Постанова

від 14.01.2025 по справі 520/33380/23

ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Головуючий І інстанції: Супрун Ю.О.

14 січня 2025 р.Справа № 520/33380/23Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Мельнікової Л.В.,

Суддів: Русанової В.Б. , Бегунца А.О. ,

за участю секретаря судового засідання Колесник О.Е.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду у місті Харкові справу за апеляційною скаргою військової частини НОМЕР_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02 травня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання дій та зобов`язання вчинити певні дії, -

В с т а н о в и в:

17.11.2023 позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просить:

- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 (далі в/ч НОМЕР_1 ) щодо нарахування та виплати йому з 01.02.2020 по 31.12.2020 основних видів грошового забезпечення без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 01.01.2020;

- зобов`язати в/ч НОМЕР_1 здійснити з 01.02.2020 по 31.12.2020 перерахунок та виплату його грошового забезпечення відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 704 від 30.08.2017 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі Постанова № 704), із врахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 01.01.2020 для обчислення посадового окладу та окладу за військовим званням із урахуванням раніше виплачених сум;

- визнати протиправними дії в/ч НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати йому з 01.01.2021 по 31.12.2021 основних видів грошового забезпечення без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 01.01.2021;

- зобов`язати в/ч НОМЕР_1 здійснити з 01.01.2021 по 31.12.2021 перерахунок та виплату його грошового забезпечення відповідно до Постанови № 704, із врахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 01.01.2021 для обчислення посадового окладу та окладу за військовим званням із урахуванням раніше виплачених сум;

- визнати протиправними дії в/ч НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати йому з 01.01.2022 по 23.05.2022 основних видів грошового забезпечення без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 01.01.2022;

- зобов`язати в/ч НОМЕР_1 здійснити з 01.01.2022 по 31.12.2022 перерахунок та виплату його грошового забезпечення відповідно до Постанови № 704, із врахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 01.01.2022 для обчислення посадового окладу та окладу за військовим званням із урахуванням раніше виплачених сум;

- визнати протиправними дії в/ч НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати йому з 01.01.2023 по 20.05.2023 основних видів грошового забезпечення без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 01.01.2023;

- зобов`язати в/ч НОМЕР_1 здійснити з 01.01.2022 по 20.05.2023 перерахунок та виплату його грошового забезпечення відповідно до Постанови № 704, із врахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 01.01.2023 для обчислення посадового окладу та окладу за військовим званням із урахуванням раніше виплачених сум.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначає, що він проходив військову службу у в/ч НОМЕР_1 та наказом командира в/ч НОМЕР_1 від 21.08.2023 № 229 його виключено зі списків особового складу в/ч НОМЕР_1 та знято з усіх видів забезпечення. Вважає, що з 29.01.2020, дня набрання чинності постановою Шостого апеляційного адміністративного суду по справі № 826/6453/18, у нього виникли правові підстави для перерахунку грошового забезпечення з урахуванням розміру посадового окладу та окладу за військовим званням, які визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, на відповідний коефіцієнт. Однак, в супереч положенням п. 4 Постанови № 704 відповідач протиправно не здійснював виплату його грошового забезпечення з 01.02.2020 по 31.12.2020, з 01.01.2021 по 31.12.2021, з 01.01.2022 по 31.12.2022, з 01.01.2023 по 20.05.2023 з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 01.01.2020, 01.01.2021, 01.01.2022 та 01.01.2023.

Заперечуючи проти вимог позивача, у відзиві на адміністративний позов в/ч НОМЕР_1 зазначив, що відповідно до п. 4 Постанови № 704, розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14. Позивач безпідставно вважає, що скасування п. 6 Постанови № 103 автоматично відновлює попередню редакцію п. 4 Постанови № 704.

Також відповідач зазначив про порушення позивачем строку звернення до адміністративного суду, встановленого ст. 122 КАС України.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 02.05.2024 (розгляд справи відбувся за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні)) задоволено вимоги адміністративного позову ОСОБА_1 .

Так, судовим рішенням визнано протиправними дії в/ч НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 з 01.02.2020 по 31.12.2020 основних видів грошового забезпечення без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 01.01.2020.

Зобов`язано в/ч НОМЕР_1 здійснити з 01.02.2020 по 31.12.2020 перерахунок та виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 відповідно до Постанови № 704, із врахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 01.01.2020 для обчислення посадового окладу та окладу за військовим званням із урахуванням раніше виплачених сум.

Визнано протиправними дії в/ч НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 з 01.01.2021 по 31.12.2021 основних видів грошового забезпечення без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 01.01.2021.

Зобов`язано в/ч НОМЕР_1 здійснити з 01.01.2021 по 31.12.2021 перерахунок та виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 відповідно до Постанови № 704, із врахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 01.01.2021 для обчислення посадового окладу та окладу за військовим званням із урахуванням раніше виплачених сум.

Визнано протиправними дії в/ч НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 з 01.01.2022 по 23.05.2022 основних видів грошового забезпечення без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 01.01.2022.

Зобов`язано в/ч НОМЕР_1 здійснити з 01.01.2022 по 31.12.2022 перерахунок та виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 відповідно до Постанови № 704, із врахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 01.01.2022 для обчислення посадового окладу та окладу за військовим званням із урахуванням раніше виплачених сум.

Визнано протиправними дії в/ч НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 з 01.01.2023 по 20.05.2023 основних видів грошового забезпечення без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 01.01.2023.

Зобов`язано в/ч НОМЕР_1 здійснити з 01.01.2022 по 20.05.2023 перерахунок та виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 відповідно до Постанови № 704, із врахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 01.01.2023 для обчислення посадового окладу та окладу за військовим званням із урахуванням раніше виплачених сум.

Висновок суду вмотивований тим, що з 01.01.2020 положення пункту 4 Постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою № 704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів;

Крім того, суд зазначив, що Верховний Суд в постанові від 13.12.2022 по справі № 240/12647/21 зазначив, що пунктом 8 Прикінцевих положень Закону України від 23.11.2018 № 2629-VIII Про Державний бюджет України на 2019 рік встановлено у 2019 році для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів як розрахункова величина застосовується прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений на 1 січня 2018 року. Вказано, що в свою чергу, Закон України від 14.11.2019 № 294-IX Про Державний бюджет України на 2020 рік та Закон України № 1082-IX таких застережень щодо застосування, як розрахункової величини для визначення, зокрема грошового забезпечення, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2018 року на 2020 та 2021 роки, відповідно, не містять.

Також, Верховний Суд в постанові від 04.04.2023 по справі № 120/5264/22 вказав, що Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», Закон України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» та Закон України 2Про Державний бюджет України на 2022 рік» застережень щодо застосування як розрахункової величини для визначення, зокрема грошового забезпечення, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня 2018 року на 2020, 2021 та 2022 роки, відповідно, не містять.

Суд вважав, що позивач звернувся із цим позовом в межах строків, визначених КАС України, а доводи відповідача суд визнав безпідставними, оскільки у спірних правовідносинах позивача звільнено з військової служби та виключено його із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення 21.08.2023. До суду з даним позовом позивач звернувся 21.11.2023, надіславши позовну заяву поштовим відправленням 17.11.2023, тобто в межах тримісячного строку звернення до суду, передбаченого ч. 2 ст. 233 КЗпП України в чинній редакції в частині позовних вимог про виплату грошового забезпечення у належному розмірі з 19.07.2022.

Водночас, в частині позовних вимог про виплату грошового забезпечення у належному розмірі до 19.07.2022, ч. 2 ст. 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався взагалі будь-яким строком.

Крім того, суд наголосив, що відповідно до пункту першого глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Постановою Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25.03.2020 № 338 і постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236» дію карантину через COVID-19 продовжено до 30.06.2023.

Не погоджуючись із судовим рішенням, в апеляційній скарзі в/ч НОМЕР_1 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати в частині зобов`язання перерахувати та виплатити щомісячне грошове забезпечення (основних та додаткових видів), шляхом визначення посадового окладу та окладу за спеціальним (військовим званням) за період з 01.01.2020 по 31.12.2020 із застосуванням показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого 01.01.2020, з 01.01.2021 по 31.12.2021 із застосуванням показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого 01.01.2021, з 01.01.2022 по 31.12.2022 із застосуванням показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого 01.01.2022, з 01.01.2023 по 20.05.2023 із застосуванням показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого 01.01.2023, з урахуванням раніше виплачених сум.

Аргументи, наведені відповідачем в обґрунтування вимог апеляційної скарги, фактично аналогічні наведеному у відзиві на позов.

Відзив на апеляційну скаргу від позивача не надходив, що не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

05.11.2024 ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду ОСОБА_1 надано строк тривалістю десять календарних днів з моменту отримання вказаної ухвали для усунення недоліків позовної заяви щодо пропуску строків звернення до суду у даній справі, а саме, - звернення до суду із заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду.

14.01.2025, на виконання вимог ухвали Другого апеляційного адміністративного суду від 05.11.2024, позивачем надано до суду заяви про поновлення процесуального строку.

В обґрунтування заяви ОСОБА_1 зазначив, що саме з дня виключення зі списків особового складу в/ч НОМЕР_1 він вважаюся таким, що повинен був дізнатися про порушення своїх прав на отримання грошового забезпечення. Законодавство, яке регулює порядок проходження військової служби, не містить норм щодо обов`язку командира військової частини повідомляти військовослужбовця про суми, нараховані йому при звільненні, в інший спосіб, ніж у наказі про виключення із списків частини. З наказом в/ч НОМЕР_1 від 21.08.2023 № 229 він ознайомився 21.08.2023, отже строк звернення до суду розпочався саме з 21.08.2023 та закінчився 21.11.2023. Також доказом його ознайомлення із розміром його грошового забезпечення є грошовий атестат, який видається лише при виключенні із списків військової частини. З даного грошового атестату ним було встановлено, що його грошове забезпечення виплачувалося в неповному розмірі, а тому він був змушений звернутися до суду за захистом своїх прав одразу після встановлення даного факту.

За приписами ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги (ч. 1 ст. 308). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язкової підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 2 ст. 308).

Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши судове рішення в межах доводів і вимог апеляційної скарги та перевіривши повноту встановлення судом фактичних обставин справи та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судове рішення на підставі ст. 317 КАС України слід частково скасувати, з наступних підстав.

Судом встановлено, що відповідно до витягу з наказу командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 21.08.2023 № 229, майор ОСОБА_1 , помічник командира начальника служби охорони державної таємниці, призначений наказом командувача Сил логістики Збройних сил України (по особовому складу) від 11.08.2023 № 159, на посаду офіцера відділу криптографічного захисту інформації Управління охорони державної таємниці та захисту інформації Командування військової частини НОМЕР_2 , вважається таким, що з 21.08.2023 справи та посадку здав і вибув до нового місця служби до м. Києва. З 21.08.2023 виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення, з продовольчого забезпечення за каталогом зі сніданку на військовому містечку № НОМЕР_3 (а.с. 6).

Приходячи до висновку про часткову обґрунтованість вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 2 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Частиною 2 цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно з ч. 3 ст. 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

У силу ч. 5 ст. 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

З наведених положень ст. 122 КАС України слідує, що такі не містять норм, які б урегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці (грошового забезпечення).

Разом із тим, такі правовідносини регулюються положеннями ст. 233 КЗпП України, адже зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві, положення ст. 233 КЗпП України у частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед ч. 5 ст. 122 КАС України.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 03.08.2023 у справі № 280/6779/22.

Відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Між тим, у подальшому, Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX, який набрав чинності з 19.07.2022 року, частини перша і друга статті 233 КЗпП України викладені у новій редакції, а саме:

«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

На підставі порівняльного аналізу положень статті 233 КЗпП України можна зробити висновок, що до 19.07.2022 КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Варто зауважити, що Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.

Так, надаючи тлумачення статті 58 Конституції України у Рішенні від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України зазначив, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци перший і другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення).

У Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп і від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001 зроблено аналогічні висновки про те, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Водночас Конституційний Суд України звернув увагу на те, що частина перша статті 58 Конституції України передбачає винятки із конституційного принципу неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001).

Крім того, у своїх рішеннях Конституційний Суд України постійно наголошує на тому, що ключовим у питанні розуміння гарантованого статтею 8 Конституції України принципу верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017).

Тому, з огляду на вищеперелічені правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, колегія суддів уважає, що дія частини першої статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01.07.2022 № 2352-IX може поширюватися тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою чинності.

Підсумовуючи вказане колегія суддів резюмує, що до 19.07.2022 право позивача на звернення до суду з даним позовом не обмежувалося будь-яким строком, а з 19.07.2022 реалізацію цього права закон обмежив трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

За таких обставин перебіг тримісячного строку, встановленого статтею 233 КЗпП України, для звернення позивача до суду з цим позовом розпочався з 19.07.2022 та завершився 19.10.2022.

Разом із тим, згідно з пунктом 1 глави ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Отже, запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину.

Карантин в Україні, пов`язаний з COVID-19, діяв з 12.03.2020 (постанова Уряду від 11.03.2020 № 211) та закінчився 30.06.2023 (постанова Уряду від 27.06.2023 № 651).

Аналіз статті 233 КЗпП України у зіставленні з пунктом 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України дає підстави дійти висновку, що строки для звернення до суду, які передбачені у статті 233 КЗпП України, були продовжені на строк дії карантину. Тобто якщо під час дії карантину на всій території України існували чи виникли підстави (з якими пов`язується відлік строку) для звернення до суду за вирішенням трудового спору, то строк на це звернення не обмежувався строками, які визначені у статті 233 КЗпП України, а продовжувався на строк дії карантину. З припиненням дії карантину якщо строк, встановлений у статті 233 КЗпП України, був «прив`язаний» до нього закінчується і строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору.

Як установлено судом та підтверджується матеріалами справи, з цим позовом ОСОБА_1 звернувся до суду 17.11.2023, тобто через п`ять місяці після того, як Уряд припинив дію карантину на всій території України.

Колегія суддів критично оцінює посилання скаржника на ч. 2 ст. 233 КЗпП України в контексті того, що про порушення своїх прав він дізнався лише після ознайомлення із наказом в/ч НОМЕР_1 від 21.08.2023 № 229, яким його виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

Колегія суддів звертає увагу, що приписами ч. 2 ст. 233 КЗпП України встановлено, що із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

У свою чергу, стаття 116 КЗпП України регулює питання строків розрахунку при звільненні. Зокрема, в частині другій цієї статті йдеться про обов`язок роботодавця письмово повідомити працівника в день звільнення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні).

Отже, дата ознайомлення позивачем з наказом в/ч НОМЕР_1 від 21.08.2023 № 229 мала б значення у тому разі, якби спір був пов`язаний із виплатою усіх сум, що належать працівникові при звільненні, і строк звернення з таким позовом регулювався ч. 2 ст. 233 КЗпП України.

Натомість, у цій справі вирішується трудовий спір про стягнення грошового забезпечення в належному розмірі і строк звернення з таким позовом установлений ч. 1 ст. 233 КЗпП України та становить три місяці з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Таким чином суд першої інстанції неправильно застосував норми статті 233 КЗпП України у зіставленні з пунктом 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України, у зв`язку із чим дійшов помилкового висновку, що починаючи з 21.08.2023 (дата виключення позивача із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення) позивач мав три місяці для звернення до суду з позов до 21.11.2023.

Колегія суддів зазначає, що про порушення свого права щодо нарахування та виплати грошового забезпечення, з урахуванням вимог п. 8 розділу І Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України 07.06.2018 № 260, в належному розмірі за травень 2023 року позивач міг дізнатися лише після її виплати у червні 2023 року.

З огляду на це колегія суддів дійшла висновку, що позивач пропустив установлений ч. 1 ст. 233 КЗпП України тримісячний строк звернення до суду з позовними вимогами за період з 19.07.2022 року по 23.05.2023.

У вимірі обставин цієї справи колегія суддів акцентує увагу, що ОСОБА_1 у позовній заяві, у заяві про поновлення строку звернення до суду наполягав на тому, що тримісячний строк звернення до суду, визначений статтею 233 КЗпП України, розпочав перебіг 21.08.2023 та закінчився 21.11.2023, а тому звернувшись 17.11.2023 до суду, уважає, що не пропустив строк звернення до суду.

Проте, як зазначено вище у цій постанові, такі судження позивача щодо обчислення строку, встановленого ч. 1 ст. 233 КЗпП України, ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм матеріального права.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 12.09.2024 у справі № 200/5637/23.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2020 у справі № 9901/32/20 дійшла висновку, що інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб`єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв`язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб`єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв, і чи пов`язані вони з готуванням до звернення до суду тощо.

Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом.

Поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.

З урахуванням наведеного, колегія суддів зазначає, що реалізація позивачем права на звернення до суду з позовною заявою в рамках строку звернення до суду залежить виключно від нього самого, а не від дій чи бездіяльності посадових осіб відповідача. Позивач, необґрунтовано не дотримуючись такого порядку, позбавляє себе можливості реалізовувати своє право на звернення до суду в межах строків звернення до суду, не реалізація цього права зумовлена його власною пасивною поведінкою.

Колегія суддів звертає увагу на те, що таке обмеження на законодавчому рівні права звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів відповідними строками узгоджується із принципом «Leges vigilantibus non dormientibus subveniunt», згідно з яким закони допомагають тим, хто пильнує.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку, що заява ОСОБА_1 про поновлення строку звернення до суду з вимогами щодо визнання протиправними дії в/ч НОМЕР_1 та зобов`язання в/ч НОМЕР_1 здійснити перерахунок і виплату основних видів грошового забезпечення, починаючи з липня 2022 року до 20.05.2023 року підлягає залишенню без задоволення, визнавши причини пропуску строку звернення до суду, викладені ОСОБА_1 , у заявах від 14.01.2025 неповажними.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку про те, що позовні вимоги, які охоплюють період з 19.07.2022 по 20.05.2023, заявлені з пропуском строку, встановленого ч. 1 ст. 233 КЗпП України.

Відтак, рішення суду першої інстанції в частині, якою судом визнано протиправними дії в/ч НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 з 19.07.2022 по 23.05.2022 основних видів грошового забезпечення без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 01.01.2022 та зобов`язано в/ч НОМЕР_1 здійснити з 19.07.2022 по 31.12.2022 перерахунок та виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 відповідно до Постанови № 704, із врахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 01.01.2022 для обчислення посадового окладу та окладу за військовим званням із урахуванням раніше виплачених сум; визнано протиправними дії в/ч НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 з 01.01.2023 по 20.05.2023 основних видів грошового забезпечення без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 01.01.2023 та зобов`язано в/ч НОМЕР_1 здійснити з 01.01.2022 по 20.05.2023 перерахунок та виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 відповідно до Постанови № 704, із врахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 01.01.2023 для обчислення посадового окладу та окладу за військовим званням із урахуванням раніше виплачених сум, з прийняттям нового судового рішення в цій частині про залишення адміністративного позову ОСОБА_1 без розгляду.

Стосовно вимог адміністративного позову ОСОБА_1 щодо визначення розміру посадового окладу і окладу за військовим званням у періоду з 01.02.2020 по 19.07.2022 шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт, згідно з додатками 1, 12, 13 і 14 Постанови № 704, колегія суддів зазначає наступне.

Частиною 4 ст. 9 Закону № 2011-XII передбачено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Постановою № 704 встановлено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу.

Пунктом 2 постанови № 704 установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Додатком 1 до постанови № 704 визначено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу.

Пунктом 4 постанови № 704 (в первинній редакції на дату прийняття) встановлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.

Також додатки 1, 12, 13, 14 до постанови № 704 містять примітки, відповідно до яких, зокрема посадові оклади за розрядами тарифної сітки та оклади за військовим (спеціальним) званням визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.

21.02.2018 року Кабінет Міністрів України ухвалив постанову № 103, п. якої внесено зміни до постанов Кабінету Міністрів України, зокрема, у постанові № 704 пункт 4 викладено в такій редакції:

« 4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.».

Отже, станом на 01.03.2018 року (дату набрання чинності постанови КМУ № 103) п. 4 постанови № 704 визначав, що при обчисленні розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу використовується такий показник як розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлений законом на 01.01.2018 року.

Відповідно до статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 року у справі № 826/6453/18 визнано протиправним та скасовано п. 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 року № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб».

Верховний Суд неодноразово наголошував, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12.03.2019 року у справі № 913/204/18, від 10.03.2020 року у справі № 160/1088/19; постанова Великої Палати Верховного Суду у справі № 520/2098/19 від 09.06.2022 року).

Колегія суддів зазначає, що базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров`я та освіти (ст. 6 Закону України від 05.10.2000 року № 2017-III «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії».

Прожитковий мінімум щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік.

При цьому, згідно із частиною другою статті 92 Конституції України виключно законами України встановлюються, Державний бюджет України і бюджетна система України (пункт 1) та порядок встановлення державних стандартів (пункт 3).

Величина грошового забезпечення як виплати, що є визначальною при перерахунку пенсії, встановлюється Кабінетом Міністрів України в межах повноважень щодо визначення розміру перерахунку пенсій.

При цьому, зазначення у п. 4 постанови № 704 в формулі обрахунку розміру посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням базового державного соціального стандарту (прожиткового мінімуму для працездатних осіб) як розрахункової величини для їх визначення, не суперечить делегованим Уряду повноваженням щодо визначення розміру грошового забезпечення для перерахунку пенсій, призначених згідно із Законом № 2262-ХІІ.

Разом з цим, колегія суддів наголошує на тому, що Кабінет Міністрів України не уповноважений та не вправі установлювати розрахункову величину для визначення посадових окладів із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який не відповідає нормативно-правовому акту вищої юридичної сили.

Так, пунктом 8 Прикінцевих положень Закону України від 23.11.2018 року № 2629-VIII «Про Державний бюджет України на 2019 рік» було установлено, що у 2019 році для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів як розрахункова величина застосовується прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений на 1 січня 2018 року.

Закон України від 14.11.2019 року № 294-IX «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (далі - Закон № 294-IX) на 2020 рік не містить такого застереження щодо застосування як розрахункової величини для визначення, зокрема грошового забезпечення, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2018 року.

Таким чином, положення п. 4 постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів, розрахованих згідно з постановою № 704, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018 року до 01.01.2020 року - набрання чинності Законом № 294-IX не входили в суперечність із актом вищої юридичної сили.

За правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 19.10.2022 року у справі № 400/6214/2 (п. 25), - з 01.01.2020 року положення пункту 4 Постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою № 704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018 року, не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік у тому числі як розрахункова величина для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів.

Подібні правовідносини вже були предметом розгляду Верховним Судом у справі № 440/6017/21.

Так, у постанові від 02.08.2022 року у справі № 440/6017/21 Верховний Суд на підстав аналізу наведених вище норм права дійшов таких правових висновків:

(1) з 01.01.2020 положення пункту 4 постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з постановою № 704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів;

(2) через зростання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, зокрема, згідно із Законом № 1082-IX, у осіб з числа військовослужбовців виникло право на отримання довідки про розміри грошового забезпечення для перерахунку пенсії за формою, що передбачена додатком 2 до Порядку № 45, з урахуванням оновлених даних про розмір посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням, які визначаються шляхом застосування пункту 4 постанови № 704 із використанням для їх визначення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).

(3) встановлене положеннями пункту 3 розділу П Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1774-VIII (Закон України) від 06.12.2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України) обмеження щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з постановою № 704 жодним чином не впливає на спірні правовідносини, оскільки такою розрахунковою величиною є, прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року. Розмір мінімальної заробітної плати не є розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, а застосований з іншою метою для визначення мінімальної величини, яка враховується як складова при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за військовим (спеціальним) званням.

Застосовуючи ці позиції до обставин справи, Верховний Суд дійшов до висновку, що відповідач, відмовляючи у наданні позивачу довідки про розмір грошового забезпечення станом на січень 2020 року відповідно до вимог статей 43 і 63 Закону № 2262-ХІІ, положень постанови № 704 із зазначенням відомостей про розміри посадового окладу та окладу за військове (спеціальне) звання, які розраховані шляхом множення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020 на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатків 1, 14 до Постанови № 704, надбавки за вислугу років та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії, які встановлені на 2020 рік для проведення з 01.02.2020 року перерахунку основного розміру пенсії, діяв не на підставі та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 7 Закону України від 14.11.2019 № 294-IX «Про Державний бюджет України на 2020 рік», зокрема, установлено, що з 1 січня 2020 року прожитковий мінімум для працездатних осіб - 2102 грн.

Статтею 7 Закону України від 15.12.2020 № 1082-IX «Про Державний бюджет України на 2021 рік», зокрема, установлено, що з 1 січня 2021 року прожитковий мінімум для працездатних осіб - 2270 грн.

Статтею 7 Закону України від 02.12.2021 № 1928-1Х «Про Державний бюджет України на 2022 рік» , зокрема, установлено, що з 1 січня 2022 року прожитковий мінімум для працездатних осіб - 2481 грн.

Отже, з огляду на визначені в ч. 3 ст. 7 КАС України правила, а також враховуючи на те, що з 01.01.2020 року положення п. 4 постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, до спірних правовідносин підлягає застосуванню п. 4 Постанови № 704 в частині, що не суперечить нормативно-правовим актам, які мають вищу юридичну силу Закону № 294-IX, Закону № 1082-IX та Закону № 1928-1Х із використанням для визначення розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020, 01.01.2021 та 01.01.2022 (через його збільшення на відповідний рік).

Враховуючи, що вимоги адміністративного позову, які охоплюють період з 19.07.2022 по 20.05.2023, залишені без розгляду, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції в частині, якою судом відновлені порушені права позивача шляхом визнання протиправними дії в/ч НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 з 01.02.2020 по 31.12.2020, з 01.01.2021 по 31.01.2021, з 01.01.2022 по 19.07.2022 основних видів грошового забезпечення без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2020, 01.01.2021, 01.01.2022 та зобов`язання в/ч НОМЕР_1 здійснити з 01.02.2020 по 31.12.2020, 01.01.2021 по 31.12.2021, 01.01.2022 по 19.07.2022 перерахунок та виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 відповідно до Постанови № 704, із врахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2020, 01.01.2021, 01.01.2022 для обчислення посадового окладу та окладу за військовим званням, з урахуванням раніше виплачених сум.

Інші доводи та заперечення сторін на висновки колегії суддів не впливають.

При цьому, колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (№ 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (№ 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

За наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення (п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України).

Підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового судового рішення у відповідній частині або зміні рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 317 КАС України).

На підставі наведеного, керуючись ст. ст. 292, 293, 308, 311, 313, 315, 317, 320, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Заяву ОСОБА_1 про поновлення строку звернення до суду з вимогами щодо визнання протиправними дії військової частини НОМЕР_1 та зобов`язання військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок і виплату основних видів грошового забезпечення, починаючи з липня 2022 року до 20 травня 2023 року - залишити без задоволення, визнавши причини пропуску строку звернення до суду, викладені ОСОБА_1 , у заявах від 14 січня 2025 року неповажними.

Апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 задовольнити частково.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02 травня 2024 року скасувати в частині, якою судом визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 з 19.07.2022 по 23.05.2022 основних видів грошового забезпечення без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 01.01.2022 та зобов`язано військову частину НОМЕР_1 здійснити з 01.01.2022 по 31.12.2022 перерахунок та виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 704 від 30 серпня 2017 року Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб, із врахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 01.01.2022 для обчислення посадового окладу та окладу за військовим званням із урахуванням раніше виплачених сум; визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 з 01.01.2023 по 20.05.2023 основних видів грошового забезпечення без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 01.01.2023 та зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити з 01.01.2022 по 20.05.2023 перерахунок та виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 704 від 30 серпня 2017 року Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу га деяких інших осіб, із врахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 01.01.2023 для обчислення посадового окладу та окладу за військовим званням із урахуванням раніше виплачених сум, з прийняттям нового судового рішення в цій частині про залишення адміністративного позову ОСОБА_1 без розгляду.

В іншій частині рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02 травня 2024 року по справі № 520/33380/23 - залишити без змін.

Постанова Другого апеляційного адміністративного суду частині залишення адміністративного позову ОСОБА_1 без розгляду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку на протязі тридцяти днів, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

В іншій частині постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Л.В. МельніковаСудді В.Б. Русанова А.О. Бегунц Повний текст постанови складено 24.01.2025 року