СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 січня 2025 року м. Харків Справа № 922/2381/21
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючий суддя Гребенюк Н.В., суддя Слободін М.М. , суддя Шутенко І.А.,
за участю секретаря судового засідання Пляс Л.Ф.,
за участю прокурора - прокурор відділу Харківської обласної прокуратури Ногіна О.М., на підставі службового посвідчення № 072833 від 01.03.2023;
інші учасники справи в судове засідання не з`явились
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури (вх. №3721 Х/1)
на рішення господарського суду Харківської області від 08.11.2021 (дата складання повного тексту рішення 28.11.2021, суддя Буракова А.М.)
у справі № 922/2381/21
за позовом Керівника Слобідської окружної прокуратури міста Харкова Харківської області, м. Харків,
до відповідачів: 1. Харківської міської ради, м. Харків ,
2. Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, м.Харків ,
3. Товариства з обмеженою відповідальністю "Централис", м. Харків ,
4. ОСОБА_1 , м. Харків,
про визнання незаконним та скасування пункту додатку до рішення, визнання недійсним договору, витребування майна
ВСТАНОВИВ:
У червні 2021 року керівник Слобідської окружної прокуратури міста Харкова Харківської області звернувся до господарського суду Харківської області з позовом до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю "Централис", ОСОБА_1 про:
1) визнання незаконним та скасування п. 58 додатку 1 до рішення 7 сесії Харківської міської ради 7 скликання Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова від 06.07.2016 № 283/16;
2) визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових будівель від 21.08.2017 №5499-В-С, укладеного між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю "Централис", посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кривошеїною І.М. і зареєстрований в реєстрі за №1712;
3) витребування у ОСОБА_1 на користь об`єднаної територіальної громади міста Харкова в особі Харківської міської ради за адресою: АДРЕСА_1 , зобов`язавши ОСОБА_1 передати вказані приміщення за актом приймання - передачі об`єднаній територіальній громаді міста Харкова в особі Харківської міської ради.
Рішенням господарського суду Харківської області від 08.11.2021 у справі №922/2381/21 у задоволенні позову відмовлено в повному обсязі.
Рішення місцевого господарського суду мотивоване висновком суду першої інстанції про доведеність матеріалами справи факту незаконності оскаржуваного пункту рішення Харківської міської ради в частині відчуження Товариству з обмеженою відповідальністю «Централис» шляхом викупу об`єкту комунальної власності територіальної громади м. Харкова, а також укладеного на його виконання договору купівлі-продажу нежитлових будівель, водночас, зважаючи на подання відповідачами заяв про застосування наслідків спливу позовної давності, відмовлено у задоволенні позову на підставі положень ст. 261, ч. 4 ст. 267 ЦК України у зв`язку з тим, що на час звернення прокурора до суду сплив строк позовної давності, а останнім не доведено поважності причин його пропуску.
Заступник керівника Харківської обласної прокуратури з рішенням місцевого господарського суду не погодився та звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення господарського суду Харківської області від 08.11.2021 у справі №922/2381/21 та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги прокурором зазначено про те, що місцевий господарський суд дійшов неправомірного висновку про пропуск прокурором строку позовної давності, адже останній повинен обчислюватися з моменту, коли саме прокурор довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися про порушення або загрозу порушення інтересів держави, а саме у даному випадку - після вивчення матеріалів приватизаційної справи, яка отримана прокуратурою на підставі ухвали слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 06.02.2019 у справі №639/687/19. Крім того, прокурор також зазначає про те, що судом першої інстанції не було надано належної правової оцінки позовній вимозі прокуратури щодо витребування нерухомого майна у четвертого відповідача як набувача нежитлових приміщень за ланцюгом правочинів.
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу справ між суддями від 03.12.2021 для розгляду справи №922/2381/21 визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя Гребенюк Н.В., судді Слободін М.М., Шутенко І.А.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 13.12.2021 у справі №922/2381/21 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури (вх. №3721 Х/1) на рішення господарського суду Харківської області від 08.11.2021 у справі № 922/2381/21; призначено справу до розгляду на 13.01.2022 об 11:30 годині у приміщенні Східного апеляційного господарського суду; встановлено учасникам справи строк до 28.12.2021 включно для надання суду відзиву на апеляційну скаргу з доказами надсилання його копії та доданих до нього документів іншим сторонам у справі в порядку ст. 263 Господарського процесуального кодексу України; встановлено учасникам справи строк до 28.12.2021 включно для подання до Східного апеляційного господарського суду заяв та клопотань, що пов`язані з розглядом апеляційної скарги з доказами надіслання їх копій іншим учасникам справи.
28.12.2021 до Східного апеляційного господарського суду від ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому 4-й відповідач, заперечуючи проти доводів апеляційної скарги, просить залишити рішення господарського суду Харківської області від 08.11.2021 у справі №2381/21 без змін, апеляційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури - без задоволення. Також ОСОБА_1 до відзиву на апеляційну скаргу додана, зокрема, заява про відшкодування судових витрат на професійну правову допомогу, в якій 4-й відповідач просить стягнути з апелянта на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи у Східному апеляційному господарському суді в розмірі 10 900,00грн.
28.12.2021 до Східного апеляційного господарського суду від Харківської міської ради надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому 1-й відповідач заперечує викладені прокуратурою доводи апеляційної скарги, просить залишити рішення господарського суду Харківської області від 08.11.2021 у справі №2381/21 без змін, апеляційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури - без задоволення.
28.12.2021 до Східного апеляційного господарського суду від Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому 2-й відповідач просить апеляційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури залишити без задоволення, рішення господарського суду Харківської області від 08.11.2021 у справі №2381/21 залишити без змін.
29.12.2021 до Східного апеляційного господарського суду від Товариства з обмеженою відповідальністю «Централис» надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому 3-й відповідач, заперечуючи проти доводів апеляційної скарги прокурора, просить залишити рішення господарського суду Харківської області від 08.11.2021 у справі №2381/21 без змін, апеляційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури - без задоволення.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 13.01.2022 у справі №922/2381/21 зупинено апеляційне провадження у справі № 922/2381/21 за апеляційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури (вх. №3721 Х/1) на рішення господарського суду Харківської області від 08.11.2021 у справі № 922/2381/21 до закінчення перегляду в касаційному порядку судовою палатою для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи № 925/1133/18 та оприлюднення в Єдиному державному реєстрі судових рішень повного тексту постанови Верховного Суду у справі №925/1133/18; зобов`язано учасників справи повідомити Східний апеляційний господарський суд про результати розгляду судовою палатою для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи №925/1133/18.
19.12.2024 від Слобідської окружної прокуратури міста Харкова Харківської області до Східного апеляційного господарського суду надійшло клопотання про поновлення провадження у справі №922/2381/21 у зв`язку з опублікуванням повного тексту постанови Верховного Суду у справі №925/1133/18.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 20.12.2024 у цій справі задоволено клопотання Слобідської окружної прокуратури міста Харкова Харківської області про поновлення провадження у справі №922/2381/21; поновлено апеляційне провадження у справі №922/2381/21; запропоновано учасникам справи протягом 5 днів з дня отримання даної ухвали надати апеляційному суду письмові пояснення із викладенням своєї правової позиції у справі з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові по справі №925/1133/18; розгляд справи призначено у приміщенні Східного апеляційного господарського суду на "14" січня 2025 р. о 10:45 год., за адресою: 61058, м. Харків, проспект Незалежності, 13, 1-й поверх, зал засідань № 132; визнано явку учасників справи в судове засідання необов`язковою; доведено до відома учасників справи про можливість участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції; роз`яснено учасникам справи, що в умовах дії режиму воєнного стану, з міркувань безпеки та враховуючи приписи ст.3 Конституції України, розгляд апеляційної скарги може бути перенесений на іншу дату.
В судовому засіданні прокурор підтримав вимоги апеляційної скарги та просив їх задовольнити.
Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, хоча про дату, час та місце розгляду справи були належним чином повідомлені, про що свідчать відомості картки вихідної кореспонденції, інформація про доставку документів до особистих кабінетів модуля «Електронний суд» та відомості оператора поштового зв`язку, які наявні в матеріалах справи.
Дослідивши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі, відзивах на апеляційну скаргу доводи, заслухавши представників сторін, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлених обставин справи, розглянувши справу в порядку ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія Східного апеляційного господарського суду зазначає наступне.
Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено місцевим господарським судом, окружною прокуратурою міста Харкова здійснюється процесуальне керівництво по кримінальному провадженню, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №42017221080000002 від 04.01.2017 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 366 КК України. Відомості в ЄРДР внесені за фактами службового підроблення під час оцінки та продажу комунального майна Харківською міською радою.
У ході досудового розслідування на підставі ухвали слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 06.02.2019 (справа №639/687/19) в Управлінні комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради (далі - Управління комунального майна) було проведено вилучення ряду приватизаційних справ, в тому числі щодо приватизації нежитлових приміщень, розташованих за адресою: м. Харків, провулок Троїцький, будинок, 4/3.
Під час вивчення вказаної справи прокуратурою встановлено, що на підставі договору оренди № 1933 від 25.03.2015, укладеного між Управлінням комунального майна та товариством з обмеженою відповідальністю "ЦЕНТРАЛИС", у останнього в оренді перебували нежитлові приміщення 1-го поверху № 1-:-11, І, II, III, ІІІа, ІІІб площею 241,6 кв.м. та 2-го поверху № 12-:-17, 27-1-:-27-4 площею 152,4 кв.м. у нежитловій будівлі літ. "Б-2" загальною площею 394 кв.м. за адресою: м. Харків, провулок Дубового (Троїцький), будинок, 4/3.
За умовами наведеного договору:
- вартість об`єкту оренди складала 461 400,00 грн. (без ПДВ станом на 19.12.2014) (п.3.1 договору);
- орендар зобов`язувався змінювати стан орендованого майна виключно за письмовою згодою орендодавця (п.4.7 договору);
- орендар зобов`язувався здійснювати поточний ремонт за письмовою згодою орендодавця. За свій рахунок здійснювати капітальний ремонт за письмовою згодою орендодавця при наявності узгодженої проектно-кошторисної документації та дозволу, отриманого відповідно з чинним законодавством. Здійснювати реконструкцію орендованого майна за письмовою згодою орендодавця за свій рахунок за окремими проектами, які розроблені спеціалізованими проектними організаціями і узгоджені з управлінням містобудування і архітектури Харківської міської ради до початку проведення робіт, при наявності дозволу, отриманого відповідно з діючим законодавством (п.4.8 договору);
- орендар має право за письмовою згодою орендодавця вносити зміни до складу орендованого майна, провадити невід`ємні поліпшення, які необхідні для здійснення господарської діяльності, що зумовлює підвищення його вартості. Якщо невід`ємні поліпшення майна зроблені за згодою орендодавця, орендар має право на відшкодування вартості необхідних витрат або зарахування їх вартості тільки у разі придбання об`єкта у власність (п.5.3 договору);
- строк дії договору до 25.02.2018 (п.10.1 договору).
У подальшому ТОВ "ЦЕНТРАЛИС" звернулось із заявою від 24.03.2016 до Управління комунального майна та приватизації (вх. № 4620 від 24.03.2016), у якій просило дозволити приватизацію вказаних приміщень.
На підставі вказаного звернення Харківською міською радою прийнято відповідне рішення, а саме відповідно до п. 58 додатку до рішення 7 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 06.07.2016 № 283/16, міська рада дозволила приватизувати вказаний об`єкт нерухомого майна шляхом викупу.
Надалі ТОВ "ЦЕНТРАЛИС" звернулось до Управління комунального майна та приватизації з заявою про приватизацію від 31.08.2016 № 3389, розглянувши яку, орган приватизації визначив спосіб приватизації - викуп.
26.05.2017 ТОВ "ЦЕНТРАЛИС" звернулось до Управління комунального майна та приватизації з листом №15 (вх. № 7742 від 29.05.2017), у якому просило доручити проведення оцінки для приватизації вказаного майна Українсько-російській товарній біржі.
Розглянувши зазначений лист, Управління комунального майна та приватизації звернулося до товарної біржі "УРТБ" згідно листа від 31.05.2017 № 9013 з пропозицією провести оцінку вказаних нежитлових приміщень, на підставі договору з ТОВ "ЦЕНТРАЛИС".
Товарною біржею "УРТБ" складений звіт про незалежну оцінку нерухомого майна від 31.05.2017, відповідно до якого вартість вказаного майна станом на 31.05.2017 склала 586900,00 грн. без ПДВ.
У вказаному звіті відсутні будь-які відомості про те, що проводились ремонтні роботи у вказаних нежитлових приміщеннях, в тому числі невід`ємні поліпшення.
21.08.2017 між ТОВ "ЦЕНТРАЛИС" та Управлінням комунального майна укладений договір №5499-В-С, відповідно до якого ТОВ "ЦЕНТРАЛИС" приватизувало вказані нежитлові приміщення за 586900,00 грн. без ПДВ (разом з ПДВ - 704280,00 грн.).
У даному договорі купівлі-продажу було зазначено, зокрема, що його укладено на підставі Програми приватизації та відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017-2022 рр.
Відповідно до договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 28.03.2018 Товариство з обмеженою відповідальністю "ЦЕНТРАЛИС" продало ОСОБА_2 спірні нежитлові приміщення.
Згідно договору дарування нежитлових приміщень від 02.04.2018, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кривошеїною І.М.., зареєстрованим за № 686 ОСОБА_2 подарував ОСОБА_3 спірні нежитлові приміщення.
08.10.2019 ОСОБА_3 , від імені якого діяв ОСОБА_2 , відповідно до договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кривошеїною І.М., зареєстрованим за № 2005 продав ОСОБА_1 нежитлові приміщення 1-го поверху № 1-:-11, І, II, III, ІІІа, ІІІ б площею 241,6 кв.м., 2-го поверху № 12-:-17, 27-1-:-27-4 площею 152,4 кв.м., загальною площею 394,0 кв.м. в нежитловій будівлі літ. "Б-2", що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Посилаючись на те, що відповідне рішення міської ради є незаконним та таким, що суперечить положенням діючого на той час законодавства та підлягає скасуванню, а договір купівлі-продажу, укладений на його підставі - визнанню недійсним, вищевказані нежитлові приміщення підлягають витребуванню у кінцевого набувача, керівник Слобідської окружної прокуратури міста Харкова Харківської області звернувся до господарського суду Харківської області з позовом до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю "Централис", ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування п. 58 додатку 1 до рішення 7 сесії Харківської міської ради 7 скликання Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова від 06.07.2016 № 283/16; визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових будівель від 21.08.2017 №5499-В-С, укладеного між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю "Централис", посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кривошеїною І.М. і зареєстрований в реєстрі за №1712; витребування у ОСОБА_1 на користь об`єднаної територіальної громади міста Харкова в особі Харківської міської ради за адресою: АДРЕСА_1 , зобов`язавши ОСОБА_1 передати вказані приміщення за актом приймання - передачі об`єднаній територіальній громаді міста Харкова в особі Харківської міської ради.
Місцевий господарський суд погодився з доводами прокурора щодо порушення відповідачами порядку відчуження майна комунальної форми власності, однак відмовив у задоволенні позовних вимог, посилаючись на пропуск прокурором строку позовної давності.
Надаючи власну правову кваліфікацію спірним правовідносинам, судова колегія зазначає наступне.
Щодо представництва прокуратурою державних інтересів.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Зазначене конституційне положення встановлює обов`язок органам державної влади, органам місцевого самоврядування та їх посадовим особам дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень.
Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму рішенні від 01.04.2008 №4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.
Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема представництво інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.
Згідно зі статтею 1 Закону України "Про прокуратуру", прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.
На прокуратуру покладаються такі функції: зокрема, представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом, та главою 12 розділу III Цивільного процесуального кодексу України (пункт 2 частини першої статті 2 Закону України "Про прокуратуру").
Статтею 53 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Відповідно до частини 4 цієї статті, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший і другий частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру").
Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший - третій частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру").
Конституційний Суд України у рішенні від 08.04.1999 №3-рп/99, з`ясовуючи поняття "інтереси держави" дійшов висновку, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.
Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (частина 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).
Як вказує прокурор, недотримання під час проведення приватизації вимог чинного законодавства, принципів відкритості, максимальної ефективності та економії, унеможливлює раціональне та ефективне використання комунального майна, що у свою чергу, порушує матеріальні інтереси держави, а також безпосередньо порушує права та інтереси територіальної громади.
Колегія суддів зазначає, що захист інтересів держави в особі територіальної громади міста має здійснювати відповідна міська рада, проте, у разі, коли саме цей орган місцевого самоврядування вчинив дії у вигляді прийняття рішення, яке є незаконним та порушує інтереси держави в особі територіальної громади міста, правомірним є звернення до суду прокурора та визначення міської ради відповідачем, оскільки іншого органу місцевого самоврядування, який би міг здійснити захист інтересів держави в особі територіальної громади міста, не існує.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема у постановах Верховного Суду від 01.09.2020 у справі №922/1441/19, від 24.09.2020 у справі №922/3272/18 зі схожих правовідносин.
З урахуванням обставин цієї справи, прокуратурою визначено відповідачами Харківську міську раду та Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради, які розпорядилися спірним майном в порушення, як вказує прокурор, вимог законодавства про приватизацію, а отже прокурор мав право звернутися до суду для захисту відповідних публічних інтересів територіальної громади.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі №925/1133/18 дійшла таких висновків:
1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо: орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси; орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;
2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо: - відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; - орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави
Відтак, у даному випадку прокуратурою доведено наявність правових підстав для здійснення представництва інтересів держави.
