Постанова

від 14.01.2025 по справі 902/924/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 січня 2025 року

м. Київ

cправа № 902/924/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Чумака Ю. Я. - головуючого, Дроботової Т. Б., Багай Н. О.,

секретар судового засідання - Лелюх Є. П.,

за участю представників:

позивача - Арустамян А. Е. (адвокат),

відповідача - Вініцької Б. А. (у порядку самопредставництва),

розглянув касаційну скаргу Релігійної громади Покрови Пресвятої Богородиці Української Православної Церкви

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 02.10.2024 (судді: Олексюк Г. Є. - головуючий, Гудак А. В., Мельник О. В.) у справі

за позовом Релігійної громади Покрови Пресвятої Богородиці Української Православної Церкви

до Вінницької міської ради

про визнання рішення недійсним.

Короткий зміст і підстави позовних вимог

1. У липні 2023 року Релігійна громада Покрови Пресвятої Богородиці Української Православної Церкви звернулася до Господарського суду Вінницької області із позовом до Вінницької міської ради про визнання протиправним та скасування рішення від 26.05.2023 № 1617 в частині припинення позивачу права постійного користування земельною ділянкою площею 0,3176 га, кадастровий номер 0510136300:01:065:0014, для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій, розташованою за адресою: м. Вінниця, вул. Сергія Зулинського, та в частині скасування пункту 1.3 додатку № 1 до рішення міської ради від 27.02.2009 № 2280.

2. Позовні вимоги мотивовано тим, що відповідач протиправно припинив право постійного користування земельною ділянкою, спірне рішення органу місцевого самоврядування є протиправним, прийнятим із порушенням процедури, перевищенням повноважень, за неналежних підстав та відсутності доведення факту порушення позивачем земельного законодавства. Право постійного користування земельною ділянкою, набуте позивачем у встановленому порядку, не втрачається та не підлягає обов`язковій заміні. При цьому релігійні організації можуть бути позбавлені законного права постійного використання земельними ділянками лише у спосіб, визначений статтями 141 - 143 Земельного кодексу України.

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

3. Рішенням Господарського суду Вінницької області від 31.10.2023 (суддя Матвійчук В. В.) позов задоволено: визнано протиправним та скасовано рішення Вінницької міської ради від 26.05.2023 № 1617 в частині припинення Релігійній громаді Покрови Пресвятої Богородиці Української Православної Церкви права постійного користування земельною ділянкою площею 0,3176 га, кадастровий номер 0510136300:01:065:0014, для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій, за адресою: м. Вінниця, вул. Сергія Зулинського, та в частині скасування пункту 1.3. додатку № 1 до рішення міської ради від 27.02.2009 № 2280.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що мотиви і обґрунтування оспорюваного рішення не можуть бути підставою для порушення передбаченої статті 143 Земельного кодексу України процедури примусового припинення прав позивача на спірну земельну ділянку, зокрема припинення прав землекористувача в судовому порядку шляхом звернення органу місцевого самоврядування до суду з відповідним позовом. Приймаючи оспорюване рішення, міська рада діяла всупереч положенням частини 2 статті 19 Конституції України, не в межах наданих повноважень, з порушенням вимог статті 143 Земельного кодексу України.

4. Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 02.10.2024 рішення Господарського суду Вінницької області від 31.10.2023 у справі № 902/924/23 скасовано, прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено.

Постанову мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції достовірно встановив той факт, що позивач у встановлений строк не вніс змін, передбачених Законом України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України від 23.04.1991 № 987-ХІІ "Про свободу совісті та релігійні організації", до своєї офіційної назви і не подав відповідні зміни до свого статуту (положення) на державну реєстрацію, отже, статут позивача втратив чинність у частині, яка визначає повну офіційну назву релігійної організації, а тому в розумінні пункту "в" частини 2 статті 92 Земельного кодексу України позивач не є релігійною організацією, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а відтак не може вважатися суб`єктом права постійного користування спірною земельною ділянкою.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

5. У касаційній скарзі Релігійна громада Покрови Пресвятої Богородиці Української Православної Церкви просить скасувати постанову Північно-Західного апеляційного господарського суду від 02.10.2024, залишити в силі рішення Господарського суду Вінницької області від 31.10.2023 у справі № 902/924/23.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

6. На обґрунтовування наявності підстави для касаційного оскарження згідно з положеннями пункту 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) скаржник посилається на наявність підстав для відступу від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23, від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23 та від 17.09.2024 у справі № 911/1474/23.

Скаржник зазначає, що основними мотивами, викладеними у наведених постановах Верховного Суду, є:

1) право постійного землекористування релігійної організації може бути припинено органом місцевого самоврядування в зв`язку зі втратою постійним землекористувачем статусу релігійної організації, який (статус) на підставі пункту "в" частини 2 статті 92 Земельного кодексу України надається виключно тим суб`єктам, чий статут (положення) зареєстровано у встановленому законом порядку, оскільки зумовлена невиконанням імперативних вимог Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" втрата чинності статутом релігійної організації в частині, в якій визначається повна офіційна назва такої організації, призводить до припинення господарської та інших видів діяльності релігійної організації;

2) в разі порушення вимог спеціального закону, який безпосередньо регулює статус і діяльність релігійних організацій, відповідна релігійна організація в розумінні пункту "в" частини 2 статті 92 Земельного кодексу України не може вважатися такою, статут (положення) якої зареєстровано у встановленому законом порядку, тобто припиняє свою діяльність як учасник цивільних, господарських та інших відносин (без найменування юридична особа взагалі не може існувати як суб`єкт права), а тому втрачає як статус релігійної організації, так і статус набувача права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності;

3) пунктом "в" частини 1 цієї статті чітко визначено таку підставу, як припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій, що не слід ототожнювати із припиненням позивача як юридичної особи, коли таке припинення відбувається без правонаступництва.

Отже, із змісту такого обґрунтування вбачається, що Верховний Суд дійшов висновку, що порушення релігійною організацією вимог Закону у вигляді невиконання норм частин 7, 8 статті 12 Закону України від 23.04.91 N 987-XII "Про свободу совісті та релігійні організації", відповідно до перехідних та прикінцевих положень Закону України від 20.12.2018 № 2662-VIII "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України" має кінцевим правовим наслідком втрату статусу релігійної організації та припинення діяльності релігійної організації.

Скаржник вважає, що він є належним чином зареєстрованою юридичною особою, наразі має повну, не обмежену жодним судовим рішенням цивільну правоздатність і дієздатність, висновок суду про припинення ним своєї діяльності як учасника цивільних, господарських та інших відносин і що без найменування юридична особа взагалі не може існувати як суб`єкт права є помилковим, оскільки не ґрунтується на жодній нормі чинного законодавства України.

Скаржник наголошує на тому, що:

- єдиний правовий наслідок невнесення змін до статуту релігійної організації в частині найменування є втрата статуту релігійної організації чинності в частині, якою визначається її найменування. Решта положень статуту релігійної організації не втрачають чинності;

- участь у цивільних, господарських та інших відносинах є реалізацією особою своєї цивільної правоздатності;

- чинне законодавство України в питаннях створення релігійної організації розрізняє реєстрацію статуту та державну реєстрацію юридичної особи;

- реєстрація статуту релігійної організації та державна реєстрація юридичної особи - релігійної організації не є тотожними за своїм змістом і правовими наслідками;

- висновок про припинення Релігійною громадою Покрови Пресвятої Богородиці Української Православної Церкви діяльності як учасника цивільних, господарських та інших відносин (без найменування юридична особа взагалі не може існувати як суб`єкт права) не ґрунтується на жодній нормі чинного законодавства України

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

7. Вінницька міська рада у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення з мотивів, викладених в оскаржуваній постанові.

