Ухвала

від 16.01.2025 по справі 826/15959/18

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

16 січня 2025 року

м. Київ

справа №826/15959/18

адміністративне провадження № К/9901/37522/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого доповідача - Мацедонської В. Е.,

суддів: Радишевської О. Р., Мартинюк Н. М.,

за участю:

секретаря судового засідання - Рейтаровської О. С.,

позивача - ОСОБА_1 ,

представника позивача - Машкова К. Є.,

представника відповідача ВС- Добролюбова В. І.

представника відповідача ВС України - Романківа І. П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження як суд касаційної інстанції адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Верховного Суду України, Верховного Суду, за участі третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, про перерахунок посадового окладу, провадження у якій відкрито,

за касаційною скаргою Верховного Суду України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 жовтня 2020 року (суддя Пащенко К. С.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 вересня 2021 року (головуючий суддя Оксененко О. М., судді: Лічевецький І. О., Мельничук В. П.),

УСТАНОВИВ:

І. Суть спору

У вересні 2018 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до Верховного Суду України (далі - відповідач-1, ВС України), Верховного Суду (далі - відповідач-2, ВС), за участі третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС), в якому просив зобов`язати ВС України здійснити ОСОБА_1 перерахунок заробітної плати (щомісячного довічного грошового утримання), ураховуючи пункт 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій та статус суддів», у повному обсязі з урахуванням премій, та інших надбавок, визначених Законом України у період з 01 січня 2017 року, по теперішній час та виплатити належну йому заробітну плату (щомісячне довічне грошове утримання), зобов`язавши ВС провести необхідне фінансування видатків на забезпечення перерахунку його заробітної плати.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що він обраний суддею ВС України, відповідно до якого ВККС не винесла рішення про підтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у ВС України з незалежних від позивача причин, тобто держава де-факто підтвердила здатність останнього здійснювати правосуддя у найвищій судовій інстанції. Відтак, на думку позивача, розмір його посадового окладу, починаючи з 01 січня 2017 року, має обчислюватися з урахуванням пункту 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), тобто у розмірі 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб.

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи

У 1983 році ОСОБА_1 призначено на посаду судді Бородянського районного народного суду Київської області.

24 лютого 1994 року позивача обрано суддею ВС України, а 05 червня 2003 року - на вказану посаду безстроково (постанова Верховної Ради України від 05 червня 2003 року № 956-ІV).

02 червня 2016 року Верховна Рада України прийняла Закон № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», за пунктом 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого визначено, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів». Згідно з пунктом 24 цього ж розділу розмір посадового окладу судді, крім зазначеного у пункті 23 цього розділу, з 01 січня 2017 року для судді ВС становить 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.

Згідно з підпунктом 1 пункту 6 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд») ВККС забезпечує проведення первинного кваліфікаційного оцінювання суддів з метою прийняття рішень щодо можливості здійснення ними правосуддя у відповідних судах: суддів Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів - протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом.

Оскільки протягом визначеного законом строку висновку про проходження ОСОБА_1 первинного кваліфікаційного оцінювання ВККС прийнято не було з незалежних від позивача причин, останній вважає, що держава де-факто підтвердила його здатність здійснювати правосуддя у найвищій судовій інстанції країни.

Згідно з довідкою про складові суддівської винагороди, виданою ВС України, за підписом в. о. Голови ВС України Гуменюка В. І. , станом на 01 січня 2017 року суддівська винагорода ОСОБА_1 становила 39 520,00 грн, у тому числі, посадовий оклад - 20 800,00 грн, доплата за вислугу років (80 %) - 16 640,00 грн, доплата за роботу, що передбачає доступ до державної таємниці (10 %), - 2 080,00 грн.

Відповідно до розрахункових листів суддівська винагорода ОСОБА_1 у період з 01 січня 2017 року по 30 листопада 2018 року виплачувалася відповідно до Закону № 1402-VIII, з урахуванням пункту 23 розділу ХІІ цього ж Закону. За січень - червень 2018 року нарахування відсутні, у зв`язку з перебуванням позивача у відпустці, нарахування та виплати за яку здійснено у грудні 2017 року.

З огляду на викладене, 26 червня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до в. о. Голови ВС України із заявою про перерахунок посадового окладу з урахуванням пункту 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII.

Листом ВС України від 25 липня 2018 року № 25-806/0/8-18 відповідач-1 відмовив позивачу у проведенні перерахунку посадового окладу, з огляду на ненадання ВККС результатів проходження ОСОБА_1 кваліфікаційного оцінювання.

Уважаючи таку відмову протиправною, ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з цим позовом, за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів.

ІІІ. Рішення судів попередніх інстанцій та мотиви їх ухвалення

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 вересня 2021 року, позов задоволено частково. Зобов`язано Верховний Суд України здійснити перерахунок заробітної плати, ураховуючи пункт 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 1402-VIII «Про судоустрій та статус суддів», ОСОБА_1 в повному обсязі з урахуванням премій, та інших надбавок, визначених законом України у період з 01 січня 2017 року, по теперішній час та виплатити належну ОСОБА_1 заробітну плату. У іншій частині позову відмовлено.

Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що оскільки позивач є діючим суддею, відповідно, спірні правовідносини у цій справі підпадають під дію положень статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», з урахуванням пункту 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, якими визначено порядок розрахунку суддівської винагороди, її складові та не встановлено обов`язку проходження кваліфікаційного оцінювання.