Щодо позовних вимог прокурора по суті.
Згідно з частиною 3 статті 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.
Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов`язковий характер для суб`єктів цих відносин.
Підставами для визнання акту незаконним і скасування рішення є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов`язковою умовою визнання акту незаконним і його скасування є також порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акту прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб.
Відповідно до статті 143 Конституції України, територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.
Згідно зі статтею 172 Цивільного кодексу України, територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов`язки через органи місцевого самоврядування у межах їх компетенції, встановленої законом.
У частині 1 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.
Згідно із частиною 5 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування й оренду.
Відповідно до частини 4 статті 3 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції чинній, на момент прийняття оскаржуваного рішення органом місцевого самоврядування) відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.
Згідно статті 1 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції чинній, на момент прийняття оскаржуваного рішення органом місцевого самоврядування), приватизація державного майна (далі - приватизація) - платне відчуження майна, що перебуває у державній власності, у тому числі разом із земельною ділянкою державної власності, на якій розташований об`єкт, що підлягає приватизації, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів для здійснення структурної перебудови національної економіки.
Статтею 15 вказаного Закону визначені способи приватизації, зокрема, шляхом: продажу об`єктів приватизації на аукціоні (у тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни); продажу об`єктів приватизації за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону (далі - конкурс); продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, що передбачають загальнодоступність та конкуренцію покупців; продажу на конкурсній основі єдиного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій акціонерного товариства при поданні покупцем документів, передбачених частиною першою статті 12 цього Закону; продажу акцій на міжнародних фондових ринках, у тому числі у вигляді депозитарних розписок; іншими способами, які встановлюються спеціальними законами, що регулюють особливості приватизації об`єктів окремих галузей.
Згідно із статтею 16-2 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції чинній, на момент прийняття оскаржуваного рішення органом місцевого самоврядування) викуп акцій (часток, паїв), що належать державі в статутному капіталі господарських товариств, інших господарських організацій та підприємств, заснованих на базі об`єднання майна різних форм власності, здійснюється відповідно до законодавства з питань приватизації та з урахуванням установчих документів таких товариств. Викуп об`єктів малої приватизації здійснюється відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".
Статтею 4 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" установлено, що продавцями об`єктів малої приватизації, що перебувають у державній та комунальній власності, є відповідно: Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва; органи приватизації, створені місцевими радами.
Статтею 3 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено способи приватизації об`єктів малої приватизації. Приватизація об`єктів малої приватизації здійснюється шляхом: викупу; продажу на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни); продажу за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону (далі - конкурс). Шляхом продажу за конкурсом може здійснюватися приватизація окремих єдиних майнових комплексів групи А та окремих об`єктів групи Ж.
Викуп застосовується щодо об`єктів малої приватизації, які не продано на аукціоні, за конкурсом, а також у разі, якщо право покупця на викуп об`єкта передбачено законодавчими актами (ч.1 ст. 11 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)").
В оспорюваному рішенні Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 06.07.2016 № 283/16 зазначено, що його прийнято на підставі Законів України "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про місцеве самоврядування в Україні" та Програми приватизації та відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012-2016 роки, затвердженої рішенням 12 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 23.12.2011 №565/11.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" приватизація об`єктів групи А здійснюється з урахуванням таких особливостей: у разі прийняття рішення про приватизацію орендованого державного майна (будівлі, споруди, нежитлового приміщення) орендар одержує право на викуп такого майна, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання для цілей оренди майна.
Порядок викупу встановлений Фондом державного майна України.
На час виникнення спірних правовідносин діяв Порядок продажу об`єктів малої приватизації шляхом викупу, на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни), за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону, затверджений Фондом державного майна України від 02.04.2012 № 439 (далі - Порядок №439).
Згідно з пунктом 8.1 Порядку №439 викуп об`єктів малої приватизації застосовується відповідно до пункту 3.3 розділу III та пункту 7.15 розділу VII цього Порядку щодо об`єктів малої приватизації, які не продані на аукціоні, за конкурсом, а також якщо право покупця на викуп об`єкта передбачено чинним законодавством України.
Відповідно до пункту 8.2 Порядку №439 ціна продажу об`єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, установлюється на підставі результатів його оцінки.
Оцінка майна, яке підлягає приватизації, провадиться відповідно до Методики оцінки майна, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 10.12.2003 №1891.
Згідно з абзацом 6 пункту 73 названої Методики (у редакції, чинній на час прийняття Радою оспорюваного рішення) порядок оцінки орендованого нерухомого майна (майна, що надавалося у концесію), що містить невід`ємні поліпшення, здійснені за час його оренди (концесії), під час приватизації, встановлюється Фондом державного майна.
Порядком також визначається процедура ідентифікації невід`ємних поліпшень, здійснених за рахунок коштів орендаря (концесіонера).
Наказом Фонду державного майна України від 27.02.2004 №377 затверджено Порядок оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід`ємні поліпшення, здійснені за час його оренди, під час приватизації.
Пункт 2.2 цього порядку визначає перелік підтверджувальних документів про здійснення орендарем поліпшень, що подаються ним до органу приватизації.
З наведеного слідує, що за загальним правилом, встановленим названими вище нормами права, приватизація майна мала здійснюватись шляхом аукціону або за конкурсом.
Виключення з цього правило можливо лише за умов, вказаних у пункті 1 частини 1 статті 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)". Ними є здійснення орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання для цілей оренди майна.
Аналогічна права позиція викладена у постанові Об`єднаної палати Верховного Суду від 22.01.2021 у справі №922/623/20.
Місцевим судом вірно зазначено, що оцінка майна, яке підлягає приватизації, проводиться відповідно до Методики оцінки майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України №1891 від 10.12.2003 (надалі - Методика).
