Постанова

від 20.01.2025 по справі 367/3170/24

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 367/3170/24 Номер провадження 22-ц/814/564/25Головуючий у 1-й інстанції Алексашина Н.С. Доповідач ап. інст. Лобов О. А.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 січня 2025 року м. Полтава

Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючий суддя Лобов О.А.

судді: Дорош А.І., Триголов В.М.

за участю секретаря судового засідання Коротун І.В.

розглянув у відкритому судовому засіданні в м.Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Автозаводського районного суду м. Кременчука від 23 вересня 2024 року (час ухвалення судового рішення і дата складення повного текста судового рішення не зазначені) у справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, апеляційний суд

у с т а н о в и в:

Ухвалою Автозаводського районного суду м. Кременчука від 23 вересня року відмовлено у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, з підстав, передбачених ч.4 ст.315 ЦПК України.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм процесуального права за відсутності аналізу судом першої інстанції змісту заяви та практики у подібних правовідносинах, просить ухвалу суду першої інстанції скасувати, справу повернути до суду першої інстанції для продовження розгляду.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказує, що суд першої інстанції залишив поза увагою, що метою встановлення факту вимушеного переселення є визначення її статусу, як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни. Факт, який вона просить встановити, є юридичним з тих підстав, що породжує правові наслідки лише для неї. В ухвалі йдеться про те, що її заява не може розглядатися в порядку окремого провадження через наявність спору про право, але суд не уточнив, між якими сторонами існує цей спір. Таке неповне дослідження обставин є суттєвим порушенням процесуальних норм і має бути виправлене.

Наполягає, що немає підстав вважати її вимоги спірними, оскільки вона лише просить встановити факт вимушеного переселення, що має суто юридичне значення для її правового статусу.

Зазначає, що при винесені оскаржуваної ухвали суд першої інстанції не врахував наявну судову практику у подібних справах. Відмовивши у відкритті провадження, фактично позбавив її можливості реалізувати своє право. Це серйозне порушення її права на доступ до правосуддя, і вона вважає, що це є підставою для скасування ухвали.

Правом подачі відзиву заінтересовані особи не скористались. На адресу суду відзив не надходив.

Апеляційний суд, перевіривши матеріали справи, дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав:

Відповідно до п.6 ч.1 ст.374, п.4 ч.1 ст.379 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції у разі порушення судом першої інстанції норм процесуального права або неправильного застосування норм матеріального права.

Як вбачається з матеріалів справи, у квітні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, просила:

встановити юридично значимий факт постійного проживання ОСОБА_1 з 21.12.2021 по 27.02.2022 за адресою: АДРЕСА_1 ;

встановити юридично значимий факт непроживання ОСОБА_1 з 27.02.2022 по 30.03.2022 за адресою: АДРЕСА_1 , через збройну агресію російської федерації проти України;

встановити факт того, що вимушене переселення ОСОБА_1 з 27.02.2022 з окупованої території м.Ірпінь відбулося внаслідок збройної агресії російської федерації проти України та окупації російською федерацією частини території Київської області України.

В обгрунтування заявлених вимог зазначила, що вона є громадянкою РФ, яка з 2014 року постійно проживає в Україні.

З 21.12.2021 вона зареєстрована у м.Ірпіні, де постійно проживала до 27.02.2022.

У зв`язку зі збройною агресією РФ, внаслідок обстрілів міста, вимушена була евакуюватися до міста Києва, де проживала до 30.03.2022, а після визволення міста Ірпінь повернулася до свого постійного місця проживання.

Встановлення вказаних фактів необхідно ОСОБА_1 для визначення її статусу як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року. Зазначає, що планує подати позов до РФ про відшкодування моральної шкоди внаслідок військової агресії проти України та її вимушеної евакуації до м.Києва.

Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що відсутні підстави для вирішення справи в порядку окремого провадження, оскільки для встановлення факту постійного проживання за певною адресою, а також для встановлення факту внутрішнього переміщення внаслідок збройного конфлікту та окупації чинним законодавством визначено спеціальну позасудову процедуру, а встановлення факту внутрішнього переміщення саме внаслідок збройної агресії заявниця пов`язує з наступним вирішенням спору про право.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги, апеляційний суд керується такими міркуваннями.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та ІІІереметьєв проти України», пункт 53 рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України»).

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року К» 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що справедливість судового рішення вимагає, аби таке рішення достатньою мірою висвітлювало мотиви, на яких воно ґрунтується. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення й мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Краска проти Швейцарії» від 19 квітня 1993 року визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина перша статті 293 ЦПК України).

Згідно частини першої статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту: родинних відносин між фізичними особами; перебування фізичної особи на утриманні; каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (частина друга статті 315 ЦПК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справи № 490/6057/19-ц (провадження № 61-18514сво21) вказано, що:

«…чоловік заявниці ОСОБА_2 в період з 25 січня 2015 року до 09 лютого 2015 року безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі проведення АТО в Донецькій та Луганській областях у складі ВЧ НОМЕР_1 та загинув ІНФОРМАЦІЯ_1 в зоні АТО. Причиною його смерті, відповідно до витягу з протоколу засідання Центральної ВЛК зі встановлення причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травми, каліцтва у колишнього військовослужбовця від 12 травня 2016 року є травма «Розтрощення та обвуглення декількох ділянок тіла». Травма та причина смерті пов`язані із захистом Батьківщини. Факти збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, окупації частини території України є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно з приписами частини третьої статті 82 ЦПК України.