Задовольняючи позов у частині зобов`язання здійснити перерахунок заробітної плати, суди першої та апеляційної інстанцій посилалися на висновки Конституційного Суду України, викладені у Рішенні від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020, у якому Суд зазначив, що судді ВС України мають продовжувати здійснювати свої повноваження як судді ВС. Відтак, фактична диференціація суддів ВС України та суддів ВС не узгоджується з принципом незмінюваності суддів, що є складовою конституційної гарантії незалежності суддів.

Також суди попередніх інстанцій зауважили, що відповідач-1 у цьому випадку застосував стосовно позивача дискримінаційну норму права в частині оплати праці, а саме пункт 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, згідно із яким до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а тому діяв усупереч такому конституційному принципу як верховенство права (стаття 8 Конституції України).

Водночас, відмовляючи в частині позовних вимог про зобов`язання відповідача-2 провести необхідне фінансування видатків на забезпечення перерахунку заробітної плати позивача, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про необґрунтованість цих вимог та їх передчасність.

ІV. Провадження в суді касаційної інстанції

18 жовтня 2021 року ВС України в особі голови Ліквідаційної комісії Соловйової Л. В. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 жовтня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 вересня 2021 року.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18 жовтня 2021 року призначено склад колегії суддів: Мацедонська В. Е. (головуючий суддя), Радишевська О. Р., Шевцова Н. В.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 25 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою на підставі пунктів 1, 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02 грудня 2024 року (у зв`язку з обранням судді Шевцової Н. В. до складу Великої Палати Верховного Суду) призначено склад колегії суддів: Мацедонська В. Е. (головуючий суддя), Радишевська О. Р., Губська О. А.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 грудня 2024 року (у зв`язку з обранням судді Губської О. А. до складу Великої Палати Верховного Суду) призначено склад колегії суддів: Мацедонська В. Е. (головуючий суддя), Радишевська О. Р., Мартинюк Н. М.

V. Касаційне оскарження

У касаційній скарзі ВС України просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині задоволення позовних вимог та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині. У іншій частині судові рішення не оскаржуються.

Відповідач-1 зазначає, що касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України). Уважає, що судами першої та апеляційної інстанцій ухвалено судові рішення в частині задоволення позовних вимог не відповідно до норм матеріального права та без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 826/13355/17, від 14 травня 2020 року у справі № 826/12993/17, від 03 червня 2020 року у справі № 826/14879/17 та від 14 липня 2020 року у справі № 826/13405/17 у подібних правовідносинах, щодо визначення розміру суддівської винагороди суддів, зазначених у пункті 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, на підставі Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів».

Скаржник стверджує, що оскільки позивач є суддею ВС України, до штату ВС не зарахований, а отже, відсутні підстави для виплати йому суддівської винагороди, яка передбачена для суддів ВС, відповідно до пункту 3 частини третьої статті 135, пункту 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII. Згідно з положенням пункту 7 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» згаданого Закону (які є чинними і неконституційними не визнавалися) до припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов`язки, гарантії суддів ВС України визначаються Законом № 2453-VІ.

Також відповідач-1 уважає, що зобов`язання ВС України здійснити перерахунок заробітної плати позивачу, починаючи з 01 січня 2017 року, є безпідставними, оскільки днем початку роботи ВС визначено 15 грудня 2017 року і саме з цієї дати судді цього суду, зараховані до його штату, почали отримувати суддівську винагороду у визначеному Законом № 1402-VІІІ розмірі.

Крім того, ВС України зазначає, що набуття суддею ВС права на суддівську винагороду у розмірі, визначеному пунктом 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІІ, перебувало у взаємозв`язку не з первинним кваліфікаційним оцінюванням судді для підтвердження здатності здійснювати правосуддя, а з призначенням судді ВС за результатами конкурсу, проведеного відповідно до цього Закону, та зарахування його до штату цього суду.

При цьому скаржник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у правовідносинах, предметом яких є визначення розміру суддівської винагороди безпосередньо суддям ВС України на підставі статті 135, пункту 24 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІІ з огляду на Рішення Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020.

Позивачем подано відзив на касаційну скаргу, у якому останній просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін. ОСОБА_1 зазначає, що посилання скаржника на відсутність факту зарахування позивача у штат ВС є посиланням на бездіяльність законодавця, який не врегулював питання порушених прав суддів ВС України, констатованого рішеннями Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини. Дії чи бездіяльність держави, окремих її органів не повинні порушувати прав особи, гарантованих Конституцією України, законами України та міжнародними нормативно-правовими актами, ратифікованими Україною, зокрема, щодо гідного матеріального забезпечення.

В. о. Голови ВС України Гуменюк В. І. у відзиві на касаційну скаргу, поданому від імені ВС України, просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій - залишити без змін. Зазначає, що доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо наявності правових підстав для перерахунку суддівської винагороди позивачу, виходячи з розміру посадового окладу, передбаченого Законом № 1402-VІІІ. Посилається на висновки Конституційного Суду України у Рішенні від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 і вважає, що ВС України, який лише змінив свою назву, входить до системи судоустрою і його діяльність регламентується нормами Закону № 1402-VІІІ.

