Рішення

від 20.12.2024 по справі 199/10636/23

АМУР-НИЖНЬОДНІПРОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

Справа № 199/10636/23

(2/199/866/24)

РІШЕННЯ

Іменем України

20.12.2024 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська

у складі головуючого судді Авраменка А.М.,

при секретарі судового засідання Куземі О.Г.,

за участю: позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

відповідача ОСОБА_3 ,

представника відповідача ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпро в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа Акціонерне товариство «Кредобанк», про поділ спільного сумісного майна подружжя,

ВСТАНОВИВ:

12 грудня 2023 року до Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська звернулась позивач через свого представника із вищевказаним позовом, в обґрунтування якого з урахуванням подальшого уточнення послалась на те, що сторони з 18 квітня 2015 року перебували у шлюбі, який було розірвано рішенням суду від 20 вересня 2023 року. В період перебування у шлюбі сторони набули, зокрема за кредитні кошти, у спільну сумісну власність квартиру АДРЕСА_1 , а також автомобіль «Mazda 6» VIN код НОМЕР_1 , який використовувався відповідачем. Все вказане майно було зареєстроване на праві власності за відповідачем одноосібно. Посилаючись на те, що позивач в період перебування у шлюбі з відповідачем працювала, мала власний високий та стабільний заробіток, що вказує на спільність майна подружжя, однак між сторонами не досягнуто згоди щодо поділу такого спірного майна, тому позивач звернулась до суду із даним позовом, в якому просила суд визнати означене майно спільною сумісною власністю сторін, визнати за кожною із сторін право власності на частину спірної квартири, визнати за позивачем право власності на частину автомобіля, виділити відповідачу у власність спірний автомобіль, припинити право власності позивача на цей автомобіль, стягнути з відповідача на користь позивача половину вартості автомобіля в розмірі 316800 гривень.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2023 року позовну заяву залишено без руху, надано позивачу відповідний строк для усунення недоліків її позову.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 09 січня 2024 року у зв`язку із повним та своєчасним усуненням позивачем всіх недоліків її позову позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, яку вирішено розглядати в порядку загального позовного провадження з викликом сторін. Цією ж ухвалою частково задоволено клопотання сторони позивача про витребування доказів.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 квітня 2024 року, постановленою без виходу до нарадчої кімнати із занесенням до протоколу судового засідання, підготовче провадження у справі закрито, а справу призначено до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні позивач, її представник позовні вимоги підтримали, просили позов задовольнити в повному обсязі з викладених у ньому підстав та обставин.

Відповідач, його представник в судовому засіданні проти задоволення позову заперечували, просили відмовити у задоволенні позову в повному обсязі з підстав його недоведеності та необґрунтованості, а також через доведення стороною відповідача факту належності спірного майна відповідачу на праві особистої власності через те, що позивач не мала такого заробітку, який би дозволяв сплачувати кредит, зароблені кошти витрачала тільки на себе, кредит за квартиру не сплачувала, участі у її ремонті не приймала, квартира була куплена за кредитні кошти за допомогою батьків відповідача, які допомоги сплатити перший внесок, а також допомагали фінансово в подальшому відповідачу як погашати кредит, так і робити ремонт у квартирі. Від відповідача до суду надійшов також відзив, в якому відповідач просив відмовити у задоволенні позову, в обґрунтування кого послався на те, що спільно проживати сторони почали ще з жовтня 2014 року в смт. Петропавлівка, в цей час позивач перебувала на утриманні відповідача, який працював у шахті та мав гарну заробітну плату. В серпні сторони переїхали до м. Дніпро, в жовтні 2015 року позивач влаштувалась працювати продавцем в магазин взуття ТРК «Міст-Сіті» із заробітною платою 1500 гривень, в жовтні 2016 року позивач змінила місце роботи стала працювати продавцем в магазині « ІНФОРМАЦІЯ_1 » ТРК «Караван» із заробітною платою 2200 гривень, де пропрацювала близько двох років. В 2019 році позивач влаштувалась працювати продавцем в продуктовий магазин «Еко ферма» із заробітною платою 4000 гривень, звільнилась у 2022 році і стала на облік як безробітна. Відповідач з серпня 2019 року є фізичною особою-підприємцем, має високий заробіток, до цього працював у шахті та фінансові накопичення. Батьки відповідача також мають фінансові заощадження, батько працював у шахті, зараз має гарну пенсію. З цих коштів батьки і допомагають відповідачу у житті. Про всі ці обставини відомо позивачу. Відповідач наполягає, що позивач весь час ї спільного життя перебувала на його утриманні та утриманні батьків відповідача, заробітків відповідача не вистачало навість на її власні потреби. Також позивачу відомо, що перший внесок за квартиру в розмірі 11000 доларів США відповідачу допомогли зібрати його батьки та брат. З викладеного відповідач категорично наполягає у відзиві, що спірне майно було придбане виключно на його власні кошти та на кошти його родичів, а позивачка до придбання вказаного майна не має жодного відношення. В обґрунтування своєї правової позиції сторона відповідача послалась і на рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 27 грудня 2023 року по цивільній справі №201/9130/22.

У відповіді на відзив представник позивача просив задовольнити позов в повному обсязі, пославшись на те, що відповідач не спростував, що спірне майно були придбані за спільні та кредитні кошти сторін, а не за кошти родичів відповідача. Відповідач замовчує, що перша квартира на АДРЕСА_2 , придбана сторонами у шлюбі, була придбана в кредит, який погашався за спільні кошти сторін, хоча іпотечний договір було оформлено на матір відповідача, розмір пенсії якої становив у 2014 році 1299,62 гривень на місяць, у 2016 році 1457,6 гривень на місяць. Розмір пенсії батька відповідача становив у 2016 році 3397,06 гривень на місяць. Відтак немає підстав вважати наявними заощадження у батьків відповідача, наявність яких також не підтверджена. Послався представник позивача і на те, що позивач постійно працювала, мала стабільний дохід, саме позивач сприяла реєстрації відповідач як фізичної особи-підприємця, відкриттю та розвитку сімейного бізнесу. Наголосив представник позивача на дію презумпції спільності майна подружжя, яка відповідачем не спростована.

Третя особи в суде засідання не з`явилась, свого представника не направила, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялась, натомість надіслала суду свої письмові пояснення, в яких просила відмовити позивачу у визнанні за нею права власності на частину спірної квартири, яка перебуває в іпотеці, а випадку поділу спірного іпотечного майна (квартири) зберегти та захистити право третьої особи та відобразити право АТ «Кредобанк» як іпотекодержателя у відповідних державних реєстрах. Також у своїх поясненнях третя особа зазначила, що відповідач у справі є позичальником банку на підставі кредитного договору від 08 квітня 2021 року, виконання кредитних зобов`язань позичальника за яким забезпечено іпотекою квартири, яка є предметом спору у цій справі. У відповідача наразі наявна кредитна заборгованість, а у випадку задоволення позову права банку будуть порушені.

За таких обставин, керуючись нормами ст.ст.211, 223, 240, 280 ЦПК України, суд вважає за можливе провести судове засідання та здійснити розгляд справи по суті за наведеної явки учасників розгляду справи та обставин.

Вислухавши сторін та їх представників, допитавши свідків та дослідивши матеріали цивільної справи, суд приходить до наступного висновку на підставі нижчевикладеного.

Судом встановлені наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

Так, в судовому засіданні встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі в період з 18 квітня 2015 року по 20 жовтня 2023 року перебували у зареєстрованому шлюбі, спільних дітей не мають, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб, копією рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 20 вересня 2023 року по справі №188/1347/23, копією витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію шлюбу щодо підтвердження дошлюбного прізвища, а також не заперечувалось сторонами в ході розгляду справи.

08 квітня 2021 року, тобто в період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, за відповідачем, як одноосібним власником, на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Солошенко Ю.В. 08 квітня 2021 року за реєстровим №2029, було зареєстровано право власності на спірну квартиру АДРЕСА_1 . Викладене підтверджується копією інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Також судом встановлено, що вищевказана спірна квартира придбавалась за кредитні кошти, отримані на підставі кредитного договору №ipo22180 від 08 квітня 2021 року, укладеного між АТ «Кредобанк», як кредитодавцем, та відповідачем, як позичальником. Крім того, спірна квартира є предметом іпотеки на підставі договору іпотеки №047/2021-1 від квітня 2021 року, укладеного між АТ «Кредобанк», як іпотекодержателем, та відповідачем, як іпотекодавцем, з метою забезпечення виконання позичальником/іпотекодавцем своїх кредитних зобов`язань за згаданим кредитним договором. При цьому, як слідує зі змісту кредитного договору (текст згоди в кінці договору після реквізитів сторін) та договору іпотеки (п.2.1.4), позивач, як дружина відповідача, надала свою письмову згоду як на укладення означеного кредитного договору, так і на передачу в іпотеку спірної квартири. Більш того, згідно п.2.1.4 договору іпотеки сторони такого договору (іпотекодержатель та іпотекодавець (відповідач) зазначили, що спірна квартира знаходиться у спільній сумісній власності сторін даної справи, як подружжя). Копії кредитного договору та договору іпотеки знаходяться в матеріалах справи.

Також судом зі змісту копій банківських квитанцій, копії витягу з реєстру платників єдиного податку, пояснень свідка ОСОБА_5 встановлено, що кредит погашався відповідачем за рахунок його доходу як фізичної особи-підприємця і в період зареєстрованого шлюбу сторін. На даний час кредит не погашено, що вбачається зі змісту пояснень третьої особи у справі АТ «Кредобанк», не заперечувалось сторонами.

Крім того, 15 травня 2020 року, тобто в період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, за відповідачем, як одноосібним власником, було зареєстровано право власності на автомобіль «Mazda 6» VIN код НОМЕР_1 , 2016 року випуску, на підставі акту огляду №7679/20/001704 від 15 травня 2020 року, договору комісії №01704 від 15 травня 2020 року та договору, укладеному у СГ №01704 від 15 травня 2020 року. 01 серпня 2023 року вищевказаний спірний автомобіль на підставі договору купівлі-продажу, укладеному в ТСЦ МВС №1249 ;2023/3968236 від 01 серпня 2023 року перереєстровано за іншою особою ОСОБА_6 , тобто відчужено відповідачем. Докази згоди позивача, як дружини, на таке відчуження, матеріали справи не містять.

Згідно висновку №07/10/2023 експертного автотоварознавчого дослідження про оцінку колісного транспортного засобу від 13 жовтня 2023 року вартість автомобіля «Mazda 6» VIN код НОМЕР_1 , 2016 року випуску, становить 633600 гривень. Копія експертного висновку наявна в матеріалах справи.

Як встановлено судом в ході розгляду справи, не спростовується матеріалами цивільної справи, не заперечувалось сторонами, а також підтверджується показами свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , сторони в період зареєстрованого шлюбу мешкали разом, вели спільне господарство та мали спільний бюджет, відповідач працювала, декілька разів змінювала роботу, між зміною офіційного місця роботи у відповідача був невеликий перерив, доходи відповідача значно перевищували доходи позивача, внаслідок чого більшу частину видатків сім`ї покривали саме доходи відповідача.

Правовідносини, які виникли між сторонами, врегульовані нормами Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, Конституції України, ЦК України, СК України.

Так, відповідно до ст.124 Конституції України, ст.ст.15, 16 ЦК України, ст.18 СК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.

Згідно ст.11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

За змістом положень ст.41 Конституції України, ст.ст.179, 181, 316, 317, 319, 321, 328 ЦК України правом власності є право особи на річ (нерухоме майно, різновидами якого є квартира, та рухоме майно, різновидом якого є автомобіль), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, які він здійснює на власний розсуд. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом, та на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Об`єктом права власності, зокрема спільної сумісної/часткової, може виступати таке нерухоме майно як квартира, а також рухоме майно, різновидом якого є побутова техніка.

Нормою ст.355 ЦК України визначено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Положеннями ст.356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб`єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

Відповідно до ст.ст.368, 369 ЦК України, ст.63 СК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб`єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

За змістом норм ст.ст.60, 61, 68 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

За змістом положень ст.ст.69, 70 СК України, ст.372 ЦК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Згідно ст.71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Нормою ст.364 ЦК України визначено, що співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

Згідно ст.370 ЦК України виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому ст.364 цього Кодексу.

Відповідно до п.п.2, 3 ч.1 ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Статтею 65 СК України передбачено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Положеннями ст.41 Конституції України, ст.321 ЦК України, ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, крім випадків та у порядку, встановленому законом. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Нормою ст.392 ЦК України передбачено, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

За змістом ст.16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права.

За змістом положень ст.ст.12, 13, 78, 81, 89 ЦПК України суд розглядає справи в межах вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Доказування не можу ґрунтуватись на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Оцінюючи дослідженні в судовому засіданні докази в їх сукупності та взаємозв`язку, суд вважає їх належними, допустимими, достовірними та достатніми для прийняття рішення у справі по суті.

Аналізуючи встановлені судом на підставі таких доказів фактичні обставини в контексті викладених норм законодавства, суд приходить до наступного висновку на підставі нижчевикладеного.

Так, наведене вище судом чинне законодавство надає право подружжю на поділ належного йому майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності, в добровільному порядку за взаємною згодою за рішенням самого подружжя або в судовому порядку за наявності спору між подружжям. Такий поділ майна може відбуватись як під час шлюбу, так і після його розірвання, оскільки само по собі розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу. Поділ спільного майна подружжя означає припинення права спільної сумісної власності подружжя на це майно і виникнення на її основі приватної (роздільної) власності або спільної часткової власності подружжя. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, а також те, що знаходиться у третіх осіб, за винятком того майна, яке згідно із законом не може належати подружжю (виключене з цивільного обороту). При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї. Поділ неподільних речей, тобто тих, які неможливо поділити в натурі, проводиться в ідеальних частках, або неподільна річ присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. При поділі майна подружжя суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, дійсну вартість такого майна станом на час розгляду справи в суді, з`ясувавши в першу чергу час придбання зазначеного майна, оскільки нормами сімейного законодавства встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Презумпція віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Разом з тим, ця презумпція може бути спростована, й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Майно в цьому разі є спільною сумісною власністю подружжя та належить чоловікові та дружині в рівних частках з моменту його придбання, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на його/її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

Наведена вище правова позиція суду узгоджується із правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 21 листопада 2018 року по справі №372/504/17, від 29 червня 2021 року по справі №916/2813/18, правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 06 лютого 2018 року по справі №235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року по справі №404/1515/16-ц, від 18 квітня 2018 року по справі №180/254/15-ц, від 25 квітня 2018 року по справі №212/8891/15-ц, від 03 жовтня 2018 року по справі №127/7029/15-ц, від 07 листопада 2018 року по справі №761/17775/15-ц, від 09 січня 2019 року по справі №643/4589/15-ц, від 22 січня 2020 року по справі №711/2302/18, від 19 лютого 2020 року по справі №405/3904/17, від 12 червня 2019 року по справі №595/324/17, від 01 квітня 2020 року по справі №462/518/18, від 26 листопада 2020 року по справі №724/1427/18, від 24 листопада 2021 року по справі №536/656/18, від 15 грудня 2021 року по справі №756/15452/17.

При вирішенні спору про поділ майна, суд може не погодитися із запропонованим варіантом поділу такого майна та провести його поділ у інший спосіб, враховуючи інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставин, що мають істотне значення. Таким чином, обрання судом при вирішенні спору варіанту поділу майна подружжя, при наявності вимоги про його поділ, відмінного від того, про який просив позивач, не може бути розцінене як вихід судом за межі позовних вимог, оскільки позовна вимога це поділ майна подружжя і вона є незмінною при будь-якому варіанті його поділу. Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 17 січня 2024 року по справі №522/17831/20.

Принцип обов`язкового отримання згоди особи на присудження їй грошової компенсації, крім випадків, передбачених ЦК України (ст.365 цього Кодексу), в першу чергу застосовується до правовідносин, які виникають при зверненні одного з подружжя до суду з вимогами про припинення права іншого з подружжя на частку у спільному майні з одночасним присудженням грошової компенсації. Гарантуючи, що компенсація буде виплачена, позивач вносить необхідну суму на депозитний рахунок суду. Такий підхід відповідає закріпленим у ст.7 СК України засадам розумності і добросовісності, оскільки відповідач надає свою згоду на позбавлення його частки у праві власності, отримуючи, у свою чергу, гарантоване грошове відшкодування. У п.п.1-3 ч.1 ст.365 ЦК України передбачено, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим. Правовідносини, в яких позивач просить припинити не право власності відповідача у спільному майні з виплатою компенсації, а своє право на частку в майні з отриманням компенсації на свою користь, є відмінними за своєю природою і регулюються ст.364 ЦК України, яка передбачає, що співвласник, частка якого в майні не може бути виділена в натурі, має право на отримання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості цієї частки. Заявляючи відповідні вимоги, позивач погоджується на отримання грошової компенсації, а відповідач, у свою чергу, не завжди згоден її виплачувати. При цьому залишення неподільної речі у спільній власності без проведення реального поділу не позбавить того з подружжя, хто фактично цією річчю користується, можливості користуватися нею в подальшому. Одночасно інший з подружжя позбавляється як можливості користуватися спірною річчю, хоча вона перебуває у спільній власності, так і грошової компенсації, яку інша сторона добровільно на депозитний рахунок не внесла. Оцінюючи положення частини п`ятої статті 71 СК України як такі, що застосовуються до правовідносин, які виникають при зверненні одного з подружжя до іншого з вимогами про припинення його права на частку у спільному майні, суд робить висновок, що ця норма не вимагає обов`язкового внесення на депозитний рахунок грошової компенсації у справах за спорами, в яких про припинення своєї частки у спільному майні і отримання компенсації на свою користь заявляє позивач.

Наведений вище правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 29 квітня 2020 року по справі №210/4854/15-ц, від 03 червня 2020 року по справі №487/6195/16-ц, від 09 червня 2021 року по справі №760/789/19.

Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється на як на випадки відчуження майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності. Надання згоди іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності. Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя. У разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність. Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 03 червня 2024 року по справі №712/3590/22.

При розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя або жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна. Для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідними. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна. Щодо позовних вимог про припинення права спільної сумісної власності подружжя за наслідками його поділу, то задоволення вимоги про поділ об`єкту спільного сумісного майна подружжя шляхом визнання за кожною із сторін права власності на частину такого майна (конкретного об`єкту) саме собою свідчить про припинення правового режиму спільної сумісної власності на такий об`єкт. Тому в суду відсутні підстави зазначати в резолютивній частині рішення про припинення такого режиму щодо спірних майна. Окрема позовна вимога припинити право спільної сумісної власності є неефективним способом захисту. Такий правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року по справі №523/14489/15-ц.

З метою захисту прав співвласників майна, у тому числі майна подружжя, норми цивільного та сімейного законодавства (ст.369 ЦК України, ч.ч.3, 4 ст.60 СК України) містять приписи, згідно з якими для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Зазначені приписи не тільки забезпечують права одного з подружжя, а й обмежують права іншого з подружжя у відчуженні спільного подружнього майна, оскільки ставлять правомочності одного з подружжя на відчуження майна в залежність від наявності належним чином оформленої згоди іншого з подружжя на таке відчуження. Відсутність такої згоди свідчить про відсутність повноважень в одного з подружжя (відчужувача) на відчуження подружнього майна. Тобто відсутність згоди одного зі співвласників (колишнього подружжя) на розпорядження нерухомим майном може бути підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним, і такий спосіб захисту порушеного права власності одного з подружжя може бути ефективним у випадку заявлення позивачем позовної вимоги про застосування наслідків недійсності правочину. Вирішуючи питання ефективності способу захисту порушеного права шляхом пред`явлення позовних вимог про визнання договору недійсним, суд виснує, що пред`явлення позову стороною договору або іншою особою (зацікавленою особою) про визнання недійсним договору є ефективним способом захисту порушеного права у разі, якщо такий позов заявлений з метою повернення одному з подружжя, чиї права порушено, майнових прав та/або частки в спільному майні подружжя, у тому числі шляхом визнання прав на частку, та/або одночасного виділення частки в порядку поділу майна подружжя або встановлення порядку користування цим майном тощо. При цьому підлягає встановленню добросовісність, насамперед, набувача за таким договором (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі №916/2813/18 (пункт 8.67)). В іншому випадку, у разі якщо сторона договору або інша особа (зацікавлена особа) хоче отримати еквівалент вартості майна, яке було відчужено без її згоди, вона має право подати позов про стягнення компенсації в розмірі частки відчуженого спільного майна, що є ефективним способом захисту без визнання правочину недійсним та застосування реституції. У цьому випадку важливим є встановлення на час вирішення спору ринкової вартості спільного майна, яке було відчужено, а у разі неможливості визначення такої вартості саме цього майна ринкової вартості майна, подібного за якостями (технічними характеристиками) до відчуженого. Не є ефективним способом захисту позов про визнання договору недійсним у разі, якщо особа має на меті отримати лише еквівалент вартості своєї частки у спільному майні, оскільки такий спосіб захисту не захищає та не відновлює в результаті її порушене право в той спосіб, який вона обрала. Наведений правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2022 року по справі №125/2157/19.

Відповідно до ст.23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. За змістом цієї норми на особу, до якої перейшло право власності на майно, обтяжене іпотекою, навіть у випадках, коли до її відома не було доведено інформацію про обтяження майна іпотекою, переходять всі права та обов`язки іпотекодавця. Отже, у разі вибуття заставного майна з власності іпотекодавця, законодавством встановлено механізм захисту прав іпотекодержателя, шляхом перенесення всіх прав та обов`язків іпотекодавця на особу, до якої перейшло право власності. Отже, іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна. Тобто, якщо в іпотеку передано майно, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та на момент такої передачі зареєстровано на праві власності за одним із подружжя, то наступний поділ цього майна з визначенням часток кожного із подружжя, не припиняє іпотеку. Оскільки Законом України «Про іпотеку» не передбачено таких підстав для припинення іпотеки, як визначення часток подружжя у спільному сумісному майні, то поділ майна подружжя у такий спосіб не припиняє іпотеку й відповідно не порушує прав іпотекодержателя. Положеннями Закону України «Про іпотеку» не заборонено володіти та користуватися переданим в іпотеку майном. У свою чергу поділ спільного майна між подружжям, в тому числі іпотечного майна, не вважається розпорядженням ним, так як в момент його передачі в іпотеку воно вже належало подружжю на праві спільної сумісної власності в силу закону. За таких обставин висновки, що майно, поділене між сторонами, є предметом іпотеки та впливає на права і обов`язки банку, є необґрунтованими і спростовуються змістом положень ст.23 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором, у тому самому обсязі і на тих самих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Отже, перебування майна в іпотеці не перешкоджає його поділу між подружжям у судовому порядку та визнання права власності на нього, оскільки при поділі такого майна дія договору іпотеки не припиняється і такий поділ не є розпорядженням предметом іпотеки. Наведений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 18 січня 2023 року по справі №359/441/20.

У постанові Верховного Суду від 02 червня 2022 року по справі №522/26382/15 суд касаційної інстанції вказав, що перебування спірного майна в іпотеці не перешкоджає поділу спільного майна подружжя, оскільки гарантії іпотекодержателя щодо спірного майна визначені ст.23 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором, у тому ж обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Стосовно обставин спірних правовідносин сторін у справі, то в ході розгляду справи було встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі у період з 18 квітня 2015 року по 20 жовтня 2023 року, в ході якого проживали разом, вели спільне господарство, мали спільний бюджет. При цьому у вказаний період, а саме 08 квітня 2021 року, 15 травня 2020 року сторонами було придбано спірне майно квартиру АДРЕСА_1 за кредитні кошти, а також автомобіль «Mazda 6» VIN код НОМЕР_1 , 2016 року випуску, відповідно. Право власності на квартиру після її придбання було зареєстровано за відповідачем як за одноосібним власником. Так само право власності було зареєстровано і на спірний автомобіль, однак останній ще під час шлюбу сторін 01 серпня 2023 року відповідачем було відчужено, докази наявності згоди позивача на таке відчуження матеріали справи не містять. При цьому, між сторонами відсутні будь-які належним чином оформлені домовленості, зокрема шлюбний договір, на підставі яких вказане нерухоме та рухоме майно може бути безумовно віднесено до особистої приватної власності будь-кого зі сторін. Натомість, і кредитний договір, і договір іпотеки містять докази отримання згоди позивача, як дружини, на отримання кредитних коштів, призначених для купівлі спірної квартири, а також на передачу спірної квартири в іпотеку. Більш того, в договорі іпотеки, підписаному відповідачем і представником банку, міститься застереження, що спірна квартира передається в іпотеку саме як спільне сумісно майно сторін. Викладені фактичні обставини за змістом норм ст.ст.60, 61, 63, 64 СК України дозволяють суду дійти висновку, що з огляду на встановлену законом презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, не зважаючи на те, за ким з них зареєстроване права власності на нього, наведене вище нерухоме та рухоме майно є спільним майном сторін та належить їм на праві спільної сумісної власності. Відповідно, позивач має право на поділ такого майна, який, з огляду на те, що всі речі є неподільними, має відбутись або шляхом визнання права власності на них за однією із сторін із присудженням, за необхідності, грошової компенсації другій, або шляхом залишення майна у спільній частковій власності сторін.

Вирішуючи питання поділу квартири, як об`єкту права спільної сумісної власності сторін, враховуючи зміст позовних вимог, з огляду на те, що квартира є житлом, суд приходить до висновку про поділ квартири шляхом визначення ідеальних часток сторін у праві спільної часткової власності на означене нерухоме майно. І такі частки, враховуючи відсутність між сторонами належним чином оформлених домовленостей, а також відсутність визначених ст.70 СК України підстав, є рівними і мають становити по 1/2 для кожного із колишнього подружжя.

Щодо поділу автомобіля, то спираючись на наведені вище правові позиції судів касаційної інстанції, враховуючи, що автомобіль використовувався саме відповідачем, наразі його відчужено відповідачем, а докази такого відчуження за згодою позивача у справі відсутні, суд приходить до висновку про можливість задоволення позовних вимог позивача в частині стягнення на її користь з відповідача в рахунок компенсації частки вартості такого автомобіля 316800 гривень. Такий результат розгляду позову в частині поділу між сторонами автомобіля, як спільного сумісного майна подружжя, узгоджується із усталеною практикою та правовим позиціями Верховного Суду, викладеними у постановах від 17 серпня 2022 року по справі №545/2396/20, від 30 листопада 2022 року по справі №199/9112/20, від 31 жовтня 2023 року по справі №202/4972/20.

Разом з тим, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог про визнання спірного майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, оскільки такий спосіб захисту за змістом наведених вище правових позицій Верховного Суду є неналежним та неефективним, бо сам факт наявності такого статусу у спірного майна, що підлягає поділу, встановлюється судом у мотивувальній частині рішення суду як одна із обставин, на якій ґрунтуються позовні вимоги про поділ майна, та не потребує зазначенню в резолютивній частині рішення суду.

Аналогічним чином, як неналежний, неефективний та надмірний спосіб захисту, суд оцінює позовні вимоги про визнання за позивачем права власності на частину спірного авто, подальшого виділу всього авто у власність відповідача, оскільки як вбачається з подальших позовних вимог позивача, а також пояснень сторони позивача в ході розгляду справи, метою з`явлення таких вимог та кінцевим наміром позивача за наслідками поділу спірного автомобіля є отримання саме компенсації вартості частки такого автомобіля, а вже такі позовні вимог, як зазначено вище, судом задоволено.

Суд критично оцінює та не приймає до уваги викладені третьою особою в її поясненнях заперечення та правові позиції, оскільки останні суперечать наведеним вище виковкам Верховного Суду про те, що перебування спірного нерухомого майна в іпотеці не перешкоджає можливості його поділу, як спільного сумісного майна подружжя, та не порушує прав іпотекодержателя. В даному випадку при зміні суб`єктного складу власників предмета іпотеки, позивач, як новий співвласник спірної квартири, набуває прав та обов`язків другого іпотекодавця нарівні з відповідачем.

Щодо заперечень сторони відповідача проти задоволення позову, то суд, спираючись на наведені вище правові висновки та встановлені в ході розгляду справи фактичні обставини спірних правовідносин, ступінь доведеності відповідачем своєї правової позиції, приходить до висновку, що стороною відповідача не спростовано презумпцію спільності майна подружжя. Так, сторона відповідача стверджує, що спірне нерухоме та рухоме майно було придбано виключно за кошти відповідача та/або його родичів, зокрема через наявність у відповідача, його батьків певних грошових заощаджень. Однак, матеріали справи не містять жодних належних та допустимих доказів наявності таких грошових заощаджень. Не можуть бути такими доказами самі по собі довідки про доходи, оскільки вони відображають лише рівень доходу, а не суми коштів, які були заощаджені, відкладені з цих доходів отримувачами таких доходів. Матеріали справи не містять доказів видатків, які б дозволяли порівняти доходи та видатки для висновку про можливість наявності певних значних грошових заощаджень. Більш того, матеріали справи не містять і належних доказів передачі коштів батьками чи іншими родичами відповідача відповідачу особисто або ж банку для погашення кредиту. Більш того, сторона відповідача залишає поза увагою норму ст.61 ч.2 СК України, відповідно до якої об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Відтак, навіть за умови, що доходи відповідача значно перевищували доходи позивача, більша частина видатків подружжя сторін оплачувалась саме з доходу відповідача, отриманого в період перебування сторін у шлюбі, в тому числі і погашення кредиту, за який було придбано спірну квартиру, не дає правових підстав стверджувати, що така квартира придбана за особисті кошти відповідача. Позивач же в період перебування сторін у шлюбі працювала, брала участь у веденні спільного господарства.

Не знайшли свого належного підтвердження і твердження сторони відповідача про передання останньому його батьком та матір`ю для сплати внеску за кредит, подальшого погашення кредиту та оплати ремонту вже придбаної спірної квартири грошових коштів в загальному розмірі більше 11000 доларів США, оскільки за змістом ст.ст.207, 209, 638, 639, 717-719 ЦК України, ст.1 Закону України «Про валюту і валютні операції» для того, щоб подаровані відповідачу кошти батьків відповідача стали особистою приватною власністю відповідача, та за них він міг би оплатити повністю чи частково кредит на квартиру, її ремонт, тим самим придбавши спірну квартиру повністю чи частково в особисту приватну власність в розумінні ст.57 ч.1 п.2, 3 СК України, такі кошти мали б бути передані від батьків відповідача до відповідача на підставі договору дарування, який з огляду на заявлену суму переданих коштів в контексті положень п.5 підрозділу 1 розділу XX Перехідні положення ПК України мав бути письмовим та нотаріально посвідченим. Відтак, саме наявність такого договору за викладених у відзиві фактичних обставин є належним та допустимим доказом наявності у відповідача особистих коштів для сплати першого внеску за кредит для придбання спірної квартири, її ремонту тощо у період шлюбу з позивачем. Однак, такого доказу суду не подано, а покази свідків, з огляду на викладене та норми ст.ст.218, 219 ЦК України, не є допустимим доказом в розумінні ст.78 ч.2 ЦПК України. Така оцінка суду тверджень сторони відповідача узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 08 травня 2024 року по справі №450/3740/21.

Окрім того, суд не приймає до уваги як підставу для відмови у задоволенні позову, посилання сторони відповідача на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 грудня 2023 року по цивільній справі №201/9130/22, оскільки по-перше, практика, рішення судів першої інстанції, на відміну від висновків Верховного Суду, не мають правового значення для розгляду даної цивільної справи, а по-друге, обставини, за яких судом у справі №201/9130/22 було відмовлено позивачу у задоволенні позовних вимог про поділ спільного сумісного майна суттєво відрізняються від обставин, що наявні у даній цивільній справі. Так, у даній цивільній справі спірне майно було придбано в період зареєстрованого шлюбу сторін, що зумовлює дію презумпції спільності майна подружжя, а у справі №201/9130/22 спірне майно було придбано до реєстрації шлюбу сторін, і позивач не довела факт спільного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, керуючись нормами ст.ст.133, 137, 141 ЦПК України, враховуючи види судових витрат по справі та результат розгляду справи, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача пропорційно до розміру задоволених позовних вимог судовий збір в розмірі 12992,51 гривень, а також витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 9000 гривень, а всього 21992,51 гривень.

На підставі викладеного та керуючись ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст.ст.41, 124 Конституції України, ст.ст.11, 15, 16, 179, 181, 190, 192, 193, 204, 207, 209, 316, 317, 319, 321, 328, 355, 356, 364, 368, 369, 370, 372, 392, 628, 632, 638, 639, 655-657, 691 ЦК України, ст.ст.18, 57, 60, 61, 63, 65, 68-71 СК України, ст.ст.2, 5, 12, 13, 76-82, 89, 95, 133, 137, 141, 223, 258, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354, 355 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_3 ) до ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_3 ; адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_3 ), третя особа Акціонерне товариство «Кредобанк» (ЄДРПОУ 09807862; адреса місцезнаходження: 79026, м. Львів, вул. Сахарова, 78), про поділ спільного сумісного майна подружжя, задовольнити частково.

У порядку поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнати за ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_3 ) та ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_3 ; адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_3 ) право власності за кожним на частину квартири АДРЕСА_1 , припинивши право спільної сумісної власності сторін на вказане нерухоме майно.

У порядку поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, стягнути з ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_3 ; адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_3 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_3 ) грошову компенсацію в розмірі половини вартості автомобіля «Mazda 6» VIN код НОМЕР_1 2016 року випуску, а саме 316800 гривень.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

У порядку розподілу судових витрат по справі стягнути з ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_3 ; адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_3 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_3 ) судовий збір в розмірі 12992,51 гривень, а також витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 9000 гривень, а всього 21992,51 гривень.

Рішення судунабирає законноїсили післязакінчення строкуподання апеляційноїскарги всімаучасниками справи,якщо апеляційнускаргу небуло подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя А.М. Авраменко