управління Міноборони до Мінтрансзв`язку державного майна військового містечка №58, з метою використання аеродрому Львів в інтересах держави, у тому числі щодо безперебійного комплексного забезпечення прийому-випуску державних повітряних суден, Кабінет Міністрів України видав розпорядження від 18.06.2008 №889-р про передачу від Міноборони до сфери управління Мінтрансзв`язку основних фондів аеродрому Львів, за наслідками реалізації якого і був укладений Договір №1/92-09 від 12.03.2009.

Однак колегія суддів звертає увагу, що рішення судів попередніх інстанцій не містять ані змісту таких узгоджувальних заходів, спірних питань щодо безперебійного комплексного забезпечення прийому-випуску державних повітряних суден, ані суті їх врегулювання, ані посилання на докази, на підставі яких суди дійшли висновків про наявність зазначених обставин. Крім того, розпорядження КМУ від 18.06.2008 №889-р "Про передачу державного майна в управління Мінтрансзв`язку" містить лише рішення про прийняття пропозиції Міноборони і Мінтрансзв`язку щодо передачі майна військового містечка від Міноборони в управління Мінтрансзв`язку, та перелік майна, що передається. Тобто зазначене розпорядження не стосується платності чи безоплатності надання тих чи інших послуг щодо обслуговування державних повітряних суден, а тому не може бути використане для тлумачення договору №1/92-09 від 12.03.2009.

Суд першої інстанції зазначив, що якби держава віддала безоплатно майно, що спрямоване на підтримання обороноздатності Збройних Сил України та забезпечує безпеку держави, іншій особі та була б зобов`язана при цьому оплачувати послуги, пов`язані із його подальшим використанням (обумовленість чим такого передання підтверджується Договором), існували б правові ознаки для нікчемності такого правочину як укладеного на шкоду інтересам держави.

Колегія суддів вважає цей висновок помилковим і звертає увагу, що позивач є державним комерційним підприємством, тобто його засновником є держава. Передання того чи іншого державного майна державному підприємству є звичайною практикою, оскільки натомість держава отримує стовідсоткову частку у статутному капіталі державного підприємства та статус засновника (вищого органу) такого підприємства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункт 71)). При цьому державне підприємство як юридична особа та держава (хоч вона і є засновником такого підприємства) є різними суб`єктами права і можуть вступати між собою у господарські відносини, зокрема на платній основі.

Суд апеляційної інстанції мотивував свої висновки також тим, що якби укладений договір був платним, то в ньому мало б бути узгоджено одну з істотних умов договору його ціну. При цьому договір не містить умов щодо вартості послуг та порядку розрахунків, тобто договір є безоплатним.

З цього приводу колегія суддів звертає увагу, що, як встановили суди попередніх інстанцій, відповідно до умов Договору Аеропорт безкоштовно забезпечує прийом та випуск державних повітряних суден Збройних Сил України та Міноборони (у тому числі повітряних суден підприємств), крім тих, які здійснюють комерційну діяльність. Наявність в договорі умов про безкоштовне надання інших послуг (зокрема звільнення від оплати аеропортових зборів та послуг з наземного обслуговування державних повітряних суден) суди попередніх інстанцій не встановили, тобто Договір надання таких послуг взагалі не регулює. При цьому він не регулює не тільки ціну таких послуг, а й їх обсяг.

Також, як встановлено судами попередніх інстанцій, термін дії договору становить 49 років. На такий значний строк встановити як обсяг послуг, так і їх ціну практично неможливо, зокрема з огляду на мінливість економічної ситуації та інфляційні процеси отже, відсутність такого регулювання в договорі не свідчить про намір сторін встановити обов`язок позивача надавати безоплатно послуги крім тих, які зазначені в Договорі.

Колегія суддів також зауважує, що виходячи з принципу розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) та з урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (постанова Верховного Суду від 05.12.2022 у справі № 753/8945/19). Отже, в разі сумніву умови договору слід тлумачити таким чином, щоб вони відповідали законодавству.

Водночас, як правильно вказано судами попередніх інстанцій, оплата за аеропортове обслуговування передбачена статтею 81 ПК України, а аеропортові збори встановлені наказом Мінтрансзв`язку від 14.04.2008 №433 "Про встановлення аеропортових зборів за обслуговування повітряних суден і пасажирів в аеропортах України та внесення змін до наказу Мінтрансу від 06.07.99 №352". При цьому зазначеним наказом (в редакції на час укладення Договору) було імперативно визначені розміри аеропортових зборів. Пунктом 3.1 розділу ІІІ зазначеного наказу було встановлено, що з метою стимулювання авіакомпаній як комерційних партнерів аеропортів за рішенням керівника аеропорту до зборів за посадку-зліт повітряного судна та за наднормативну стоянку повітряного судна, яке виконує регулярні рейси, можуть застосовуватись понижувальні коефіцієнти від 0,7 до 1,0. Тобто повне звільнення від сплати зборів цим законодавчим актом не було передбачено.

Тому колегія суддів вважає, що відсутні підстави розширеного тлумачення Договору таким чином, що він передбачав звільнення від оплати аеропортових зборів та послуг з наземного обслуговування державних повітряних суден.

Буквальне значення слів і понять, використаних у договорі, дає змогу з`ясувати його зміст, а підстав вважати, що буквальний зміст договору не відповідає дійсним намірам сторін, не встановлено. Виходячи з викладеного відсутні і підстави для врахування подальшої (після укладення договору) поведінки сторін, зокрема в частині відсутності раніше спорів щодо необхідності здійснення оплати, на що вказали суди попередніх інстанцій.

Позивач обґрунтовує свої вимоги тим, що договір про надання послуг укладено у спрощений спосіб, що не суперечить вимогам статті 181 ГК України та статті 205 ЦК України. Нормами чинного законодавства не встановлена обов`язкова вимога щодо письмової форми при укладанні договору надання послуг. Послуги надавались за заявками військової частини НОМЕР_2 за діючими тарифами.

Суди попередніх інстанцій відхилили ці доводи позивача, посилаючись на те, що матеріали справи не містять будь яких додаткових угод до Договору №1/92-09 від 12.03.2009 чи інших договорів укладених між Державним підприємством "Міжнародний аеропорт "Львів" та Міністерством оборони України чи Збройними Силами України. Суд апеляційної інстанції також зазначив, що порядок внесення змін до письмового договору унормовано, зокрема, статтею 651 ЦК України, статтею 188 ГК України, де йдеться про те, що сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Колегія суддів вважає ці доводи помилковими, оскільки, як зазначено вище, Договір №1/92-09 від 12.03.2009 питання оплати аеропортових зборів та послуг з наземного обслуговування державних повітряних суден не регулює, а тому не потребував внесення змін до нього в цій частині. Оскільки форма договору, який укладається юридичною особою з державою, не врегульована законом, слід за аналогією закону застосовувати пункт 1 частини першої статті 208 ЦК України, відповідно до якого правочини між юридичними особами належить вчиняти у письмовій формі. Водночас відповідно до частини першої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом, але рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. При цьому судами попередніх інстанцій не враховано, що відповідно до пункту 6 статті 3 ЦК України діє доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки); у праві України зазначена доктрина проявляється, зокрема, у кваліфікації певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи сторони правочину (наприклад, прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу) як волевиявлення, яке свідчить про вчинення правочину, зокрема про його схвалення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 06.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункти 7.36 7.37)). Отже, якщо конклюдентні дії сторони свідчать про намір укласти договір (наприклад, звернення до іншої сторони з заявкою на надання послуг, одержання цих послуг), то така сторона не вправі посилатися на неукладеність договору.

Тому колегія суддів дійшла висновку, що позовна вимога є обґрунтованою.

Водночас колегія суддів звертає увагу на таке.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є, зокрема, юридичні особи. Відповідно до частини першої статті 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Відповідно до частини четвертої статті 87 ЦК України юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

Відповідно до частини першої, другої статті 96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями; юридична особа відповідає за своїми зобов`язаннями усім належним їй майном.

Отже, для набуття організацією статусу учасника цивільних відносин (юридичної особи) у розумінні ЦК України недостатньо самого лише факту її державної реєстрації, для цього організації має бути забезпечена можливість мати відокремлене майно, яким вона може відповідати за своїми зобов`язаннями.