ВС подав відзив на касаційну скаргу, у якому останній просить про її задоволення та скасування рішень судів попередніх інстанцій в частині задоволення позову з прийняттям нового судового рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині. Відповідач 2 наголошує, що оскільки ОСОБА_1 є суддею ВС України, не здійснює правосуддя у ВС та не зарахований до його штату, підстави для виплати позивачу суддівської винагороди, яка передбачена для суддів ВС, відсутні. Також ВС зазначає, що триваюча процедура припинення ВС України, виконання рішення суду першої інстанції, яким ВС України зобов`язано здійснити перерахунок та виплатити позивачеві кошти, безпосередньо зачіпає інтереси ВС як головного розпорядника бюджетних коштів, оскільки призведе до зміни затверджених планів їх використання, що, водночас, вплине на фінансове забезпечення.

ВККС направила до Верховного Суду лист від 01 грудня 2021 року № 19-1278/21, у якому остання зазначила, що на сьогоднішній день нового складу Комісії не сформовано, а тому представництво та самопредставництво інтересів ВККС в судах та інших органах влади відповідними працівниками секретаріату не є можливим.

VІ. Релевантні джерела права й акти їх застосування

За приписами частини другої статті 19 Основного Закону України установлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 130 Конституції України передбачає, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів.

Станом на час виникнення спірних правовідносин організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні визначає Закон № 1402-VIII.

Відповідно до частин першої, другої статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

За приписами частини третьої згаданої статті Закону № 1402-VIII установлено, що базовий розмір посадового окладу судді Верховного Суду становить 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.

Згідно з пунктом 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 року, № 41-45, статті 529; 2015 року, № 18-20, статті 132 із наступними змінами).

Пунктом 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII передбачено, що розмір посадового окладу судді, крім зазначеного у пункті 23 цього розділу, становить: з 01 січня 2017 року для судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.

З дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку. До припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов`язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 року, № 41-45, стаття 529; 2015 року, № 18-20, статті 132 із наступними змінами) (пункт 7 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII).

VІІ. Позиція Верховного Суду

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Згідно з частиною другою статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.

Статтею 346 КАС України визначено підстави для передачі справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду, зокрема, відповідно до частини п`ятої цієї статті суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Порядок передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду визначений статтею 347 КАС України.

Відповідно до частин першої та четвертої цієї статті питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу із викладенням мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні, визначеному в частинах першій - четвертій статті 346 КАС України, або з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п`ятій або шостій статті 346 цього Кодексу.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 26 березня 2019 року у справі № 804/15369/13-а, для віднесення справи до категорії спорів, що містять виключну правову проблему і вирішення яких необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, така справа повинна мати декілька з наведених ознак:

- справа не може бути вирішена відповідним касаційним судом у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права;

- встановлена необхідність відступити від викладеного в постанові Верховного Суду України правового висновку, який унеможливлює ефективний судовий захист;

- існують кількісні критерії, що свідчать про наявність виключної правової проблеми, а саме значний перелік подібних справ (зокрема, між тими ж сторонами або з однакового предмета спору), які перебувають на розгляді в судах;

- існують якісні критерії наявності виключної правової проблеми, зокрема:

немає усталеної судової практики у застосуванні однієї і тієї ж норми права, в тому числі, наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному;

невизначеність законодавчого регулювання правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, в тому числі необхідність застосування аналогії закону чи права;

встановлення глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами, а також наявність обґрунтованих припущень, що аналогічні проблеми неминуче виникатимуть у майбутньому;

наявність різних наукових підходів до вирішення конкретних правових питань у схожих правовідносинах.

Так, ураховуючи доводи касаційної скарги, відзиви на касаційну скаргу, установлені судами обставини справи, а також зміст і приписи законодавства України про судоустрій і статус суддів, колегія суддів уважає наявними підстави для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв`язку з тим, що ця справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. При цьому, колегія суддів зазначає, що у цій справі існують якісні критерії наявності виключної правової проблеми, а саме: невизначеність законодавчого регулювання правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, в тому числі необхідність застосування аналогії закону чи права, а також наявність різних наукових підходів до вирішення конкретних правових питань у схожих правовідносинах, з огляду на таке.

Спірним питанням у цій справі є наявність (відсутність) підстав для здійснення перерахунку суддівської винагороди відповідно до пункту 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII судді, який був обраний суддею ВС України безстроково, проте не проходив кваліфікаційне оцінювання (відсутнє рішення про підтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у ВС України), а також не призначений суддею ВС за результатами конкурсу, проведеного відповідно до цього Закону, у контексті прийняття Конституційним Судом України Рішення від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 у справі № 1-15/2018(4086/16).

При цьому, ключовим аспектом під час вирішення цього спору є встановлення дати, з якої повинен бути здійснений такий перерахунок заробітної плати (суддівської винагороди), оскільки вказане питання немає чіткого законодавчого врегулювання.

Відповідь на поставлені запитання є неможливими без вирішення виключної правової проблеми, а саме: надання системного тлумачення норм чинного законодавства України (яке було прийнято на виконання Рішення Конституційного Суду України) та положень закону, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин, і в подальшому визнано неконституційними, шляхом визначення порядку здійснення перерахунку суддівської винагороди, відповідно до пункту 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII судді, який був обраний до ВС України безстроково, не проходив кваліфікаційного оцінювання, не призначений суддею ВС за результатами конкурсу, проведеного відповідно до цього Закону, а також періоду, за який має бути здійснений такий перерахунок суддівської винагороди.

