Постанова

від 21.01.2025 по справі 520/20041/24

ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 січня 2025 р. Справа № 520/20041/24Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Перцової Т.С.,

Суддів: Жигилія С.П. , Макаренко Я.М. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Національного університету оборони України на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.10.2024, головуючий суддя І інстанції: Котеньов О.Г., м. Харків, повний текст складено 10.10.24 по справі № 520/20041/24

за позовом ОСОБА_1

до Національного університету оборони України

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ

ОСОБА_1 (далі по тексту ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Національного університету оборони України (далі по тексту НУОУ, відповідач), у якому просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність Національного університету оборони України, яка полягає у не здійсненні ОСОБА_1 нарахування та виплати в належному розмірі грошового забезпечення (основних та додаткових видів), в період з 27.08.2020 року по 12.05.2023 року;

- зобов`язати Національний університет оборони України перерахувати ОСОБА_1 грошове забезпечення (щомісячні основні види, додаткові та одноразові додаткові виплати - грошову допомогу на оздоровлення) за 2020, 2021, 2022, 2023 роки, виходячи з посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру встановленого в поточному році прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 1 січня 2020 року, 1 січня 2021 року, 1 січня 2022 року та 1 січня 2023 року на відповідний тарифний коефіцієнт (згідно додатків до постанови КМУ № 704) відповідно, та доплату різниці, з врахуванням вже виплачених сум за період з 27.08.2020 року по 12.05.2023 року.

В обґрунтування позовних вимог зазначив про протиправність застосування відповідачем при розрахунку грошового забезпечення позивача з 27.08.2020 по 12.05.2023 прожиткового мінімуму станом на 01.01.2018, оскільки після прийняття постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 у справі № 826/6453/18 виникли підстави для визначення розмірів посадових окладів, окладів за військовим званням шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб (далі Постанова № 704).

З огляду на те, що лише з 12 травня 2023 року були внесені чергові зміни до Постанови № 704 та встановлено сталу величину для розрахунку 1762 грн вважає наявними правові підстави для здійснення перерахунку його щомісячного грошового забезпечення за період з 27.08.2020 по 12.05.2023, а також грошової допомоги на оздоровлення за 2020, 2021, 2022, 2023 роки, шляхом множення розміру встановленого в поточному році прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2020 року, на 01 січня 2021 року, на 01 січня 2022 року та на 01 січня 2023 року на відповідний тарифний коефіцієнт.

Крім того, зазначив, що він з 27.02.2024 по 24.06.2024 виконував бойові (спеціальні) завдання згідно з бойовим розпорядженням у складі 5 бригади НГУ Військової частини НОМЕР_1 , яка входить до складу діючого оперативного угрупування військ « ІНФОРМАЦІЯ_1 », що підтверджується відповідними довідками, доданими до матеріалів справи, при цьому про порушення своїх прав дізнався 13.07.2024 під час проведення заходів правового виховання особового складу у зведеному підрозділі Військово-юридичного інституту Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, де йому повідомили що в період з 29.01.2020 по 12.05.2023 позивачу та решті військовослужбовців не нараховувалось та не виплачувалась в належному розмірі грошове забезпечення, у зв`язку з чим вважав, що строк звернення до суду ним не пропущено.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 10.10.2024 у справі № 520/20041/24 задоволено позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_2 )доНаціонального університету оборони України(просп. Повітряних Сил, 28, м. Київ, 03049,код ЄДРПОУ 07834530)про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Визнано протиправною бездіяльність Національного університету оборони України, яка полягає у не здійсненні ОСОБА_1 нарахування та виплати в належному розмірі грошового забезпечення (основних та додаткових видів), в період з 27.08.2020 року по 12.05.2023 року.

Зобов`язано Національний університет оборони України перерахувати ОСОБА_1 грошове забезпечення (щомісячні основні види, додаткові та одноразові додаткові виплати - грошову допомогу на оздоровлення) за 2020, 2021, 2022, 2023 роки, виходячи з посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру встановленого в поточному році прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 1 січня 2020 року, 1 січня 2021 року, 1 січня 2022 року та 1 січня 2023 року на відповідний тарифний коефіцієнт (згідно додатків до постанови КМУ № 704) відповідно, та доплату різниці, з врахуванням вже виплачених сум за період з 27.08.2020 року по 12.05.2023 року.

Відповідач, не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, а також не надання оцінки доводам відповідача, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.10.2024 у справі № 520/20041/24 та ухвалити нове рішення яким відмовити в задоволені позовних вимог громадянину ОСОБА_1 повністю.

Апеляційна скарга мотивована твердженнями про правомірність дій відповідача в частині обрахунку грошового забезпечення позивача у спірний період, оскільки за змістом пункту 4 Постанови № 704 розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за спеціальним (військовим) званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, є саме розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом на 01 січня 2018 року, який і застосовано відповідачем при обчисленні посадового окладу та окладу за військовим званням позивача.

З посиланням на приписи Закону України Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей від 20.12.1991 № 2011-ХІІ (далі Закон № 2011-ХІІ) та «Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам», затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260 (далі - Порядок № 260) зазначив, що судом не враховано факт перебування позивача на посаді ад`юнкта, на якій він отримував грошове забезпечення за займаною посадою перед зарахуванням на навчання до університету з посади начальника логістики управління оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_2 », про що зазначено в картці особового рахунку на виплату грошового забезпечення військовослужбовців.

Також наголошував на тому, що позивачем попущено тримісячний строк звернення до суду, встановлений статтею 233 Кодексу законів про працю України (даліКЗпП України) в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2353-ІХ.

У надісланому до суду апеляційної інстанції відзиві на апеляційну скаргу, позивач підтримав правову позицію, викладену у позовній заяві та наголошував, що його грошове забезпечення за період з 27.08.2020 по 12.05.2023 мало обчислюватись із використанням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на відповідний рік, разом з цим, як вбачається з отриманої позивачем при звільненні довідки, його посадовий оклад був незмінним у 2020, 2021, 2022 та 2023 роках, а отже, в основі розрахунку грошового забезпечення позивача була стала величина 1762,00 грн, що з огляду на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 19.10.2022 у справі № 400/6214/21 є протиправним.

У поданій до суду апеляційної інстанції відповіді на відзив на апеляційну скаргу відповідач наголошував на тому, що не приведення Кабінетом Міністрів України приміток до додатків 1, 12, 13, 14 Постанови № 704 у відповідність до змін, що були внесені в пункт 4 цієї ж Постанови, не може бути підставою для обчислення посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням з використанням у якості розрахункової величини розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року).

Звернув увагу суду на висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладений у постанові від 11.02.2021 у справі №240/11952/19, відповідно до якого, згідно з Постановою № 704 розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за спеціальним (військовим) званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, є саме розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом на 01 січня 2018 року, а мінімальна заробітна плата (чи її частина) для розрахунків розмірів цих окладів не застосовується.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі за текстом КАС України) суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Згідно з частиною четвертою статті 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Колегія суддів, вислухавши суддю доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу у Національному університеті оборони України з 27.08.2020 по 05.02.2024.

Наказом начальника Національного університету оборони України позивач виключений зі списків особового складу Національного університету оборони України з 05 лютого 2024 року, що підтверджує витяг із послужного списку.

Позивач вважає, що з 27.08.2020 по 12.05.2023 відповідачем проводилось нарахування грошового забезпечення ОСОБА_1 без урахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, чим грубо порушено його соціальні права, а тому звернувся до суду з цим позовом.

Відповідачем не заперечувався факт того, що за спірний період грошове забезпечення нараховувалось позивачу без урахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що з 29 січня 2020 року (з дня набрання чинності судовим рішенням у справі № 826/6453/18) виникли підстави для розрахунку грошового забезпечення позивача з урахуванням розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням та відсоткової надбавки за вислугу років, а також додаткових видів грошового забезпечення, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму, встановленого на 01 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт, та з цієї дати, через зростання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, позивач мав право на отримання грошового забезпечення у збільшеному розмірі. Оскільки відповідач не проводив нарахування грошового забезпечення позивачу з 27.08.2020 по 12.05.2023 з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, суд вважав наявними підстави для визнання такої бездіяльності протиправною.

Обираючи ефективний спосіб захисту порушеного права позивача, суд дійшов висновку про необхідність зобов`язання відповідача провести позивачу перерахунок та здійснити виплату грошового забезпечення за період з 27.08.2020 по 12.05.2023 з урахуванням розмірів посадового окладу та окладу за військовим званнями шляхом застосування множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатків 1-14 до Постанови № 704, з урахуванням виплачених сум із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з приписами частини першої статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Положеннями частин другої четвертої зазначеної статті закріплено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності. Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.

30 серпня 2017 року Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову № 704 (набрала чинності 1 березня 2018 року), якою затверджено тарифні сітки розрядів і коефіцієнтів посадових окладів, схеми тарифних розрядів, тарифних коефіцієнтів, додаткові види грошового забезпечення, розміри надбавки за вислугу років, пунктом 2 якої установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Пунктом 4 Постанови № 704 (в редакції чинній на момент прийняття постанови) регламентовано, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, установленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно із додатками 1,12,13,14.

В подальшому пункт 4 цього нормативно-правового акту було викладено у редакції пункту 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб (далі - Постанова № 103), а саме: "4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.".

Отже, згідно з Постановою № 704 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб від 21 лютого 2018 року №103 (далі Постанова № 103) розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за військовим званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, стала величина розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом на 01.01.2018.

Разом з цим, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 у справі № 826/6453/18 за наслідками апеляційного перегляду справи було скасовано рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 16.10.2019 в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, треті особи: ОСОБА_2, Міністерство соціальної політики України, Пенсійний фонд України, про визнання протиправним та скасування пункту постанови і прийнято в цій частині нову постанову, якою позов ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, треті особи: ОСОБА_2 , Міністерство соціальної політики України, Пенсійний фонд України, про визнання протиправним та скасування пункту постанови задоволено.

Визнано протиправним та скасовано пункт 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 № 103 Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб.

У іншій частині рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 16.10.2019 залишено без змін.

Таким чином, з 29.01.2020 - дня набрання законної сили рішенням у справі №826/6453/18 пункт 6 Постанови № 103 втратив чинність та була відновлена дія пункту 4 Постанови № 704 у первісній редакції.

Проте, згідно з пунктом 3 розділу ІІ Закону України від 06.12.2016 № 1774-VІІІ Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (далі Закон № 1774-VІІІ) мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини, вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що під час розв`язання правової колізії між нормами пункту 3 розділу ІІ Закону № 1774-VІІІ та пункту 4 Постанови № 704, у редакції до внесення змін Постановою № 103, та приміток до додатків 1, 12, 13, 14 до Постанови № 704 перевагу належить віддати положенням закону, як акту права вищої юридичної сили.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов`язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 №8-рп/99 у справі щодо права на пільги, від 20.03.2002 №5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).

У зазначених рішеннях Конституційний Суд України дійшов висновку, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов`язана з ризиком для життя і здоров`я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.

Водночас, Законом України від 05.10.2000 № 2017-III Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії (далі за текстом - Закон № 2017-III) регламентовано правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій, згідно із положеннями статті 1 якого державні соціальні стандарти - це встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.

У свою чергу базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров`я та освіти (стаття 6 Закону № 2017-III).

Прожитковий мінімум щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік.

При цьому, згідно з частиною другою статті 92 Конституції України виключно законами України встановлюються Державний бюджет України і бюджетна система України (пункт 1) та порядок встановлення державних стандартів (пункт 3).

На думку колегії суддів, зазначення у пункті 4 Постанови № 704 у формулі обрахунку розміру посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням базового державного соціального стандарту (прожиткового мінімуму для працездатних осіб), як розрахункової величини для їх визначення, не суперечить делегованим Уряду повноваженням щодо визначення розміру грошового забезпечення військовослужбовців.

Разом з цим, колегія суддів наголошує на тому, що Кабінет Міністрів України не уповноважений та не вправі установлювати розрахункову величину для визначення посадових окладів із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який не відповідає нормативно-правовому акту вищої юридичної сили.

При цьому, пунктом 8 Прикінцевих положень Закону України від 23.11.2018 № 2629-VIII Про Державний бюджет України на 2019 рік установлено, що у 2019 році для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів як розрахункова величина застосовується прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений на 1 січня 2018 року.

У свою чергу, Закон України від 14.11.2019 № 294-IX Про Державний бюджет України на 2020 рік (далі Закон № 294-IX), Закон України від 15.12.2020 № 1082-IX Про Державний бюджет України на 2021 рік (далі Закон № 1082-IX), Закон України від 02.12.2021 № 1928-IX Про Державний бюджет України на 2022 рік (далі Закон № 1928-IX) та Закон України від 03.11.2022 № 2710-ІХ Про Державний бюджет України на 2023 рік (далі Закон № 2710-ІХ) від таких застережень щодо застосування як розрахункової величини для визначення, зокрема грошового забезпечення, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2018 року на 2020, 2021, 2022, 2023 роки, відповідно, не містять.

Так, законами № 294-ІХ, № 1082-IX, № 1928-ІХ, № 2710-ІХ у 2020-2023 роках установлено прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01 січня 2020 року, 01 січня 2021 року, 01 січня 2022 року та 01 січня 2023 року 2102,00 грн, 2270,00 грн, 2481,00 грн та 2684,00 грн, відповідно.

Статтею 7 КАС України встановлено, що суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Отже, з огляду на правила частини 3 статті 7 КАС України, з 01.01.2020 не підлягають застосуванню положення пункту 4 Постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, як такі, що не відповідають положенням Законів № 294-ІХ, № 1082-IX, № 1928-ІХ, № 2710-ІХ (правовим актам вищої юридичної сили), згідно з якими прожитковий мінімум, як базовий державний стандарт, був змінений законодавцем на відповідний рік, у тому числі для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19.06.2023 у справі № 160/14974/21.

Таким чином, при визначенні розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням з 01.01.2020 необхідно використовувати прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).

Постановою № 103 серед іншого також затверджено Зміни, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, підпунктом 1 пункту 3 яких:

1) пункт 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб викладено в такій редакції: 4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.;

2) у пункті 10 цифри і слова 01.01.2019 замінено цифрами і словами 01.03.2018.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 квітня 2020 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2020 року, позов задоволено частково.

Визнано дії Кабінету Міністрів України при прийнятті постанови від 21 лютого 2018 року № 103 в частині внесення змін до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 та пункту 5 постанови Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2008 року № 45 неправомірними.

Зобов`язано Кабінет Міністрів України скасувати підпункт 1 пункту 3 Змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 стосовно внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб.

Постановою Верховного Суду від 19.01.2022 у справі № 826/9052/18 після касаційного перегляду вказані рішення суду першої та апеляційної інстанцій залишені без змін. За висновком Верховного Суду у цій справі, який викладено у пункті 34 постанови, колегія суддів вважає вірними висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо необхідності зобов`язання Кабінету Міністрів України скасувати підпункт 1 пункту 3 Змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 стосовно внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб, а відтак не підлягає застосуванню до спірних відносин пункт 4 в редакції Постанови № 103.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку, що з 01.01.2020 відбулося підвищення розміру винагороди за службу військовослужбовця за складовими: оклад за посадою та оклад за військовим званням за рахунок виникнення у суб`єкта владних повноважень обов`язку обраховувати ці показники із використанням згідно із Законами № 294-ІХ, № 1082-IX, № 1928-ІХ, № 2710-ІХ прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, а тому наявні підстави для визначення розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14, на відміну від попереднього правила обчислення розміру окладу за посадою та окладу за військовим званням із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018.

Разом з цим, відповідачем не заперечується, що грошове забезпечення позивача у спірний період визначалось із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2018 року, тобто всупереч вищенаведеним нормам права та висновкам суду апеляційної інстанції. А відтак, позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльності Національного університету оборони України, яка полягає у не здійсненні ОСОБА_1 , нарахування та виплати в належному розмірі грошового забезпечення (основних та додаткових видів) у період з 27.08.2020 по 12.05.2023 підлягають задоволенню.

Враховуючи, що відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 30.01.2019 № 755/10947/17, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду, яка в свою чергу відображена у постановах Верховного Суду від 02.08.2022 у справі № 440/6017/21, від 06.11.2023 по справі № 300/1947/22, від 22.11.2023 у по справі № 160/8725/21, від 10.01.2024 по справі № 400/3128/23, колегія суддів відхиляє посилання відповідача на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 11.02.2021 по справі № 240/11952/19.

Так, за останньою правовою позицією Верховного Суду у подібних правовідносинах розрахунковою величиною для визначення розміру посадового окладу та окладу за спеціальним (військовим) званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, є саме розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом на 01 січня календарного року.

При цьому, посилання відповідача на перебування позивача на посаді ад`юнкта жодним чином не пояснюють можливість застосування величини прожиткового мінімуму, встановленого на 01.01.2018, при обрахунку грошового забезпечення ОСОБА_1 , як військовослужбовця.

Щодо позовних вимог в частині здійснення перерахунку позивачу грошової допомоги для оздоровлення за 2020, 2021, 2022 та 2023 роки з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 01.01.2020, 01.01.2021, 01.01.2022 та 01.01.2023, а не на 01.01.2018 колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до пункту 30.1 Порядку № 260, особам офіцерського складу, особам рядового, сержантського та старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом та набули право на щорічну основну відпустку, один раз на рік надається грошова допомога для оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення.

Згідно з приписами пункту 30.2 Порядку № 260, грошова допомога для оздоровлення надається військовослужбовцям за місцем штатної служби в разі вибуття їх у щорічну основну відпустку повної тривалості або у другу частину щорічної основної відпустки (у тому числі в дозволених випадках за невикористану відпустку за минулий рік) або без вибуття у відпустку (за їх заявою протягом поточного року) на підставі наказу командира військової частини, а командиру (начальнику) - на підставі наказу вищого командира (начальника) із зазначенням у ньому суми грошової допомоги.

Пунктом 30.3 Порядку № 260 передбачено, що розмір грошової допомоги для оздоровлення визначається виходячи з посадових окладів, окладів за військовими званнями та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (крім винагород та морського грошового забезпечення), на які військовослужбовець має право за займаною ним штатною посадою згідно з законодавством України на день підписання наказу про надання цієї допомоги.

Отже, виплата грошової допомоги для оздоровлення безпосередньо залежить від розміру посадового окладу та окладу за військовим званням за останньою займаною штатною посадою.

Враховуючи встановлене судами першої та апеляційної інстанції протиправне неврахування відповідачем при визначенні розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням позивача у 2020, 2021, 2022 та 2023 роках розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 1 січня 2020, 2021, 2022 та 2023 років, як розрахункової величини, колегія суддів дійшла висновку про задоволення позову в частині визнання протиправними дій відповідача щодо нарахування та виплати грошової допомоги для оздоровлення із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2018 року.

Доводи відповідача про порушення позивачем тримісячного строку звернення до суду колегія суддів вважає необґрунтованими, виходячи з наступного.

Приписами частини 1 статті 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду за захистом, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Загальні правила, які закріплені у нормах адміністративного процесуального законодавства, передбачають обчислення строку звернення до суду за захистом прав, свобод чи інтересів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення цих прав, свобод, інтересів.

Відповідно до вимог статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Аналіз зазначених норм дає підстави зробити висновок, що шестимісячний строк звернення до суду в адміністративному судочинстві є загальним і застосовується, якщо інше не встановлено цим Кодексом або іншими законами.

Згідно з частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.

Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п`ятою статті 122 КАС України.

Водночас положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці.

За приписами частин першої та другої статті 233 КЗпП України, в редакції чинній на час виникнення указаного позивачем періоду нарахувань, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Офіційне тлумачення положення вказаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 і № 9-рп/2013.

Так, у рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону України Про оплату праці необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Згідно з пунктом 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення поняття заробітна плата і оплата праці, які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.

Верховний Суд, надаючи оцінку поняттям грошова винагорода, одноразова грошова допомога при звільненні та оплата праці і заробітна плата, які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, вказав, що вказані поняття є рівнозначними.

Під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти всі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Колегія суддів звертає увагу, що з даним позовом ОСОБА_2 звернувся до адміністративного суду 16.07.2024, коли частини перша і друга статті 233 КЗпП України були викладені у редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, а саме:

Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

На підставі порівняльного аналізу положень статті 233 КЗпП України можна зробити висновок, що до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Варто зауважити, що Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.