Розгляд справи Верховним Судом

8. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 09.12.2024 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Релігійної громади Покрови Пресвятої Богородиці Української Православної Церкви на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 02.10.2024 у справі № 902/924/23 та призначив справу до розгляду на 14.01.2025.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

9. Релігійна громада Покрови Пресвятої Богородиці Української Православної Церкви є релігійною організацією, яка зареєстрована в Єдиному державному реєстрі підприємств, організацій, установ 17.08.2000 за юридичною адресою: Вінницька область, м. Вінниця, вул. Литвиненка, буд. 48, к. 9, та внесено запис до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань за № 11741200000002827, код ЄДРПОУ 25889090, основним видом діяльності є 94.91: діяльність релігійних організацій.

10. Рішенням Вінницької міської ради від 27.09.2009 № 2280 передано в постійне користування земельні ділянки релігійним громадам згідно з додатком № 1.

11. Відповідно до пункту 1.3 додатку № 1 до рішення міської ради від 27.02.2009 № 2280, Релігійній громаді Покрови Пресвятої Богородиці Української Православної Церкви передано у постійне користування земельну ділянку, яка розташована на вул. Тарногородського, б/н, площею 0,3176 га для громадського призначення потреб релігійних організацій (будівництво та експлуатація храму).

12. 06.09.2009 позивач отримав право постійного користування на земельну ділянку за цільовим призначенням - для громадського призначення площею 0,3176 га, кадастровий номер 0510136300:01:065:0014, яка розташована за адресою: вул. Сергія Зулінського (бувша вул. Тарногородського), м. Вінниця, що підтверджується Державним актом на право постійного користування земельною ділянкою серія ЯЯ № 019257.

13. Рішенням Вінницької міської ради від 26.05.2023 № 1617 "Про припинення права постійного користування земельними ділянками релігійним громадам, визнання договору оренди припиненим та про скасування пунктів рішень міської ради", керуючись Земельним кодексом України, Законами України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про свободу совісті та релігійні організації" та "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка за законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України", "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", враховуючи рішення Вінницької обласної ради від 28.04.2023 № 547 "Про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій на території Вінницької області", керуючись пунктом 34 частини 1 статті 26, частини 1 статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", міська ради вирішила:

- припинити Релігійній громаді Покрови Пресвятої Богородиці Української православної церкви право постійного користування земельною ділянкою площею 0,3176 га кадастровий номер 0510136300:01:065:0014, для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій, за адресою: м. Вінниця, вул. Сергія Зулінського (Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серія та номер: ЯЯ № 019257, виданий 06.07.2009) (пункт 1 рішення);

- скасувати пункт 1.3 додатку № 1 до рішення міської ради від 27.02.2009 № 2280 (пункт 2 рішення).

14. Предметом позову в цій справі є вимоги позивача до відповідача про визнання незаконним і скасування рішення від 26.05.2023 № 1617 в частині припинення позивачу права постійного користування земельною ділянкою площею 0,3176 га, кадастровий номер 0510136300:01:065:0014. Підставою позовних вимог, на думку позивача, є порушення його права на землю оспорюваним рішенням міської ради.

Позиція Верховного Суду

15. Згідно з положеннями частини 1 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

16. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що підстав для задоволення касаційної скарги не вбачається, з огляду на таке.

17. Спір у цій справі виник у зв`язку з тим, що, на думку позивача, Вінницька міська рада прийняла рішення з порушенням процедури, норм чинного законодавства України, за неналежних підстав, чим порушує право постійного користування спірною земельною ділянкою Релігійної громади. Отже, предметом судового дослідження виступає питання правомірності прийняття Радою оспорюваного рішення з дотриманням положень статей 141, 143 Земельного кодексу України в розрізі невиконання позивачем приписів статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

18. Верховний Суд звертає увагу на те, що питання правомірності прийняття Радою рішень про припинення прав постійного користування земельними ділянками релігійних організацій за аналогічних підстав було предметом дослідження Верховного Суду у справах № 911/1476/23, № 911/1474/23, № 911/1472/23, № 911/1406/23, № 911/1477/23, № 911/1473/23, № 917/1061/23.

19. За результатами їх розгляду сформовано правову позицію щодо правомірності припинення органом місцевого самоврядування права постійного землекористування таких організацій через втрату ними статусу релігійної організації в силу невиконання приписів статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", а саме:

з урахуванням системного аналізу змісту положень пункту 6 статті 3 та частин 1, 3 статті 90 Цивільного кодексу України, пункту "в" частини 2 статті 92 Земельного кодексу України, статей 12- 14, 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", пункту 4 розділу II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та статей 9, 16, 28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань", Верховний Суд дійшов висновку, що в разі очевидної недобросовісної поведінки позивача, яка полягає в порушенні релігійною організацією обов`язку, покладеного на неї Законом України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (щодо внесення відповідних змін до статуту в установлений цим Законом строк), який визнано конституційним, право постійного землекористування такої організації може бути припинено органом місцевого самоврядування в зв`язку із втратою постійним землекористувачем статусу релігійної організації, який (статус) на підставі пункту "в" частини 2 статті 92 Земельного кодексу України надається виключно тим суб`єктам, чий статут (положення) зареєстровано у встановленому законом порядку, оскільки зумовлена невиконанням імперативних вимог Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" втрата чинності статутом релігійної організації в частині, в якій визначається повна офіційна назва такої організації, призводить до припинення господарської та інших видів діяльності релігійної організації.

Отже, у разі порушення вимог спеціального закону, який безпосередньо регулює статус і діяльність релігійних організацій, відповідна релігійна організація в розумінні пункту "в" частини 2 статті 92 Земельного кодексу України не може вважатися такою, статут (положення) якої зареєстровано у встановленому законом порядку, тобто припиняє свою діяльність як учасник цивільних, господарських та інших відносин (без найменування юридична особа взагалі не може існувати як суб`єкт права), а тому втрачає як статус релігійної організації, так і статус суб`єкта права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності.

Щодо підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 2 частини 2 статті 287 ГПК України

20. Що стосується доводів скаржника, наведених у касаційній скарзі у контексті приписів пункту 2 частини 2 статті 287 ГПК України, щодо необхідності відступити від правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23, від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23 та від 17.09.2024 у справі № 911/1474/23, Суд виходить з такого.

21. Згідно з пунктом 2 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

22. Зі змісту зазначеної норми вбачається, що при касаційному оскарженні судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини 2 статті 287 зазначеного Кодексу, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, із чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів для такого відступлення.

23. Принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) і стабільності. Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах.

24. У пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v.United Kingdom) Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

25. Верховний Суд вважає за необхідне звернутися до правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 та у постановах Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 910/8091/20, від 24.06.2021 у справі № 914/2614/13, де зазначено, що з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави - попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

26. Верховний Суд відповідно до частини 1 статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Отже, для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об`єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.

27. Верховний Суд звертає увагу, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: 1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції); 2) ухвалення рішення Конституційним Судом України; 3) нечіткість закону (невідповідності критерію "якість закону"), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права; 4) винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами; 5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.

28. Отже, необхідність відступу від правових позицій Верховного Суду повинна мати тільки важливі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих суперечностей (помилок), що мають фундаментальне значення для правозастосування.

29. Водночас скаржник у касаційній скарзі у контексті приписів пункту 2 частини 2 статті 287 ГПК України вмотивовано не обґрунтував необхідність відступлення від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23, від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23 та від 17.09.2024 у справі № 911/1474/23 щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а також не навів вагомих, вмотивованих, обґрунтованих та достатніх аргументів для такого відступлення.