Так, аналіз положень Закону № 1402-VIII дає підстави для висновку, що судді мають право на виплату суддівської винагороди у розмірі, установленому нормами цього Закону. При цьому, суддівська винагорода визначена статтею 135 Закону № 1402-VIII і не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом.

Як убачається з матеріалів справи, починаючи з 01 січня 2017 року, позивач отримував суддівську винагороду відповідно до Закону № 1402-VIII з урахуванням пункту 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону як суддя, який не пройшов кваліфікаційного оцінювання.

Водночас, як установлено судами попередніх інстанцій, причина відсутності висновку ВККС про проходження ОСОБА_1 кваліфікаційного оцінювання у встановлений шестимісячний строк не залежить від позивача. Більш того, ОСОБА_1 продовжував здійснювати правосуддя у ВС України, що підтверджується показниками роботи судді за 2017 рік, які містяться в матеріалах справи.

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що спірні правовідносини у цій справі підпадають під дію положень статті 135 Закону № 1402-VIII, з урахуванням пункту 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону, якими визначено порядок розрахунку суддівської винагороди, її складової та не встановлено обов`язку проходження кваліфікаційного оцінювання, оскільки ОСОБА_1 є діючим суддею. Суди першої та апеляційної інстанцій зауважили, що ВС України застосував стосовно позивача дискримінаційну норму права в частині оплати праці, а саме пункт 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, що свідчить про порушення основних принципів Конституції України.

Скаржник у касаційній скарзі посилається на те, що оскільки позивач є суддею ВС України, до штату ВС незарахований, а отже, відсутні підстави для виплати йому суддівської винагороди, яка передбачена для суддів ВС, відповідно до пункту 3 частини третьої статті 135, пункту 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII.

При цьому, ВС України зазначає, що згідно з положеннями пункту 7 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, які в цій частині є чинними і неконституційними не визнавалися, до припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов`язки, гарантії суддів ВС України визначаються Законом № 2453-VІ, за статтею 133 якого встановлено, що посадовий оклад судді ВС України встановлюється пропорційно до посадового окладу судді місцевого суду (15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб) з коефіцієнтом 1,3.

З цього приводу колегія суддів уважає за необхідне зазначити таке.

Так, ВС України, уважаючи, що Верховна Рада України, закріпивши на законодавчому рівні порядок припинення діяльності та ліквідації ВС України, вийшла за межі повноважень, визначених у Конституції України, звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням розглянути питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII.

За наслідками вказаного подання Конституційним Судом України було прийнято Рішення від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 у справі № 1-15/2018(4086/16), згідно з яким визнано неконституційними положення розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, а саме: пункту 7 «та ліквідуються» в частині Верховного Суду України, пункту 14 «судді Верховного Суду» та пункту 25. У цьому Рішенні Конституційний Суд України встановив, що згідно з Конституцією України існував лише один найвищий судовий орган і він був перейменований з «Верховного Суду України» на «Верховний Суд». Крім того, Суд установив, що з огляду на принцип незмінності суддів судді «старого» Верховного Суду України мали продовжити здійснювати свої повноваження як судді «нового» Верховного Суду.

Конституційний Суд України при цьому зазначив, що системний аналіз положень Конституції України «найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції» та «найвищий суд у системі судоустрою України» у взаємозв`язку з положеннями законів України з питань судоустрою та судочинства дає підстави стверджувати, що вилучення слова «України» - власної назви держави - із словесної конструкції «Верховний Суд України» не вплинуло на конституційний статус цього органу державної влади.

Послідовне тлумачення змін до Конституції України, внесених Законом № 1401-VIII, вказує на те, що вони не були спрямовані на припинення діяльності та ліквідацію Верховного Суду України як органу державної влади через вилучення слова «України» - власної назви держави - із словесної конструкції «Верховний Суд України».

Конституційний Суд України дійшов висновку, що судді ВС України мають продовжувати здійснювати свої повноваження як судді ВС. Суд наголосив, що оскільки судді ВС України є суддями найвищого суду, закріпленого у Конституції України, враховуючи незмінність їх статусу, законодавець має передбачити спеціальну процедуру та критерії оцінювання цих суддів.

У підсумку порівняльний аналіз положень Конституції України до та після внесення до неї змін Законом № 1401-VIII, приписів Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року № 2453-VI зі змінами та Закону № 1402-VIII дає Конституційному Суду України підстави для висновку, що немає відмінностей між юридичним статусом судді Верховного Суду України та судді Верховного Суду.

Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що судді Верховного Суду України мають продовжувати здійснювати свої повноваження як судді Верховного Суду. Отже, фактична диференціація суддів Верховного Суду України та суддів Верховного Суду не узгоджується з принципом незмінюваності суддів, що є складовою конституційної гарантії незалежності суддів.

Водночас колегія суддів звертає увагу на те, що в пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 22 липня 2021 року у справі «Гуменюк та інші проти України» (заява № 11423/19) вказано, що судді Верховного Суду України мали право залишатися на посаді судді до досягнення пенсійного віку у випадку незастосування до них однієї з передбачених статтею 126 Конституції України виняткових підстав для дострокового припинення повноважень. Однак внаслідок прийняття розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІІ, які передбачали ліквідацію Верховного Суду України та створення нового Верховного Суду, а також внаслідок подальших заходів, вжитих для реалізації судової реформи, судді Верховного Суду України, хоча вони й не були офіційно звільнені, фактично не могли виконувати свої суддівські функції, принаймні протягом певного періоду часу, незважаючи на підтвердження Конституційним Судом України правомірності їхнього перебування на посадах.