Так, надаючи тлумачення статті 58 Конституції України у Рішенні від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України зазначив, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци перший і другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення).

У Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп і від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001 зроблено аналогічні висновки про те, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Водночас Конституційний Суд України звернув увагу на те, що частина перша статті 58 Конституції України передбачає винятки із конституційного принципу неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001).

Крім того, у своїх рішеннях Конституційний Суд України постійно наголошує на тому, що ключовим у питанні розуміння гарантованого статтею 8 Конституції України принципу верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017).

Тому, з огляду на вище перелічені правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, колегія суддів вважає, що дія частини першої статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-IX може поширюватися тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою чинності.

Така позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом, є сталою і послідовною.

Як уже зазначалося, часовий проміжок, за який ОСОБА_1 просить перерахувати грошове забезпечення, охоплюється періодом з 27.08.2020 по 12.05.2023, тобто підпадає під дію частини першої статті 233 КЗпП України, як до 19.07.2022 так і в редакції Закону № 2352-IX від 01 липня 2022 року, яка почала діяти лише з 19 липня 2022 року.

Тобто, в частині позовних вимог про нарахування та виплату грошового забезпечення за період з 27.08.2020 по 18.07.2022 звернення до суду з позовом не обмежується будь яким строком.

Крім того, слід звернути увагу, що приписами частини другої статті 233 КЗпП України встановлено, що із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

У свою чергу, стаття 116 КЗпП України регулює питання строків розрахунку при звільненні. Зокрема, в частині другій цієї статті йдеться про обов`язок роботодавця письмово повідомити працівника в день звільнення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні).

Разом з тим у поданому до суду першої інстанції клопотанні про поновлення строку звернення до суду, ОСОБА_1 зазначив, що про порушення своїх прав дізнався лише 13.07.2024, під час проведення заходів правового виховання особового складу у зведеному підрозділі Військово-юридичного інституту Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, коли йому повідомили, що в період з 29.01.2020 по 12.05.2023 йому та іншим військовослужбовцям не нараховувалась та не виплачувалась у належному розмірі грошове забезпечення.

З цього приводу, слід зазначити, що відповідач, стверджуючи про порушення позивачем тримісячного строку звернення до суду, встановленого частиною другою статті 233 КЗпП України, не надає доказів направлення/отримання ОСОБА_1 повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні), а тому у колегії суддів відсутні підстави беззаперечно стверджувати про пропуск позивачем такого строку, відтак доводи апеляційної скарги в цій частині підлягають відхиленню.

Окремо слід зазначити, що позивач проходив службу у Національному університеті оборони України ім. Черняховського з 27.08.2020 по 05.02.2024, що підтверджується наявним в матеріалах справи витягом із послужного списку ОСОБА_1 (а.с. 10).

Відповідно до наявних в матеріалах справи довідок, складених уповноваженими особами Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, у періоди з 27.02.2024 по 29.02.2024, з 01.03.2024 по 05.03.2024, з 01.04.2024 по 28.04.2024, з 01.05.2024 по 31.05.2024, з 01.06.2024 по 02.06.2024, з 19.06.2024 по 24.06.2024 позивач виконував бойові (спеціальні) завдання згідно з бойовими наказами (розпорядженнями) у складі діючих угруповань військ (сил) оборони держави, які здійснюють управління діючими угрупуваннями військ (сил).

З наведеного вбачається, що з моменту звільнення (05.02.2024) та до моменту звернення до суду (16.07.2024) позивач активно залучався до виконання завдань зі стримування збройної агресії Російської Федерації, що додатково ускладнювало можливість звернення до суду.

Згідно з частиною 1 статті 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги з вищезазначених підстав не спростовують висновків суду першої інстанції.

Керуючись ч. 4 ст. 229, ч. 4 ст. 241, ст. ст. 243, 250, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 326, 327 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ

Апеляційну скаргу Національного університету оборони України - залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.10.2024 по справі № 520/20041/24 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя Т.С. Перцова Судді С.П. Жигилій Я.М. Макаренко