Постанова

від 15.01.2025 по справі 360/509/24

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 січня 2025 року справа №360/509/24

м. Дніпро

Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Казначеєва Е.Г., суддів Гайдара А.В., Геращенка І.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції України в Луганській області на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 18 липня 2024 року у справі № 360/509/24 (головуючий І інстанції О.М. Качанок) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції України в Луганській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Луганського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Національної поліції України в Луганській області (далі відповідач, ГУНП), в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Луганській області відносно ОСОБА_1 стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні, а саме не нарахування та невиплати компенсації за невикористану відпустку;

- зобов`язати Головне управління Національної поліції в Луганській області виплатити ОСОБА_1 його середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку (нарахування та виплати компенсації невикористаної відпустки), але не більш як за шість місяців, за період з 25 вересня 2023 року по 20 квітня 2024 року, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.

Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 18 липня 2024 року адміністративний позов задоволено частково, а саме суд:

Стягнув з Головного управління Національної поліції в Луганській області на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03 жовтня 2023 року до 19 квітня 2024 року в сумі 177515,49 гривень (сто сімдесят сім тисяч п`ятсот п`ятнадцять гривень 49 коп.) з відрахуванням установлених законом податків та інших обов`язкових платежів.

В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Стягнув за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Національної поліції в Луганській області на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у сумі 484,48 грн (чотириста вісімдесят чотири гривні 48 коп.).

Відповідач, не погоджуючись з рішенням суду, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволені позову у повному обсязі.

На обґрунтування скарги зазначає, що 20.04.2024 на виконання рішення Луганського окружного адміністративного суду по справі № 360/1374/23 на рахунок позивача відповідачем була нарахована сума компенсації при звільненні за дні невикористані дні відпусток за 2022 рік у розмірі 40 130,88 грн.

Відповідно до частини першої ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно ч.2 ст. 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до п.1 ст. 46 Конвенції, Високі Договірні Сторони зобов`язуються виконувати остаточне рішення Суду в будь яких справах у яких вони є стороною.

Зокрема, рішенням Європейського суду з прав людини у справі "Меньшакова проти України" від 08.04.2010 року передбачено, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень, статті 116, 117 КЗпП України більше не застосовуються, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.

Аналогічних правових висновків Верховний Суд дійшов, зокрема, у справі №810/1543/17 постанова від 27.06.2018 у справі № 0940/1532/18 постанова від 18.11.2019.

З урахуванням висновків Європейського суду скаржник зазначає про відсутність підстав для застосування до спірних правовідношень ст. 116 та ст.117 КЗпП України, а тому рішення суду першої інстанції вважає необґрунтованими.

Щодо рішення суду в частині зобов`язання виплатити на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 177515,49 грн., скаржник зазначає, що суд обґрунтовував рішення тим, що в частині першій статті 117 КЗпП України (на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Відповідно, середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку у період з 03.10.2023 до 19.04.2024, але не більше як за шість місяців (тобто фактично за період з 03.10.2023 по 02.04.2024), складає 177515,49 грн (середньоденне грошове забезпечення 970,03 грн х 183 календарних дні).

З урахуванням вказаного, суд не вбачає підстав для зменшення суми відшкодування за затримку розрахунку при звільненні за період з 03.10.2023 до 19.04.2024 (але не більше як за шість місяців).

Проте, підхід до розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні наведений у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30.11.2020 року у справі №480/3105/19.

Верховний Суд у зазначеній постанові дійшов до висновку проте, що якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

У цій справі наявні підстави для зменшення розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Так скаржник посилається на те, що у цій справі визначається відсоткове співвідношення загальної суми виплат, що підлягала виплаті, та суми, що не була виплачена в день звільнення, тобто виплату якої затримано. Відсоткове співвідношення невиплаченої суми буде становити: 40130,34/ 476462,16 х 100 % = 8,42 %. Отже, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку, з урахуванням істотності частки 8,42 %, становить: 14 946,80 грн (177515,49 грн х 8,42 %).

Виходячи із принципів розумності, справедливості та пропорційності можливий розмір виплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні із застосуванням принципу співмірності складає 14 946,80 грн

Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне.

ОСОБА_1 є учасником бойових дій, проходив службу в підрозділах Національної поліції України з 07.11.2015.

Відповідно до витягу з наказу Головного управління Національної поліції в Луганській області від 25.09.2023 № 233 о/с По особовому складу, ОСОБА_1 звільнено зі служби в поліції за ст. 77 ч. 1 п. 2 (через хворобу), з 02.10.2023, з вислугою років на день звільнення у календарному обчисленні: 26 років 00 місяців 11 днів, у пільговому обчисленні (з урахуванням календарної вислуги): 40 років 11 місяців 04 дні, з виплатою одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби в поліції та стаж служби в поліції для її виплати складає: 26 років, з виплатою компенсації за невикористану у році звільнення відпустку у кількості 34 доби, встановивши відсоток премії за жовтень 2023 року 190,865%.

Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 27.11.2023 у справі № 360/1374/23, залишеним без змін постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 07.03.2024, позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Луганській області про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії задоволено, а саме судом:

Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Луганській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 при звільненні грошової компенсації за невикористані у 2022 році частину щорічних відпусток (основних та додаткових) та додаткової відпустки, як учаснику бойових дій.

Зобов`язано Головне управління Національної поліції в Луганській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані у 2022 році 13 діб щорічної оплачуваної основної відпустки, 15 діб щорічної додаткової оплачуваної відпустки, 14 днів додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення на день звільнення.

Згідно з платіжною інструкцією від 15.04.2024 № 853, 20.04.2024 на рахунок ОСОБА_1 перераховано кошти з призначенням платежу 1007020; 2800; перераховується грошова компенсація за невикористану відпустку на к/р ОСОБА_2 , згідно рішення Луганського окружного адміністративного суду від 27.11.2023р. по справі № 360/1374/23. у сумі 40130,34 грн.

Відповідно до довідки АТ Ощадбанк, на картковий рахунок ОСОБА_1 20.04.2024 зараховано 40130,34 грн, коментар до платежу: ZARAKHUVANNIA BEZGHOTIVKOVYKH KOSHTIV 1566179920413#1007020\$2800\$ПЕРЕРАХОВУЄТЬСЯ ГРОШОВА КОМПЕНСАЦІЯ ЗА НЕВИКОРИСТАНУ ВІДПУСТКУ НА К/Р ЧЕРНІКОВУ A.B., ЗГІДНО РІШЕННЯ ЛУГАНСЬКОГО ОКРУЖНОГО АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДУ ВІД 27.11.2023Р. ПО СПРАВІ №360/1374/23..

Згідно з довідкою про доходи від 23.05.2024 № 274/111/22/2024 середньоденне грошове забезпечення позивача за останні два місяці, що передували звільненню (серпень - вересень 2023 року) складає 970,03 грн.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та фактам, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Приписами частини 1 та 2 статті 92 Закону України «Про Національну поліцію» від 02 липня 2015 року № 580-VIII (далі Закон № 580) встановлено, що поліцейським надаються щорічні чергові оплачувані відпустки в порядку та тривалістю, визначених цим Законом.

Поліцейському надаються також додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.

Отже, Законом визначено право поліцейських на отримання також додаткових відпусток, зокрема соціальних відпусток та інших видів визначених законодавством про відпустки.

Відповідно до частин 1, 2 статті 94 Закону № 580, поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання.

Верховний Суд у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного судуу постанові від 19.01.2021 у справі №160/10875/19 зазначив таке.

Право працюючої особи на відпочинок у формі відпустки закріпленоКонституцією України. Особу не може бути позбавлено такого права. Види відпусток, які можуть надаватися поліцейським, визначені устатті 92 Закону №580-VIII. Її аналіз дозволяє зробити висновок, що поліцейським можуть бути надані такі відпустки: щорічні чергові оплачувані відпустки, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.

Правило про надання відпустки до кінця календарного року не є виключним, про що свідчать положення частин восьмої, одинадцятоїстатті 93 Закону №580-VIII, а саме: до яких поліцейським, які захворіли під час чергової відпустки, після одужання відпустка продовжується на кількість невикористаних днів. Відкликання поліцейського з чергової відпустки, як правило, забороняється. У разі крайньої необхідності відкликання з чергової відпустки може бути дозволено керівнику територіального органу поліції. За бажанням поліцейського невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.

Проаналізувавши наведені норми законодавства, суд дійшов висновку, щозакономне виключаються випадки, коли поліцейським відпустка не буде використана протягом календарного року. Не передбачено позбавлення поліцейського права на відпустку, яке він уже отримав в попередньому календарному році. Водночас надано право працівнику використати право на відпустку за попередній рік одночасно з черговою відпусткою наступного року.

Отже, у наступному календарному році, у тому числі і за умови, що він є роком звільнення, поліцейський має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), що не були використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з поліцейським, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд й щодо грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової соціальної відпустки як учаснику бойових дій, що знайшло своє відображення у постановах від 14.04.2021 у справі №620/1487/20, від 29.04.2021 у справі №200/602/20-а.

Так, Верховний Суд указав, що у випадку звільнення поліцейського - учасника бойових дій, йому виплачується компенсація за всі невикористані ним дні відпустки, у тому числіза невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону України «Про відпустки»тастаттею 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Положення Закону № 3551-ХІІ не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки.

Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду, що позивач має право на отримання грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку як учасник бойових дій, у наступному календарному році, у тому числі і за умови, що він є роком звільнення з поліції.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 07 травня 2020 року у справі №360/4127/19, від 26 травня 2021 року справа № 360/1362/20, від 11 листопада 2021 року справа №360/1874/20.

При наявності розбіжностей загальних і спеціальних (виняткових) норм, необхідно керуватися принципом Lex specialis (лат. - спеціальний закон, спеціальна норма), відповідно до якого при розбіжності загального і спеціального закону діє спеціальний закон, а також принципом Lex specialis derogat generali, суть якого зводиться до того, що спеціальний закон скасовує дію (для даної справи) загального закону; спеціальна норма має перевагу над загальною.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 120/1196/19-а.

Суд зауважує, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Непоширення норм КЗпП України на осіб рядового та начальницького складу служби цивільного захисту (військовослужбовців) стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати компенсації за невикористану відпустку) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм ст.117 КЗпП України як такої, що є загальною та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення.

Така позиція суду відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 01.03.2018 року у справі № 806/1899/17, від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16, від 26 травня 2020 року у справі № 820/1267/16, та, в силу приписів ч. 5 ст. 242 КАС України, враховується судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Відповідно до ч. 1 ст. 47 Кодексу законів про працю України (у редакції, чинній на час звільнення позивача) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, провести з ним розрахунок у строки, зазначені устатті 116цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Положення ст.116, 117 КЗпП України, входять до гл. VII КЗпП України - оплата праці.

Таким чином, приписи ст.116, 117 КЗпП України поширюються та встановлюють обов`язок для роботодавця виплатити компенсацію у разі допущення з їх вини затримки у здійсненні виплат, що пов`язані саме з оплатою праці.

Так, за приписами законодавства, особа, звільнена зі служби, має бути повністю забезпечена грошовим забезпеченням.

Строки проведення розрахунку при звільненні та відповідальність за недотримання таких строків визначені ст. 116 та 117 КЗпП України.

Вказаними нормами визначено обов`язок роботодавця провести розрахунок із працівником саме в день його звільнення; при цьому, у разі наявності вини власника або уповноваженого ним органу щодо невиплати працівникові належних йому сум при звільненні в такому разі при відсутності спору щодо розміру таких сум підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-ІХ текст статті 117 Кодексу законів про працю України викладено в такій редакції:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.».

Вказана редакція статті 117 Кодексу законів про працю України набрала законної сили з 19.07.2022.

Отже, відповідно до статті 117 КЗпП України у чинній її редакції час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.

Проаналізувавши положення статті 117 КЗпП України та висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові у справі №810/451/17 можна виокремити наступні умови, за дотримання яких на правовідносини розповсюджується дія частини 2 статті 117 КЗпП України, а саме: 1) наявність спору з роботодавцем (власником, уповноваженим ним органом) про суми, належні працівнику при звільненні; 2) вина [того ж] роботодавця (власника, уповноваженого ним органу) у несвоєчасній виплаті належних працівникові сум при звільненні;

Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 року (справа № 21-1765а15) дійшов висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначеністаттею 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

За правовою позицією Верховного Суду України, що викладена в справі № 6-144ц13, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Такий висновок також узгоджується з правовою позицією, викладеною упостанові Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року у справі № 825/598/17, від 29.07.2020 року у справі № 1.380.2019.003696, від 15 лютого 2021 року у справі № 580/2499/19, від28 січня 2021 року у справі № 580/2427/19

Необґрунтованими у цьому аспекті є посилання відповідача на те, що стаття 117 Кодексу законів про працю України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати, оскільки, Велика Палата Верховного Суду у постановах від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 та від 13.05.2020 у справі № 810/451/17 дійшла висновку про відсутність підстав вважати, що Європейський суд з прав людини (зокрема рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України») надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 Кодексу законів про працю України всупереч практиці Верховного Суду України. Рішення Європейського суду з прав людини не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15.09.2015 у справі № 21-1765а15, відповідно до якого положення статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України поширюються на правовідносини, які виникли у зв`язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування/компенсації.

Так, з матеріалів справи встановлено, що відповідачем при звільненні позивача, останньому не виплачені всі належні суми, адже при розрахунку таких сум відповідачем не були виплачені всі суми належних позивачу виплат.

Отже, відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо не нарахування та не виплати позивачеві середнього заробітку за період затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні.

Підсумовуючи викладене колегія суддів зазначає, що у правовідносинах, що розглядаються у межах цієї справи, вбачається вина роботодавця у несвоєчасному розрахунку із працівником та спір [із роботодавцем] про належні позивачу суми, які мали бути виплачені у день звільнення.

Посилання відповідача, щодо відсутності його вини судом не приймаються, оскільки не доведено належними доказами вплив обставин на яких ґрунтуються доводи скаржника на несвоєчасну виплату належних позивачеві сум.

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що оскільки у день звільнення позивача, відповідачем повна виплата належних позивачу сум не була проведена, слід зобов`язати виплатити на його користь середній заробіток за весь час затримки розрахунку.

Отже, висновки суду першої інстанції щодо наявності підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, є вірними.

Щодо визначення суми середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні та зменшення її розміру, суд зазначає наступне.

Строк затримки по виплаті належних позивачеві сум слід рахувати з наступного дня після не проведення зазначених виплат до дати виплати йому належні суми, що є днем фактичного розрахунку.

Таким чином, спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі охоплюється періодом з 03 жовтня 2023 року до 19 квітня 2024 року, а тому підлягають застосуванню норми після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-ІХ (19.07.2022). Оскілки, вказаний період регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

Аналогічний висновок висловлено у постановах Верховного Суду від 28.06.2023 у справі № 560/11489/22, від 29.01.2024 у справі № 560/9586/22, від 22.02.2024 у справі № 560/831/23, від 29.02.2024 у справі № 460/42448/22, від 10 квітня 2024 року справа № 360/380/23, від 18 квітня 2024 року справа № 380/4205/23, від 23 травня 2024 року справа № 560/11616/23.

Верховний Суд у постанові від 06 грудня 2024 року справа № 440/6856/22 дійшов до висновку, що період до 19.07.2022 регулюється редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців. Період з 19.07.2022 регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

Верховний Суд зазначив, що із прийняттям Закону № 2352-IX законодавець обмежив строк, за який роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові середній заробіток шістьма місяцями, чим фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, недобросовісності.

Також Верховний Суд зазначив, що з прийняттям указаного закону усунуто і такий чинник, який зумовлював можливість недобросовісної поведінки працівника, як необмеженість строку звернення до суду з позовом про стягнення невиплаченого заробітку, а саме шляхом внесення змін до статті 233 Кодексу законів про працю України, якою строк звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, обмежено трьома місяцями. У зв`язку з обмеженням законодавцем строку звернення до суду у таких спорах та можливістю отримання середнього заробітку шістьма місяцями, судова палата вважає, що застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц, на правовідносини, які регулюються статтею 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону № 2352-IX, не є можливим.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 20 листопада 2024 року справа № 489/5136/23 вважав за необхідне відступити від висновку щодо застосування статті 117 КЗпП у редакції Закону № 2352-ІХ, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду по справі № 120/10686/22, та зробити висновок про те, що: «з 19 липня 2022 року стаття 117 КЗпП у редакції Закону №2352-ІХ передбачає, щосередній заробіток стягуєтьсяза весь час затримки по день фактичного розрахунку,але не більш як за шість місяців. Інші обмеження (крім шести місяців)середнього заробітку з 19 липня 2022 року законодавцем не передбачені».

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України Про оплату праці за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

Абзац 3 пункту 2 Порядку №100 визначає, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Як вбачається з матеріалів справи, середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку у період з 03 жовтня 2023 року до 19 квітня 2024 року, але не більше як за шість місяців (тобто фактично за період з 03 жовтня 2023 року по 02 квітня 2024 року), складає 177515,49 грн (середньоденне грошове забезпечення 970,03 грн х 183 календарних дні).

З огляду на норми діючого законодавства та висновки Верховного Суду, суд першої інстанції дійшов до вірного висновку в частині визначення суми середнього заробітку.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 30.04.2013 у справі «Тимошенко проти України» (заява № 49872/11) вказав на необхідності дотримання принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту «законності», передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).

Доводи апеляційної скарги спростовуються встановленими судом обставинами, наявними в матеріалах справи доказами та нормами права, зазначеними в мотивувальній частині оскаржуваного рішення суду, які регламентують спірні правовідносини.

Статтею 316 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, у зв`язку з чим підстави для скасування або зміни рішення суду першої інстанції відсутні, тому, при таких обставинах, апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін

Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції України в Луганській області - залишити без задоволення.

Рішення Луганського окружного адміністративного суду від 18 липня 2024 року у справі № 360/509/24 - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та не підлягає касаційному оскарженню до Верховного Суду, крім випадків, встановлених п.2 ч.5ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повне судове рішення складено 15 січня 2025 року.

Суддя-доповідач Е.Г. Казначеєв

Судді А.В. Гайдар

І.В. Геращенко