Постанова

від 21.01.2025 по справі 440/13801/24

ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 січня 2025 р.Справа № 440/13801/24Другий апеляційний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді: Присяжнюк О.В.,

Суддів: Спаскіна О.А. , Любчич Л.В. ,

за участю секретаря судового засідання Труфанової К.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 25.11.2024 р. (постановлену суддею Кукоба О.О.) по справі № 440/13801/24

за позовом ОСОБА_1

до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях, треті особи Пенсійний фонд України , Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області , Фонд державного майна України,

про визнання протиправним та нечинним наказу,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях, в якому просила визнати протиправним та нечинним наказ Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях від 18.01.2024 р. № 21 «Про прийняття рішення про приватизацію окремого майна - частина нежитлового приміщення загальною площею 64,6 кв.м, що складає 144/1000 частки приміщення» в редакції наказу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях від 21.03.2024 р. № 194 «Про внесення змін до наказу Регіонального відділення від 18.01.2024 р. № 21 «Про прийняття рішення про приватизацію окремого майна - частина нежитлового приміщення загальною площею 64,6 кв.м, що складає 144/1000 частки приміщення».

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 25.11.2024 р. відмовлено у відкритті провадження у справі.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивачка звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просила скасувати ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 25.11.2024 р., яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянтка посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: вимог Закон України «Про приватизацію державного і комунального майна», Кодексу адміністративного судочинства України та на не відповідність висновків суду обставинам справи оскільки судом першої інстанції не враховано, що оскаржуваний наказ відповідача не є формально обов`язковим для якоїсь конкретної особи, в тому числі і для позивачки, не містить індивідуальних приписів і його застосування може бути багаторазове поки не приватизується об`єкт нерухомості. Крім того, апелянтка зазначила, що на підставі роз`яснень Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 01.12.2006 р. «Щодо визначення термінів житлових та нежитлових приміщень» нежитлове приміщення - приміщення в структурі житлового будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин. Тобто, нежитлове приміщення може бути тільки у житловому багатоквартирному будинку і, як наслідок, господарський суд не може розглядати дану справу, тому що за адресою малої приватизації немає нежитлового приміщення.

У судове засідання відповідач та треті особи своїх представників не направили, про дату, час та місце судового засідання повідомлені своєчасно та належним чином, Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області просило розгляд справи проводити за відсутності його представника.

У судовому засіданні апелянтка підтримала апеляційну скаргу та просила її задовольнити.

Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_1 зареєстрована як фізична особа - підприємець, основний вид діяльності - стоматологічна практика. Позивачка є співвласником 71/1000 частини нежитлової будівлі, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

Наказом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях від 18.01.2024 р. № 21 «Про прийняття рішення про приватизацію окремого майна - частина нежитлового приміщення загальною площею 64,6 кв.м., що складає 144/1000 частки приміщення» в редакції наказу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях від 21.03.2024 р. № 194 «Про внесення змін до наказу Регіонального відділення від 18.01.2024 р. № 21 «Про прийняття рішення про приватизацію окремого майна - частина нежитлового приміщення загальною площею 64,6 кв.м, що складає 144/1000 частки приміщення» прийнято рішення про приватизацію об`єкта малої приватизації - окремого майна - частини нежитлового приміщення загальною площею 64,6 кв.м, що складає 144/1000 частки приміщення, за адресою: АДРЕСА_1 , що перебуває на балансі Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, орган управління - Пенсійний фонд України, шляхом продажу на аукціоні без умов.

Не погоджуючись із вищевказаним рішенням відповідача, позивачка звернулася до суду з цим позовом.

Відмовляючи у відкритті провадження в цій справі, суд першої інстанції виходив з того, що вказаний спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду першої інстанції з наступних підстав.

Згідно із ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. (далі - Конвенція), кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у справі "Zаndv. Аustria" від 12.10.1978 р. вказав, що словосполучення "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття "суд, встановлений законом" у частині першій статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (...)". З огляду на це не вважається "судом, встановленим законом" орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Згідно із п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Пунктом 7 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суб`єкт владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Відповідно до п.п. 18, 19 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України, нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування; індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.

У вітчизняній теорії права загальновизнано, що нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави, уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов`язкове правило поведінки загального характеру. Такий акт приймається як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це суб`єктом за встановленою процедурою, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування.

Натомість, індивідуально-правові акти, як результати правозастосування, адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; вміщують індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише у письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах.

Таким чином, нормативно-правовий акт містить загальнообов`язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб`єктів, які опиняються у нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб`єктам і створює права та/чи обов`язки лише для цих суб`єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує дію фактами його застосування, тоді як дія акта застосування норм права закінчується у зв`язку з припиненням існування конкретних правовідносин».

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права, викладений в постановах Великої Палати Верховного Суду від 06.10.2021 р. у справі № 9901/26/21 та Верховного Суду від 24.10.2023 р. у справі № 826/15864/17.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 Кодексу адміністративного судочинства України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Аналіз вищезазначених норм законодавства вказує, що до юрисдикції адміністративних судів віднесено розгляд тих справ, де предметом спору є порушення прав, свобод чи інтересів конкретної особи зі сторони суб`єкту владних повноважень саме у сфері публічно-правових відносин.

Крім того, публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад і участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з`ясовувати, у зв`язку із чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.

Згідно із ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду, та справи у спорах щодо продажу пакетів акцій, що належать державі у статутному капіталі банків.

Згідно із ст. 1 Закону України «Про Фонд державного майна України», Фонд державного майна України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об`єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об`єктів державної власності, що належать до сфери його управління, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності.

До основних завдань Фонду державного майна України, зокрема, належить управління об`єктами державної власності (п. 3 ст. 4 Закону України «Про Фонд державного майна України»).

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про Фонд державного майна України», до повноважень Фонду держмайна належить здійснення повноваження власника державного майна, у тому числі корпоративних прав, у процесі приватизації та контроль діяльності підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління; прийняття рішення про приватизацію; здійснення продажу державного майна в процесі його приватизації.

Згідно із ч. 1 ст. 30 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», спори щодо приватизації державного або комунального майна, крім спорів, які виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції адміністративних судів, вирішуються господарським судом у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України, крім випадків, коли сторони погодили передачу таких спорів на вирішення міжнародному комерційному арбітражу відповідно до частини дванадцятої статті 26 цього Закону.

Аналіз вищевказаних норм законодавства вказує, що у правовідносинах, які виникли з підстав приватизації Фонд держмайна виконує функції власника майна та вчиняє правочини, спрямовані на відчуження речових прав держави на майно іншим фізичним та юридичним особам, тобто, спори щодо реалізації таких функцій та відчуження майна на користь інших осіб не можуть бути предметом розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки не підпадають під визначення наведені у ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України публічно-правового спору, а носять приватноправовий характер.

Також, суд апеляційної інстанції зазначає, що господарські суди на загальних підставах вирішують, зокрема, спори, пов`язані з приватизацією державного та комунального майна (крім спорів про приватизацію державного житлового фонду), у тому числі спори про визнання недійсними відповідних актів органів місцевого самоврядування та органів приватизації.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права, викладений в постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.01.2019 р. у справі № 805/2495/17-а, від 25.03.2020 р. у справі № 826/11186/18.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, ОСОБА_1 не погоджується з наказом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях від 18.01.2024 р. № 21 «Про прийняття рішення про приватизацію окремого майна - частина нежитлового приміщення загальною площею 64,6 кв.м, що складає 144/1000 частки приміщення» в редакції наказу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях від 21.03.2024 р. № 194 «Про внесення змін до наказу Регіонального відділення від 18.01.2024 р. № 21 «Про прийняття рішення про приватизацію окремого майна - частина нежитлового приміщення загальною площею 64,6 кв.м, що складає 144/1000 частки приміщення», оскільки цим наказом порушуються її права як співвласника нежитлової будівлі, розташованої за адресою: Полтавська обл., Полтавський р-н, м. Решетилівка, вул. Базарна, 3, так як оскаржуваним наказом узаконюється протидія її законній господарській діяльності, яка розпочалася з 2020 року, коли відповідач по справі № 546/173/23 за демпінгову ціну придбав коридори, тамбури, сходові клітини у неіснуючому нежитловому приміщенні і після цього не дозволяв позивачці користуватися коридорами, тамбурами та сходовими клітинами нежитлової будівлі, на другому поверсі якої знаходиться приватний стоматологічний кабінет ОСОБА_1 , якими позивачка користувалася більше 18 років.

Із врахуванням вищевикладених обставин, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що вказаний спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки не є публічно-правовим, та має вирішуватися в порядку господарського судочинства, так як спірні правовідносини стосуються приватизації майна.

Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 170 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Відповідно до вимог частини 1 статті 319 Кодексу адміністративного судочинства України, порушення правил юрисдикції адміністративних судів, встановленихстаттею 19, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції вважає помилковими доводи апелянтки щодо застосування до спірних правовідносин висновків, викладених в постановах Сумського окружного адміністративного суду, Полтавського окружного адміністративного суду, Другого апеляційного адміністративного суду, оскільки, відповідно до ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Також, суд апеляційної інстанції вважає помилковими доводи апелянтки щодо застосування до спірних правовідносин висновків, викладених в постанові Верховного Суду від 31.03.2020 р. у справі № 480/1114/19, які не є релевантними обставинам справи № 440/13801/24, оскільки стосуються проходження позивачем публічної служби.

Інші доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

При прийнятті рішення у даній справі суд врахував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справіРуїс Торіха проти Іспанії(RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Із врахуванням такого підходу Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд апеляційної інстанції вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку.

Інші доводи і заперечення сторін на висновки суду апеляційної інстанції не впливають.

Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 25.11.2024 р. без змін, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 4, 19, 243, 308,316, 322, 325, 326, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 25.11.2024 р. по справі № 440/13801/24 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя О.В. ПрисяжнюкСудді О.А. Спаскін Л.В. Любчич Повний текст постанови складено 27.01.2025 року