Рішення

від 23.01.2025 по справі 910/8687/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

23.01.2025Справа № 910/8687/24Господарський суд міста Києва у складі судді Васильченко Т.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали справи №910/8687/24

За позовом Державного підприємства «Спецагро»

до Міністерства аграрної політики та продовольства України

про стягнення 297109,59 грн

Без повідомлення (виклику) представників учасників справи

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Державне підприємство «Спецагро» (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовними вимогами до Міністерства аграрної політики та продовольства України (далі - відповідач) про стягнення 297109,59 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач в порушення взятих на себе зобов`язань за договором про надання послуг №61 від 20.08.2019 року не розрахувався за отримані послуги, у зв`язку з чим позивачем заявлено до стягнення основний борг у розмірі 198874,00 грн, інфляційні втрати у розмірі 80328,85 грн та 3% річних у розмірі 17906,74 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.08.2024 відкрито провадження у справі №910/8687/24 та постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

22.08.2024 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» від Міністерства аграрної політики та продовольства України надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечив проти задоволення позову, з огляду на те, що постановою Кабінету Міністрів України від 02.09.2019 №829 «Деякі питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади» вирішено реорганізувати Міністерство аграрної політики та продовольства України шляхом приєднання до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства, а тому сплату за послуги згідно спірного договору повинно здійснювати саме Мінекономрозвитку. При цьому, відповідач наголошує на тому, що з моменту виникнення права у позивача на звернення до суду з вимогою про стягнення коштів минуло понад 3 роки, що свідчить про свідоме затягування строків, з метою збільшення суми нарахованих компенсаційних втрат.

26.08.2024 року до відділу діловодства суду через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» від Державного підприємства «Спецагро» надійшла відповідь на відзив, у якій позивач заперечив проти доводів відповідача з підстав того, що постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2020 №1344 було відмінено рішення про реорганізацію Міністерства аграрної політики та продовольства шляхом приєднання до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства, а тому Мінагрополітики є належним відповідачем у справі і саме воно повинно відповідати за порушення зобов`язань за спірним договором та наголосив на тому, що чинне законодавство України не визначає обов`язку сторін щодо досудового врегулювання спору, право на судовий захист закріплено у Конституції України і не може бути обмежено досудовим порядком врегулювання спору.

Відповідач своїм право на подання заперечень як то передбачено статтею 167 Господарського процесуального кодексу України не скористався.

У частині 8 статті 252 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення. Судові дебати не проводяться.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

20.08.2019 року між Державним підприємством «Спецагро» (далі - виконавець) та Міністерством аграрної політики та продовольства України (далі - замовник) укладено договір про надання послуг №61 (далі - договір), за умовами пункту 1.1 якого виконавець зобов`язується надати замовнику послуги щодо побудови та впровадження сегментів локальної мережі (код згідно національного класифікатора України ДК 021:2015 «Єдиний закупівельний словник»: 72710000-0 Послуги у сфері локальних мереж) (далі - послуги), згідно з орієнтовним переліком послуг (додаток 1 до договору, що є його невід`ємною частиною), а замовник - прийняти і оплатити такі послуги.

Відповідно до пункту 1.2 договору послуги вважаються наданими з моменту підписання уповноваженими представниками сторін акту приймання-передачі наданих послуг (далі - акт).

Згідно пункту 3.1 договору ціна договору формується на підставі вартості послуг, наведених у додатку 1 до цього договору, та становить 198874,00 грн, у т.ч. ПДВ - 33145,67 грн. Ціна договору складається з сукупності вартості фактично наданих послуг за договором, що підтверджується актами. За зміст, достовірність, повноту та якість послуг, зазначених у договорі, відповідальними є уповноважені представники сторін, які підписують акти.

Вартість наданих послуг визначається відповідно до переліку послуг та підтверджується актами (пункт 3.2 договору).

За умовами пункту 3.3 договору ціна цього договору може бути зменшена за взаємною згодою сторін відповідно до фактичного об`єму наданих послуг, про що сторони укладають додаткову угоду до договору, яка є його невід`ємною частиною.

Пунктом 4.1 договору встановлено, що оплата проводиться у безготівковій формі з рахунку замовника, що відкритий у Державній казначейській службі України на рахунок виконавця протягом п`яти банківських днів з дати підписання акту.

Відповідно до пункту 4.2 договору замовник здійснює оплату за надані послуги тільки після надходження з Державного бюджету України коштів на його реєстраційний рахунок на цілі, визначені договором.

Пунктами 5.1, 5.2, 5.3 та 5.4 договору встановлено, що строк надання послуг: до 31 грудня 2019 року; надання послуг здійснюється силами і засобами виконавця; місце надання послуг: вул. Хрещатик, 24, м. Київ, 01001; обсяг наданих послуг підтверджується актами.

Замовник зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі сплачувати за надані послуги (пункт 6.1.1 договору).

Згідно пункту 7.1 договору у разі невиконання або неналежного виконання своїх зобов`язань за договором сторони несуть відповідальність передбачену законодавством України та цим договором.

Відповідно до пункту 7.2 договору за невиконання зобов`язань в строки, передбачені цим договором до винної сторони застосовуються штрафні санкції у розмірі не нижче облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент нарахування штрафних санкцій від вартості невиконаних робіт.

Умовами пунктів 9.1 та 9.2 договору сторони погодили, що у випадку виникнення спорів або розбіжностей сторони зобов`язуються вирішувати їх шляхом взаємних переговорів та консультацій. У разі недосягнення сторонами згоди спори (розбіжності) вирішуються у судовому порядку.

Договір набирає чинності з дати його укладення і діє до 31.12.2019, але в будь- якому разі до повного виконання сторонами своїх зобов`язань в частині розрахунків. Відповідно до частини третьої статті 631 Цивільного кодексу України, сторони погодились, що умови цього договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладання, а саме з 01 січня 2019 року. (пункт 10.1 та 10.2 договору).

Додатком №1 до договору сторони погодили орієнтовний перелік послуг щодо побудови та впровадження сегментів локальної мережі (далі - додаток №1), за умовами якого сторони встановили перелік послуг, кількість послуг за рік, ціну однієї послуги з ПДВ та вартість послуги на рік з ПДВ, а саме: 1) налаштування WiFi маршрутизатора, кількість - 24, ціна за одну послугу - 80,00 грн з ПДВ; вартість послуги на рік - 1920,00 грн з ПДВ; 2) налаштування комутатора 2 рівня, кількість - 10, ціна за одну послугу - 85,00 грн з ПДВ; вартість послуги на рік - 850,00 грн з ПДВ; 3) підключення персональних комп`ютерів і ноутбуків до локальної мережі, кількість - 300, ціна за одну послугу - 80,00 грн з ПДВ; вартість послуги на рік - 24000,00 грн з ПДВ; 4) підтримка функціонування локальної мережі та консультації щодо взаємодії з мережею додаткових систем міністерства, кількість - 1, ціна за одну послугу - 30000,00 грн з ПДВ; вартість послуги на рік - 30000,00 грн з ПДВ; 5) інші додаткові послуги з обладнанням (заміна комутаторів, тощо), кількість - 57, ціна за одну послугу - 80,00 грн з ПДВ; вартість послуги на рік - 4560,00 грн з ПДВ; 6) надання фахівців у режимі повного робочого дня на території замовника (250 робочих днів), кількість - 2 фахівця, ціна за одну послугу - 68772,00 грн з ПДВ; вартість послуги на рік - 137544,00 грн з ПДВ. Разом - 198874,00 грн у тому числі ПДВ - 33145,67 грн.

Додатком №2 до договору сторони погодили калькуляцію послуг щодо побудови та впровадження сегментів локальної мережі (далі - додаток №2), за умовами якої вартість заробітної плати за рік з ПДВ становить 128856,00 грн, вартість відрахування на соціальні заходи за рік з ПДВ становить 28345,92 грн, вартість витратних матеріалів за рік з ПДВ становить 9731,64 грн, вартість накладних витрат за рік з ПДВ становить 31940,44 грн, разом 198874,00 грн у тому числі ПДВ (20%) - 33145,67 грн.

Сторонами не оспорювалась правомірність зазначеного договору, а тому в силу встановленої ст. 204 Цивільного кодексу України презумпції правомірності правочину, його положення беруться судом до уваги при розгляді спору.

Як встановлено судом, на виконання умов укладеного договору, позивачем були надані відповідачу послуги з налаштування WiFi маршрутизатора, налаштування комутатора 2 рівня, підключення персональних комп`ютерів і ноутбуків до локальної мережі, підтримка функціонування локальної мережі та консультації щодо взаємодії з мережею додаткових систем міністерства, інші додаткові послуги з обладнанням (заміна комутаторів, тощо) та надання фахівців у режимі повного робочого дня на території замовника (250 робочих днів), що підтверджується актами приймання-передачі наданих послуг №157 від 08.11.2019 на суму 166636,60 грн у тому числі ПДВ та №163 від 03.12.2019 на суму 32237,40 грн у тому числі ПДВ, які підписані сторонами та скріплені печатками без будь-яких зауважень та заперечень.

Про належне виконання позивачем своїх зобов`язань за договором свідчить також відсутність з боку відповідача претензій та повідомлень про порушення позивачем умов договору щодо надання узгоджених послуг.

Позаяк, відповідач в порушення взятих на себе зобов`язань за договором про надання послуг №61 від 20.08.2019 оплату наданих позивачем послуг не здійснив, у зв`язку з чим виник борг у розмірі 198874,00 грн.

Стаття 509 Цивільного кодексу України визначає, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до статей 11, 629 Цивільного кодексу України договір є однією з підстав виникнення зобов`язань та є обов`язковим для виконання сторонами.

Зобов`язання, в силу вимог статей 526, 525 Цивільного кодексу України, має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Аналогічна за змістом норма міститься і у ст. 193 Господарського кодексу України.

Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором надання послуг, а відповідно до частини 1 статті 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Згідно ч. 1 ст. 902 Цивільного кодексу України, виконавець повинен надати послугу особисто. Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором (ч. 1 ст. 903 Цивільного кодексу України).

Відтак, договір про надання послуг є складним зобов`язанням, що складається з двох органічно поєднаних між собою зобов`язань: по-перше, правовідношення, в якому виконавець повинен надати послугу, а замовник наділений правом вимагати виконання цього обов`язку; по-друге, правовідношення, в якому замовник зобов`язаний оплатити надану послугу, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати.

Пунктом 4.1 договору встановлено, що оплата проводиться у безготівковій формі з рахунку замовника, що відкритий у Державній казначейській службі України на рахунок виконавця протягом п`яти банківських днів з дати підписання акту.

Судом встановлено, що позивач, на виконання умов договору, надав відповідачу узгоджені послуги на загальну суму 198874,00 грн про що підписано сторонами відповідні акти, а отже у відповідача виник обов`язок оплатити їх.

При цьому, суд не приймає до уваги умову пункту 4.2 договору про те, що замовник здійснює оплату за надані послуги тільки після надходження з Державного бюджету України коштів на його реєстраційний рахунок на цілі, визначені договором, оскільки наведена умова з урахуванням приписів статей 251, 252 Цивільного кодексу України не є подією, яка має неминуче настати зі спливом певного періоду, а тому не може бути відкладальною умовою та не створює для сторін цивільних прав та обов`язків щодо визначення іншого строку оплати ніж визначено договором - протягом 5-ти банківських днів з дати підписання акту.

Положенням ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України передбачено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Отже, з урахуванням положень ст. 530 Цивільного кодексу України та змісту пункту 4.1 договору, строк виконання відповідачем грошового зобов`язання з оплати наданих послуг за договором на момент розгляду справи настав.

Втім, як встановлено судом, відповідач у встановлені строки оплату наданих послуг належним чином не здійснив.

Тоді як, частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України встановлено, що сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмета; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці.

Порушенням зобов`язання, у відповідності до ст. 610 Цивільного кодексу України, є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

З урахуванням вищевикладеного, враховуючи, що факт надання позивачем відповідачу узгоджених послуг та факт порушення відповідачем своїх зобов`язань в частині своєчасної оплати отриманих послуг, підтверджений матеріалами справи та не спростований відповідачем у відзиві на позов, суд дійшов висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог в частині стягнення основного боргу в розмірі 198874,00 грн.

Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Нарахування інфляційних втрат та 3% річних на суму боргу входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах №703/2718/16-ц та №646/14523/15-ц, постанови Верховного Суду від 04.10.2019 у справі №915/880/18, від 26.09.2019 у справі №912/48/19, від 18.09.2019 у справі №908/1379/17).

Інфляційні втрати (індекс споживчих цін) - це показник, який характеризує зміни загального рівня цін на товари і послуги, які купує населення для невиробничого споживання (постанова Верховного Суду від 26.06.2018 у справі №341/915/16-ц).

Визначене частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України право стягнення інфляційних втрат і 3% річних є мінімальними гарантіями, які надають кредитору можливість захистити згадані вище інтереси; позбавлення кредитора можливості реалізувати це право порушуватиме баланс інтересів і сприятиме виникненню ситуацій, за яких боржник повертатиме кредитору грошові кошти, які, через інфляційні процеси, матимуть іншу цінність, порівняно з моментом, коли такі кошти були отримані (у тому числі у вигляді прострочення оплати відповідних товарів та послуг).

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 30.01.2024 у справі №910/3243/23 та від 05.10.2023 у справі №904/4334/22.

Позивачем на підставі вищенаведених приписів чинного законодавства нараховано та заявлено до стягнення інфляційні втрати за період з липня 2021 по травень 2024 включно у розмірі 80328,85 грн та 3% річних за період з 04.07.2021 по 03.07.2024 включно у розмірі 17906,74 грн.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок 3 % річних та інфляційних втрат, суд прийшов до висновку, про його обґрунтованість, вірність та відповідність фактичним обставинам справи і нормам чинного законодавства, у зв`язку з чим вимоги позивача підлягають задоволенню у заявленому позивачем розмірі.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідач під час розгляду справи не надав суду належних та допустимих доказів, які б спростовували заявлені позовні вимоги в частині належного та своєчасного виконання зобов`язання за договором та свідчили про відсутність у нього обов`язку сплатити заявлені до стягнення кошти.

При цьому, суд відхиляє доводи відповідача про те, що права і обов`язки за договором перейшли до правонаступника (Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України) у зв`язку з публічним правонаступництвом згідно постанови Кабінету Міністрів України від 02.09.2019 № 829 «Деякі питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади», оскільки постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2020 №1344, відмінено рішення про реорганізацію Міністерства аграрної політики та продовольства шляхом приєднання до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства (п. 1), визнано таким, що втратив чинність, абзац другий пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 2 вересня 2019 р. № 829 «Деякі питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади» (п. 3).

Відомості, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, свідчать про те, що станом на дату розгляду справи відповідач не перебуває в процесі припинення, відповідного запису про припинення юридичної особи відповідача внесено до реєстру не було, доказів зворотного матеріали справи не містять, а сторони під час розгляду справи не надали.

Тоді як, відповідно до положень ст. 104 Цивільного кодексу України, юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Відхиляє суд і доводи відповідача про недотримання позивачем порядку досудового врегулювання спору, закріпленого у положеннях пунктів 9.1 та 9.2 договору, оскільки недотримання процедури досудового врегулювання спору, передбаченої договором, не позбавляє суб`єкта господарювання права на звернення до суду за вирішенням господарської спору, а суд відповідно не має права відмовити у вирішенні такого спору, посилаючись на недотримання процедури його досудового врегулювання.

Так, стаття 8 Конституції України закріплює принцип верховенства права, що у розумінні спірних правовідносин, слід розуміти, як не лише формальну відповідність положень договору законам, а й їх відповідність загальним принципам справедливості, добросовісності та розумності.

У рішенні Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року №15-рп/2002 зазначено, що обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов`язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

Таким чином, сторона наділена можливістю реалізувати своє право в порядку передбаченому Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей господарського процесу, на отримання від замовника за отримані від виконавця послуги певної грошової суми, як шляхом пред`явлення досудової вимоги, так і шляхом безпосереднього звернення до суду з відповідним позовом.

У даному випадку, позивач скористався своїм правом вимоги щодо оплати за надані послуги, шляхом звернення з відповідним позовом до суду.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2002 №15-рп/2002 (справа №1-2/2002 про досудове врегулювання спорів) право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом спосіб захисту прав і свобод, у тому числі й судовий. Можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб`єктом правовідносин інших засобів правового захисту. Держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов`язком особи, яка потребує такого захисту.

У свою чергу, особи, які порушили права і законні інтереси інших осіб, зобов`язані поновити їх, не чекаючи пред`явлення претензії чи позову (стаття 19 Господарського процесуального кодексу України).

Водночас, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

Суд також зважає, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони. Лише той факт, що суд окремо та детально не відповів на кожний аргумент, представлений сторонами, не є свідченням несправедливості процесу (рішення ЄСПЛ у справі «Шевельов проти України»).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.05.2023 у справі №924/1351/20(924/214/22).

З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд дає вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

За таких обставин, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного, враховуючи положення ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача.

Керуючись статтями 13, 73, 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги Державного підприємства «Спецагро» до Міністерства аграрної політики та продовольства України про стягнення 297109,59 грн задовольнити.

2. Стягнути з Міністерства аграрної політики та продовольства України (01001, м. Київ, вул. Хрещатик, буд. 24; ідентифікаційний код 37471967) на користь Державного підприємства «Спецагро» (01001, м. Київ, вул. Грінченка Бориса, буд. 1; ідентифікаційний код 38516592) основний борг у розмірі 198874 (сто дев`яносто вісім тисяч вісімсот сімдесят чотири) грн 00 коп., інфляційні втрати у розмірі 80328 (вісімдесят тисяч триста двадцять вісім) грн 85 коп., 3% річних у розмірі 17906 (сімнадцять тисяч дев`ятсот шість) грн 74 коп. та судовий збір у розмірі 4456 (чотири тисячі чотириста п`ятдесят шість) грн 65 коп.

3. Видати наказ позивачу після набрання рішенням суду законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення, відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України, може бути оскаржено до апеляційного господарського суду шляхом подання апеляційної скарги через Господарський суд міста Києва протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено та підписано 23.01.2025.

СуддяТ.В. Васильченко