…Звертаючись з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, ОСОБА_1 звертала увагу на те, що саме в результаті збройної агресії та воєнного конфлікту, який був розпочатий Російською Федерацією, загинув її чоловік ОСОБА_2 . Вказувала, що від встановлення цього юридично значимого для неї та її малолітньої дитини факту залежить виникнення прав та обов`язків, у тому числі щодо отримання ними відповідної допомоги.

Закриваючи провадження, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив із того, що законодавством передбачено позасудову процедуру надання особам статусу сім`ї загиблого під час АТО. У позасудовому порядку вже встановлено, що ОСОБА_2 загинув та були видані відповідний висновки ВЛК і встановлено причину травми, яка стала причиною смерті, а, отже, вказане не може бути встановлено у судовому порядку. Факт збройної агресії Російської Федерації проти України на Сході країни встановлено рядом нормативно-правових актів.

Між тим, суди попередніх інстанцій, розглядаючи заяву ОСОБА_1 , не звернули уваги на суть та мету цієї заяви, а саме: встановлення причинно- наслідкового зв`язку між смертю її чоловіка та військовою агресією Російської Федерації проти України.

Розділивши її вимогу на встановлення факту смерті військовослужбовця та факту військової агресії Російської Федерації, суди, по суті, зробили висновок про те, що у першому випадку такі факти судами не встановлюються, а в другому - про загальновідомість факту через закріплення його на державному рівні на підставі нормативно-правових актів.

Водночас, не звернули увагу на те, що звернення заявника в порядку окремого провадження до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, обумовлено необхідністю визначення статусу ОСОБА_2, як жертви міжнародного збройного конфлікту, особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених нормами міжнародного гуманітарного права (що складається з Женевських конвенцій про захист жертв війни від 12 серпня 1949 року, Додаткових протоколів до них, інших міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України) та отримання заявником допомоги від гуманітарних організацій (Міжнародного Комітету Червоного Хреста, Міжнародної Федерації товариств Червоного Хреста і Червоного півмісяця, Товариства Червоного Хреста України). Відповідний юридичний факт є індивідуальним, оскільки має правові наслідки лише для заявниці та її малолітньої дитини. Отже, фактичною підставою звернення до суду ОСОБА_1 стала необхідність встановлення причинно-наслідкового зв`язку між смертю її чоловіка та збройною агресією Російської Федерації проти України з метою подальшого отримання допомоги від гуманітарних організацій. Ураховуючи викладене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про закриття провадження у цій справі, не врахувавши, що встановлення факту, що має юридичне значення, щодо загибелі ОСОБА_2 під час захисту Батьківщини у лютому 2015 року на території Донецької та Луганської областей України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між смертю військовослужбовця та військовою агресією Російської Федерації».

У постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду по справі № 490/6057/19-ц (провадження № 61-18514сво21) вказано, що:

«встановлення факту, що має юридичне значення, щодо загибелі військовослужбовця під час захисту Батьківщини внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між смертю військовослужбовця та військовою агресією Російської Федерації. Від встановлення факту загибелі військовослужбовця при виконанні військової служби внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України залежить виникнення та реалізація особистих та майнових прав заявника як члена сім`ї загиблого військовослужбовця. Тобто, відповідний юридичний факт має індивідуальний характер, оскільки породжує правові наслідки лише для заявника, а саме: отримання загиблим статусу жертви міжнародного збройного конфлікту з подальшим отриманням членами сім`ї загиблого допомоги від гуманітарних організацій та можливості звернення членів сім`ї загиблого до міжнародних судів із відповідними вимогами».

У справі, що переглядається:

факт збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, окупації частини території України є загальновідомими, а тому не підлягає доказуванню;

наслідком саме збройної агресії Російської Федерації стала окупація частини території України, яка засуджена як на національному рівні, так і міжнародною спільнотою;

метою встановлення факту вимушеного переселення з окупованої території України задля уникнення загрози життю, здоров`ю, свободи, особистих прав на свободу пересування, вираження думки, майнових прав, права на судовий захист на окупованій території саме у результаті збройної агресії Російської Федерації є визначення статусу заявника як особи, що перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, ратифікованої Україною 03 липня 1954 року, з відповідними правовими наслідками;

відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Заявник, посилаючись на вказану норму закону, просить встановити факт вимушеного переселення з території м. Ірпінь, яке відбулося внаслідок збройної агресії російської федерації проти України та окупації частини території України.

За таких обставин, суд зробив неправильний висновок про відмову у відкритті провадження.

Такий узгоджується з висновками, викладеними у постанові ВС від 08.11.2023 року у справі № 524/2722/23, постанові ВС від 06 березня 2024 року у справі № 524/3856/22, постанові ВС від 09 жовтня 2024 року у справі №463/5390/22 .

З огляду на викладене оскаржуване судове рішення належить скасувати та направити справу до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження в справі.

Керуючись ст.367, п.6 ч.1 ст.374, п.4 ч.1 ст.379, ст.382, ст.384 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Автозаводського районного суду м. Кременчука від 23 вересня 2024 року скасувати, матеріали цивільної справи № 367/3170/24 повернути до Автозаводського районного суду м. Кременчука для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст постанови виготовлено 20 січня 2025 року.

Головуючий суддя О.А.Лобов

Судді: А.І.Дорош

В.М.Триголов