Постанова

від 15.01.2025 по справі 916/4662/24

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 січня 2025 рокум. ОдесаСправа № 916/4662/24Південно-західного апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Аленіна О.Ю.

суддів: Богатиря К.В., Принцевської Н.М.

секретар судового засідання: Герасименко Ю.С.

За участю представників учасників справи:

від ПП «Локо» - адвокат Кузнецов Ілля Сергійович

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Приватного підприємства «Локо»

на ухвалу Господарського суду Одеської області від 21.10.2024 (складено та підписано 21.10.2024, суддя Мостепаненко Ю.І.)

у справі №916/4662/24

за позовом Приватного підприємства «Локо»

до Компанії Tangshan Jinghin Technology Co. Ltd/ Tangshan Jinghin Science and Technology Co. Ltd (english name)

про стягнення 20 698,10 доларів США

Встановив

Приватне підприємство «Локо» звернулось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Компанії Tangshan Jinghin Technology Co. Ltd/ Tangshan Jinghin Science and Technology Co. Ltd (english name) (Китай) про стягнення 20 698,10 доларів США.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов договору продажу № 2 від 11.01.2022 щодо поставки передбаченого договором товару в обумовлені строки, у зв`язку з чим позивачем пред`явлено вимогу про повернення перерахованої ним на виконання договору попередньої оплати в сумі 20 698,10 доларів США.

Оскаржуваною ухвалою Господарського суду Одеської області від 21.10.2024 по цій справі відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом Приватного підприємства «Локо» до Компанії Tangshan Jinghin Technology Co. Ltd/ Tangshan Jinghin Science and Technology Co. Ltd (english name) (Китай) про стягнення 20 698,10 доларів США.

В мотивах оскаржуваної ухвали суд першої інстанції дійшов висновку, що даний спір не підлягає вирішенню у господарських судах України, оскільки сторони у договорі погодили, що всі суперечки і розбіжності за даним договором, у разі недосягнення згоди, підлягають вирішенню в Європейському суді, що свідчить про визначення сторонами підсудності спорів, що виникають або пов`язані з даним договором.

Також місцевим господарським судом відхилено доводи позивача про те, що виконання договору мало відбуватись на території України в місті Одеса, тому даний спір підлягає вирішенню господарським судом Одеської області, оскільки предметом спору у цій справі є повернення попередньої оплати за договором.

Не погодившись із даною ухвалою до Південно-західного апеляційного господарського суду звернувся позивач з апеляційною скаргою в якій просить оскаржувану ухвалу скасувати, як таку, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції Господарського суду Одеської області.

Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що оскаржувана ухвала постановлена з порушенням норм процесуального права, а тому підлягає скасуванню, виходячи з наступного.

Так, за твердженням апелянта:

- наявну у договорі продажу умову про розгляд справи у Європейському суді неможливо виконати;

- правильним переклад п.9.2 договору є дещо іншим, ніж це вказано в українській версії договору, і в ньому при перекладі з англійської мови говориться, що якщо сторони не дійдуть згоди, всі розбіжності щодо договору будуть підпорядковані європейському праву, а не суду;

- вказана в українській версії п.9.2 договору назва «Європейський суд» є назвою неіснуючого суб`єкта, натомість, існує суд з назвою «Європейський суд з прав людини», що англійською мовою має назву відмінну від тієї, що вказана в англійській версії п.9.2 договору. До того ж, такі спори не є юрисдикцією Європейського суду з прав людини;

- в договорі сторонами також не визначено країну судочинства;

- по своєму змісту в українській версії п.9.2 договору угоду про вирішення розбіжностей в Європейському суді слід вважати недійсною (нікчемною), адже англійська версія взагалі не визначає ніякий суд і країну судочинства. Тобто, між сторонами взагалі не визначена ніяка арбітражна угода чи угода про передачу спору до суду іноземної держави;

- в українській версії п.9.2 договору є відсилання до неіснуючої судової установи, відсутні вказівки на місце проведення судочинства чи будь-яких інших положень, які б дозволяли встановити дійсні наміри сторін щодо обрання певної судової установи;

- суд першої інстанції не врахував правові висновки Верховного суду, з урахуванням яких слід було б визнати відсилання на Європейський суд у п.9.2 договору таким, що не може бути виконано, і тому спір підлягав розгляду в Господарському суді Одеської області, до якого і звернувся позивач;

- відмова у відкритті провадження у цій справі є фактично позбавленням позивача права на розгляд його справи у господарському суді;

- суду першої інстанції слід було б відкрити провадження у цій справі, і лише за умови надходження заперечень від відповідача щодо розгляду справи в порядку господарського судочинства в Господарському суді Одеської області вирішити питання щодо залишення позов без розгляду;

- місцевий господарський суд безпідставно не врахував, що поставка товару постачальником-нерезидентом повинна була бути виконана в Україні у м.Одесі, тобто, місце виконання договору в частині поставки є Україна. До того ж, виконання зобов`язання з повернення передоплати також є Україна, бо місцезнаходженням підприємства позивача є Україна.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 28.11.2024 відкрито апеляційне провадження по цій справі та призначено її до розгляду на 15.01.2025.

Під час судового засідання від 15.01.2025 представник апелянта підтримав доводи та вимоги за апеляційною скаргою та наполягав на її задоволенні.

Представник відповідача у судове засідання не з`явився, про причини неможливості прибуття до суду не повідомив, хоча був належним чином сповіщений про час, дату та місце розгляду справи.

З огляду на таке, а також враховуючи те, що явка відповідача у судове засідання не визнавалась обов`язковою, колегія суддів вирішила за можливе розглянути справу за його відсутності.

Відповідно до ст. 240 ГПК України у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет їх юридичної оцінки господарським судом Одеської області та проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як вбачається з наявних матеріалів справи, Приватне підприємство «Локо» звернулось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Компанії Tangshan Jinghin Technology Co. Ltd/ Tangshan Jinghin Science and Technology Co. Ltd (english name) (Китай) про стягнення 20 698,10 доларів США.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов договору продажу № 2 від 11.01.2022.

Так, за твердженням позивача, він виконав свої зобов`язання по оплаті згідно з умовами договору в сумі попередньої оплати, а саме 20 698,10 доларів США. Натомість, відповідач взяті на себе зобов`язання не виконав в повному обсязі, а саме не направив позивачу повідомлення про готовність товару до відправки до порту навантаження у визначений в проформі-інвойсі та передбачений договором термін до 25.01.2022, не надав підтвердження про відвантаження товару (коносамент), не передав товар у погоджений договором строк, акту про приймання-передачу товару не підписано, факту поставки не відбулось, відповідач не повертає передоплату, що зумовило звернутись до суду із цим позовом.

Приймаючи оскаржуване рішення місцевий господарський суд дійшов висновку, що спір між позивачем та відповідачем не підлягає вирішенню у господарських судах України, оскільки сторони у договорі погодили, що всі суперечки і розбіжності за даним договором, у разі недосягнення згоди, підлягають вирішенню в Європейському суді, а предмет цього спору не пов`язаний з місцем його виконання.

Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду з цього приводу зазначає таке.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи підприємці.

Як вже було вказано вище, даний спір виник у зв`язку із неналежним, як вважає позивач, виконанням відповідачем умов укладеного між сторонами договору продажу № 2 від 11.01.2022.

При цьому, однієї зі сторін даного договору та відповідачем по справі є Компанія Tangshan Jinghin Technology Co. Ltd/ Tangshan Jinghin Science and Technology Co. Ltd (english name), тобто іноземна особа.

Так, статтею 366 ГПК України визначено, що підсудність справ за участю іноземних осіб визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. У випадках, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, підсудність справ за участю іноземних осіб може бути визначено за угодою сторін.

Міжнародна підсудність - це розмежування компетенції між судовими органами тієї чи іншої держави щодо розгляду і вирішення певних категорій справ з іноземним елементом. При вирішенні питання про міжнародну підсудність суд повинен встановити межі власної компетенції.

Відповідно до преамбули Закону України "Про міжнародне приватне право" цей Закон встановлює порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов`язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок.

Згідно з статтею статті 2 Закону України "Про міжнародне приватне право" цей Закон застосовується до питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом, зокрема підсудність судам України справ з іноземним елементом.

За статтею 41 Закону України "Про міжнародне приватне право" учасники приватноправових відносин з іноземним елементом можуть укласти угоду про вибір суду, якою визначити підсудність судам певної держави або одному чи декільком конкретним судам певної держави справ у спорах, що виникли або можуть виникнути між ними у зв`язку з такими правовими відносинами.

Угода про вибір суду укладається у письмовій формі незалежно від місця її укладення. Угода про вибір суду, якою обрано суд України, укладається у письмовій формі відповідно до закону України.

Відповідно до статті 23 ГПК України, у випадках, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, спір, який відноситься до юрисдикції господарського суду, може бути переданий за угодою сторін на вирішення суду іншої держави.

Так, за умовами укладеного між сторонами договору продажу №2 від 11.01.2022, передбачено, що всі суперечки і розбіжності за даним Договором будуть, по можливості, вирішуватися шляхом переговорів між сторонами (п.9.1). У разі недосягнення згоди, розбіжності по договору підлягають вирішенню в Європейському суді (п.9.2) (в оригіналі - European Law).

