Рішення

від 24.01.2025 по справі 530/43/25

ЗІНЬКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 530/43/25

2/530/250/25

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А І Н И

24.01.2025 року Зіньківський районний суд Полтавської області в складі: головуючого - судді Должко С.Р., секретаря Тараненко Т.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Зіньків, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 до ОСОБА_2 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_2 про розірвання шлюбу та зустрічним позовом ОСОБА_2 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_2 до ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 про визначення місця проживання дитини, -

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України - кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

В провадженні Зіньківського районного суду Полтавської області перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 до ОСОБА_2 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_2 про розірвання шлюбу та зустрічним позовом ОСОБА_2 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_2 до ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 про визначення місця проживання дитини.

Ухвалою Зіньківського районного суду Полтавської області від 16.01.2025 року відкрито провадження в цивільній справі позовного провадження. Сторонам по справі направлено ухвалу про відкриття провадження, відповідачу разом з копіями позовної заяви та доданими до неї документами та судові повістки про час дату та місце судового засідання, отримані відповідачем.

В позовній заяві позивач ОСОБА_1 зазначає, що відповідно до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , 09.09.2011 року вона зареєструвала шлюб з ОСОБА_2 , актовий запис № 219, після реєстрації шлюбу дружині присвоєно прізвище ОСОБА_3 (а.с.10).

Від даного шлюбу вони мають двох дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.11,12).

Сімейне життя не склалося, сторони разом не проживають. Підстав для примирення позивачка не вбачає. Крім цього, малолітній син проживає разом з нею, яка виховує його та повністю утримує.

Окрім цього, до суду надійшла зустрічна позовна заява ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 разом з батьком та встановити факт, що ОСОБА_2 самостійно, без будь-якої сторонньої допомоги та без участі матері виховує та повністю утримує свою доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ..

Позивач, ОСОБА_1 , за зустрічним позовом відповідач в судове засідання не з"явилася, але написала заяву про підтримання позовних вимог ,визнання зустрічного позову та розгляд справи без її участі.

Відповідач, ОСОБА_2 , за зустрічним позовом позивач в судове засідання не з"явився, написав заяву про визнання позовних вимог, підтримання зустрічного позову та розгляд справи за його відсутності.

Суд вирішив за можливе розглядати справу у відсутності сторін, на підставі наявних у справі доказів, з урахуванням норм ст.247 ЦПК України.

На підставі письмових заяв усіх сторін по справі, суд ухвалює рішення за відсутності сторін, на підставі наявних в матеріалах справи письмових доказів, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу, в порядку, передбаченому ст.ст. 223, 247 ЦПК України.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Якщо одна зі сторін визнала пред`явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 206 цього Кодексу.

Відповідно до статті 206 ЦПК України, у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Як передбачено ст. 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Відповідно до ст.24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цивільного процесуального кодексу України.

Як передбачено нормою ст. 3 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов`язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Згідно положень пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 "Про судове рішення у цивільній справі", - рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 213 ЦПК). Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до частини четвертої статті 8 ЦПК норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз`яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя". Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

За змістом ст. 12 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процессу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процессу їхні процесуальні права та обов`язки, неслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процессу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процессу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Відповідно ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі докозам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до ст. 110 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя.

Згідно зі ст. 112 СК України, суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них.

Шлюб це сімейний добровільний та рівноправний союз жінки та чоловіка, їх спільність, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану та спрямований на створення сім`ї.

Добровільність шлюбу одна з основних його засад.

Загальна декларація прав людини у ч. 2 ст. 16 містить положення, за яким шлюб може укладатися тільки при вільній і повній згоді сторін, що одружуються, а за ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, жоден шлюб не може бути укладений без вільної і цілковитої згоди тих, що одружуються.

За аналогією можливо зробити висновок, що й подальше існування сім`ї як добровільного союзу у разі відсутності добровільної згоди чоловіка чи жінки на такий союз сім`ю шлюб, не може мати місце, а також, приймаючи бажання й право одного з них розірвати шлюб не може бути незаконно порушене або одного з подружжя не можливо насильно, без його волі змусити перебувати у таких зареєстрованих як шлюб відносинах.

Принцип добровільності шлюбу є чинним не лише на стадії реєстрації шлюбу. Добровільність шлюбу, тобто наявність вільної згоди, - це його довічна риса. Саме добровільністю шлюбу зумовлена можливість його розірвання.

За ст. 51 Конституції України, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка.

Як вбачається з пояснень позивача зазначеної вільної згоди між сторонами по справі не має.

Чинне законодавство України забороняє примушування до шлюбу. Примушування значить добиватися певної поведінки від особи за допомогою фізичного або психічного насильства.

Закріпленні у законодавстві права дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності є засобом захисту психологічно слабшого у шлюбі від психічного диктату чи навіть агресії дружини, чоловіка або іншої особи. Воно схиляє до толерантності, терпимості у шлюбі, спрямовує кожного з них на спокійне, інтелігентне залагодження колізії індивідуальних рис характеру, життєвих звичок.

Однією з причин припинення шлюбу є його розірвання.

Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду.

Оскільки шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка, розірвання шлюбу може відбутися за їхньою спільною заявою або за заявою когось з них.

У ході розгляду справи, судом була перевірена наявність відповідних підстав для розірвання шлюбу.

Крім того, ст.17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського Суду з прав людини як джерело прав.

Крім цього, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, закріплено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

У пункті 84 рішення Європейського суду з прав людини по справі «Валліанатос та інші проти Греції» від 07.11.2013 року (Заяви №№29381/09 та 32684/09) передбачено: «Суд наголошує на принципах, встановлених у його практиці. Мета захисту родини у її традиційному сенсі є доволі абстрактною і для її реалізації може використовуватися широкий спектр конкретних заходів… Також, з огляду на те, що Конвенція є «живим» документом, який слід тлумачити у світлі умов сьогодення…, держава при виборі засобів, покликаних забезпечувати захист сім`ї та повагу до сімейного життя, як цього вимагає стаття 8, обов`язково має брати до уваги зміни, що відбуваються у суспільстві і у ставленні до соціальних питань, цивільного стану і міжособистісних стосунків, включаючи той факт, що не існує лише одного шляху чи лише одного вибору, коли йдеться про те, як вести сімейне або приватне життя».

Окрім цього, пунктом 126 рішення Європейського суду з прав людини по справі «Фернандес Мартінес проти Іспанії» (заява 56030/07) від 12 червня 2014 року встановлено: «Що стосується права на приватне та сімейне життя, Суд наголошує на важливості для осіб мати можливість вільно приймати рішення з приводу того, як вести своє приватне та сімейне життя. У зв`язку з цим повторно наголошується, що відповідно до статті 8 також надається охорона прав на самореалізацію як у формі особистого розвитку…, так і з точки зору права на встановлення та розвиток відносин з іншими людьми та навколишнім світом, при цьому поняття особистої автономії є важливим принципом, що береться за основу при тлумаченні гарантій, які викладені в такому положенні.».

Згідно до п.10 Постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», суди повинні уникати формалізму при вирішенні позовів про розірвання шлюбу, повно та всебічно з`ясовувати фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, враховувати наявність малолітньої дитини, та інші обставини життя подружжя, забезпечувати участь у судовому засіданні, як правило, обох сторін, вживати заходів до примирення подружжя.

Зважаючи на принципи рівноправності жінки і чоловіка, закон вимагає, щоб згода на одруження була взаємною. Принцип добровільності шлюбу є чинним не лише на стадії його реєстрації, а і під час знаходження в шлюбі, що зумовлює можливість добровільного розірвання шлюбу, про що записано в статті 16 Конвенції «Про дискримінацію жінок» в ч.1 підпункту «с», «однакові права і обов`язки під час шлюбу і після його розірвання». Шлюб це сімейний союз, при цьому слово «сімейний» засвідчує, що шлюб створює сім`ю, а слово «союз» підкреслює договірну природу шлюбу, яка зумовлює його добровільний характер.

У відповідності зі ст.112 СК України, суд ухвалює рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, що має істотне значення.

Відповідно до ч. 2 ст. 114 Сімейного кодексу України - у разі розірвання шлюбу судом, шлюб припиняється у день набрання чинності рішення суду про розірвання шлюбу.

Згідно зі ст. 24 СК України шлюб грунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається. Таке положення національного законодавства України відповідає ст.16 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, згідно з якою чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім`ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання.

Відповідно до ст. 113 Сімейного кодексу України, особа, яка змінила своє прізвище у зв`язку з реєстрацією шлюбу, має право після розірвання шлюбу надалі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище. Оскільки позивачка при реєстрації шлюбу змінила прізвище, вона має право після розірвання шлюбу залишити його.

Згідно з ч. 3 ст. 115 Сімейного кодексу України - документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу судом, є рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили.

Позивач ОСОБА_1 також просить визначити місце проживання їх спільного сина.

З матеріалів справи вбачається, що сторони мають сина, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження дитини серії НОМЕР_2 (а.с.12).

Крім цього, позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 просить визначити місце проживання їх спільної доньки.

З матеріалів справи вбачається, що сторони мають дочку, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження дитини серії НОМЕР_3 (а.с.11).

Проживання дитини разом із батьками є водночас правом дитини та обов`язок батьків утримувати дитину.

Відповідно до ч.1ст.141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Згідно ч.1 ст. 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до роз`яснень, наданих Верховним Судом України в п.18 Постанови Пленуму № 11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», при вирішенні спору про місце проживання дитини належить звертати особливу увагу на її вік та з`ясовувати, з ким із батьків вона бажає проживати.

Судам слід враховувати також положення ст. 160 СК України, якою передбачено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків, яка досягла десяти років, за спільною згодою батьків та самої дитини, а місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Як було встановлено у судовому засіданні та сторонами не заперечувалося, що син буде проживати з матір`ю, а донька з батьком, тому суд приходить до висновку що позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

Що стосується зустрічних вимог про встановлення факту самостійного виховання неповнолітньої доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 без участі матері ОСОБА_1 , то суд виходить з наступного:

Згідно копії свідоцтва про народження Серії НОМЕР_3 , ОСОБА_4 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Зіньків Зіньківського району Полтавської області і її батьками є ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (а.с.11). Сторони разом не проживають, донька проживає разом з батьком, ОСОБА_2 , за адресою АДРЕСА_2 .

Відповідно до ст. 155 СК України, здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

При цьому, згідно зі ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

Статтею 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27.12.1991 року, у всіх діях відносно дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними або приватними інституціями, які займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Згідно із ст. 18 Конвенції про права дитини, батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини.

Відповідно до ст. 157 Сімейного Кодексу України, питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні.

Згідно ч.2ст.315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Судом встановлено та не заперечувалось ОСОБА_1 те, що неповнолітня дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 проживає з своїм батьком, який створив всі умови для проживання дитини, здійснює опіку над нею, доглядає та піклується про її стан здоров`я. Донька проживає окремо від матері.

Суд бере до уваги, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є правоздатними, дієздатними законослухняними громадянами, які не порушують, не зачіпають права та інтереси держави на час розгляду справи, їх дії не суперечать Європейській конвенції з захисту прав і основоположних свобод з поправками внесеними протоколами.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 до ОСОБА_2 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_2 про розірвання шлюбу та зустрічний позов ОСОБА_2 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_2 до ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 про визначення місця проживання дитини, підлягають задоволенню.

За змістом ч.1 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Ч.2 ст.141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача.

Керуючись ст. ст. 24, 104, 110, 111, 112 ,113, 115,160,161 СК України, ст.ст. 1,2,4,7, 8,12,13,19, 30, 228-229, 258, 263-268, 354 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 до ОСОБА_2 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_2 про розірвання шлюбу та зустрічний позов ОСОБА_2 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_2 до ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 про визначення місця проживання дитини - задоволити.

Шлюб укладений 09 вересня 2011 року Октябрським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Полтавського міського управління юстиції Полтавської області, актовий запис № 219 між ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , уродженкою с. Велика Павлівка, Зіньківського району, Полтавської області та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , уродженцем м. Зіньків, Зіньківського району, Полтавської області - розірвати.

Після розірвання шлюбу залишити прізвища: ОСОБА_7 - ОСОБА_3 , ОСОБА_2 - ОСОБА_3 .

Оригінал свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 визнати недійсним.

Визначити місце проживання дитини, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 разом з матір`ю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Визначити місце проживання дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 разом з батьком ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Встановити факт, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_4 , адреса місця проживання: АДРЕСА_2 самостійно, без будь-якої сторонньої допомоги та без участі матері виховує та повністю утримує свою неповнолітню дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішення може бути оскаржене до Полтавського апеляційного суду через Зіньківський районний суд протягом 30 днів з дня його проголошення. Особи які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 30 днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Написано власноручно.

Суддя Зіньківського районного суду

Полтавської області С.Р. Должко