ЄСПЛ також зазначив, що після ухвалення Рішення Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року у національному законодавстві достатньою мірою був встановлений та сформульований точний обсяг «права» суддів Верховного Суду України в цьому контексті. Згідно з твердженнями Конституційного Суду України спірні законодавчі заходи «[не могли] бути підставою для звільнення всіх суддів Верховного Суду України або їх переведення до іншого суду, тим більше до суду нижчої інстанції»; він постановив, що «судді Верховного Суду України [мали] продовжувати здійснювати свої повноваження як судді Верховного Суду» (див. пункт 17). Надавши таке конкретне тлумачення конституційних гарантій, Конституційний Суд України чітко встановив, що судді Верховного Суду України мали право залишатися суддями найвищого судового органу (пункт 55 рішення ЄСПЛ від 22 липня 2021 року у справі «Гуменюк та інші проти України» (заява № 11423/19).

Законодавчі зміни від 2016 року та їхня подальша імплементація призвели до ефективного перешкоджання суддям Верховного Суду України у виконанні ними своїх суддівських функцій як суддів Верховного Суду без офіційного звільнення (пункт 87 рішення ЄСПЛ від 22 липня 2021 року у справі «Гуменюк та інші проти України» (заява № 11423/19).

Водночас ЄСПЛ зазначив, що після вжиття оскаржуваних заходів виплата заробітної плати не припинялася, і репутація заявників не постраждала з огляду на загальні підстави для проведення триваючої судової реформи. Однак головним негативним наслідком, на який скаржилися заявники, була неможливість виконувати свої суддівські функції в якості суддів Верховного Суду після вжиття оскаржуваних заходів. У зв`язку з цим Суд зауважує, що навіть якщо припустити, що заявники не зазнали суттєвої фінансової шкоди, оскаржувані заходи позбавили їх можливості продовжувати свою суддівську діяльність та життя у професійному середовищі, де вони могли б досягти власних цілей професійного та особистого розвитку. На момент розгляду справи Судом ці істотні наслідки для приватного життя заявників не були усунені після ухвалення рішення Конституційним Судом України, який підтвердив застосування щодо них принципу незмінності.

Також ЄСПЛ у рішенні від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11) виснував, що перешкоджання заявникам у виконанні ними суддівських функцій значною мірою вплинуло на їхнє приватне життя. Отже, оскаржувані заходи становили втручання у право заявників на повагу до приватного життя (пункти 165-167).

За позицією судів попередніх інстанцій, при визначенні розміру суддівської винагороди ОСОБА_1 слід застосовувати положення статті 135 Закону № 1402-VIII з урахуванням пункту 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону, оскільки рішення ВККС щодо проходження ОСОБА_1 кваліфікаційного оцінювання відсутнє з незалежних від нього причин, а у Рішенні Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 Суд наголосив, що немає відмінностей між юридичним статусом судді Верховного Суду України та судді Верховного Суду, тобто позивача фактично визнано діючим суддею ВС.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій уважають, що наявні підстави для здійснення перерахунку заробітної плати (суддівської винагороди) позивача з урахуванням пункту 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII та зобов`язання ВС України здійснити ОСОБА_1 такий перерахунок суддівської винагороди.

У позовній заяві ОСОБА_1 стверджує, що період, за який ВС України повинен здійснити перерахунок і виплатити йому належну заробітну плату, є: «з 01 січня 2017 року по теперішній час», як це передбачено, на його думку, підпунктом в) пункт 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII. При цьому, словосполучення «по теперішній час» позивач уважає датою ухвалення рішення Окружним адміністративним судом міста Києва - 26 жовтня 2020 року.

На противагу доводам позивача, ВС України стверджує, що відповідне переведення суддів ВС України до штату ВС можливе лише після вчинення державою дій та внесення відповідних змін до Закону № 1402-VIII щодо забезпечення суддів ВС України і, як наслідок, відсутність станом на 01 січня 2017 року підстав для нарахування позивачу суддівської винагороди відповідно до статті 135 Закону № 1402-VIII, у зв`язку з тим, що останній не зарахований до відповідного суду.

При цьому, ВС України зазначає, що постановою Пленуму ВС від 30 листопада 2017 року № 2 днем початку роботи ВС визначено 15 грудня 2017 року і саме з цієї дати судді цього суду зараховані до його штату та почали отримувати суддівську винагороду у визначеному Законом № 1402-VIII розмірі.

Крім того, за позицією відповідача-1, набуття суддею ВС права на суддівську винагороду у розмірі, визначеному пунктом 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, перебувало у взаємозв`язку не з первинним кваліфікаційним оцінюванням судді для підтвердження здатності здійснювати правосуддя, а з призначення судді ВС за результатами конкурсу, проведеного відповідно до цього Закону, та зарахування його до штату цього суду.

З цього приводу колегія суддів зазначає таке.

У пункті 50 рішення ЄСПЛ від 14 жовтня 2010 року «Щокін проти України» (заяви № 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення від 09 листопада 1999 року у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC, заява № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення від 28 травня 2002 року у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy, заява № 33202/96).

Так, дійсно, за приписами пункту 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII установлено, що розмір посадового окладу судді, крім зазначеного у пункті 23 цього розділу, становить, зокрема: з 01 січня 2017 року для судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Зі змісту статті 135 згаданого Закону вбачається, що суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом.

При цьому, суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Базовий розмір посадового окладу судді становить: судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.

Суддям виплачується щомісячна доплата за науковий ступінь кандидата (доктора філософії) або доктора наук із відповідної спеціальності в розмірі відповідно 15 і 20 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.

Суддям виплачується щомісячна доплата за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці, у розмірі залежно від ступеня секретності інформації: відомості та їх носії, що мають ступінь секретності «Цілком таємно», - 10 відсотків посадового окладу судді відповідного суду; відомості та їх носії, що мають ступінь секретності «Таємно», - 5 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.

Проте частина перша статті 135 Закону № 1402-VIII визначає, що суддівська винагорода регулюється виключно цим Законом і не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Отже, згадана стаття вказує на те, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди, є саме Закон № 1402-VIII, відповідно, він має пріоритет над іншими нормативно-правовими актами не лише змістовний, але й певною мірою ієрархічний.

Водночас Конституційний Суд у Рішенні від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 визнав такими, що відповідають статтям 157 і 158 Конституції України зміни до Основного Закону України лише в частині зміни назви Верховного Суду України, оскільки в Конституції України немає жодної норми щодо ліквідації, реорганізації чи припинення діяльності Верховного Суду України як найвищого судового органу, що має конституційний статус. Водночас розділ XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-УІІІ містить окремі положення (пункти 4, 5, 7, 20, 22, 23, 25, 45) щодо діяльності Верховного Суду України та суддів цього Суду, які суперечать Конституції України і передбачають припинення діяльності та ліквідацію Верховного Суду України.

Таким чином, редакція розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» була використана як засіб для необґрунтованого припинення діяльності та ліквідації ВС України, а також необґрунтованого припинення повноважень суддів ВС України, обраних безстроково, які мають багаторічний досвід і практику, і для яких таке положення є несправедливим.

Отже, позбавивши суддів ВС України можливості залишатися на своїх посадах до звільнення або припинення їх повноважень з підстав, визначених Конституцією України, тим самим було порушено основні принципи незалежності, статусу та незмінюваності суддів, а також принцип верховенства права. З цього також випливає, що були порушені гарантії, встановлені законом із метою захисту строку повноважень суддів ВС України, а саме: лише зміна назви органу не може становити об`єктивну підставу для того, щоб примусити суддю припинити свої повноваження або звільнитися до закінчення повного строку повноважень.

Водночас Рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 визначено, що положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII зі змінами, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Колегія суддів зауважує, що відповідно до статті 151-2 Конституції України рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов`язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Відповідно до частин другої, третьої статті 152 Основного Закону України закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Аналогічні за змістом положення щодо строку втрати чинності актом (його окремими положеннями) містяться у частині першій статті 91 Закону України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України».

Крім того, із зазначеними положеннями Конституції України також узгоджується пункт 3 частини першої статті 61 Закону України від 24 серпня 2023 року № 3354-IX «Про правотворчу діяльність» (набрав чинності 20 вересня 2023 року та буде введений в дію в дію через один рік з дня припинення або скасування воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022), відповідно до якого нормативно-правовий акт або окремий його структурний елемент визнається таким, що втратив чинність, у разі, якщо Конституційним Судом України прийнято рішення про визнання нормативно-правового акта або окремого його структурного елемента таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).

Такий підхід відповідає принципам правової визначеності та справедливості, а також положенням частини першої статті 19 Конституції України, згідно з якою правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Указане свідчить про те, що рішення Конституційного Суду України мають лише пряму (перспективну) дію в часі (змінюючи замість законодавця закон (законодавче регулювання)) і поширюються на суспільні відносини, що виникли після набрання ним чинності, гарантуючи, при цьому, конституційний принцип розподілу державної влади, а також стабільність суспільно-управлінських відносин в Україні.

При цьому, визначені темпоральні межі чинності положень нормативно-правового акта, що визнаний неконституційним, забезпечує неможливість настання непередбачуваних наслідків, зокрема, для правової та бюджетної системи, а також суб`єкта (позивач або відповідач), на користь якого винесено судове рішення.

Аргументи позивача про те, що такий перерахунок повинен бути здійснений з 01 січня 2017 року зводяться до того, що саме так визначено у пункті 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, який є спеціальним законом у відносинах, що виключає можливість застосовувати інші закони до правовідносин щодо суддівської винагороди.

Крім того, ОСОБА_1 наголосив, що у рішенні Конституційний Суд України зауважує, що при внесенні змін до Конституції України має бути забезпечений принцип інституційної безперервності, який означає, що органи державної влади, встановлені Основним Законом України, продовжують функціонувати в інтересах Українського народу та реалізовувати свої повноваження, виконувати завдання і функції, визначені у Конституції України, незалежно від цих змін, якщо тільки цими змінами не передбачено істотну (докорінну) зміну їх конституційного статусу, у тому числі їх ліквідацію.