Втім, колегія суддів зазначає, що сторонами фактично визначеного неіснуючий у судовій систему суб`єкт, оскільки такого судового органу як Європейськй суд (в оригіналі - European Law) не існує ані в міжнародній судовій системі, ані в судові системі України.

Європейськй суд (в оригіналі - European Law) не належить до системи судоустрою, тоді як угодою про передачу спору на вирішення суду іншої держави сторони можуть визначити суд, що відноситься до системи судоустрою іншої держави.

Натомість, у Європейській судовій системі функціонує Європейський суд з прав людини (European Court of Human Rights), що не вказаний у п.9.2 укладеного між сторонами договору.

Крім того, даний спір не відноситься до юрисдикцією Європейського суду з прав людини, оскільки юрисдикція цього суду відповідно до Регламенту Європейського суду з прав людини Ради Європи від 01.11.2003 та статті 3 2 § 1 Європейської конвенції з прав людини (Конвенцію ратифіковано Законом № 475/97-ВР від 17.07.97) поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та Протоколів до неї. Зокрема, Європейський суд з прав людини розглядає заяви щодо порушень лише тих прав та свобод, що гарантовані Європейською конвенцією про захист прав людини, розгляд скарг на дії приватних осіб або держав, які не є учасницями Європейської конвенції про захист прав людини, не належить до компетенції Суду. Відповідно до ст. 35 § 1 Європейської конвенції з прав людини суд може брати справу до розгляду лише після того, як було вичерпано всі національні засоби правового захисту, згідно із загальновизнаними принципами міжнародного права, і впродовж чотирьох місяців від дати постановлення остаточного рішення на національному рівні.

Звернутися до Європейського суду з прав людини можна лише за таких умов: 1) є намір оскаржити поведінку держави, яка сама порушила право чи свободу або не забезпечила їх захисту; 2) йдеться про порушення права чи свободи, що гарантується Європейською конвенцією з прав людини; 3) вичерпано усі доступні ефективні національні засоби юридичного захисту, 4) не пропущено строк звернення до Європейського суду; 5) справа ще не розглядалася Європейським судом з тих самих підстав і не використовується інший міжнародний механізм захисту своїх прав.

Тобто, у Європейському суді з прав людини можна оскаржити лише поведінку (рішення, дії, бездіяльність) держави в особі її органів, установ, організацій, посадових осіб чи інших владних суб`єктів. Відповідачем у такому суді завжди є уряд держави, проти якої подається заява.

З огляду на таке, Європейський суд з прав людини, не є тим судом до юрисдикції якого належить вирішення спорів між приватними особами щодо виконання/невиконання умов договору, що унеможливлює останнім даного спору.

Будь-які інші умови укладеного між сторонами договору не містять будь-яких вказівок щодо місця проведення судочинства чи будь-яких інших положень, які б дозволяли встановити дійсні наміри сторін щодо обрання певної судової установи.

На переконання суду апеляційної інстанції, зазначені в договорі судового органу, яким фактично не є існує, унеможливлює звернення до такого сторони за договору, у разі наявності порушення його права за укладеним між сторонами договором.

Колегія суддів також звертає увагу на те, що гарантуючи право на звернення до господарського суду, законодавець одночасно визначає, що угода сторін про передачу спору на розгляд третейського суду (міжнародного комерційного арбітражу) допускається (ч. 6 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України).

При цьому, наслідки укладання сторонами такої угоди визначені у ч. 1 ст. 8 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж", п. 7 ч. 1 ст. 226 Господарського процесуального кодексу України та п. 5 ч. 1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору, залишити позов без розгляду і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. Стаття 8 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" застосовуються і в тих випадках, коли місце арбітражу знаходиться за кордоном (ст. 1 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж").

Згідно з п. 7 ч. 1 ст. 226 Господарського процесуального кодексу України суд залишає позов без розгляду, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, і від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

Укладання між сторонами угоди про передачу спору на вирішення до міжнародного комерційного арбітражу або третейського суду після відкриття провадження у справі, крім випадків, коли суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана, є підставою закриття провадження у справі (п. 5 ч. 1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України).

Водночас, якщо вже є рішення третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу, прийняте в межах його компетенції в Україні щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого документа на примусове виконання такого рішення; є рішення суду іноземної держави або міжнародного комерційного арбітражу, визнане в Україні в установленому законом порядку, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, - суддя відмовляє у відкритті провадження у справі (п. 4 та 5 ч. 1 ст. 175 Господарського процесуального кодексу України) або закриває провадження у справі, якщо суд встановить такі обставини після відкриття провадження у справі (п. 3 ч. 1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України).

Відтак, за змістом вищенаведених норм, наявність арбітражної угоди (застереження) сама по собі не виключає можливість розгляду судом спору, що підсудний судам України у випадках, передбачених законом.

