Постанова

від 16.01.2025 по справі 713/3102/24

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 січня 2025 року м. Чернівці Справа № 713/3102/24

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Лисака І.Н.,

суддів: Кулянди М.І., Перепелюк І.Б.,

секретар: Бугай В.М.,

позивач: ОСОБА_1 ,

відповідач: ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Орган опіки та піклування Вашківецької міської ради,

при розгляді справи за апеляційною скаргою ОСОБА_1 назаочне рішенняВижницького районногосуду Чернівецькоїобласті від05листопада 2024року, ухваленого під головуванням судді Кибича І.А., дата виготовлення повного тексту рішення не зазначена, -

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту самостійного утримання дітей.

В обґрунтування позову покликався на те, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано 26.10.2010 року, від вказаного шлюбу у них ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася донька ОСОБА_3 , а вже після його розірвання ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син ОСОБА_4 .

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 06.10.2022 року у справі №713/1004/22 визначено місце проживання дітей ОСОБА_5 та ОСОБА_6 з батьком ОСОБА_1 за місцем його проживання та реєстрації.

Вказував, що діти проживають з ним, а встановлення факту самостійного виховання та повного фінансового утримання дітей необхідно йому для юридичної фіксації факту знаходження дітей на його утриманні з метою оформлення документів для отримання соціальної допомоги на дітей, які виховуються одним із батьків, а також звернення до державних, медичних та освітніх установ від імені та в інтересах дітей без участі матері.

Заочним рішенням Вижницького районного суду Чернівецької області від 05 листопада 2024 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Провадження №22-ц/822/69/25

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку, просить рішення скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог.

Вважає оскаржуване рішення суду незаконним, необґрунтованим, таким, що ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права та з невідповідністю висновків суду обставинам справи.

Наводить обставини, викладені в позовній заяві, не погоджується з висновком суду з приводу відмови в позові з підстав відсутності позбавлення батьківських прав відповідачки, оскільки позбавлення прав матері щодо її дітей є винятковим заходом.

Стверджує, що судом також не взято до уваги пояснення органу опіки та піклування з приводу дійсного виховання та утримання дітей саме позивачем.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив, що згідно з частиною третьою статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення учасників справи, які з`явилися в судове засідання суду апеляційної інстанції, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів до наступних висновків.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

На підставі ст.12 ЦПК України цивільне судочинствоздійснюється назасадах змагальностісторін. Учасникисправи маютьрівні праващодо здійсненнявсіх процесуальнихправ таобов`язків,передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1)керує ходомсудового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

В силу ст.13 ЦПК України суд розглядаєсправи неінакше якза зверненнямособи,поданим відповіднодо цьогоКодексу,в межахзаявлених неювимог іна підставідоказів,поданих учасникамисправи абовитребуваних судому передбаченихцим Кодексомвипадках. Збираннядоказів уцивільних справахне єобов`язком суду,крім випадків,встановлених цимКодексом.Суд маєправо збиратидокази,що стосуютьсяпредмета спору,з власноїініціативи лишеу випадках,коли ценеобхідно длязахисту малолітніхчи неповнолітніхосіб абоосіб,які визнанісудом недієздатнимичи дієздатністьяких обмежена,а такожв іншихвипадках,передбачених цимКодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Вирішуючи спір та відмовляючи в задоволенні вимоги позивача суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано доказів, що ОСОБА_7 позбавлена батьківських прав або що вона не здатна виконувати батьківські обов`язки в силу об`єктивних обставин, а також доказів того, що позивач звертався до уповноважених органів та йому було відмовлено у призначенні будь-якої соціальної допомоги як батьку, що самостійно утримує неповнолітніх дітей, а тому відсутні підстави для задоволення такого позову.

З наведеним висновком колегія суддів погоджується, виходячи з наступного.

Обставини справи щодо перебування сторін у шлюбі, розірвання такого, народження ІНФОРМАЦІЯ_1 у шлюбі доньки Таїсії, народження ІНФОРМАЦІЯ_2 після розірвання шлюбу сина ОСОБА_8 , визначення місця проживання дітей з батьком на підставі постанови Чернівецького апеляційного суду від 06.10.2022 року у справі №713/100/22 сторонами визнається та не спростовується (а.с.9-21).

З довідки про склад сім`ї, виданої ЦНАП Вашківецької міської ради №737 від 20.05.2024 року, вбачається, що ОСОБА_1 проживає разом із донькою, сином та матір`ю ОСОБА_9 , що також підтверджується актом обстеження матеріально-побутових умов №175 від 20.05.2024 року, згідно якого умови проживання дітей задовільні (а.с.22-23).

Згідно характеристики виконавчого комітету Вашківецької міської ради №87 від 20.05.2024 року, ОСОБА_1 є приватним підприємцем, приймає активну участь у громадському житті міста, по місцю проживання характеризується позитивно (а.с.24).

Згідно характеристик на дітей, ОСОБА_5 навчається у Вашковецькому медичному фаховому коледжі, а ОСОБА_6 навчається в 1 класі Вашковецького ЗЗСО І-ІІІ ступенів ім. І.Бажанського (а.с.26-27).

З письмових пояснень Вашківецької міської ради вбачається, що ОСОБА_1 дійсно самостійно утримує двох неповнолітніх дітей (а.с.37).