Пунктом 50 Методики (в редакції від 06.09.2016) визначено, що вимоги цього розділу поширюються на випадки проведення оцінки об`єктів у матеріальній формі з метою їх приватизації (окреме індивідуально визначене майно, об`єкти незавершеного будівництва, включаючи законсервовані об`єкти, об`єкти соціально- культурного призначення) як об`єктів малої приватизації, застави та інші способи відчуження відповідно до законодавства.
Згідно з абз. 6 п. 73 Методики, порядок оцінки орендованого нерухомого майна (майна, що надавалося у концесію), що містить невід`ємні поліпшення, здійснені за час його оренди (концесії), під час приватизації, встановлюється Фондом державного майна. Порядком також визначається процедура ідентифікації невід`ємних поліпшень, здійснений за рахунок коштів орендаря (концесіонера).
Порядок оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід`ємні поліпшення, здійснені за час його оренди, під час приватизації, затверджений наказом ФДМУ від 27.02.2004 №377.
Згідно положень п. 1.1. Порядку, цей Порядок установлює вимоги до проведення незалежної оцінки орендованого нерухомого майна (крім земельних ділянок), що містить невід`ємні поліпшення (далі - орендоване нерухоме майно), під час приватизації способами, визначеними законодавством, а також процедур ідентифікації невід`ємних поліпшень, здійснених за рахунок коштів орендаря. Порядок застосовується для оцінки орендованого нерухомого майна, що перебуває у державній, комунальній власності або належить Автономній Республіці Крим, щодо якого прийнято рішення про приватизацію та компенсацію орендарю вартості невід`ємних поліпшень, здійснених за рахунок коштів орендаря. Невід`ємними поліпшеннями орендованого майна є здійснені орендарем за час Оренди заходи, спрямовані на покращення фізичного (технічного) стану орендованого майна та (або) його споживчих якостей, відокремлення яких призведе до зменшення його ринкової вартості.
У відповідності до п. 2.1. Порядку, ідентифікацією поліпшень орендованого нерухомого майна (далі - ідентифікація поліпшень) є встановлення суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання факту відповідності підтверджувальних документів, наданих орендарем, про здійснені ним заходи, спрямовані на покращення фізичного (технічного) стану орендованого нерухомого майна та (або) його споживчих якостей (далі - поліпшення), наявним поліпшенням, які неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди і які здійснені за рахунок коштів орендаря та за згодою орендодавця. Ідентифікуються поліпшення, що здійснені протягом строку дії договору оренди та наявні на дату оцінки.
Пунктом 2.2. Порядку, підтверджувальні документи про здійснені орендарем поліпшення, що подаються ним до відповідного органу приватизації, включають:
- договір оренди, укладений з дотриманням вимог законодавства; письмову згоду орендодавця на здійснення орендарем поліпшень орендованого нерухомого майна за його кошти;
- погоджену орендодавцем проектно-кошторисну документацію на проведення поліпшень, підписані замовником і підрядником акти виконаних будівельних робіт, копії документів, що підтверджують проведені орендарем розрахунки за виконані поліпшення орендованого нерухомого майна, у тому числі придбані матеріали, конструкції тощо;
- аудиторський висновок щодо підтвердження фінансування здійснених поліпшень орендованого нерухомого майна за рахунок коштів орендаря. Аудиторський висновок має містити розшифровку періодів освоєння, напрямів та джерел фінансування поліпшень, у тому числі за рахунок коштів орендаря, з посиланням на підтверджувальні документи;
- довідку, видану орендарем та завірену аудитором, про суму витрат, понесених орендарем у зв`язку із здійсненням поліпшень, яка віднесена орендарем на збільшення вартості його необоротних активів, у розмірі, який перевищує встановлену законодавством з питань оподаткування частку витрат для включення їх до валових витрат. При визначенні суми зазначених витрат ураховується невідшкодована орендодавцю вартість придатних для подальшого використання будівельних матеріалів, виробів, конструкцій, устаткування, отриманих орендарем під час здійснення поліпшень;
- інші документи, необхідні для виконання положень цього Порядку.
Аналіз наведених положень свідчить про те, що Харківська міська рада має право прийняти рішення про продаж об`єктів нерухомого майна, що перебуває у власності територіальної громади, а уповноважений нею орган приватизації, а саме Управління комунального майна та приватизації, має право укласти відповідний договір купівлі-продажу, водночас такий продаж має бути проведений шляхом аукціону або конкурсу (конкурсний продаж).
У виключних випадках таких продаж може бути проведений шляхом викупу, а саме якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання для цілей оренди майна, у встановленому порядку.
Водночас, судова колегія погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що в матеріалах справи відсутні докази подання ТОВ «ЦЕНТРАЛИС» до відповідного органу приватизації підтверджувальних документів у повному обсязі, передбачених п. 2.2. Порядку, про здійснені ним поліпшення, тому надані останнім звіти від 30.03.2015 та від 16.07.2015, зведений кошторисний розрахунок від 31.03.2015 та протокол загальних зборів засновників від 31.03.2015, без подання інших документів, передбачених наведеним п. 2.2. Порядку, не можуть підтверджувати факт здійснення ним поліпшень орендованого майна на 25 відсотків ринкової вартості майна.
З урахуванням наведеного, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що матеріалами справи не підтверджується факт здійснення ТОВ «ЦЕНТРАЛИС» поліпшень орендованого майна на 25 відсотків ринкової вартості майна за період перебування об`єкту нерухомого майна у нього в оренді, а тому Харківська міська рада незаконно обрала спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем.
Таким чином, обставинами даної справи встановлено, що у відповідача-1 умови застосування пункту 1 частини першої статті 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" на момент прийняття оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування були відсутніми, а отже оскаржуваний пункт рішення Харківської міської ради суперечить вимогам закону, що свідчить про те, що майно територіальної громади незаконним шляхом вибуло із комунальної власності та було в подальшому відчужено.
З огляду на встановлені обставини, місцевий господарський суд дійшов висновку про те, що наявні правові підстави для визнання незаконним та скасування п. 58 додатку 1 до рішення 7 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 06.07.2016 № 283/16, та визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових будівель від 21.08.2017 № 5499-В-С, укладеного між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю "Централис", однак відмовив у задоволенні позовних вимог, посилаючись на пропуск прокурором позовної давності.