Відповідно до статті 3 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" суб`єктами господарської діяльності у Збройних Силах України є військові частини, заклади, установи та організації Збройних Сил України, які утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України, ведуть відокремлене господарство, мають кошторис надходжень та видатків, рахунки в установах банків, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням. Відповідно до частини другої статті 14 Закону України "Про Збройні Сили України" земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належать їм на праві оперативного управління та звільняються від сплати усіх видів податків відповідно до законів з питань оподаткування. Водночас відповідно до статті 4 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" реєстрація військових частин як суб`єктів господарської діяльності здійснюється в особливому порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до статті 15 Закону України "Про Збройні Сили України" фінансування Збройних Сил України здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Фінансування Сил спеціальних операцій Збройних Сил України здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, які виділяються Міністерству оборони України окремим рядком на утримання Сил спеціальних операцій Збройних Сил України, а також інших джерел, передбачених законодавством. Фінансування Збройних Сил України може здійснюватися додатково за рахунок благодійних пожертв фізичних та юридичних осіб у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Фінансування витрат Міністерства оборони України на виконання завдань, до яких можуть залучатися з`єднання, частини і підрозділи Збройних Сил України, визначених частиною третьою статті 1 цього Закону, здійснюється Кабінетом Міністрів України за рахунок коштів, що виділяються у встановленому законом порядку на виконання цих завдань, або додаткових коштів (надходжень).

При цьому відповідно до статті 8 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" кошти, одержані від здійснення військовими частинами господарської діяльності, зараховуються до Державного бюджету України та використовуються виключно на національну оборону відповідно до кошторису Міністерства оборони України.

Крім того, відповідно до статті 5 цього Закону за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов`язань, а також за шкоду і збитки, заподіяні довкіллю, правам та інтересам фізичних і юридичних осіб та державі, військова частина як суб`єкт господарської діяльності несе відповідальність, передбачену законом та договором. Військова частина як суб`єкт господарської діяльності за своїми зобов`язаннями відповідає коштами, що надходять на її рахунок по відповідних статтях кошторису (крім захищених статей), а в разі їх недостатності відповідальність за зобов`язаннями військової частини несе Міністерство оборони України. Стягнення за зобов`язаннями військової частини не може бути звернено на майно, за нею закріплене.

Отже, військова частина не може мати достатнього рівня майнової самостійності, який є необхідним для учасника цивільних відносин (частина перша статті 1 ЦК України). Тому військова частина не може вважатися учасником цивільних правовідносин (юридичною особою) в розумінні ЦК України, а відтак не є самостійним суб`єктом господарських правовідносин. Та обставина, що відповідно до частини третьої статті 5 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" військова частина за своїми зобов`язаннями відповідає коштами, що надходять на її рахунок по відповідних статтях кошторису (крім захищених статей), не свідчить про її майнову самостійність, наявність в неї статусу юридичної особи та здатність бути позивачем та відповідачем в суді, а свідчить про те, що по деяких статтях кошторису, призначених для цього, з рахунків військової частини можуть бути сплачені кошти у зв`язку з господарською діяльністю, яка здійснюється державою через військову частину.

Відповідно до статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. При цьому під органом державної влади слід розуміти не тільки суб`єкта владних повноважень, а будь-яку організацію, через яку держава здійснює діяльність, оскільки наявність чи відсутність у організації владних повноважень не має значення у цивільних правовідносинах, оскільки відповідно до частини першої статті 1 ЦК України вони засновані, зокрема, на юридичній рівності їх учасників.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11 (пункти 6.21, 6.22), від 26.02.2019 у справі № 915/478/18 (пункти 4.19, 4.20), від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц (пункт 26), від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 (пункт 8.5), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 80)).

Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що і в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. постанови від 27.02.2019 у справі №761/3884/18 (пункт 35), від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 27)). Тому, зокрема, наявність чи відсутність у органу, через який діє держава, статусу юридичної особи, значення не має (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81)).

Таким чином, фактичним відповідачем у справі, що переглядається, є не військова частина НОМЕР_2 (через яку здійснювалась діяльність щодо експлуатації повітряних суден), і не військова частина НОМЕР_1 (якій підпорядкована військова частина НОМЕР_2 ), а держава, з якої і належить стягнути грошові кошти.

Колегія суддів вважає, що грошові кошти не можуть примусово стягуватись ані з військової частини, ані з Міністерства оборони України, причому як з точки зору інтересів обороноздатності держави, так і з точки зору інтересів осіб, які вступають у відносини з державою.

З одного боку, відповідно до статті 3 Закону України "Про Збройні Сили України" військові частини входять до структури Збройних Сил України. Відповідно до статті 1 цього Закону на Збройні Сили України покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності. Саме з цією метою здійснюється фінансування військових частин. Тому не можна примусово стягувати кошти з військової частини, адже таке стягнення може призвести до неможливості виконання військовою частиною покладених на неї функцій, це, своєю чергою, може підірвати оборотоздатність держави.

З подібних причин грошові кошти не можуть примусово стягуватись і з міністерства чи іншого державного органу. Кожне міністерство, інший державний орган покликані виконувати державні функції, покладені на них відповідно до законодавства; саме з цією метою здійснюється їх фінансування. Примусове стягнення коштів з міністерства чи іншого державного органу може призвести до неможливості виконання ними покладених на неї функцій, а відтак до розбалансування державної влади.

З іншого боку, на особу, яка вступає з державою у правовідносини, в силу яких держава зобов`язана сплатити особі кошти, не може бути покладений обов`язок з`ясування, яка саме державна організація має відповідні статті кошторису, та чи має вона досить коштів за відповідним призначенням. Така особа і не має засобів для з`ясування цих обставин. Не має встановлювати ці обставини і суд, оскільки таке з`ясування має здійснюватися на момент виконання судового рішення, а не на момент звернення з позовною заявою або на момент ухвалення судового рішення. Натомість виконання державного бюджету полягає, серед іншого, у розподілі коштів між різними державними організаціями за відповідними призначеннями; така діяльність здійснюється самою державою.

У рішенні від 20.10.2011 у справі "Рисовський проти України"

(Заява № 29979/04, пункт 70) Європейський суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Отже, якщо держава зобов`язана сплатити гроші особі, то сама держава повинна запровадити внутрішні процедури, за якими така сплата буде здійснена. У таких випадках судовим рішенням належить стягнути кошти з держави, а резолютивна частина рішення не повинна містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання (див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 910/23967/16 (пункт 7.2)).

Отже, позивач помилково визначив відповідачем військову частину НОМЕР_1 і вимагав стягнення коштів саме з неї, а третіми особами Міністерство оборони України та військову частину НОМЕР_2 (тобто фактично визначив державу одночасно і відповідачем, і третіми особами). Водночас зазначена помилка позивача не є перешкодою для розгляду справи по суті та задоволення позову, оскільки у цій справі держава в якості відповідача належно представлена як військовою частиною НОМЕР_2 (у зв`язку з діяльністю держави через яку виник спір) та військовою частиною НОМЕР_1 (у підпорядкуванні якої перебуває військова частина НОМЕР_2 ), так і Міністерством оборони України.

Аналіз висновків, які містяться у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 902/21/21 свідчить, що: « Відповідно до умов Договору Аеропорт безкоштовно забезпечує прийом та випуск державних повітряних суден Збройних Сил України та Міноборони (у тому числі повітряних суден підприємств), крім тих, які здійснюють комерційну діяльність. Наявність в договорі умов про безкоштовне надання інших послуг (зокрема звільнення від оплати аеропортових зборів та послуг з наземного обслуговування державних повітряних суден) суди попередніх інстанцій не встановили, тобто Договір № 1/92-09 від 12.03.2009 надання таких послуг взагалі не регулює. При цьому він не регулює не тільки ціну таких послуг, а й їх обсяг. При цьому він не регулює не тільки ціну таких послуг, а й їх обсяг» а «термін дії договору становить 49 років. На такий значний строк встановити як обсяг послуг, так і їх ціну практично неможливо, зокрема з огляду на мінливість економічної ситуації та інфляційні процеси отже, відсутність такого регулювання в договорі не свідчить про намір сторін встановити обов`язок позивача надавати безоплатно послуги крім тих, які зазначені в Договорі.

Колегія суддів також зауважує, що виходячи з принципу розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) та з урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (постанова Верховного Суду від 05.12.2022 у справі № 753/8945/19). Отже, в разі сумніву умови договору слід тлумачити таким чином, щоб вони відповідали законодавству.

Водночас, як правильно вказано судами попередніх інстанцій, оплата за аеропортове обслуговування передбачена статтею 81 ПК України, а аеропортові збори встановлені наказом Мінтрансзв`язку від 14.04.2008 №433 "Про встановлення аеропортових зборів за обслуговування повітряних суден і пасажирів в аеропортах України та внесення змін до наказу Мінтрансу від 06.07.99 №352". При цьому зазначеним наказом (в редакції на час укладення Договору) було імперативно визначені розміри аеропортових зборів. Пунктом 3.1 розділу ІІІ зазначеного наказу було встановлено, що з метою стимулювання авіакомпаній як комерційних партнерів аеропортів за рішенням керівника аеропорту до зборів за посадку-зліт повітряного судна та за наднормативну стоянку повітряного судна, яке виконує регулярні рейси, можуть застосовуватись понижувальні коефіцієнти від 0,7 до 1,0. Тобто повне звільнення від сплати зборів цим законодавчим актом не було передбачено.

Тому колегія суддів вважає, що відсутні підстави розширеного тлумачення Договору таким чином, що він передбачав звільнення від оплати аеропортових зборів та послуг з наземного обслуговування державних повітряних суден».

Як же зазначалсь вище судом постанова у справі № 902/21/21 Касаційного господарського суду у складі Верховного суду набрала законної сили.

В силу п. 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є обов`язковість рішень суду.

Згідно з частиною 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, обов`язковість судового рішення.

У відповідності до ч. 2 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Відповідно до частини 1 статті 18 Господарського процесуального кодексу України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Суд звертає увагу, що принцип res judicata має своє відображення у національному законодавстві, зокрема у частині четвертій статті 75 Господарського процесуального кодексу України, якою передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.

Обставини справи це факти, які мають значення для вирішення спору, як-от: вчинення чи невчинення особою певної дії; настання чи ненастання певних подій; час, місце вчинення дій або настання подій тощо. Обставини встановлюються судом шляхом оцінки доказів, які були досліджені в судовому засіданні. За наслідками такої оцінки доказів, зокрема щодо їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності (статті 76-79 Господарського процесуального кодексу України) суд виснує про доведеність чи недоведеність певних обставин.

Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини. Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що преюдиційне значення мають лише встановлені судом обставини, тобто факти, а не правова їх оцінка.

Таким чином, висновки викладені у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного суду мають преюдиціальне значення, а встановлені ними факти повторного доведення не потребують.

Зазначене у сукупності на переконання суду свідчить про обґрунтованість заявленого позву у даній справі.

Відповідно до статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

На сторони покладено обов`язок доказування тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, виходячи з положень частин першої, третьої та четвертої статті 74 ГПК України, а суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів. Проте, обов`язок надання правового аналізу заявлених вимог, доказів на їх підтвердження та спростування доводів учасників справи, покладений на суд.

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, диспозитивність, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості є одними з основних засад судочинства, закріпленими у статті 124 Конституції України, статтях 2, 7, 13, 14 ГПК України.

Частинами третьою та четвертою статті 13 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Згідно зі статтею 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

З`ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв`язку доказів у їх сукупності.

У пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 справа «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04) суд наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії», № 37801/97, пункт 36, від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», № 49684/99, пункт 30, від 27.09.2001).

Суд, керуючись рішенням ЄСПЛ від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», зазначає, що пункт 1 статті 6 Конвенції не зобов`язує національні суди надавати детальну відповідь на кожен аргумент заявника (сторони у справі). Суди зобов`язані давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Питання чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає із статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Таким чином, з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі та доречні питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Отже, виходячи із системного аналізу обставин встановлених при розгляді даної справи та наданих доказів у їх сукупності, загальних засад, встановлених у статті 3 ЦК України, а саме, справедливості, добросовісності, розумності, суд вважає, що позов є таким, що підлягає до задоволення у повному обсязі.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 5, 7, 8, 10, 11, 13, 14, 15, 18, 42 45, 46, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 86, 91, 123, 129, 232, 233, 236, 237, 238, 240, 241, 242, 326, 327 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити.

2. Стягнути з Державного бюджету України на користь Державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Львів» імені Данила Галицького» (Аеропорт ЦА, м. Львів, 79000; код ЄДРПОУ 33073442) 4 347 881,23 грн основного боргу, 2 117 413,90 грн інфляційних нарахувань, 487 003,43 грн 3% річних та 104 284,48 грн витрт зі сплати судового збору.

3. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

4. Згідно з приписами ч.1 ст.241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

5. Відповідно до положень ч.1 ст.256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Північно-західного апеляційного господарського суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

6. Примірник повного судового рішення надіслати до Електронних кабінетів ЄСІТС.

Повне рішення складено 28 жовтня 2024 р.

Суддя Яремчук Ю.О.

віддрук. прим.:1 - до справи