Укладання угоди про передачу спору на вирішення до міжнародного комерційного арбітражу до відкриття провадження у справі може бути підставою для залишення позову без розгляду згідно з п. 7 ч. 1 ст. 226 Господарського процесуального кодексу України та ч. 1 ст. 8 Закону України Про міжнародний комерційний арбітраж, але лише за наявності таких умов: арбітражна угода укладена до відкриття провадження у справі; від відповідача надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді; такі заперечення висловлено не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору; суд не встановив, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

При цьому слід враховувати, що для забезпечення права відповідача на подання заперечень проти вирішення спору в господарському суді, відповідач має бути обізнаним про подання позову до суду та про відкриття провадження у справі.

З огляду на викладене, суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, не вправі відмовляти у відкритті провадження у справі з посиланням на те, що оскільки між сторонами у справі було укладено угоду про передачу спору на вирішення до міжнародного комерційного арбітражу, то позов не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, оскільки у такому випадку господарські суди попередніх інстанцій помилково ототожнюють арбітражну угоду з угодою про передачу спору на вирішення суду іншої держави.

Аналогічний висновків дійшла ОП КГС ВС у постанові від 16.06.2023 у справі №926/4889/22.

Слід також відзначити, що питання, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом (хоча б один учасник правовідносин є іноземцем, особою без громадянства або іноземною особою; об`єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який впливає на виникнення, зміну або припинення правовідносин, мав чи має місце на території іноземної держави), у тому числі й питання підсудності судам України справ з іноземним елементом, вирішуються згідно з Законом України "Про міжнародне приватне право".

Відповідно до ч. 1 ст. 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" суди розглядають будь-які справи з іноземним елементом, а саме: якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у ст. 77 цього Закону; якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача; у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України; якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце проживання в Україні; якщо у справі про відшкодування шкоди позивач - фізична особа має місце проживання в Україні або юридична особа - відповідач - місцезнаходження в Україні; якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був громадянином України або мав в Україні останнє місце проживання; дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України; якщо у справі про визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим особа мала останнє відоме місце проживання на території України; якщо справа окремого провадження стосується особистого статусу або дієздатності громадянина України; якщо справа проти громадянина України, який за кордоном діє як дипломатичний агент або з інших підстав має імунітет від місцевої юрисдикції, відповідно до міжнародного договору не може бути порушена за кордоном; якщо у справі про банкрутство боржник має місце основних інтересів або основної підприємницької діяльності на території України; в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України.

Наведені вище норми свідчать про те, що суди, отримавши позовну заяву з вимогою до юридичної особи - нерезидента, повинні перш за все визначити, чи підсудна справа за участю іноземної особи судам України на підставі норм Закону України "Про міжнародне приватне право" (зокрема ст. ст. 76, 77 цього Закону) та чинних міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, оскільки згідно з ст. 75 Закону України "Про міжнародне приватне право" підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі.

Натомість, місцевий господарський суд, відмовляючи у відкритті провадження у цій справі, зробив передчасний висновок щодо непідсудності даної сплати господарським судам України, оскільки судом не було враховано умови п.9.2 договору, яким визначено врегулювання спорів між сторонами фактично неіснуючим у судовій системі органом, що у свою чергу унеможливлює реалізацію позивачем свого права на звернення до суду, зокрема у випадку неналежного виконання відповідачем взятих на себе договірних зобов`язань.

Також місцевим господарським судом не досліджено належним чином питання підсудності справи на підставі ст. 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" та передчасно виснував, що у зв`язку із тим, що сторони в укладеному між ними договорі фактично передбачили вирішення спорів у Європейському суді, спір не підлягає вирішенню у господарських судах України.

З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів вважає, що місцевий господарський суд дійшов передчасних висновків щодо необхідності відмови у відкритті провадження у справі за позовом Приватного підприємства «Локо» до Компанії Tangshan Jinghin Technology Co. Ltd/ Tangshan Jinghin Science and Technology Co. Ltd (english name) (Китай) про стягнення 20 698,10 доларів США.

Згідно з статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.

По справі "Руїз Торіха проти Іспанії", ЄСПЛ вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

Згідно з ч.1 ст.277 ГПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, оскаржувана ухвала скасуванню із направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу задовольнити.

Ухвалу Господарського суду Одеської області від 21.10.2024 по справі №916/4662/24 - скасувати.

Справу №916/4662/24 направити до Господарського суду Одеської області для продовження розгляду.

Постанова, згідно з ст. 284 ГПК України, набуває законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного суду у випадках передбачених Господарським процесуальним кодексом України.

Повний текст постанови складено та підписано 16.01.2025.

Головуючий суддяАленін О.Ю.

СуддяБогатир К.В.

СуддяПринцевська Н.М.