Разом з цим, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення.
Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Як правило, суб`єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин.
У пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 922/614/19 зазначено, що оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, не є ефективним способом захисту прав; при цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним; таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване; подібні за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункти 38, 39), від 01.10.2019 та 15.10.2019 у справах № 911/2034/16 (пункт 46) та № 911/3749/17 (пункти 6.25, 6.26), від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 9.67; від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, пункт 8.13; від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, пункт 180).
Водночас, власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Такий правовий висновок, зокрема, викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 16.06.2020 у справі № 372/266/15-ц (провадження № 14-396цс19, пункт 33) та від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 49).
Крім того, не є належним способом захисту права або інтересу позивача вимога про скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав та про припинення їх обтяжень, оскільки воно вичерпує свою дію в момент цієї реєстрації.
Такий правовий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 04.09.2018 у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18, пункт 5.17), від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-386цс18, пункт 74), від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 (провадження № 12-91гс20, пункт 8.1).
Набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна.
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений.
У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам).
Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.
Тобто, у цивільному законодавстві під віндикаційним позовом слід розуміти вимогу про витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння.
Ознаками віндикаційного позову є: подається власником або титульним володільцем; стосовно індивідуально визначених речей; зміст позову становить вимога про повернення речі; річ перебуває у володінні іншої особи (відповідача); річ перебуває в чужому володінні незаконно.
Отже, саме задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі №633/408/18).
Застосування інституту віндикації зумовлює необхідність з`ясування судами ознак добросовісності / недобросовісності у діях кінцевого набувача майна для забезпечення дотримання критерію пропорційності при втручанні у його майнові права.
Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного - лише в передбачених законом випадках. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 ЦК України слід застосовувати норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Суд апеляційної інстанції зазначає про те, що оскільки на виконання оскаржуваного пункту рішення Харківської міської ради було укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень 21.08.2017 №5499-В-С між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю "Централис", зазначене рішення в частині приватизації (відчуженню) шляхом викупу орендарем нежитлових приміщень вичерпало свою дію виконанням.
Отже, оскільки прокурор прагне повернення спірного нерухомого майна у володіння територіальної громади, то єдиною належною (зокрема ефективною) позовною вимогою є вимога про витребування спірного нерухомого майна на користь територіальної громади.
Вказана правова позиція, зокрема, викладена у постанові Верховного Суду від 09.10.2024 у справі №922/3838/21 за подібних правовідносин.
Судова колегія зазначає про те, що оскільки звернення до суду із застосуванням неналежного способу захисту є самостійною підставою для відмови в позові, суд першої інстанції з неправильним застосуванням норм матеріального права в частині висновку про належність прокурором обраного способу захисту та пропуск строку на оскарження рішення органу місцевого самоврядування та інших позовних вимог, дійшов правильних по суті висновків про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання незаконним та скасування пункту додатку до рішення, визнання недійсним договору купівлі-продажу, але з інших підстав, ніж ті, що наведені у цій постанові.
Відтак у задоволенні заявлених у цій справі позовних вимог про визнання незаконним та скасування пункту додатку до рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним договору купівлі-продажу, слід відмовити з підстав обрання прокурором неналежного способу захисту, що виключає необхідність застосування до таких вимог позовної давності.
Водночас, як зазначалося вище, у справі, що розглядається, звертаючись з позовом у цій справі, прокурор заявляв позовну вимогу про витребування у четвертого відповідача на користь територіальної громади міста Харкова нежитлових приміщень, яка у даному випадку є ефективним та належним способом захисту порушених інтересів держави.
Зі змісту поданого позову вбачається, що позовні вимоги прокуратури спрямовані на захист права власності територіальної громади на нерухоме майно, речове право на яке на час звернення з позовом зареєстровано за четвертим відповідачем, тому позовна вимога прокурора про витребування майна є віндикаційним позовом, що, в свою чергу, як зазначалося, є належним та ефективним способом захисту прав.
Колегія суддів звертає увагу на те, що віндикаційний позов - це вимога не вододіючого власника до незаконного володільця про витребування майна, та для задоволення такого позову не потрібно визнавати недійсними рішення органів місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, а також оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна, про що зазначалось раніше.
Отже, задоволення вимоги про витребування майна не ставиться у залежність від задоволення вимоги, зокрема, про визнання договору недійсним та скасування рішення органу місцевого самоврядування.
Встановлені обставини незаконності рішення про приватизацію майна шляхом викупу та укладання на підставі цього рішення договору купівлі-продажу є достатніми підставами для задоволення віндикаційного позову.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що передане за договором оренди спірне нерухоме майно, яке в подальшому було відчужене за договором купівлі-продажу в процесі його приватизації, належало на праві комунальної власності територіальній громаді міста Харкова в особі Харківської міської ради на підставі свідоцтва про право власності від 21.10.2010 та державної реєстрації права власності у Державному реєстрі речових прав від 15.08.2017, про що свідчать відомості витягу з реєстру права власності на нерухоме майно від 04.06.2021, який наявний в матеріалах справи.
Також зі встановлених вище обставин справи вбачається порушення відповідачем-1 вимог закону про приватизацію під час прийняття оспорюваного рішення про приватизацію об`єкта оренди шляхом викупу.
За таких обставин, оскільки договір купівлі-продажу нежитлових будівель від 21.08.2017 №5499-В-С, укладений між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю "Централис", посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кривошеїною І.М. і зареєстрований в реєстрі за №1712, вчинений на виконання п. 58 додатку 1 до рішення 7 сесії Харківської міської ради 7 скликання Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова від 06.07.2016 №283/16, яке прийнято з порушенням спеціального законодавства щодо приватизації нежитлових приміщень, зміст цього договору є таким, що суперечить статтям 1, 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", статтям 11, 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) ", що свідчить про його недійсність.