Відповідно до ч.3 ст.51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.3 Конвенції про права дитини, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 р., в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

У відповідності до вимог ст.18 Конвенції про права дитини, батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Конвенція про права дитини в п.3 ст.9 закріпила принцип, за яким держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Відносини по вихованню дітей регулюються нормами СК України на засадах добровільності.

Так, згідно із ч.ч.2, 3 ст.54 СК України усі найважливіші питання життя сім`ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Дружина, чоловік мають право противитися усуненню їх від вирішення питань життя сім`ї. Вважається, що дії одного з подружжя стосовно життя сім`ї вчинені за згодою другого з подружжя.

Відповідно до ст.141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого ч.5 ст.157 СК України.

Відповідно до ст.151 СК України батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Батьки мають право залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.

За приписами ч.1 ст.152 СК України право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Спір щодо участі у вихованні дитини тим з батьків, який проживає окремо від неї, відповідно до ст.158 СК України вирішується органом опіки та піклування за заявою матері, батька дитини. Тоді орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї. Рішення про це орган опіки та піклування постановляє на підставі вивчення умов життя батьків, їхнього ставлення до дитини, інших обставин, що мають істотне значення. Це рішення органу опіки та піклування є обов`язковим до виконання.

І лише у тому випадку, коли той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, другий із батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод. Тоді суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування, що встановлено у ст.159 СК України.

Відповідно до ч.1 ст.157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті, в якій зазначено, що той із батьків, з яким за рішенням суду визначено або висновком органів опіки та піклування підтверджено місце проживання дитини, крім того з батьків, до якого застосовуються заходи примусового виконання рішення про встановлення побачення з дитиною та про усунення перешкод у побаченні з дитиною, самостійно вирішує питання тимчасового виїзду за межі України на строк, що не перевищує одного місяця.

Згідно із ч.1 ст.164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.

Встановлення факту самостійного виховання неповнолітніх дітей можливе в ході вирішення питання про позбавлення одного з батьків батьківських прав та встановлення обставин невиконання одним з батьків батьківських обов`язків.

Згідно із ч.1 ст.319 ЦПК України у рішенні суду повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт.

Судом першої інстанції не встановлено факту порушення особистих прав заявника, які б підлягали захисту у судовому порядку в обраний ним спосіб, та необхідність, дійсну мету встановлення (підтвердження) судом фактів, про які просив заявник.

Верховний Суд України у листі від 1 січня 2012 року «Судова практика розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення» звертав увагу судів, що чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян4 для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення, оскільки один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та для іншої мети - ні.

Встановлення фактів спільного проживання батька з дитиною, виховання дитини батьком та утримання батьком дитини не породжує ті юридичні наслідки, про які зазначено у заяві, та від встановлення судом таких фактів не залежить виникнення, зміна особистих прав заявника як батька, про які він зазначив у заяві.

ОСОБА_1 не довів, що матір не здійснює батьківських прав та не виконує обов`язків щодо своїх неповнолітніх дітей, а посилання позивача на необхідність встановлення факту самостійного утримання дітей для отримання різного виду соціальний пільг, є загальним твердження, ним не доведено та не надано доказів щодо відмови в наданні певних пільг та інших соціальних гарантій, що, в свою чергу, порушувало б права батька дітей та свідчило про доцільність встановлення такого факту.

Крім того, апеляційний суд звертає увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі Конвенція) встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Одними із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За змістом статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Аналіз указаних норм права дає підстави для висновку, що право на звернення до суду гарантується чинним законодавством і може бути реалізоване, зокрема, коли особа вважає, що її право порушується, не визнається або оспорюється. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси цієї особи, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у справі Chahal v. the United Kingdom (заява №22414/93, пункт 145, рішення від 15 листопада 1996 року) вказав, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань (див. рішення у справі Vilvarajah and Others v. the United Kingdom; заяви №№13163/87, 13164/87, 13165/87, 13447/87, 13448/87 52854/99, пункт 122, від 30 жовтня 1991 року).

Також ЄСПЛ неодноразово зазначав (справа Afanasyev v. Ukraine, заява №38722/02, пункт 75, рішення від 5 квітня 2005 року), що стаття 13 Конвенції гарантує доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча держави-учасники мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (див. рішення у справі Aydin v. Turkey від 25 вересня 1997 року п. 103 та рішення у справі Kaya v. Turkey від 19 лютого 1998 року, пункт 106).

Отже, застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду. Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію.

У справах позовного провадження встановлення факту самостійного виховання дітей, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов`язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов`язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК).

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною 1 статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним з батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

З огляду на викладене апеляційний суд констатує: у справі, що переглядається вимога про встановлення факту самостійного виховання дітей без заявлення інших позовних вимог, у зв`язку з чим цей факт встановлюється, не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав позивача, а є лише підставою для вирішення інших позовних вимог, іншої справи.

Обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19, від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19, від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18.

Інші доводи апеляційної скарги були предметом розгляду в суді першої інстанції, також не спростовують зазначених висновків.

Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, дотримуючись принципу змагальності, на підставі наданих сторонами доказів, та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення.

Порушення судом першої інстанції норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування судового рішення або призвели до неправильного вирішення справи, апеляційним судом не встановлено. Отже, підстав для скасування рішення суду в межах доводів апеляційної скарги не встановлено.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі наведеного та керуючись ст.ст.141, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Заочне рішенняВижницького районногосуду Чернівецькоїобласті від05листопада 2024року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Головуючий І.Н. Лисак

Судді: М.І. Кулянда

І.Б. Перепелюк