30. Фактично викладені скаржником в касаційній скарзі доводи у цій частині зводяться до власного суб`єктивного тлумачення скаржником норм права, якими врегульовано спірні правовідносини, та власних заперечень скаржником висновків Верховного Суду, які (висновки) викладені у наведеній скаржником постанові.

31. Верховний Суд зазначає, що відповідно до частини 5 статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (у редакції, чинній з 26.12.2018) статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству.

32. Наведене положення кореспондується як із приписами пункту 8 частини 1 статті 28 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань", за змістом якої підставою для відмови в державній реєстрації є невідповідність найменування юридичної особи вимогам закону, так і з вимогами частини 1 статті 15 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", відповідно до якої в реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству.

33. Відповідно до частини 7 статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" користування землею релігійні організації здійснюють у порядку, встановленому Земельного кодексу України та іншими законодавчими актами України. Земельні ділянки, що надаються релігійним організаціям у постійне користування для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності, забороняється використовувати для здійснення підприємницької діяльності.

34. Оскільки судами попередніх інстанцій достовірно встановлено той факт, що позивач у встановлений строк не вніс передбачених Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" змін до своєї офіційної назви і не подав відповідні зміни до свого статуту (положення) на державну реєстрацію, та ураховуючи правові висновки, викладені Верховним Судом у постановах від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23 та від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23 та у подальшому застосованому, зокрема, в постановах Верховного Суду від 17.09.2024 у справах № 911/1474/23 та № 911/1472/23, від 22.10.2024 у справі № 911/1406/23, від 22.10.2024 у справі № 911/1477/23, від 22.10.2024 у справі № 911/1473/23 про те, що статут Релігійної громади втрачає чинність у частині, яка визначає повну офіційну назву релігійної організації, а тому в розумінні пункту "в" частини 2 статті 92 Земельного кодексу України позивач не є релігійною організацією, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку, отже, наразі не може вважатися набувачем права постійного користування спірною земельною ділянкою.

35. Суд також вважає за необхідне наголосити на тому, що предметом розгляду судами в цьому випадку є не питання функціонування релігійної організації в цілому, а право на користування нею земельною ділянкою, яка була надана на певному юридичному титулі (праві постійного користування).

36. Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 9 "Свобода думки, совісті і релігії" передбачено, що:

"1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".

37. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини щодо застосування цієї статті Конвенції було сформовано ряд важливих висновків серед, яких, зокрема висновки про те, що релігійні громади традиційно та повсюдно існували у вигляді організованих структур. У справах, що стосуються форми організації релігійної громади, статтю 9 Конвенції потрібно тлумачити у світлі статті 11, яка гарантує захист свободи об`єднання від необґрунтованого втручання з боку держави. Право віруючих на свободу віросповідання передбачає, що громаді буде дозволено існувати мирно, без свавільного втручання з боку держави. Автономне існування релігійних громад є передумовою плюралізму в демократичному суспільстві, а отже лежить в основі захисту, який забезпечує стаття 9. Це безпосередньо стосується не лише форми організації громади як такої, але й ефективного користування правом на свободу релігії з боку всіх її активних членів. Якби організаційне життя громади не було захищене статтею 9 Конвенції, решта аспектів свободи віросповідання стали б вразливими ("Фернандес Мартінес проти Іспанії" (Fernбndez Martнnez v. Spain).

38. Згідно з положеннями статті 9 Держава виконує загальну роль нейтрального та безстороннього організатора сповідування різних релігій, вірувань та переконань з метою збереження громадського порядку, релігійної гармонії та терпимості в демократичному суспільстві ("С.А.С. проти Франції" (S.A.S. v. France)).

39. При цьому в контексті забезпечення прав передбачених цією статтею державі забороняється зобов`язувати релігійну громаду приймати нових або виключати наявних членів ("Свято-Михайлівська Парафія проти України" (Svyato-Mykhaylivska Parafiya v. Ukraine); визначати законність конкретних релігійних переконань і способів вираження таких переконань або свавільно "перекласифіковувати" віросповідання, до якого належить людина або громада ("Іззеттін Доган та інші проти Туреччини" (Эzzettin Doрan and Others v. Turkey); "Стародавня Балтійська Асоціація Ромува проти Литви" (Ancient Baltic religious association "Romuva" v. Lithuania); "Християнська релігійна організація Свідків Єгови в НКР проти Вірменії" (Christian Religious Organization of Jehovah's Witnesses in the NKR v. Armenia); втручатись у внутрішні справи розділеної релігійної громади, примушуючи її до об`єднання під єдиним керівництвом ("Церква Бессарабської Митрополії та інші проти Молдови" (Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova).

40. Водночас оспорюваним рішенням ради жодного втручання у зазначені аспекти діяльності позивача не здійснюється, організація продовжує своє існування без обмежень на що, зокрема, і звертав увагу Конституційний Суд України у рішенні від 27.12.2022 № 4-р/2022 у справі № 1-13/2019(374/19), зазначаючи, що запроваджені зміни не стосуються внутрішнього аспекту права на свободу світогляду і віросповідання (релігії). Обмеження цього права в частині уточнення назви певних релігійних організацій (об`єднань) стосуються виключно його зовнішнього аспекту (forum externum). Приписи Закону №2662-VIII є чіткими й однозначними, вони є передбачуваними за своїми наслідками, їх сформульовано з достатньою чіткістю та зрозумілістю, а саме так, що в релігійних організацій (об`єднань) немає перешкод, щоб відповідно до них упорядкувати свою поведінку.

41. Зазначений висновок робився із врахуванням і позиції Європейського суду з прав людини, який зазначив, що сам факт того, що держава вимагає від релігійної організації, що бажає бути зареєстрованою, узяти назву, яка унеможливлює введення в оману вірян та суспільство загалом і завдяки якій є можливим її відрізняти від уже наявних організацій, у принципі, можна вважати виправданим обмеженням її права вільно обирати свою назву ("Ільїн та інші проти України" (Ilyin and Others v. Ukraine)).

42. У свою чергу позивач, ухилившись від виконання вимог закону, повинен був передбачити питання юридичної відповідальності організації (об`єднання) за відмову виконати свій обов`язок та уточнити у своїй повній офіційній назві свою належність до іноземної організації як її структурної частини та спрогнозувати наслідки у вигляді втрати права користування земельною ділянкою на праві постійного користування з мотивів, які вже наводилися Судом.

43. При цьому позивач не позбавлений права звернутись за оформленням права користування земельною ділянкою для використання та обслуговування належного йому майна на іншому доступному йому юридичному титулі (праві власності або оренди) у встановленому законодавством порядку.

44. Враховуючи викладене, у межах цієї справи відсутні правові підстави для відступлення від висновків Верховного Суду, викладених у постановах Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23, від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23 та від 17.09.2024 у справі № 911/1474/23, а тому наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 2 частини 2 статті 287 ГПК України, не знайшла підтвердження.

Висновки Верховного Суду

45. Відповідно до частин 1, 2, 4, 5 статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

46. За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

47. Відповідно до частини 1 статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

48. Звертаючись із касаційною скаргою, скаржник в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не спростував наведених висновків суду апеляційної інстанції та не довів неправильного застосування останнім норм матеріального і порушення норм процесуального права як необхідної передумови для скасування оскаржуваної постанови.

49. За таких обставин касаційна інстанція вважає за необхідне касаційну скаргу Релігійної громади Покрови Пресвятої Богородиці Української Православної Церкви залишити без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін.

Розподіл судових витрат

50. Судовий збір за подання касаційної скарги у порядку статті 129 ГПК України необхідно покласти на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Релігійної громади Покрови Пресвятої Богородиці Української Православної Церкви залишити без задоволення.

Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 02.10.2024 у справі № 902/924/23 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Ю. Я. Чумак

Судді Т. Б. Дроботова

Н. О. Багай