Позивач звернув увагу на те, що Конституційний Суд України у Рішенні наголосив, що Закон № 1401-VIII не порушив принципу інституційної безперервності функціонування найвищого інституту судової влади, який після набрання чинності Законом № 1401-VIII продовжує діяти під назвою «Верховний Суд». А тому, на думку позивача, у цьому випадку не можуть бути застосовані темпоральні межі чинності до положень цього Закону і судді Верховного Суду України після прийняття змін до Закону № 1402-VIII повинні були продовжувати здійснювати свої повноваження як судді Верховного Суду.

Колегія суддів ураховує те, що в пояснювальній записці до законопроєкту (Закону № 1402-VIII) вказувалося, що цей закон, серед іншого, мав на меті оптимізацію системи судоустрою та запровадження відповідних механізмів кадрового оновлення суддівського корпусу, аби максимально задовольнити суспільний запит на справедливий суд в Україні. У ній зазначалося, що метою законопроєкту було підвищення вимог і професійних стандартів до суддівського корпусу, обмеження імунітету суддів до функціонального, а також забезпечення безперервної та ефективної роботи органів судової влади на перехідний період. Згідно з пояснювальною запискою Верховний Суд мав створюватись як новий орган, судді якого мали призначатися на конкурсній основі. Функція забезпечення сталості та єдності судової практики мала бути зосереджена в одному найвищому суді.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що станом на 01 січня 2017 року право на отримання суддівської винагороди за правилами статті 135 Закону № 1402-VIII виникало у судді за наявної сукупності певних умов: проходження кваліфікаційного оцінювання, за результатами якого складено висновок про підтвердження здатності кандидата здійснювати судочинство у відповідному суді, створеному на підставі частини першої статті 1 Закону № 1402-VIII та статті 125 Конституції України; зайняття відповідної вакантному місцю в рейтингу суддів посади судді до відповідного суду, створеному на підставі частини першої статті 1 Закону

№ 1402-VIII та статті 125 Конституції України; зарахування судді до штату відповідного суду, створеного на підставі частини першої статті 1 Закону № 1402-VIII та статті 125 Конституції України; фактичне виконання своїх обов`язків, тобто здійснення правосуддя у відповідному суді, створеному на підставі частини першої статті 1 Закону № 1402-VIII та статті 125 Конституції України; законодавче закріплення розміру посадового окладу суддівської винагороди для судді суду, створеного на підставі частини першої статті 1 Закону № 1402-VIII та статті 125 Конституції України.

Так, до моменту ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 були відсутні підстави для нарахування позивачу суддівської винагороди, з урахуванням вказаних положень Закону № 1402-VIII, і лише з моменту визнання неконституційними положення розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII зі змінами (пунктів 7, 14, 25) та втрати їх чинності фактично було відновлено статус суддів ВС України.

Водночас 27 грудня 2023 року набув чинності Закон України від 21 листопада 2023 року № 3481-IX «Про внесення змін до розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у зв`язку з Рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 щодо забезпечення безперервності здійснення правосуддя найвищим судом у системі судоустрою України, яким внесено зміни до Закону № 1402-VIII, зокрема, у розділі XII «Прикінцеві та перехідні положення», шляхом доповнення пунктом 4-1 такого змісту: «Судді Верховного Суду України, обрані на посади до дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», продовжують здійснювати свої повноваження як судді Верховного Суду відповідної спеціалізації до звільнення або припинення їхніх повноважень з підстав, визначених Конституцією України. Голова Верховного Суду у двадцятиденний строк з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у зв`язку з Рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020 щодо забезпечення безперервності здійснення правосуддя найвищим судом у системі судоустрою України» зараховує суддів, зазначених в абзаці першому цього пункту, які станом на день набрання чинності зазначеним законом перебувають у штаті Верховного Суду України, до штату Верховного Суду - у касаційний суд тієї спеціалізації, яка відповідає спеціалізації судової палати Верховного Суду України, в якій такий суддя здійснював правосуддя».

Отже, з 27 грудня 2023 року ( з дня набрання чинності Законом № 3481-IX) повністю врегульовано механізм переведення суддів ВС України до ВС та питання з якого саме моменту у судді ВС України виникає право на отримання суддівської винагороди судді ВС за Законом № 1402-VIII.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що суди попередніх інстанцій, відмовляючи у частині позовних вимог про зобов`язання ВС провести необхідне фінансування видатків на забезпечення перерахунку заробітної плати позивачу, виснували, що такі позовні вимоги є передчасними.

Водночас, колегія суддів зауважує, що статтею 148 Закону № 1402-VIII визначено, що фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Видатки загального фонду Державного бюджету України на утримання судів належать до захищених статей видатків Державного бюджету України. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють, зокрема: Верховний Суд - щодо фінансового забезпечення його діяльності.

Абзацом 2 частини десятої статті 51 Бюджетного кодексу України визначено, що у разі ліквідації або реорганізації державних органів у поточному бюджетному періоді, забезпечення їх діяльності у наступному бюджетному періоді до завершення процедури ліквідації або реорганізації, здійснюється в межах видатків, передбачених новим державним органам, які визначені правонаступниками чи яким передаються функції органів, що ліквідуються або реорганізуються.

Відповідно до розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку. До припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права та обов`язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом

№ 1402-VIII.

Як убачається з відомостей Єдиного державного реєстра юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, з 20 грудня 2017 року й станом на час постановлення цієї ухвали, ВС України перебуває в процесі припинення.

Указане додатково підтверджує, що саме Верховний Суд є головним розпорядником бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення, зокрема, суддів ВС України (з моменту початку процедури припинення до дня набрання чинності Законом № 3481-IX (27 грудня 2023 року).

На основі аналізу указаних норм, колегія суддів уважає, що невирішення питання у цій справі стосовно належного фінансування видатків на забезпечення перерахунку заробітної плати позивачу, насамперед вплине на права ВС як головним розпорядником бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення суддів ВС України.

Наведене вище дозволяє дійти висновку, що справа № 826/15959/18 містить виключні правові проблеми і ці проблеми не можуть бути вирішені відповідним касаційним судом в межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права.

Виключність наведеної правової проблеми, на переконання колегії суддів, полягає в такому:

1) у спірній ситуації судове рішення не може бути ухвалене відповідним касаційним судом у межах звичайної оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права;

2) відповідність якісному критерію - неоднозначність (суперечливість) чинного законодавства, що об`єктивно призводить до широкого правозастосовчого розсуду (а саме щодо моменту визначення дати, з якої необхідно здійснити перерахунок суддівської винагороди, відповідно до пункту 24 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII судді, який був обраний до ВС України безстроково, не призначений суддею ВС за результатами конкурсу, проведеного відповідно до цього Закону, а був переведений на посаду судді ВС у зв`язку з ухваленням Рішення Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020);

3) вирішення цієї виключної правової проблеми зачіпає також положення частини третьої статті 95 Конституції України, згідно з яким держава прагне до збалансованості бюджету України;

4) вирішення цієї виключної правової проблеми потребує застосування аналогії права (відповідно до частини шостої статті 7 КАС України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права));

5) вирішення цієї виключної правової проблеми стосується також можливих майбутніх реформ у сфері судоустрою і статусу судді;

6) вирішення цієї виключної правової проблеми відповідає кількісному критерію - зачіпає права інших суддів ВС України, які перебували у штаті цього суду станом на 01 січня 2017 року (більше 20 суддів). Також колегія суддів звертає увагу, що у провадженні Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду перебуває справа № 320/32253/23 за позовом ОСОБА_1 до ВС та ВС України, у якій, серед іншого, позивачем заявлено позовні вимоги про стягнення з ВС заборгованості зі сплати заробітної плати (суддівської винагороди) за 2021, 2022 роки у сумі 9 281 327, 97 грн. Позовні вимоги та їх доводи, викладені у справі № 320/32253/23, пов`язані зі справою № 826/15959/18, вирішення якої прямо впливає на період та розмір заборгованості, яка підлягає стягненню на користь позивача.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права.

Вирішення виключної правової проблеми, визначеної у цій справі, дозволить забезпечити дотримання гарантованих статтею 2, 6 КАС України основних засад (принципів) адміністративного судочинства, запровадить єдині підходи до правозастосування адміністративними судами при вирішенні спорів щодо надання суддям вищих спеціалізованих судів у відставці довідок для перерахунку їх щомісячного довічного грошового утримання.

Крім того, при винесенні цієї ухвали, Суд ураховує, що лише до компетенції Великої Палати Верховного Суду віднесено питання вирішення виключної правової проблеми, яка сформована відповідним касаційним судом та відповідає двом обов`язковим ознакам: спрямованість на розвиток права вцілому та спрямованість на формування єдиної правозастосовчої практики.

Основна мета вирішення виключної правової проблеми полягає у забезпеченості єдності практики як однієї з основних форм реалізації принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судових рішень. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом і судом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб та є також запорукою довіри громадян до судової влади.

Вирішуючи виключну правову проблему суд на прикладі конкретної справи роз`яснює зміст (розуміння) певної норми акта законодавства або сукупності відповідних норм, в аспекті їх розуміння та реалізації на практиці в інших справах із вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні певної норми права, але не нав`язуючи при цьому судам нижчої інстанції результату вирішення конкретної судової справи.

Значення рішень, які спрямовані на вирішення виключної правової проблеми, полягає у тому, що сформована правова позиція має обов`язкове значення не лише для учасників справи, але й для суддів під час вирішення інших справ аналогічного характеру.

Саме у таких рішеннях повною мірою знаходить свій вираз призначення Верховного Суду як «суду права», оскільки відбувається розгляд спору, що має найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, насамперед, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом, і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрям, у якому слід здійснювати вибір правової норми).

Указаний підхід був сформульований Верховним Судом в ухвалі від 02 квітня 2019 року у справі № 510/1286/16-а.

На підставі викладеного, колегія суддів Верховного Суду у Касаційному адміністративному суді дійшла висновку про наявність підстав для передачі справи № 826/15959/18 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ураховуючи те, що відповідно до наказу голови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 січня 2025 року № 4-в суддя Радишевська О. Р. у період з 16 січня 2025 року по 26 січня 2025 року перебувала у відрядженні, повний текст цієї ухвали складено 27 січня 2025 року.

Керуючись статтями 248, 250, 256, 344, 346, 347 КАС України, Суд

У Х В А Л И В:

Справу № 826/15959/18 за касаційною скаргою Верховного Суду України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 жовтня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 вересня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Верховного Суду України, Верховного Суду, за участі третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, про перерахунок посадового окладу передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та не може бути оскаржена.

Повний текст ухвали складено 27 січня 2025 року.

Суддя-доповідач В. Е. Мацедонська

Судді О. Р. Радишевська

Н. М. Мартинюк