Вказане, в свою чергу, свідчить про те, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Централис" не мало права на відчуження майна територіальної громади, що вибуло із комунальної власності міста поза встановленого законом порядку.
З матеріалів справи вбачається, що з 08.10.2019, а також на момент розгляду справи та винесення оскаржуваного судового рішення, право власності на спірні нежитлові приміщення на підставі укладеного з четвертим відповідачем договору купівлі-продажу зареєстровані у Державному реєстрі нерухомого майна за ОСОБА_1 .
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України, яка кореспондується із статтею 41 Конституції України, унормовано, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
За змістом статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
ЦК України одним зі способів захисту порушених прав передбачено віндикацію.
Так, відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
За змістом статті 388 Цивільного кодексу України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів (постанова Верховного Суду від 15.02.2022 у справі № 911/3034/15 (911/3692/20).
Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).
Таким чином, неправомірність набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а набуття права власності може залежати від законності та добросовісності такого набуття.
Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач навпаки на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку.
У спорі між особою, яка вважає себе власником спірного майна, та особою, яка вважає себе законним володільцем (користувачем) спірного майна, сторонами спору є особи, які претендують на спірне майно, а суду для правильного вирішення спору слід з`ясувати та перевірити передусім правові підстави, відповідно до яких виникло та існує речове право на майно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №910/73/17).
Відповідно до статті 330 Цивільного кодексу України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
За загальним правилом добросовісний набувач набуває право власності на нерухоме майно, яке за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Це правило застосовується і в разі, якщо нерухоме майно було відчужене власником, який не має права його відчужувати, оскільки на нерухоме майно накладений арешт. Виходячи із загальних засад справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) добросовісний набувач набуває право власності або інше речове право на нерухоме майно вільним від прав інших осіб та обтяжень, про які набувач не знав і не мав знати. Подібні висновки щодо набуття прав на нерухоме майно сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 06.07.2022 року у справі № 914/2618/16.
Вирішуючи питання про можливість витребування спірного майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 Цивільного кодексу України, слід перевіряти, оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.04.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18). Добросовісною не може вважатися особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, від 21.09.2022 у справі № 908/976/19).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 дійшла висновку також про те, що якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів ст.388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму п. 1 ч.1 ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19, пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20, пункти 7.15, 7.16).
При цьому, добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на відомості, наявні в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Схожі висновки містить постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі №925/1351/19.
Щодо застосування положень статей 387, 388 ЦК України Велика Палата Верховного Суду в постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 виснувала про важливе значення належної перевірки обставин, які свідчать про добросовісність або недобросовісність набувача як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна як такого, що може вважатися відповідним нормам справедливого судового розгляду згідно зі статтею 6 Конвенції.
Отже, судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності набувача, що суттєво для застосування як положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном.
Як стверджує прокурор у позовній заяві, розпорядження майном органом місцевого самоврядування не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади, тому відчужене таким чином майно підлягає поверненню на підставі статті 388 ЦК України.
Так, відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Для застосування пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України ключовими аспектами є відсутність волі власника на відчуження майна, добросовісність набувача, а також оплатність при відчуженні спірного майна.
Отже, для застосування положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України є визначальним питання добросовісності/недобросовісності набувача, оплатність чи неоплатність набуття добросовісним набувачем такого майна, а також обставини, за яких спірне майно вибуло з володіння первісного власника (за волею чи без волі власника, наприклад, чи в порядку продажу майна у виконавчому провадженні при виконанні судового рішення чи за інших умов), а тому такі обставини підлягають обов`язковому з`ясуванню та перевірці судом для правильного вирішення ним спору.
В даному випадку судом встановлено обставини порушення відповідачем-1 вимог закону про приватизацію під час прийняття оспорюваного рішення про приватизацію об`єкта оренди шляхом викупу. Зокрема, зважаючи на те, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що орендарем - ТОВ "Централис" здійснювалися поліпшення орендованих ним приміщень за договором оренди, судом встановлено незаконність оскаржуваного пункту органу місцевого самоврядування, що обумовлено відсутністю передбачених пунктом 1 частини першої статті 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" умов здійснення приватизації шляхом викупу.
Такий висновок судів відповідає правовій позиції об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеній у постанові від 22.01.2021 у справі №922/623/20.
Обставини порушення органами місцевого самоврядування умов та порядку приватизації, а також наявність протиправної поведінки самого покупця, який за відсутності у нього законодавчо встановлених підстав для приватизації майна шляхом викупу звернувся до органів місцевого самоврядування з такою заявою, свідчать про недобросовісність дій орендаря.
У позовній заяві прокурор посилається на те, що в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні він дізнався про факти порушення вимог закону під час приватизації спірного майна.
Разом із тим, у розглядуваній справі прокурор не наводить обставин, які б свідчили про недобросовісність поведінки ОСОБА_1 як кінцевого набувача спірного нерухомого майна, не надає відповідних доказів на підтвердження таких обставин.
Згідно із статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Отже договір купівлі-продажу є оплатним, одним із основних обов`язків продавця є оплата ціни товару.
Так, однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які мають право розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.
При цьому суд враховує, що частина п`ята статті 12 ЦК України встановлює загальну презумпцію добросовісності, а саме якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.
Судова колегія зазначає, що матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 , як кінцевий набувач спірного майна, знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або про набуття третім відповідачем майна всупереч закону.
У разі відсутності на момент набуття права власності судових рішень, які б визнавали незаконним відчуження майна, та за умови, що юридична особа діяла в межах чинного законодавства, не маючи підстав для сумнівів у правомірності своїх дій, такі дії мають вважатися добросовісними (пункт 5.24 постанови Верховного Суду від 25.09.2024 у справі № 923/1137/21).
Зазначені обставини виключають обізнаність таких осіб або їхній обов`язок бути обізнаними щодо порушення порядку реалізації майна, що могло б свідчити про недобросовісне набуття.
Враховуючи викладене та зважаючи, що на момент набуття права власності не було судових рішень, що визнавали незаконність первісного відчуження спірних нежитлових приміщень, колегія суддів вважає, що ОСОБА_1 на момент набуття майна не була обізнана про будь-які претензії або правові обмеження щодо спірного майна, що свідчить про добросовісність набуття майна за відплатними договорами купівлі-продажу відповідно до статті 388 Цивільного кодексу України.
Наведене не спростовано прокурором під час розгляду справи.
З огляду на оплатний характер набуття четвертим відповідачем спірного нерухомого майна, не обізнаність останнього станом на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна третім відповідачем та відсутність можливості у ОСОБА_1 бути обізнаною (протилежного прокурором не доведено) про вибуття майна з комунальної власності з порушенням процедури приватизації, а також відсутність станом на дату укладення між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 договору купівлі-продажу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень (на які (відомості) добросовісно покладався відповідач-4), апеляційний господарський суд не вбачає ознак недобросовісності у діях кінцевого набувача спірного нерухомого майна - ОСОБА_1 .
В свою чергу, добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.
До таких висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 18.03.2020 у справі № 199/7375/16, від 20.05.2020 у справі № 199/8047/16, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 11.04.2023 у справі № 923/1137/21.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: (1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; (2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; (3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах.
Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014 (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
Також колегія суддів враховує, що критеріями сумісності заходу втручання у право власності із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є такі обставини: (1) чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі. Тобто втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними; (2) чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту зазначеної статті. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів; (3) чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції є, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. Водночас відсутність такого порушення є тоді, коли дотримані всі три критерії.
Отже, повинне існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
Критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції та утворюють "трискладовий тест", за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання.
У статті 1 Першого Протоколу до Конвенції містяться три норми: 1) кожна особа має право мирно володіти своїм майном; 2) позбавлення власності є допустимим винятково в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; 3) держава має повноваження вводити у дію закони, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном: а) відповідно до загальних інтересів; б) для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Щодо першого припису ЄСПЛ у пунктах 63-64 рішення у справі "Маркс проти Бельгії" (Marckx v. Belgium) зауважив, що, визнаючи право на безперешкодне користування своїм майном, стаття 1 за своєю суттю є гарантією права власності. Держава сама визначає "необхідність" відповідного закону, а наявність "спільного інтересу" може спонукати державу до "здійснення контролю за використанням власності", включаючи розпорядження та спадкування.
ЄСПЛ визначає найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу до Конвенції законність будь-якого втручання державного органу у право на мирне володіння майном, тобто його відповідність національному законодавству та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України" (East/West Alliance Limited v. Ukraine).
У рішенні у справі "Фрессо і Руар проти Франції" (Fressoz and Roire V. France) ЄСПЛ зазначає, що "необхідність" будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Відсутність такого мотивування - прояв свавілля держави. У цьому рішенні ЄСПЛ вказав на неприпустимість свавільного втручання держави у права людини без нагальної на то потреби. Суд вказав на необхідність перевіряти передбачення обмеження прав людини у національному законі, визначати наявність обставини для його застосування та вирішувати питання співмірності, що у сукупності утворює трискладовий тест на пропорційність. Лише при дотриманні всіх критеріїв трискладового тесту можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. У свою чергу, з позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи.
Крім того, за змістом рішення ЄСПЛ у справі "Рисовський проти України" Суд підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.
Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Отже, державні органи та органи місцевого самоврядування зобов`язані дотримуватись своїх власних процедур, але не позбавлені можливості/обов`язку виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість.
Враховуючи наведене у сукупності, судова колегія зазначає про те, що у даному випадку задоволення позовної вимоги про витребування у відповідача-4 спірного нерухомого майна не відповідатиме наведеному "принципу пропорційності", оскільки покладатиме надмірний індивідуальний тягар на фізичну особу, яка добросовісно набула право власності на об`єкти нерухомого майна, а тому в задоволенні такої позовної вимоги слід відмовити, однак не з підстав пропуску позовної давності.
Оскільки колегія суддів відмовляє в задоволенні позову з підстав його необґрунтованості, питання про застосування позовної давності не вирішується, відтак і доводи сторін в цій частині не розглядаються.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не знайшли своє підтвердження при перегляді оскаржуваного судового рішення та не є підставою для його скасування.
Відповідно до статті 277 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
За правилами частини 4 статті 277 Господарського процесуального кодексу України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Беручи до уваги те, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, однак з інших підстав, апеляційну скаргу прокурора слід залишити без задоволення, а тому рішення господарського суду Харківської області від 08.11.2021 у справі № 922/2381/21 слід змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції даної постанови.
Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, то згідно статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника.
Керуючись статтями 129, 269, 270, п.2 ч.1 ст. 275, 277, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури (вх. №3721 Х/1) на рішення господарського суду Харківської області від 08.11.2021 у справі № 922/2381/21 залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Харківської області від 08.11.2021 у справі № 922/2381/21 змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції даної постанови.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, встановлені статтями 286-289 ГПК України.
Повний текст постанови складено 20.01.2025
Головуючий суддя Н.В. Гребенюк
Суддя М.М. Слободін
Суддя І.А. Шутенко
Суд | Східний апеляційний господарський суд |
Дата ухвалення рішення | 14.01.2025 |
Оприлюднено | 21.01.2025 |
Номер документу | 124515284 |
Судочинство | Господарське |
Категорія | Справи позовного провадження Справи у спорах щодо приватизації майна, з них щодо укладення, зміни, розірвання, виконання договорів купівлі-продажу та визнання їх недійсними |
Господарське
Східний апеляційний господарський суд
Гребенюк Наталія Володимирівна
Господарське
Східний апеляційний господарський суд
Гребенюк Наталія Володимирівна
Господарське
Східний апеляційний господарський суд
Гребенюк Наталія Володимирівна
Господарське
Східний апеляційний господарський суд
Гребенюк Наталія Володимирівна
Господарське
Східний апеляційний господарський суд
Гребенюк Наталія Володимирівна
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2025Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні