Рішення

від 07.11.2024 по справі 761/45395/23

ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 761/45395/23

Провадження № 2/761/5850/2024

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 листопада 2024 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді - Фролової І. В.,

секретаря судового засідання - Коломійця А. Д.,

за участю:

представник позивача - ОСОБА_1 ,

представника третьої особи - Шандиби Л. М. ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Шевченківського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів на утримання дитини,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_3 звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом, у якому просив суд:

1) Позбавити ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянку України, батьківських прав відносно малолітнього сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

2) Стягнути з ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь ОСОБА_3 аліменти на утримання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 в твердій грошовій сумі в розмірі 4 000 (чотири тисячі) грн. до досягнення дитиною повноліття.

Свою позовну заяву обґрунтував тим, що ОСОБА_3 в 2018 році познайомився з ОСОБА_4 . Від даних відносин у них ІНФОРМАЦІЯ_3 народилась дитина - син ОСОБА_5 . Позивач визнав дитину та в свідоцтві про народження записаний батьком дитини.

Після народження дитини, Відповідачка відмовилась від піклування, виховання та утримання дитини та віддала сина на виховання Позивачу, повністю усунувшись від піклування, виховання та утримання дитини.

Стверджує, що від Відповідачки не надходить жодної матеріальної допомоги на утримання дитини, зокрема Відповідачка не піклується про його фізичний і духовний розвиток, не спілкується з дитиною взагалі, тобто не дбає про його нормальне самоусвідомлення, не сприяє засвоєнню загальновизнаних норм моралі, не надає доступу до культурних та інших духовних цінностей, так як це встановлено ч.1 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства». Дитина не знає Відповідачку, не сприймає її, як маму.

З урахуванням вищевикладеного просить позбавити відповідачку батьківських прав.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 12 грудня 2023 року було вирішено передати матеріали цивільної справи до Дарницького районного суду м. Києва для розгляду за територіальної підсудністю.

Постановою Київського апеляційного суду від 08 лютого 2024 року було скасовано ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 12 грудня 2023 року.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 08 березня 2024 року було відкрито провадження у справі, призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження.

30 травня 2024 року на адресу суду надійшли пояснення від Служби у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, відповідно до змісту яких зазначили, що не можуть надати суду висновок про доцільність (недоцільність) позбавлення батьківських прав громадянки ОСОБА_4 відносно малолітньої дитини ОСОБА_5 , оскільки дитина не зареєстрована та не проживає на території Шевченківського району м. Києва.

06 вересня 2024 року на адресу суду надійшли письмові пояснення від представника ОСОБА_3 - адвокатки Пілюги В.В., в яких остання заперечувала щодо доводів, викладених у письмових поясненнях Служби у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, та просила задовольнити позовну заяву.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 24 вересня 2024 року було закрито підготовче провадження у справі, призначено до розгляду по суті.

05 листопада 2024 року на адресу суду надійшло клопотання від представника ОСОБА_3 - адвокатки Пілюги В.В. про долучення доказів, а саме: довідку готелю «Найс Біч».

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала та просила задовольнити позову у повному обсязі.

У судовому засіданні представник третьої особи щодо задоволення позовних вимог поклався на розсуд суду.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши подані сторонами документи і матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору суд по суті встановив.

За змістом ч.ч.1, 2, 3,4 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ч.ч. 1, 5-6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст. 15 ЦК України).

Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до ст. 16 ЦК України особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового права або майнового права та інтересу у визначені цією статтею способи. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють як закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України.

Дослідивши матеріали справи, судом було встановлено наступне.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 познайомився з ОСОБА_4 , та останні мали романтичні відносрини.

Від даних відносин у сторін, ІНФОРМАЦІЯ_3 народилась дитина - син ОСОБА_5 .

Позивач визнав дитину та в свідоцтві про народження записаний батьком дитини.

ОСОБА_3 до заяви була додана характеристика від 15.11.2023 року № 67, в якій зазначено, що за час проживання (не вказано період) від мешканців будинку скарг від сусідів не надходило, не зазначена інформація щодо проживання з ним дитини.

З початку лютого 2022 року батько з дитиною перебувають в Албанській Республіці.

17 липня 2023 року Позивачка склала заяву, посвідчену нотаріусом Едлір Б.Нішані, члена Національної нотаріальної палати у місті Дуррес за №A2023011730172788224, про те, що вона відмовляється від опіки над сином ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та не заперечує проти позбавлення її батьківських прав у судовому порядку у за?язку з тим, що не має особистого місяця проживання, не має умов для проживання з дитиною, та є безробітною.

Щодо позовних вимог, суд дійшов наступних висновків.

Статтями 12-15 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, визначено право дитини висловлювати свою думку (право бути почутою).

Судом, з урахуванням положень ст. 171 СК України, та враховуючи вік малолітньої дитини, визнано за недоцільне вислуховування думки дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , по суті спору.

Відповідно до ч.1 ст. 56 ЦК України, п. 3 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року № 866, органами опіки та піклування є районні, районні у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчі органи міських, районних у містах, сільських, селищних рад, у тому числі об`єднаних територіальних громад, які відповідно до законодавства провадять діяльність з надання статусу дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, встановлення опіки та піклування над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, із захисту особистих, майнових та житлових прав дітей.

Відповідно до ч. 5, 6 ст. 19 СК України орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Як убачається зі змісту пояснень від Служби у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, останні зазначили, що не можуть надати суду висновок про доцільність (недоцільність) позбавлення батьківських прав громадянки ОСОБА_4 відносно малолітньої дитини ОСОБА_5 , оскільки дитина не зареєстрована та не проживає на території Шевченківського району м. Києва.

Суд зауважує, що предметом судового розгляду в цій справі є обставини щодо позбавлення батьківських прав ОСОБА_4 стосовно її малолітнього сина.

Відповідно до ч.3 ст. 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського Суду як джерело права.

В силу ст. 9 Конституції України Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є частиною національного законодавства і закріплює мінімальні гарантії в галузі прав людини, які можуть бути розширені в національному законодавстві, яке в свою чергу в силу взятих на себе Україною зобов`язань не може суперечити положенням Конвенції (стаття 19 Закону України «Про міжнародні договори» від 29 червня 2004 року № 1906-ІV, стаття 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів).

Згідно зі ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Стаття 9 Конвенції покладає на держави-учасниці обов`язок забезпечувати те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до ст. 18 Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що права батьків щодо дитини є похідними від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а тільки потім права батьків.

Ухвалюючи рішення у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява №2091/13), Європейський суд з прав людини наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагодійним (параграф 76).

ЄСПЛ зауважив, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими.

Інтерес дитини складається з двох аспектів.

З одного боку цей інтерес вимагає, що зв`язки дитини з її сім`єю мають бути збережені, за винятком випадків, коли сім`я виявилася особливо непридатною. Звідси випливає, що сімейні зв`язки можуть бути розірвані лише у виняткових випадках, та що необхідно зробити все, щоб зберегти особисті відносини та, якщо і коли це можливо, «відновити» сім`ю.

З іншого боку очевидно також, що в інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у здоровому середовищі, та батькам не може бути надано право за статтею 8 Конвенції на вжиття таких заходів, що можуть завдати шкоди здоров`ю та розвитку дитини (Мамчур проти України, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).

Аналіз наведених норм права, зокрема й практики Європейського суду з прав людини, дає підстави для висновку, що у справах стосовно дітей у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, виходячи із об`єктивних обставин спору, а потім осіб, які висувають відповідні вимоги.

У статті 7 СК України визначено необхідність забезпечення дитині можливості здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Згідно ч. 1-4 ст. 150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов`язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Батьки зобов`язані поважати дитину.

За приписами ч. 1 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Процедура, підстави та правові наслідки позбавлення батьківських прав передбачені нормами СК України (статті 164-167).

Відповідно до ч.1 ст. 164 СК України, мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.

Вказана стаття містить вичерпний перелік підстав позбавлення матері та/або батька батьківських прав.

Як убачається зі змісту позовної заяви, позивач просить позбавити відповідачку батьківських прав з підстав, визначених п.2 ч.1 ст. 164 СК України, а саме, - ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини.

Згідно із ст. 166 СК України позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батьків, так і для дитини.

Згідно роз`яснень, які викладені в п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення батьківських прав» № 3 від 30.03.2007 року (далі - Постанова), позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Системний аналіз зазначених вище норм сімейного права дає підстави вважати, що ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не дають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

У рішенні Європейського суду від 18 грудня 2008р. по справі «Савіни проти України» зазначається: «хоча національним органам надається певна свобода розсуду у вирішенні питань щодо встановлення державної опіки над дитиною, вони повинні враховувати, що розірвання сімейних зав`язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин. Відповідне рішення має підкріплюватися достатньо переконливими і зваженими аргументами на захист інтересів дитини, і саме держава повинна переконатися в тому, що було проведено ретельний аналіз можливих наслідків пропонованого заходу з опіки для батьків і дитини.»

У даній ситуації судом враховано, що держава має позитивний обов`язок вживати виважених і послідовних заходів зі сприяння возз`єднанню дітей зі своїми біологічними батьками, дбаючи при досягненні цієї мети про надання їм можливості підтримувати регулярні контакти між собою та якщо це можливо, не допускаючи розлучення братів і сестер (пункт 52 рішення Європейського Суду у справі «Савіни проти України»).

У справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року Європейським судом з прав людини наголошено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54). Вирішення питання позбавлення батьківських прав має ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача, його поведінки; факт заперечення відповідача проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (пункт 58).

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. (ч.3, 4 ст.12 ЦПК України)

Згідно частин 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Як роз`яснено в п.27 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року за №2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», виходячи з принципу процесуального рівноправ`я сторін та враховуючи обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.

Вирішальним фактором принципу змагальності сторін є обов`язок сторін у доказуванні, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів.

Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, суд робить висновок про її недоведеність.

Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод принципу справедливості розгляду справи судом.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. (ст. 76 ЦПК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Таким чином, належними вважатимуться докази, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення сторін або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Вони мають належати до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуватися значущістю для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права.

Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму. Допустимість доказів означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.

Згідно положень ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно доводів позовної заяви, позивач стверджує, що відповідач ніяким чином не піклується про дитину, не проявляє заінтересованості в її подальшій долі, не цікавиться станом здоров`я доньки, не піклується про її фізичний і духовний розвиток, матеріально не утримує, веде аморальний спосіб життя, залишатись дитині з відповідачем є небезпечним для життя дитини.

Проте доказів з точки зору їх належності допустимості та достатності на підтвердження викладених вище негативних явищ, стороною позивача суду не надано.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про охорону дитинства» дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.

На рівні внутрішнього законодавства України принцип урахування найкращих інтересів дитини викладено у пункті 8 статті 7 СК України та у статті 11 Закону України «Про охорону дитинства», згідно з положеннями яких регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини; предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів дитини.

Батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування, проживаючи окремо від дитини, батьки зобов`язані брати участь у її вихованні, мають право на особисте спілкування з дитиною.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про охорону дитинства» контакт з дитиною - це реалізація матір`ю, батьком, іншими членами сім`ї та родичами, у тому числі тими, з якими дитина не проживає, права на спілкування з дитиною, побачення зазначених осіб з дитиною, а також надання їм інформації про дитину або дитині про таких осіб, якщо це не суперечить інтересам дитини.

Особа, в родині якої проживає дитина не має права перешкоджати матері спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не має негативного впливу на нормальний розвиток дитини.

При цьому доказів з точки зору їх належності, допустимості, достовірності та достатності, на підтвердження безумовно винної поведінки відповідача, свідомого нехтування нею своїми обов`язками суду не надано, таких обставин не встановлено судом і з пояснень сторін у справі.

Суд звертає увагу, що наявність нотаріально посвідченої заяви Відповідачки про те, що вона відмовляється від опіки над сином ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та не заперечує проти позбавлення її батьківських прав у судовому порядку у за?язку з тим, що не має особистого місяця проживання, не має умов для проживання з дитиною, та є безробітною, не може вважатися достатнім доказом, того, що остання ухиляється від виконання батьківських обов`язків.

Позаяк цього, суд критично ставиться до такої заяви, оскільки, нотаріус посвідчує лише ті угоди, які не суперечать закону.

В даному випадку така заява не відповідає цим критеріям, оскільки порушує інтереси дитини.

Разом із тим, судом не залишено поза увагою, що в разі докладання відповідачем необхідних зусиль, вона у правомірний спосіб могла би досягти найкращого для сина результату - постійної участі у вихованні та утриманні сина, що й відповідатиме якнайкращим інтересам дитини.

Суд також зазначає, що, в разі якщо встановлено існування родинного зв`язку, держава має, в принципі, діяти у такий спосіб, щоб уможливлювати розвиток такого зв`язку (рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини», п. 61). Здійснення заходів із роз`єднання сім`ї є втручанням надзвичайно серйозного характеру. Рішення про вжиття такого заходу має спиратися на достатньо переконливі та зважені аргументи, що враховують інтереси дитини (рішення у справі «Скоццарі та Дж`юнта проти Італії» (Scozzari Giunta v. Italy) [ВП], заяви №39221/98 і №41963/98, п. 148, ECHR 2000-VIII).

Згідно правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі №631/2406/15-ц, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.

Аналізуючи наявні у матеріалах справи докази, приймаючи до уваги пояснення сторін, поведінку відповідача в розрізі даних правовідносин, яка заперечувала проти задоволення позову, наводячи доводи та обґрунтування своєї позиції бажанням виховувати доньку та керуючись чинним сімейним законодавством України, виходячи з прецедентної практики ЄСПЛ, діючи виключно з метою забезпечення якнайкращих інтересів дитини, суд дійшов висновку, що стороною позивача не надано достатньо доказів в розумінні ст. 76-79 ЦПК України на підтвердження свідомого ухилення відповідача від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини, для застосування до неї такого крайнього заходу впливу, як позбавлення батьківських прав.

Тому суд приходить до висновку, що позовна заява про позбавлення батьківських прав задоволенню не підлягає внаслідок недоведеності позовних вимог та з урахуванням якнайкращих інтересів дитини.

Щодо стягнення аліментів, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст.180 СК України, батьки зобов?язані утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття.

Згідно ч.3 ст.181 Сімейного кодексу України, за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Згідно з ч.1 ст. 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує стан здоров?я та матеріальне становище дитини, стан здоров?я та матеріальне становище платника аліментів, наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка дружини, батьків, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Матеріальне становище сторін суд визначає, виходячи з вартості приналежного їм майна, рівня доходів, а також величини витрат, які вони здійснюють на утримання себе й членів своєї сім?ї.

Згідно з ч.2 ст. 182 СК України розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів.

В даній судовій справі Позивачем було зауважено, що Відповідачка не має постійного місяці роботи та проживання, дохід її Позивачу не відомий, а також не відомо чи є він регулярним.

Проте вказані припущення не можуть бути покладені в основу рішення суду, оскільки Позивачем не було надано жодних доказів на підтвердження наведеного.

Посилання сторони Позивача на заяву, посвідчену нотаріусом Едлір Б.Нішані, члена Національної нотаріальної палати у місті Дуррес за №A2023011730172788224, про те, що Відповідачка відмовляється від опіки над сином ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та не заперечує проти позбавлення її батьківських прав у судовому порядку у зв?язку з тим, що не має особистого місяця проживання, не має умов для проживання з дитиною, та є безробітною, не може слугувати єдиним беззаперечним доказом.

До матеріалів справи не було долучено жодних доказів на підвтердження того, що Відповідачка дійсно ге має особистого місця проживання, так само, як і доказів того, що вона є безробітною.

Тому суд приходить до висновку, що позовна заява в частині стягнення аліментів задоволенню не підлягає внаслідок недоведеності позовних вимог та з урахуванням якнайкращих інтересів дитини.

У відповідності до вимог ст.141 ЦПК України, суд відносить судові витрати по сплаті судового збору за рахунок позивача у сплаченому при зверненні до суду розмірі.

На підставі викладеного та керуючись статтями 7, 150, 164 Сімейного кодексу України, Конвенцією про права дитини, Законом України «Про охорону дитинства», статтями 2, 10, 76-82, 89, 141, 209, 258, 259, 263-265, 272, 354, 430 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

Позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів на утримання дитини - залишити без задоволення.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги до або через Шевченківський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було проголошено лише вступну і резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, цей строк обчислюється з дня складання повного тексту судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Реквізити учасників справи:

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , адреса місця проживання - АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ,

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , адреса місця проживання - АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ,

Служба у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, адреса місцезнаходження - м. Київ, бульв. Тараса Шевченка, буд. 26/4, код ЄДРПОУ 37470112.

Повний текст рішення виготовлений 13 січня 2025 року.

Суддя: