Постанова

від 15.01.2025 по справі 205/10142/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/219/25 Справа № 205/10142/23 Суддя у 1-й інстанції - Федотова В.М. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К РАЇ Н И

15 січня 2025 року Дніпровський Апеляційний суд у складі:

головуючого - судді Ткаченко І.Ю.

суддів - Свистунової О.В., Пищиди М.М.

за участю секретаря Кошари О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу

за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Відділ державної реєстрації актів цивільного стану по Новокодацькому та Чечелівському районах у місті Дніпрі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) про визнання батьківства

за апеляційноюскаргою ОСОБА_1

на заочнерішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 03 травня 2024 року,-

В С Т А Н О В И В:

26 вересня 2023 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаною позовною заявою. В обґрунтування позову зазначив, що позивач та відповідач перебували у фактичних шлюбних відносинах у період з 2016 року по 01.09.2018 року, від яких у них ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дитина ОСОБА_3 . Саме позивач зустрічав відповідача з пологового будинку та здійснював участь у вихованні дитини. Батько дитини був записаний зі слів матері на підставні ст. 135 СК. Після народження дитини 01.09.2018 року між сторонами було зареєстровано шлюб. ІНФОРМАЦІЯ_2 у сторін народилася дитина ОСОБА_4 . До осені 2021 року сторони спільно проживали, вели спільне господарство, займалися вихованням дітей. Після того, як позивач, у зв`язку із працевлаштуванням, змушений був переїхати до м. Києва, стосунки із відповідачем зіпсувалися. У сторін було різне бачення майбутнього та поглядів на життя. Також, позивач дізнався, що на даний час його батьківство стосовно старшої дитини не визначено і відповідач самостійно це питання не вирішила. Враховуючи вищевикладене, позивач звертається до суду та просить визнати ОСОБА_1 батьком малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та внести зміни до актового запису про народження малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зазначивши у графі «Відомості про батька» батьком ОСОБА_1 , прізвище дитини змінити із « ОСОБА_5 » на « ОСОБА_6 », інші відомості залишити без змін (а.с.1-10).

Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 03 травня 2024 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Відділ державної реєстрації актів цивільного стану по Новокодацькому та Чечелівському районах у місті Дніпрі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) про визнання батьківства - відмовлено (а.с.78-82).

Не погодившись із рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив, рішення суду 1 інстанції скасувати, і ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі (а.с.92-103).

Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Судом першоїінстанції встановлено,що батьками малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у свідоцтві про народження записані ОСОБА_7 та ОСОБА_2 (а.с. 11).

Відомості про батька дитини у вищезазначеному свідоцтві про народження записані відповідно до ч. 1 ст. 135 СК України.

01.09.2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб. При цьому, прізвище дружини не змінювалось (а.с. 12).

Батьками малолітньої доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у свідоцтві про народження записані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а.с. 11).

Позивач вважає себе батьком малолітньої сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у зв`язку з чим звернувся до суду із вищевказаною позовною заявою.

Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд 1 інстанції виходив із того, що обставини, на які посилався позивач як на підставу для задоволення позовних вимог, не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи, приймаючи до уваги відсутність висновку експертизи та інших належних доказів на підтвердження факту батьківства позивача відносно малолітньої дитини.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Так, згідно із ст. 7 Конвенції про права дитини, дитина, наскільки це можливо, має право знати своїх батьків.

Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. Отже, при регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.

Відповідно до статті 121 СК України права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Положеннями статей 125, 126, 135 СК України врегульовано питання про визначення походження дитини якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою.

Так, згідно із ч. 2 ст. 125 СК України якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від батька визначається за заявою матері та батька дитини, за рішенням суду.

Відповідно до ст. 135 СК України, при народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі, у випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень провадиться за прізвищем та громадянством матері, а ім`я та по батькові батька дитини записуються за її вказівкою.

Згідно із ст. 128 СК України за відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу України. Позов про визнання батьківства може бути пред`явлений матір`ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття. Позов про визнання батьківства може бути пред`явлений особою, яка вважає себе батьком дитини.

При розгляді спору щодо визнання батьківства суд має виходити зі змісту ч. 2 ст. 128 СК України, відповідно до якої підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу України.

У постанові Пленуму Верховного Суду України № 3 від 15.05.2006 року «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» зазначено, що справи про визнання батьківства суд розглядає у позовному провадженні. У таких справах позови осіб, зазначених у ч. 3 ст. 128 СК України, приймаються до судового розгляду, якщо дитина народжена матір`ю, яка не перебуває у шлюбі, немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду і запис про батька дитини в Книзі реєстрації народжень учинено за прізвищем матері, а ім`я та по батькові дитини записано за вказівкою матері (ч. 1 ст. 135 СК України). Із позовом про визнання батьківства чи материнства можуть звертатися до суду лише особи, зазначені у СК України.

Визнання батьківства за рішенням суду розглядається як засіб захисту прав дитини, тобто міра, спрямована на відновлення, визнання порушених або оспорених прав дитини. Визначення батьківства дитини є підставою виникнення батьківських обов`язків, зокрема обов`язку з утримання дитини (постанова Верховного Суду від 15 квітня 2021 року у справі № 645/1098/18 (провадження № 61-759св21).

Питання щодо походження дитини суд вирішує на підставі сукупності доказів. Доказами у справі про визнання батьківства можуть бути будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, показань свідків, письмових або речових доказів, висновків експертів. Тобто при вирішенні спору про визнання батьківства мають враховуватись усі передбачені законом докази в їх сукупності. За загальним правилом визнання батьківства на підставі частини другої статті 128 СК України можливо за наявності належних і обґрунтованих доказів (відомостей), які засвідчують походження дитини від певної особи. Для визнання батьківства правове значення мають фактичні дані, які підтверджують спільне проживання матері і батька дитини, ведення ними спільного господарства до народження дитини або спільне її виховання чи утримання, а також докази, що підтверджують визнання особою батьківства. Підставою для категоричного висновку для визнання батьківства в судовому порядку може бути висновок судово-генетичної або судово-імунологічної експертизи.

Вказане відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 591/6441/14-ц, провадження № 61-6030св18.

У постанові Верховного Суду від 25 серпня 2020 року у справі № 478/690/18 (провадження № 61-18333св19) зазначено, що «висновок судово-медичної (молекулярно-генетичної) експертизи є підставою для категоричного висновку для визнання батьківства, оскільки ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини і його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства».

Експертиза ДНК або молекулярно-генетична експертиза призначається з метою формування належної, допустимої та достатньої за стандартом доказування «поза розумним сумнівом» доказової бази.

Об`єктом молекулярно-генетичного дослідження є ядерна ДНК (ДНК, розташована в ядрі клітини), отримана з крові, слини, букального та іншого епітелію, волосся (при наявності волосяного фолікула), а також часток тканин і органів людини. Для визначення спірного батьківства необхідна присутність ймовірного батька і дитини для проведення забору вихідного біологічного матеріалу. В результаті проведення ДНК-аналізу на предмет встановлення батьківства ймовірність похибки позитивного висновку становить 0,000001%. Негативний факт батьківства встановлюється із 100% ймовірністю.

Європейський Суд з прав людини зауважив, що «в ході національного розгляду суд призначив ДНК-тест з метою вирішення цього спору про батьківство. Тест продемонстрував, що відповідач був батьком дитини з ймовірністю 99,99 відсотків. Суд враховує, що на сьогодні ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства» («Калачова проти російської федерації», Kalachevav. russia, № 3451/05, § 34, від 07 травня 2009 року).

Як вбачається із матеріалів справи, на момент народження дитини ОСОБА_3 позивач та відповідач не перебували у шлюбі, відомості про батька записані за вказівкою матері на підставі ч. 1 ст. 135 СК України.

Згідно із ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Статтею 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно із ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документ, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.

Стаття 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.

У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Вирішальним фактором принципу змагальності сторін є обов`язок сторін у доказуванні, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів.

Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, суд робить висновок про її недоведеність.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) сформульовано висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина може вважатися доведеною, якщо інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. Верховний Суд наголошує, що обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Матеріали справи не містять доказів, що позивач та відповідач спільно проживали, вели спільне господарство до народження дитини, а після народження займалися її спільним вихованням та утриманням.

Позивачем не надано будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження заявлених у позові вимог позивачем, а долучені до матеріалів справи копії свідоцтва про народження, свідоцтва про шлюб та фотознімки позивача з дитиною не можуть бути беззаперечним доказом того, що відповідач є батьком малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . При цьому, вказане не підтвердила і відповідач.

Під час перегляду даної справи в судді апеляційної інстанції позивачем було заявлено клопотання про призначення по справі судово молекулярно-генетичної експертизи на предмет визначення батьківства щодо ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Ухвалою Дніпровськогоапеляційного судувід 04вересня 2024року клопотання ОСОБА_1 пропризначення судовоїмолекулярно - генетичної експертизи шляхом аналізу ДНК - задоволено.

Призначено по справі судову молекулярно - генетичну експертизу шляхом аналізу ДНК, на вирішення якої поставити наступні питання:

- Яка вірогідність батьківства ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , відносно малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ?

29 жовтня 2024 року на адресу апеляційного суду Дніпропетровської області надійшло повідомлення №405 від 18.10.2023 року повернення без виконання ухвали Дніпровського апеляційного суду від 04.09.2024 року у зв`язку із неявкою ОСОБА_2 разом з дитиною 14.10.2024 року на експертизу.

При цьому, колегія суддів враховує, що при призначенні судової молекулярно - генетичної експертизи відповідачка не була присутня в залі судового засідання, у зв`язку з чим суд був позбавлений можливості попередити її про наслідки ухилення від участі у проведенні експертизи. Як зазначив сам позивач, відповідачка разом з дітьми зараз перебуває за кордоном, доказів, що він її попередив про призначену судом експертизу, суду не надав. За таких обставин, колегія суддів вважає, що відповідачка не вчиняла дій по ухиленню від участі в експертизі, а тому відсутні підстави застосування наслідків ухилення, передбачені ст. 109 ЦПК України.

Виходячи з вищевикладеного колегія суддів приходить до висновку, що вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджені письмовими доказами по справі.

Доводи апеляційної скарги, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є безпідставними, не спростовують обґрунтованих висновків суду щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог, та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, висвітлення цих обставин у спосіб, що є зручним для апелянта, власним тлумаченням норм права, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції. Крім того, вказані доводи були предметом розгляду у суді першої інстанції та судом першої інстанції їм було надано обґрунтовану оцінку, а тому вони додатковому правовому аналізу не підлягають.

Крім того, апелянт не скористався наданими йому правами, не обґрунтував свої позовні вимоги та доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч.3 ст.12, ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що вирішуючи даний спір, суд першої інстанції повно, всебічно та об`єктивно з`ясувавши обставини справи, оцінивши надані сторонами докази, дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Оскаржуване рішення як таке, що відповідає нормам матеріального та процесуального права повинне бути залишене без змін, а апеляційна скарга без задоволення.

Відповідно до ст.141 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишаючи рішення суду без змін не змінює розподіл судових витрат.

Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Заочне рішення Ленінського районногосуду м.Дніпропетровська від03травня 2024року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.

Судді: