Рішення

від 28.01.2025 по справі 440/14142/24

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 січня 2025 року м. ПолтаваСправа № 440/14142/24

Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Удовіченка С.О., розглянув за правилами спрощеного позовного провадження без участі сторін справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 до Миргородського міськрайонного відділу Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області, Лохвицького сектору Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області, Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії.

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Миргородського міськрайонного відділу Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області, Лохвицького сектору Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області, Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області в якому просить:

Визнати протиправною відмову Управління Державної міграційної служби (УДМС) в Полтавській області та його підрозділів згідно з їх повноваженнями - Миргородський міськрайонний відділ УДМС в Полтавській області, зокрема, визнати протиправною відмову Миргородського міськрайонного відділу УДМС в Полтавській області згідно з його листом-відмовою від 20.11.2024 року №КО-2/6/5329/3-24 у наданні неповнолітній дитині - доньці ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у видачі їй, тобто неповнолітній ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 Свідоцтво про народження - серія НОМЕР_1 від 05.11.2008) , яка проживає разом зі мною, своєю матір`ю за адресою АДРЕСА_1 , - що підтверджується довідкою Гирявоїсковецького старостинського округу №351 від 01.11.2024). - у зв`язку із досягненням 16-річного віку паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 №2503-ХІІ.

Зобов`язати Управління Державної міграційної служби (УДМС) в Полтавській області та його підрозділам згідно з їх повноваженнями - Миргородський міськрайонний відділ УДМС в Полтавській області, оформити та видати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (Свідоцтво про народження - серія НОМЕР_1 від 05.11.2008), яка проживає разом зі мною, своєю матір`ю за адресою АДРЕСА_1 , - що підтверджується довідкою Гирявоїсковецького старостинського округу №351 від 01.11.2024), - у зв`язку із досягненням нею 16-річного віку паспорт громадянки України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 №2503-ХІІ, без передачі будь-яких даних про дитину і про мене, її матір, до ЄДДР, без формування (присвоєння) унікального номеру запису в Реєстрі (УНЗР), без відцифрованого підпису особи, без відцифрованого образу обличчя особи, без відцифрованих відбитків пальців рук, без використання будь-яких засобів ЄДДР.

В обгрунтування позовної заяви позивачем зазначено, що Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (в особі Миргородського міськрайонного відділу УДМС в Полтавській області, Лохвицького сектору УДМС в Полтавській області) протиправно відмовлено позивачу в оформленні та видачі паспорта громадянина України у вигляді книжечки, оскільки позивачем вчинені усі необхідні та достатні дії для її видання.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 02.12.2024 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справу.

19.12.2024 до Полтавського окружного адміністративного суду надійшов відзив Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області на позов. У відзиві відповідач зазначив, що у позивача відсутнє право на отримання паспорта у вигляді книжечки оскільки відсутнє рішення суду.

Суд вивчивши та дослідивши матеріали справи, з`ясувавши фактичні обставини, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, встановив наступні обставини та відповідні правовідносини.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 неодноразово зверталася до структурних підрозділів Управління державної міграційної служби України в Полтавській області із заявами щодо оформлення та видачі ОСОБА_2 паспорта у формі книжечки зразка 1994 року.

На звернення ОСОБА_1 Миргородський міськрайонний відділ Управління державної міграційної служби України в Полтавській області листом від 20.11.2024 №КО-2/6/5329-24/5329/3-24 повідомив заявника, що за відсутності судового рішення про зобов`язання Лохвицький сектор УДМС України оформити та видати паспорт, відсутні правові підстави приймати рішення про оформлення чи відмову в оформленні та видачі паспорта громадянина України зразка 1994 року.

Позивач не погоджуючись із відмовою у видачі паспорта звернувся до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, судом встановлено наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Згідно з вимогами статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

За приписами статті 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Із зазначених конституційних норм, зокрема, випливає, що, встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має в першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись за можливості від встановлення таких правил, які негативно сприйматимуться тими чи іншими групами суспільства. Встановлення таких правил може бути виправдане тільки наявністю переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, але і в цьому разі має бути дотриманий принцип пропорційності.

Відповідно до статті 22 Основного Закону права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Статтею 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя узгоджується з приписами статті 8 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, яка передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Приватне життя охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру (див. п. 25 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі C. проти Бельгії від 07 серпня 1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом (див. п. 61 рішення ЄСПЛ у справі Pretty проти Сполученого Королівства (справа № 2346/02, ECHR 2002 та п.65. рішення ЄСПЛ у справі Олександр Волков проти України (заява № 21722/11).

Будь-яке втручання у право особи на повагу до її приватного та сімейного життя становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснювалося згідно із законом, не переслідувало легітимну ціль або цілі згідно з пунктом 2 та було необхідним у демократичному суспільстві у тому сенсі, що воно було пропорційним цілям, які мали бути досягнуті (див. рішення ЄСПЛ у справі Ельсхольц проти Німеччини (Elsholz v. Germany) [ВП], заява № 25735/94, п. 45, ECHR 2000-VIII).

Аналізуючи викладені вище норми законодавства, слід дійти висновку, що особа не може зазнавати безпідставного втручання у особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність житла, таємницю кореспонденції або на її честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.

За приписами статті 5 Закону України "Про громадянство України", документом, який підтверджує громадянство України, є зокрема паспорт громадянина України.

Відповідно до пункту "а" частини 1 статті 13 Закону України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" (далі по тексту - Закон № 5492-VI) документи, оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Реєстру, відповідно до їх функціонального призначення поділяються на документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, зокрема, паспорт громадянина України.

Згідно з частинами 1, 2, 4, 5 статті 14 Закону № 5492-VI форма кожного документа встановлюється цим Законом. Документи залежно від змісту та обсягу інформації, яка вноситься до них, виготовляються у формі книжечки або картки, крім посвідчення на повернення в Україну, що виготовляється у формі буклета. Документи у формі книжечки на всіх паперових сторінках та на верхній частині обкладинки повинні мати серію та номер документа, виконані за технологією лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі книжечки здійснюється за технологією лазерного гравіювання та лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі картки виконується за технологією термодруку або лазерного гравіювання. Персоналізація документів здійснюється централізовано у Державному центрі персоналізації документів.

Відповідно до частини 1 статті 21 Закону № 5492-VI паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України.

Частиною 3 статті 13 Закону № 5492-VI передбачено, що паспорт громадянина України, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, дипломатичний паспорт України, службовий паспорт України, посвідчення особи моряка, посвідчення члена екіпажу, посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон, посвідка на постійне проживання, посвідка на тимчасове проживання, посвідчення біженця, проїзний документ біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, проїзний документ особи, якій надано додатковий захист, картка мігранта містять безконтактний електронний носій. Посвідчення особи на повернення в Україну, тимчасове посвідчення громадянина України, посвідчення водія не містять безконтактного електронного носія.

Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-ХІІ затверджено Положення про паспорт громадянина України (далі по тексту - Положення № 2503-ХІІ).

Відповідно до пунктів 1, 3, 5, 8, 9-11, 13, 16-17 Положення № 2503-ХІІ паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу власника та підтверджує громадянство України. Паспорт є дійсним для укладання цивільно-правових угод, здійснення банківських операцій, оформлення доручень іншим особам для представництва перед третьою особою лише на території України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.

Паспортна книжечка являє собою зшиту внакидку нитками обрізну книжечку розміром 88х125 мм, що складається з обкладинки та 16 сторінок.

Усі сторінки книжечки пронумеровані і на кожній з них зображено Державний герб України і перфоровано серію та номер паспорта.

Документом, що посвідчує особу громадянина України за кордоном і при перетинанні державного кордону України, є паспорт громадянина України для виїзду за кордон або дипломатичний і службовий паспорти, посвідчення особи моряка і проїзний документ дитини. Ці документи виготовляються і оформляються відповідно до положень, що затверджуються Кабінетом Міністрів України на підставі рекомендацій Міжнародної організації цивільної авіації (IKAO, Doc. N 9303).

Бланки паспортів виготовляються у вигляді паспортної книжечки або паспортної картки за єдиними зразками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Терміни запровадження паспортної картки визначаються Кабінетом Міністрів України у міру створення державної автоматизованої системи обліку населення.

Термін дії паспорта, виготовленого у вигляді паспортної книжечки, не обмежується.

До паспортної книжечки при досягненні громадянином 25 - і 45-річного віку вклеюються нові фотокартки, що відповідають його вікові. Паспорт, в якому не вклеєно таких фотокарток при досягненні його власником зазначеного віку, вважається недійсним.

Паспорт, виготовлений у вигляді паспортної картки (інформаційного листка), має розмір 80х60 мм. У інформаційний листок вклеюється фотокартка і вносяться відомості про його власника: прізвище, ім`я та по батькові, дата народження і особистий номер, а також дата видачі і код органу, що його видав.

Інформаційний листок заклеюється плівкою з обох боків.

Термін дії паспорта, виготовленого у вигляді паспортної картки, визначається Кабінетом Міністрів України.

Бланки паспортів виготовляються на замовлення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері громадянства, з високоякісного паперу з використанням спеціального захисту.

Для одержання паспорта громадянин подає: заяву за формою, встановленою Міністерством внутрішніх справ України; свідоцтво про народження; дві фотокартки розміром 35х45 мм; у необхідних випадках - документи, що підтверджують громадянство України.

Обмін паспорта провадиться у разі: зміни (переміни) прізвища, імені або по батькові; встановлення розбіжностей у записах; непридатності для користування.

Для обміну паспорта громадянин подає: заяву за формою, встановленою Міністерством внутрішніх справ України; паспорт, що підлягає обміну; дві фотокартки розміром 35х45 мм.

Для обміну паспорта у зв`язку із зміною (переміною) прізвища, імені чи по батькові або встановленням розбіжностей у записах подаються також документи, що підтверджують ці обставини.

Отже, чинними на момент звернення заявника Законом № 5492-VI та Положенням №2503-ХІІ передбачено існування двох форм паспорта громадянина України: книжечка і картка.

Тобто, заявник, звернувшись до уповноваженого суб`єкта з відповідними документами, передбаченими вказаним Законом, має право на отримання документа у формі книжечки, зокрема, паспорта громадянина України.

Відповідно до частини 7 статті 16 Закону № 5492-VI уповноважений суб`єкт, якщо інше не передбачено цим Законом, має право відмовити заявникові у видачі документа виключно у разі, якщо:

1) за видачею документа звернувся заявник, який не досяг шістнадцятирічного віку, або представник особи, який не має документально підтверджених повноважень на отримання документа;

2) заявник вже отримав документ такого типу, який є дійсним на день звернення (крім випадків, зазначених у частині сьомій цієї статті);

3) заявник не подав усіх визначених законодавством документів, необхідних для оформлення і видачі документа;

4) дані, отримані з бази даних розпорядника Реєстру, не підтверджують інформацію, надану заявником.

У рішенні про відмову у видачі документа, яке доводиться до відома заявника у порядку і строки, встановлені законодавством, мають зазначатися підстави для відмови. Особа має право звернутися до уповноваженого суб`єкта з повторною заявою у разі зміни або усунення обставин, через які їй було відмовлено у видачі документа.

Рішення про відмову у видачі документа може бути оскаржено особою в адміністративному порядку або до суду.

Отже, зі змісту вищенаведеної норми вбачається, що законодавець передбачив вичерпний перелік підстав для відмови заявникові у видачі документа. Вказаним Законом не передбачено визначення поняття "документ", і разом з цим в силу положень статті 21 цього Закону визначено, що паспортом громадянина України є документ, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України.

Відповідачу у листах на звернення позивача був зобов`язаний вказати одну з вище перерахованих підстав для відмови у оформленні паспорта у формі книжечки, оскільки паспорт громадянина України в розумінні статті 21 вказаного Закону є документом.

Так, Миргородським міськрайонним відділом Управління державної міграційної служби України в Полтавській області листом від 20.11.2024 №КО-2/6/5329-24/5329/3-24 повідомлено заявника, що за відсутності судового рішення про зобов`язання Лохвицький сектор УДМС України оформити та видати паспорт, відсутні правові підстави приймати рішення про оформлення чи відмову в оформленні та видачі паспорта громадянина України зразка 1994 року.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 07 серпня 2019 року при розгляді справи № 520/11053/18: "... особа яка звертається із заявою про отримання паспорта громадянина України в обов`язковому порядку повинна додати до своєї заяви перелік документів визначений у пункті 13 Положення № 2503-XII".

Так, у заяві про видачу паспорта, волевиявлення позивача було спрямоване саме на отримання паспорта громадянина України у формі книжечки.

При цьому, відмовляючи позивачу у видачі паспорта у формі книжечки зразка 1994 року відповідач не вказує на подання позивачем не всіх документів, окрім рішення суду. Крім того, відповідач не обмежений у можливостях надати зразок заяви для заповнення на місці.

Таким чином позивач вчиняв дії необхідні дії для виконання вимог пункту 13 Положення № 2503-XII.

Явно необгрунтованими є й посилання відповідача на Тимчасовий порядок оформлення і видачі паспорта громадянина України, затверджений наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06 червня 2019 року № 456, оскільки останній визначає порядок подання документів, їх розгляду і прийняття рішення про оформлення та видачу паспорта громадянина України зразка 1994 року (далі - паспорт) особі, щодо якої прийнято рішення суду, що набрало законної сили.

Тобто, за переконанням відповідача у будь-якому випадку передумовою для видачі паспорта громадянина України у формі книжечки є рішення суду.

Однак, суд звертає увагу сторін, що порядок видачі, обміну паспорта і користування ним врегульовано Положенням № 2503-ХІІ, зокрема пунктом 13.

Крім того, вимагаючи у позивача рішення суду, відповідач фактично нівелює законне право позивача на отримання паспорта громадянина України.

Беручи до уваги суб`єктний склад спірних правовідносин, зміст позовних вимог та підстави позову (зокрема щодо відмови від обробки персональних даних, а також про те, що чинне законодавство (як-от Положення про паспорт) дозволяє отримати паспорт громадянина України у тому вигляді, як того просить позивач), а також правове регулювання правовідносин, з яких виник цей спір, є достатні підстави вважати, що ця справа відповідає ознакам, викладеним у рішенні Великої Палати Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи № Пз/9901/2/18 (№806/3265/17).

Зважаючи на положення статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАСУ) правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 19 вересня 2018 року у згаданій зразковій справі, є обов`язковим для судів при ухваленні рішень у типових справах.

За правилами статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України суди повинні враховувати висновки Верховного Суду у зразковій справ під час ухвалення рішення у типовій справі

При цьому суд зазначає, що в рішенні Великої Палати Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи № Пз/9901/2/18 зазначено право будь-якого громадянина надавати чи не надавати згоду на відповідну обробку персональних даних, тому наявність чи відсутність релігійних переконань, в даній справі, не потребує доведення, оскільки первинною є саме наявність чи відсутність згоди на відповідну обробку персональних даних.

Вирішуючи спір по суті, Велика Палата Верховного Суду констатувала, що норми Закону № 5492-VI, на відміну від норм Положення про паспорт (чинного на момент виникнення спірних правовідносин), не тільки звужують, але фактично скасовують право громадянина на отримання паспорта у вигляді паспортної книжечки без безконтактного електронного носія персональних даних, який містить кодування його прізвища, імені та по батькові, та залишають тільки право на отримання паспорта громадянина України, який містить безконтактний електронний носій. На думку Великої Палати Верховного Суду, це є безумовним порушенням вимог статті 22 Конституції України, яка забороняє при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Також такий підхід не відповідає вимогам якості закону (тобто втручання не було встановлене законом), не було необхідним у демократичному суспільстві у тому сенсі, що воно було непропорційним цілям, які мали бути досягнуті, не покладаючи на особу особистий надмірний тягар. Зазначене допускає свавільне втручання у право на приватне життя у контексті неможливості реалізації права на власне ім`я, що становить порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція).

При вирішенні спору Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що законодавець, приймаючи Закон України від 14 липня 2016 року № 1474-VIII, яким внесено зміни до Закону № 5492-VI, не дотримав вимог, за якими такі зміни повинні бути зрозумілими та виконуваними, не мати подвійного тлумачення, не звужувати права громадян у спосіб, не передбачений Конституцією України, та не допускати жодної дискримінації залежно від часу виникнення правовідносин з отримання паспорта громадянина України.

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що законодавством не врегульовано питання щодо наслідків відмови особи від обробки її персональних даних, тобто фактично відсутня будь-яка альтернатива такого вибору, що в свою чергу обумовлює неякість закону та порушення конституційних прав такої особи.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що реалізація державних функцій має здійснюватися без примушення людини до надання згоди на обробку персональних даних, їх обробка повинна здійснюватись, як і раніше, в межах і на підставі тих законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. При цьому, згадані технології не повинні бути безальтернативними і примусовими. Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу - використання традиційних методів ідентифікації особи.

Як зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 вересня 2018 року, будь-яке обмеження прав і свобод особи повинно бути чітким та законодавчо визначеним, однак таке обмеження, як неможливість отримання паспорта у формі книжечки, законодавством не передбачено.

Аналізуючи вищенаведене, суд дійшов висновку, що відповідач своїми діями прямо порушує права позивача, передбачені статтею 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, оскільки не оформлення паспорта громадянина України у формі паспортної книжечки, обмежує його права, що встановлені законом, і не є необхідними в демократичному суспільстві.

Примушування громадянина до отримання паспорту у вигляді картки з безконтактним електронним носієм є безумовним порушенням вимог статті 22 Конституції України, яка забороняє при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Також такий підхід не відповідає вимогам якості закону (тобто втручання не було встановлене законом), не було необхідним у демократичному суспільстві у тому сенсі, що воно було непропорційним цілям, які мали бути досягнуті, не покладаючи на особу особистий надмірний тягар.

Зазначене допускає свавільне втручання у право на приватне життя у контексті неможливості реалізації права на власне ім`я, що становить порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція).

Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постанові від 19 вересня 2018 року по справі № 806/3265/17, а також Верховного Суду, викладеною в постанові від 26 червня 2019 року по справі № 820/155/18, які є обов`язковими для врахування судом першої інстанції.

Згідно зі статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

При цьому, перелік підстав, які становлять легітимну мету обмежень прав і свобод особи, є вичерпним. Свобода розсуду держав щодо встановлення обмежень є вузькою. Проте, слід оцінити, чи передбачене законом таке обмеження, чи відповідає обмеження "нагальній суспільній потребі", тобто чи є воно необхідним у демократичному суспільстві і чи відповідає воно легітимній меті (див., наприклад, рішення ЄСПЛ у справі "Svyato-Mykhaylivska Parafiya v. Ukraine" від 14 червня 2007 року).

Однак, у спірних відносинах відсутня будь-яка загроза національній безпеці, економічному добробуту або правам людини, а відтак, відсутні перешкоди для оформлення та видачі ОСОБА_2 , паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховною Ради України від 26 червня 1992 року №2503-ХІІ.

У свою чергу, відсутність у позивача паспортного документу суттєво обмежує реалізацію його прав, гарантованих Конституцією та законами України, зокрема права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, права на охорону здоров`я та соціальний захист, тощо.

Отже, відмовляючи у оформленні і видачі позивачу паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховною Ради України від 26 червня 1992 року №2503-ХІІ, відповідач діяв без урахування всіх обставин, які мали значення для вчинення відповідних дій, не врахувавши приписи Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-ХІІ, та своїми діями щодо не оформлення паспорта громадянина України ОСОБА_3 у формі паспортної книжечки порушив її особисті права, що не відповідає основоположним приписам Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (ратифікованої Законом України №475/97-ВР від 17 листопада 1997 року).

Суд вважає за необхідне зазначити, що спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.

Підсумовуючи вищевикладене, суд вважає, що належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача, виходячи з положень частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, є визнання протиправною відмову Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (в особі Миргородського міськрайонного відділу УДМС в Полтавській області) у видачі ОСОБА_2 паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-XII та зобов`язання Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (в особі Миргородського міськрайонного відділу УДМС в Полтавській області, Лохвицького сектору УДМС в Полтавській області) оформити та видати ОСОБА_2 паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-XII, з проставленою відміткою місця проживання.

У той же час, позовні вимоги в частині зобов`язання відповідача оформити та видати позивачеві паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт № 2503-ХІІ без використання будь-яких даних про дитину і про її матір до ЄДДР, без формування (присвоєння) унікального номеру запису в Реєстрі (УНЗР), без відцифрованого підпису особи, без відцифрованого образу обличчя особи, без відцифрованих відбитків пальців рук, без використання будь-яких засобів ЄДДР, суд вважає такими, що не підлягають задоволенню, оскільки, при видачі паспорта у формі, визначеній Положенням про паспорт № 2503-ХІІ, не передбачено використання цифрового ідентифікатора особи та автоматизованої обробки його персональних даних.

Таким чином, з урахуванням правового висновку Великої Палати Верховного Суду у справі №806/3265/17, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Підстави для розподілу судового збору відсутні.

Керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України, -

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ) до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (в особі Миргородського міськрайонного відділу УДМС в Полтавській області, Лохвицького сектору УДМС в Полтавській області) (вул. Пушкіна, 63, м. Полтава, 36039, код ЄДРПОУ 37829297) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправною відмову Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (в особі Миргородського міськрайонного відділу УДМС в Полтавській області) у видачі ОСОБА_2 паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-XII.

Зобов`язати Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (в особі Миргородського міськрайонного відділу УДМС в Полтавській області) оформити та видати ОСОБА_2 паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-XII, з проставленою відміткою місця проживання.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду в порядку, визначеному частиною 8 статті 18, частинами 7-8 статті 44 та статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя С.О. Удовіченко