Постанова

від 16.01.2025 по справі 927/395/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 січня 2025 року

м. Київ

cправа № 927/395/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Управління Чернігівської єпархії Української православної церкви

на рішення Господарського суду Чернігівської області від 26.10.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.07.2024 у справі

за позовом Управління Чернігівської Єпархії Української православної церкви

до Національного архітектурно-історичного заповіднику "Чернігів стародавній"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Свято-Успенський жіночий монастир Чернігівської Єпархії Української православної церкви,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача:

1) Чернігівська обласна військова адміністрація,

2) Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях,

3) Міністерство культури та стратегічних комунікацій України

про визнання договору поновленим,

У судовому засіданні взяли участь представники: позивача - Шамко О. Б., відповідача - Прокоф`єв Б. І., Свято-Успенського жіночого монастира Чернігівської Єпархії Української православної церкви - Костіна Н. М., Ніконов Д. М. та Міністерства культури та стратегічних комунікацій України - Олексієнко В. М.

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. У березні 2023 року Управління Чернігівської Єпархії Української православної церкви (далі - позивач та/або Управління Чернігівської Єпархії УПЦ) звернулося до Господарського суду Чернігівської області з позовом до Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів стародавній" (далі - відповідач та/або Заповідник) про визнання поновленим договору від 14.09.2016 № 1 про строкове спільне безоплатне користування Чернігівською Єпархією Української православної церкви комплексом споруд пам`яток архітектури національного значення Єлецького монастиря ХІІ-ХVІІ ст. (охор. № 250043-Н) Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів стародавній", що є державною власністю, на той же строк, який був раніше встановлений договором, а саме - 5 років, до 14.09.2026.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 14.09.2016 між Чернігівською Єпархією УПЦ (користувач) та Заповідником укладено договір № 1, за умовами якого Заповідник передає, а користувач приймає у строкове спільне безоплатне користування комплекс споруд пам`яток архітектури національного значення Єлецького монастиря, що знаходиться за адресою: 14014, м. Чернігів, вул. Князя Чорного, 1 (далі - договір від 14.09.2016 № 1). Строк дії цього договору від 14.09.2016 № 1 визначено до 14.09.2021. Позивач вважає, що оскільки він після 14.09.2021 продовжив користуватись спірним майном, відповідач не заперечив проти цього, не направляв повідомлення про припинення договору від 14.09.2016 № 1, акти приймання-передачі майна (його повернення) між сторонами не підписувалися, тому з урахуванням положень частини першої статті 764 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) договір вважається поновленим на той самий строк - 5 років, тобто до 14.09.2026. Натомість 28.02.2023 на адресу позивача від відповідача надійшов лист № 01-20/88, у якому останній повідомив про необхідність в термін до 27.03.2023 включно повернути спірне майно у зв`язку із закінченням терміну дії договору від 14.09.2016 № 1. Отже, відповідач фактично не визнає поновлення строку дії спірного договору від 14.09.2016 № 1 та права користування позивачем спірними приміщеннями після 14.09.2021, що є підставою для звернення до суду із цим позовом.

1.3. Ухвалою Господарського суду Чернігівської області від 27.04.2023 залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Свято-Успенський жіночий монастир Чернігівської Єпархії Української православної церкви (далі - третя особа-1); залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Чернігівську обласну військову адміністрацію (далі - Чернігівська ОВА); Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях (далі - Регіональне відділення) та Міністерство культури та інформаційної політики України (наразі - Міністерство культури та стратегічних комунікацій України, далі - Мінкульт).

2. Фактичні обставини справи, встановлені судами

2.1. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, 14.09.2016 між Національним архітектурно-історичним заповідником "Чернігів стародавній" та Чернігівської Єпархією УПЦ укладено договір № 1 про строкове спільне безоплатне користування Чернігівською Єпархією УПЦ комплексом споруд пам`яток архітектури національного значення Єлецького монастиря ХІІ-ХVІІ ст. (охор. № 250043-Н) Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів стародавній", що є державною власністю.

Відповідно до пункту 1.1 договору від 14.09.2016 № 1 Заповідник передає, а користувач приймає відповідно до чинного законодавства України у строкове спільне безоплатне користування комплекс споруд пам`яток архітектури національного значення Єлецького монастиря, що знаходиться за адресою: 14014, м. Чернігів, вул. Князя Чорного, 1, до складу комплексу якого входять та використовуються виключно:

- Успенський собор ХІІ-ХVІІ ст. (охор. № 250043/1-Н), площею 541,4 кв. м - для проведення богослужінь та релігійних обрядів Українською православною церквою, а також екскурсійного обслуговування Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів стародавній";

- Дзвіниця ХVІІ ст. (охор. № 250043/2-Н), площею 231,6 кв. м - єпархіальним управлінням УПЦ за призначенням;

- Північні келії ХVІ-ХVІІ ст. (охор. № 250043/3-Н), площею 239,0 кв. м - настоятельський корпус та житло монахинь монастиря;

- Східні келії ХVІ-ХVІІ ст. (охор. № 250043/4-Н), площею 391,4 кв. м - як житло монахинь монастиря;

- Південно-західні келії ХVІ-ХVІІ ст. (охор. № 250043/5-Н), площею 103,3 кв. м - в якості житла монахинь монастиря, в східній частині - для господарчих потреб;

- Мури з брамами та баштами ХVІІ ст. (охор. № 250043/6-Н), довжиною 570,8 пог. м - єпархіальним управлінням УПЦ за призначенням та як огорожа монастиря.

Зазначені пам`ятки є державною власністю і знаходяться на балансі Заповідника.

Склад і вартість майна, що передається користувачу згідно з цим договором від 14.09.2016 № 1, визначена відповідно до передатного балансу заповідника станом на 01.01.2016.

Загальна вартість майна становить 623 580,00 грн.

За умовами пунктів 2.2, 2.3 договору від 14.09.2016 № 1 набуття права користування майном виникає з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі майна, який є невід`ємною частиною цього договору. Майно вважається повернутим Заповіднику з дати підписання сторонами акта приймання-передачі.

Згідно з пунктом 3.2 договору від 14.09.2016 № 1 користувач зобов`язується у разі припинення дії цього договору повернути майно в належному стані, не гіршому ніж під час передачі його у користування, з урахуванням фізичного зносу, або у стані, обумовленому цим договором.

Цей договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами і діє до 14.09.2021. Дія договору може бути продовжена за згодою сторін (пункт 7.4 договору від 14.09.2016 № 1).

Договір не посвідчено нотаріально та не проведено державну реєстрацію права користування позивачем спірним майном.

На підставі акта приймання-передачі від 14.09.2016 (Додаток № 1 до договору від 14.09.2016 № 1) Заповідник передав, а користувач прийняв у строкове спільне безоплатне користування майно, яке є предметом договору.

22.11.2018 Заповідник та користувач уклали додаткову угоду № 2 до договору від 14.09.2016 № 1, якою внесли зміни щодо загальної вартості майна, що визначена станом на 01.11.2018 та становить 88 683 263,00 грн.

Додатком до Додаткової угоди № 2 є довідка про вартість майна - пам`яток архітектури національного значення Єлецького монастиря ХІІ-ХVІІ ст. (охор. № 250043-Н).

Відповідач звернувся до позивача з листом від 28.02.2023 № 01-20/88, у якому повідомив про сплив терміну дії договору від 14.09.2016 № 1 та просив у термін до 27.03.2023 включно повернути майно Заповіднику в належному стані, не гіршому ніж на дату складання акта приймання-передачі.

Позивач вважаючи, що оскільки він після 14.09.2021 продовжив користуватись спірним майном, а відповідач не заперечив проти цього, не направляв повідомлення про припинення договору від 14.09.2016 № 1, акти приймання-передачі майна (його повернення) між сторонами не підписувались, тому з урахуванням положень частини першої статті 764 ЦК України договір від 14.09.2016 № 1 вважається поновленим на той самий строк - 5 років, тобто до 14.09.2026.

Оскільки відповідач фактично не визнає поновлення строку дії спірного договору та права користування позивачем спірними приміщеннями після 14.09.2021, позивач звернувся до суду із позовом у цій справі про визнання договору від 14.09.2016 № 1 поновленим на той же строк.

3. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

3.1. Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 26.10.2023 (суддя Шморгун В. В.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 23.07.2024 (Кравчук Г. А. - головуючий, судді: Коробенко Г. П., Хрипун О. О.) у задоволенні позовних вимог відмовлено в повному обсязі.

3.2. Місцевий господарський суд, із висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановивши обставини того, що спірний договір від 14.09.2016 № 1 за своєю правовою природою є договором позички, який всупереч положень статей 793 та 794 ЦК України у редакції, чинній на момент підписання договору від 14.09.2021 № 1, нотаріально не посвідчений та не проведено його державну реєстрацію, дійшов висновку, що в силу частини першої статті 220 цього ж Кодексу він є нікчемним.

Отже, в силу нікчемності вказаного правочину, договір від 14.09.2016 № 1 не може бути поновлено на будь-який строк, оскільки нікчемний правочин не створює юридичних наслідків для його сторін у вигляді виникнення прав та обов`язків за таким правочином.

Поряд з цим, суди попередніх інстанцій наголосили, що спірне майно є державною власністю, тому його надання у безоплатне користування позивачу мало відбуватися за згодою власника - держави в особі відповідного органу державної влади, однак такої згоди матеріали справи не містять.

Також суди встановили, що з 27.12.2019 набрав чинності Закон України "Про оренду державного та комунального майна", який введено в дію з 01.02.2020 та є спеціальним законом у сфері оренди державного та комунального майна. Даним Законом прямо передбачено надання релігійним організаціям в оренду майна для забезпечення проведення релігійних обрядів та церемоній лише за плату та заборонено передання його у позичку. Закон України "Про оренду державного та комунального майна" прийнятий пізніше, ніж Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації", а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми саме спеціального закону, що регулює відносини у сфері державного та комунального майна, яким заборонено передачу державного майна в безоплатне користування.

4. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї

4.1. Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Чернігівської області від 26.10.2023 та постановою Північного апеляційного господарського суду від 23.07.2024 у справі № 927/395/23, позивач звернувся із касаційною скаргою, в якій просить рішення та постанову скасувати, а справу № 927/395/23 направити на новий розгляд до Господарського суду Чернігівської області

4.2. Касаційне провадження у даній справі відкрито на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

4.3. Зокрема, за твердженням скаржника, апеляційний господарський суд не надав правової оцінки постанові Північного апеляційного господарського суду від 04.07.2024 у справі № 927/1342/23, не з`ясував питання про те, які обставини встановлені у вказаній постанові та чи підлягають вони доказуванню у справі, що розглядається, що призвело до неповноти встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

У контексті наведених доводів скаржник із посиланнями на положення частини четвертої статті 75 ГПК України та правові висновки щодо застосування вказаної норми процесуального права, викладені Верховним Судом у постановах від 26.11.2019 у справі № 922/643/19 від 10.12.2019 у справі № 910/6356/19 від 15.10.2019 у справі № 813/8801/14, від 19.12.2019 у справі № 520/11429/17, від 19.12.2019 у справі № 916/1041/17, від 26.11.2019 у справі № 902/201/19, від 15.10.2019 у справі № 908/1090/18, від 17.12.2019 у справі № 641/1793/17, від 11.12.2019 у справі № 320/4938/17, від 11.12.2019 у справі № 320/4938/17, від 10.10.2019 у справі № 910/2164/18, від 08.07.2019 у справі № 908/156/18 наголошує, що у постанові Північного апеляційного господарського суду від 04.07.2024 у справі № 927/1342/23, яка на час розгляду справи № 927/395/23 та ухвалення оскаржуваної постанови, набрала законної сили, були встановлені преюдиційні обставини стосовно обох сторін, як позивача, так і відповідача. Зокрема, у вказаній постанові встановлено, що договір від 14.09.2016 № 1 не є нікчемним та за своєю правовою природою є договором спільного користування майном, яке належить до державної власності.

Крім цього, у вказаній постанові встановлено, що рішення виконавчого комітету Чернігівської обласної ради народних депутатів від 31.12.1991 № 321 "Про передачу пам`ятника архітектури Республіканського значення комплексу споруд Єлецького Успенського монастиря в м. Чернігові Єпархіальному управлінню Української Православної церкви", акт від 20.08.1992 про передачу в безоплатне користування Чернігівському Єпархіальному управлінню УПЦ культових будівель та споруд Єлецького монастиря ХІІ - XVII століття (охоронний номер 817, 1-6), підписаний між Чернігівським державним архітектурно-історичним заповідником та Чернігівським Єпархіальним управлінням УПЦ, постанова Кабінету Міністрів України від 08.06.1992 № 311 "Про виключення окремих об`єктів із переліку культових споруд - визначних пам`яток архітектури, які не підлягають передачі в постійне користування релігійним організаціям", розпорядження представника Президента України від 30.10.1992 № 398 "Про передачу пам`ятника архітектури республіканського значення - комплексу споруд Єлецького монастиря в м. Чернігові Єпархіальному управлінню Української Православної церкви", прийнято в межах компетенції зазначених органів, є чинними на час ухвалення рішення, а до паспортів на об`єкти культурної спадщини, що увійшли до складу комплексу споруд Єлицького монастиря (м. Чернігів, охоронний 817, 1-6) внесені відомості щодо користувача: Управління Чернігівської Єпархії УПЦ відповідно до вказаних нормативно- правових актів.

Отже, за твердженням скаржника, в оскаржуваній постанові від 23.07.2024 колегія суддів апеляційної інстанції, всупереч положенням частини четвертої статті 75 ГПК України по іншому встановила обставини, ніж вони були встановлені в постанові Північного апеляційного господарського суду від 04.07.2024 у справі № 927/1432/23, що в свою чергу призвело до неправильного вирішення справи. При цьому, за твердженням скаржника, обставини, встановлені в постанові Північного апеляційного господарського суду від 04.07.2024 у справі № 927/1342/23 спростовують висновки, зроблені колегією суддів апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові.

4.4. Скаржник також зазначає, що суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржувані рішення та постанову, безпідставно застосував до спірних правовідносин приписи Закону України "Про оренду державного та комунального майна", не врахували висновки щодо застосування приписів статей 5, 202, 764 ЦК України, статей 13, 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", викладені в постановах Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, від 25.05.2021 у справі № 910/9949/20, від 30.01.2020 у справі № 904/1207/19, від 28.05.2019 у справі № 911/2980/17, від 12.06.2018 у справі № 910/15387/17, від 05.06.2018 у справі № 904/7825/17, від 29.05.2018 у справі № 923/854/17, від 13.09.2023 у справі № 640/30316/21, від 24.04.2019 у справі № 903/94/17, від 11.09.2017 у справі № П-136/10, від 07.10.2021 у справі № 903/834/20, від 03.07.2019 у справі № 911/1521/18, від 09.11.2020 у справі № 904/2404/18.

Скаржник акцентує увагу на тому, що:

положення частини другої статті 9 Закону "Про оренду державного та комунального майна", не може бути застосовано до спірних договірних відносин сторін, адже можливість передачі у безоплатне користування релігійним організаціям культових будівель та майна, які становлять державну власність, передбачена статтею 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", який має пріоритет над іншими актами законодавства, які регулюють питання передачі культових будівель та майна, які становлять державну власність, організаціями, на балансі яких вони знаходяться. При прийнятті Закону України "Про оренду державного та комунального майна" законодавець не визнав такими, що втратили чинність положення статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації";

відповідач протягом місяця після закінчення строку дії договору від 14.09.2016 № 1 не висловив жодних заперечень щодо його поновлення на новий строк, а тому такий договір є поновленим відповідно до положень статті 764 ЦК України. Відсутність такого заперечення мало прояв у "мовчазній згоді" відповідача і в такому випадку позивач в силу закону обґрунтовано розраховував, що договір від 14.09.2016 № 1 вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений цим договором;

суди попередніх інстанцій вийшли за межі позовних вимог, встановивши нікчемність договору від 14.09.2016 № 1 самостійно, без заявленого клопотання відповідача.

4.5. Скаржник також у тексті касаційної скарги із посиланнями на положення частина першої статті 210 ГПК України наголошує на тому, що під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, докази, на які колегія суддів послалася в оскаржуваній постанові, не були предметом дослідження в судовому засіданні, під час розгляду справи в апеляційній інстанції, що підтверджується протоколом судового засідання в режимі відеоконференції від 23.07.2024 № 3149195.

4.6. У відзиві відповідач просить касаційну скаргу залишити без задоволення.

4.7. Міністерство культури та стратегічних комунікацій України у відзиві просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення та постанову - без змін.

4.8. Чернігівська ОДА та Регіональне відділення надали на адресу суду заяви про розгляд справи без участі їх представників.

5. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду

5.1. Згідно зі статтею 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Отже, Верховний Суд, під час розгляду цієї справи № 927/395/23, керуючись частиною четвертою статті 300 ГПК України, вважає за необхідне врахувати висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 26.11.2024 у справі № 927/394/23, ухваленої у подібних правовідносинах, за участі тих самих сторін.

5.2. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши в межах вимог поданої касаційної скарги наведені у ній доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, подані заперечення, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

5.3. Предметом позову в цій справі є вимоги Управління Чернігівської Єпархії УПЦ про визнання поновленим на той самий строк (на 5 років - до 14.09.2026) договору від 14.09.2016 № 1.

Підставою позовних вимог є незаконна, на думку позивача, вимога Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній" про повернення майна, яким позивач користується відповідно до договору від 14.09.2016 № 1. Разом з тим, на думку позивача, договір від 14.09.2016 № 1 на підставі приписів статті 764 ЦК України є поновленим на той самий строк, на який він був укладений.

Верховний Суд зазначає, що за змістом частин першої, другої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

У частині першій статті 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків

Згідно зі статтею 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

У частині першій статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до положень частини першої статті 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

У статті 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Приписи цієї статті передбачають, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом статті 215 ЦК України Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною 1 статті 216 ЦК України встановлено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Господарські суди попередніх інстанцій, розглянувши по суті позовні вимоги Управління Чернігівської Єпархії УПЦ про визнання поновленим на той самий строк (на 5 років - до 14.09.2026) договору від 14.09.2016 № 1, дійшли висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Позивач не погоджується з висновками господарських судів попередніх інстанцій, а тому звернувся з касаційною скаргою на судові рішення із посиланнями на положення пунктів 1, 4 частини другої статті 287 ГПК України.

Щодо підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України

Касаційну скаргу Управління Чернігівської Єпархії УПЦ з посиланням на положення пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України мотивовано, зокрема тим, що апеляційний господарський суд, ухвалюючи оскаржувану постанову, безпідставно застосував до спірних правовідносин приписи Закону України "Про оренду державного та комунального майна", не врахував висновки щодо застосування приписів статей 5, 202, 764 ЦК України, статей 13, 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", викладені в постановах Верховного Суду, від 13.09.2023 у справі № 640/30316/21, від 07.10.2021 у справі № 903/834/20, від 03.07.2019 у справі № 911/1521/18, від 09.11.2020 у справі № 904/2404/18, від 24.04.2019 у справі № 903/94/17, від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, від 25.05.2021 у справі № 910/9949/20, від 30.01.2020 у справі № 904/1207/19, від 28.05.2019 у справі № 911/2980/17, від 12.06.2018 у справі № 910/15387/17, від 05.06.2018 у справі № 904/7825/17, від 29.05.2018 у справі № 923/854/17, постанові Верховного Суду України від 11.09.2017 у справі № П-136/10.

Зокрема, за доводами скаржника, в постанові Верховного Суду від 13.09.2023 у справі № 640/30316/21 (за позовом про визнання протиправними та скасування абзаців 4-7 підпункту 1 пункту 2 постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 08.07.2021 № 1118) викладено висновок, який, на його думку, не було враховано апеляційним господарським судом під час ухвалення оскаржуваної постанови, про те, що у випадку якщо на момент прийняття рішення суб`єктом владних повноважень існувала норма, яка визначала таке рішення суб`єкта владних повноважень як правомірне, то відсутні підстави визнавати у судовому порядку таке рішення протиправним, навіть, якщо на момент розгляду справи в суді відбулися зміни в законодавстві і таке рішення суб`єкта владних повноважень вже не узгоджується з вимогами законодавства.

Зі змісту постанови Верховного Суду від 13.09.2023 у справі № 640/30316/21 вбачаються такі висновки: "50. За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

51. Правові висновки щодо застосування положень статті 58 Конституції України викладені, зокрема у постановах Верховного Суду від 10 липня 2018 року у справі № 760/15975/16-а, від 14 лютого 2022 року у справі № 160/8569/20, від 30 серпня 2022 року у справі № 380/960/22, від 8 вересня 2022 року у справі № 380/10696/21 та від 1 грудня 2022 року у справі № 640/7578/20."

Із посиланням на наведені висновки скаржник зазначає, що апеляційний господарський суд помилково не врахував чинності рішення Чернігівської обласної ради народних депутатів від 31.12.1991 № 321 "Про передачу пам`ятника архітектури Республіканського значення комплексу споруд Єлецького Успенського монастиря в м. Чернігові Єпархіальному управлінню Української Православної церкви".

Колегія суддів з урахуванням доводів скаржника, проаналізувавши судові рішення, висновки в яких, на думку скаржника, не були враховані апеляційним господарським судом, зазначає, що висновки, викладені в оскаржуваній постанові, не суперечать висновкам, на які посилається скаржник, оскільки предметом позову в цій справі є вимоги Управління Чернігівської Єпархії УПЦ до Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній" про визнання поновленим на той самий строк (на 5 років - до 14.09.2026) договору від 14.09.2016 № 1. Водночас підставою позовних Управління Чернігівської Єпархії УПЦ є вимога Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній" про повернення майна, яким позивач користується на підставі договору від 14.09.2016 № 1. Разом з тим, на думку позивача, договір від 14.09.2016 № 1 відповідно до приписів статті 764 ЦК України є поновленим на той самий строк, який був укладений. При цьому позивач, звертаючись із позовною заявою, посилався на те, що наймодавець, який не бажає продовжувати строк дії договору, може повідомити про це іншу сторону договору як до закінчення строку дії договору, так і після, однак не пізніше ніж протягом одного місяця після закінчення строку дії договору, направивши на адресу іншої сторони відповідного листа, який би свідчив про небажання сторони продовжувати договір. Позивач також зазначав, що відсутність такого листа може свідчити про "мовчазну згоду", і в такому випадку орендар може розраховувати, що договір оренди вважатиметься поновленим на той строк, який був раніше встановлений договором. Позивач також наголошував на тому, що протягом одного місяця після спливу строку дії договору від 14.09.2016 № 1 відповідач не надав жодних заперечень щодо подальшого користування позивачем майном.

Отже, Верховний Суд зазначає, що з урахуванням предмета та підстав позову питання щодо законності рішення Чернігівської обласної ради народних депутатів від 31.12.1991 № 321 не було предметом оцінки та не входило до предмета доказування в цій справі. Водночас предметом дослідження в цій справі з урахуванням предмета і підстав позову є наявність чи відсутність правових підстав для поновлення договору від 14.09.2016 № 1 згідно зі статтею 764 ЦК України. Тому колегія суддів не може взяти до уваги доводи скаржника про неврахування апеляційним господарським судом висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 13.09.2023 у справі № 640/30316/21.

На думку скаржника, апеляційним господарським судом під час ухвалення оскаржуваної постанови також не були враховані висновки Верховного Суду, викладені:

у постанові від 03.07.2019 у справі № 911/1521/18 (за позовом про скасування оперативно-господарської санкції), а саме:"… відповідно до вимог принципу правової визначеності правозастосовчий орган у випадку неточності, недостатньої чіткості, суперечливості норм позитивного права має тлумачити норму на користь невладного суб`єкта";

у постанові від 07.10.2021 у справі № 903/834/20 (за позовом про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу газу в розмірі 361 885 905,38 грн), а саме: "24. Відповідно до вимог принципу правової визначеності правозастосовчий орган у випадку неточності, недостатньої чіткості, суперечливості норм позитивного права має тлумачити норму на користь невладного суб`єкта (якщо однією зі сторін спору є представник держави або органу місцевого самоврядування), адже якщо держава нездатна забезпечити видання зрозумілих правил, то саме вона і повинна розплачуватися за свої прорахунки. Це так зване правило пріоритету норми за найбільш сприятливим для особи тлумаченням". А також аналогічні висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 09.11.2020 у справі № 904/2404/18 та постанові Верховного Суду України від 11.09.2017 у справі № П-136/10;

у постанові від 24.04.2019 у справі № 903/94/17 (за позовом про визнання дій протиправними та скасування рішення Любомльської міської ради Волинської області від 10.09.2015 № 58/13; відновлення становища, яке існувало до порушення права шляхом визнання рішення Виконавчого комітету Любомльської міської ради від 11.07.2006 № 75 дійсним) а саме: "28. У зв`язку з чим дії відповідача з прийняття спірного Рішення № 58/13 прямо суперечать правовим висновкам Конституційного Суду України в Рішенні від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009, відповідно до яких органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб`єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є "гарантією стабільності суспільних відносин" між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення. Ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання".

Із посиланням на наведені висновки скаржник зазначає, що апеляційний господарський суд, ухвалюючи оскаржувану постанову, помилково застосував до спірних правовідносин приписи частини другої статті 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна". На думку скаржника, Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" має пріоритет над Законом України "Про оренду державного та комунального майна", оскільки Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" є спеціальним нормативно-правовим актом. За доводами скаржника, саме приписи Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" регулюють питання щодо передачі культових будівель та майна, які є державною власністю, у безоплатне користування релігійним організаціям. З урахуванням викладеного скаржник вважає, що до спірних правовідносин належить застосовувати спеціальні приписи статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

Колегія суддів, проаналізувавши наведені висновки Верховного Суду та Верховного Суду України, на які посилається скаржник, перевіривши та надавши оцінку доводам Управління Чернігівської Єпархії УПЦ, зазначає таке.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" у редакції, чинній на момент укладення договору від 14.09.2016 № 1, завданнями цього Закону є: гарантування права на свободу совісті громадянам України та здійснення цього права; забезпечення відповідно до Конституції України, Декларації про державний суверенітет України та норм міжнародного права, визнаних Україною, соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії; визначення обов`язків держави щодо релігійних організацій; визначення обов`язків релігійних організацій перед державою і суспільством; подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви; гарантування сприятливих умов для розвитку суспільної моралі і гуманізму, громадянської злагоди і співробітництва людей незалежно від їх світогляду чи віровизнання.

Згідно зі статтею 2 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" у редакції, чинній на момент укладення договору від 14.09.2016 № 1, в Україні усі правовідносини, пов`язані із свободою совісті і діяльністю релігійних організацій, регулюються законодавством України. Законодавство України про свободу совісті та релігійні організації складається з цього Закону та інших законодавчих актів України, виданих відповідно до нього.

За змістом статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" у редакції, чинній на момент укладення договору від 14.09.2016 № 1, релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим. Культова будівля і майно, що є державною власністю, можуть передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору. Культова будівля та інше майно, які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність, передаються релігійним організаціям і використовуються ними з додержанням установлених правил охорони і використання пам`яток історії та культури. Релігійні організації мають переважне право на передачу їм культових будівель із земельною ділянкою, необхідною для обслуговування цих будівель. Договори про надання в користування релігійним організаціям культових та інших будівель і майна можуть бути розірвані або припинені в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством України. Самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна не допускається.

Разом з тим колегія суддів зазначає, що Верховна Рада України 03.10.2019 прийняла Закон України "Про оренду державного та комунального майна" № 157-ІХ. У розділі "Прикінцеві та перехідні положення" зазначеного Закону передбачено, що він набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію з 01.01.2020 (за виключенням окремих положень).

Враховуючи опублікування тексту Закону України "Про оренду державного та комунального майна" в офіційному виданні "Голос України" 26.12.2019, цей Закон набрав чинності 27.12.2019 і відповідно до наведених приписів введений в дію з 01.02.2020, а отже, з цієї дати підлягають застосуванню його приписи (за виключенням норм, зазначених в розділі "Прикінцеві та перехідні положення").

Відповідно до частини третьої статті 759 ЦК України особливості найму (оренди) державного і комунального майна встановлюються Законом України "Про оренду державного та комунального майна".

При цьому статтею 1 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" у редакції, чинній на момент закінчення строку дії договору від 14.09.2016 № 1, передбачено, що цей Закон регулює правові, економічні та організаційні відносини, пов`язані з передачею в оренду майна, що перебуває в державній та комунальній власності, майна, що належить Автономній Республіці Крим, а також передачею права на експлуатацію такого майна; майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання майна, що перебуває в державній та комунальній власності, майна, що належить Автономній Республіці Крим.

Отже Закон України "Про оренду державного та комунального майна" є спеціальним Законом у сфері користування державним та комунальним майном.

Аналогічний висновок, викладено Верховним Судом у постанові від 26.11.2024 у справі № 927/394/23, який відповідно до положень частини 4четвертої статті 300 ГПК України враховано під час ухвалення судом касаційної інстанції рішення у цій справі.

Верховний Суд зазначає, що відповідно до частини другої статті 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" в редакції, чинній момент закінчення строку дії договору від 14.09.2016 № 1, заборонялося передавати державне або комунальне майно в безоплатне користування або позичку.

Водночас за змістом частини другої статті 15 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" у редакції, чинній на момент закінчення строку дії договору від 14.09.2016 № 1, право на отримання в оренду державного та комунального майна без проведення аукціону мають релігійні організації для забезпечення проведення релігійних обрядів та церемоній.

У частині другій статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" у редакції, чинній на момент закінчення строку дії договору від 14.09.2016 № 1, передбачено, що в разі передачі майна в оренду без проведення аукціону орендна плата визначається відповідно до Методики розрахунку орендної плати, яка затверджується Кабінетом Міністрів України щодо державного майна та представницькими органами місцевого самоврядування - щодо комунального майна.

Кабінет Міністрів України 28.04.2021 затвердив Методику розрахунку орендної плати за державне майно № 630. Додатком до цієї постанови визначено ставку орендної плати для релігійних організацій для забезпечення проведення релігійних обрядів та церемоній, які на момент введення в дію Закону України "Про оренду державного та комунального майна" безоплатно використовували об`єкт оренди на підставі договору позички або іншого договору для забезпечення проведення релігійних обрядів та церемоній (0,01 % від вартості майна).

Викладене свідчить про те, що на момент закінчення строку дії договору від 14.09.2016 № 1 відповідно до приписів Закону України "Про оренду державного та комунального майна" заборонялася передача державного або комунального майна в безоплатне користування або позичку.

Водночас колегія суддів зазначає, що спір у цій справі не стосується можливості набуття релігійною організацією права безоплатного користування державним чи комунальним майном, а стосується наявності чи відсутності права позивача на поновлення вже укладеного договору щодо безоплатного користування таким майном.

Крім того, відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 18.06.2020 № 5-р(II)/2020 принцип верховенства права (правовладдя) вимагає суддівської дії у ситуаціях, коли співіснують суперечливі норми одного ієрархічного рівня. У таких ситуаціях до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): "закон пізніший має перевагу над давнішим" (lex posterior derogat priori); "закон спеціальний має перевагу над загальним" (lex specialis derogat generali)" "закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим" (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.

При цьому Верховний Суд у постанові від 05.12.2023 у справі № 921/164/23 за позовом Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника до Релігійної громади "Парафія Святителя Миколая" Свято-Миколаївського собору міста Кременець Кременецького району Тернопільської єпархії Української Православної Церкви про зобов`язання повернути державне нерухоме майно погодився з висновком місцевого господарського суду про те, що спірне майно є об`єктом державної власності, а тому передання такого майна в користування регулюється приписами Закону України "Про оренду державного та комунального майна", відповідно до яких подальше безоплатне користування державним майном є забороненим.

Наведеним спростовуються доводи скаржника про те, що апеляційний господарський суд, ухвалюючи оскаржувану постанову, помилково застосував до спірних правовідносин приписи Закону України "Про оренду державного та комунального майна". Тому колегія суддів також не може взяти до уваги доводи скаржника про те, що Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" має пріоритет над Законом України "Про оренду державного та комунального майна" саме у спірних правовідносинах. З огляду на викладене Верховний Суд визнає необґрунтованими доводи скаржника про те, що на спірні правовідносини не поширюється дія приписів Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Отже, колегія суддів не може взяти до уваги доводи скаржника про неврахування апеляційним господарським судом висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 07.10.2021 у справі № 903/834/20, від 03.07.2019 у справі № 911/1521/18, від 09.11.2020 у справі № 904/2404/18, від 24.04.2019 у справі № 903/94/17 та постанові Верховного Суду України від 11.09.2017 у справі № П-136/10, оскільки висновки, викладені в оскаржуваній постанові, не суперечать висновкам, на які посилається скаржник.

Колегія суддів також зазначає, що в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19 (за позовом про виселення відповідача в примусовому порядку) викладено висновок, який, на думку скаржника, не було враховано апеляційним господарським судом під час ухвалення оскаржуваної постанови, а самн:"6.12. У контексті наведених норм заява орендодавця про припинення договору оренди за закінченням строку договору є одностороннім правочином, який відображає волевиявлення орендодавця у спірних правовідносинах, що не потребує узгодження з орендарем в силу прямої норми закону, і є підставою для припинення відповідних зобов`язальних правовідносин.

6.13. Повідомлення орендодавцем орендаря про припинення договору є юридично значимою дією, яка засвідчує наявність такого волевиявлення та забезпечує своєчасну обізнаність з ним іншої сторони, є передумовою для настання обумовлених таким одностороннім правочином наслідків також для іншої особи за правилами абзацу 3 частини третьої статті 202 ЦК України".

Колегія суддів установила, що в постанові Верховного Суду від 25.05.2021 у справі №910/9949/20 (за позовом про поновлення строку дії договору оренди) викладено висновок, який, на думку скаржника, не було враховано апеляційним господарським судом під час ухвалення оскаржуваної постанови: "Отже, якщо на дату закінчення строку договору оренди і протягом місяця після закінчення цього строку мали місце заперечення орендодавця щодо поновлення договору на новий строк, то такий договір припиняється. Оскільки зазначеними нормами визначено умови, за яких договір оренди вважається пролонгованим на строк, який був раніше встановлений, і на тих самих умовах, що були передбачені договором, то для продовження дії договору не вимагається обов`язкового укладення нового договору або внесення змін до нього".

Скаржник зазначає, що подібні висновки викладено також у постановах Верховного Суду від 30.01.2020 у справі № 904/1207/19, від 28.05.2019 у справі № 911/2980/17, від 12.06.2018 у справі № 910/15387/17, від 05.06.2018 у справі № 904/7825/17, від 29.05.2018 у справі № 923/854/17.

Із посиланням на наведені висновки скаржник зазначає, що договір від 14.09.2016 № 1 відповідно до приписів статті 764 ЦК України є поновленим на той самий строк, на який був укладений, оскільки відповідач не висловив жодних заперечень щодо поновлення договору на новий строк. За доводами позивача, відсутність таких заперечень свідчить про "мовчазну згоду". Тому позивач розраховував, що договір від 14.09.2016 № 1 вважається поновленим на той строк, який був раніше встановлений договором.

Колегія суддів, перевіривши доводи скаржника, проаналізувавши наведені висновки Верховного Суду, на які посилається Управління Чернігівської Єпархії УПЦ, зазначає таке. Як установив апеляційний господарський суд, між позивачем і відповідачем укладено договір від 14.09.2016 № 1 про строкове спільне безоплатне користування Чернігівською Єпархією Української православної церкви комплексом споруд пам`яток архітектури національного значення Єлецького монастиря ХІІ-ХVІІ ст. (охор. №250043-Н) Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів стародавній", що є державною власністю.

Водночас апеляційний господарський суд, проаналізувавши правову природу договору від 14.09.2016 № 1, установив, що умови цього договору опосередковують правовідносини з безоплатного користування державним майном, що за своєю суттю відповідає умовам договору позички, укладеного між позивачем та відповідачем більше ніж на 3 роки.

Колегія суддів зазначає, що правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст. Тому, оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їхніх дій, так і певних правових наслідків. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 12.11.2024 у справі № 927/784/23, від 21.05.2024 у справі № 914/4127/21, від 16.01.2024 у справі № 918/86/22.

Водночас колегія суддів враховує, що Верховний Суд у постанові від 10.04.2024 у справі № 924/318/23 за позовом Національного історико-архітектурного заповідника "Кам`янець" до Релігійної організації "Кам`янець-Подільська Свято-Миколаївська парафія Кам`янець-Подільської Єпархії Української Православної церкви" про внесення змін до пункту 1 угоди № 5/4 про внесення доповнень до Типового договору про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю, у постанові від 15.03.2009 № 5, від 10.04.2024 у справі № 911/638/23 за позовом Національного історико-етнографічного заповідника "Переяслав" до Релігійної громади Української православної церкви Свято-Михайлівської парафії м. Переяслава-Хмельницького Київської області про усунення перешкод у здійсненні права користування, погодився з висновками господарських судів про те, що договір, який укладено між сторонами у цих справах, за своєю правовою природою є договором позички.

Верховний Судом у постанові від 26.11.2024 у справі № 927/394/23, ухваленої у подібних правовідносинах, за участі тих самих сторін, а саме за позовом Управління Чернігівської Єпархії УПЦ до Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній" про визнання поновленим на той самий строк (на 5 років - до 14.09.2026) договору від 14.09.2016 № 4 про строкове спільне безоплатне користування Управлінням Чернігівської Єпархії УПЦ пам`яткою архітектури національного значення Спасо-Преображенським собором XI століття Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній", що є державною власністю погодився із висновками апеляційного господарського суду про те, що договір, який укладено між сторонами у цих справах, за своєю правовою природою є договором позички.

При цьому колегія суддів зазначає, що аналогічний договір укладено між позивачем та відповідачем у цій справі № 927/395/23.

Відповідно до частин першої, третьої статті 827 ЦК України (тут і далі - у редакції, чинній на момент укладення договору від 14.09.2016 № 1) за договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов`язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку. До договору позички застосовуються положення глави 58 цього Кодексу.

Частиною третьою статті 828 ЦК України встановлено, що договір позички будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у формі, яка визначена відповідно до статті 793 цього Кодексу.

Приписами статті 793 ЦК України визначено, що договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

Водночас положення статті 794 ЦК України встановлювали обов`язок державної реєстрації договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки.

Відповідно до частини першої статті 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Суди попередніх інстанцій проаналізували правову природу спірного договору від 14.09.2016 № 1 та установили, що умови цього договору опосередковують правовідносини з безоплатного користування державним майном, що за своєю суттю відповідає умовам договору позички, укладеного між позивачем та відповідачем більше ніж на 3 роки. Крім того, апеляційний господарський суд установив, що на підставі акта приймання-передачі від 14.09.2016 заповідник передав, а користувач прийняв у строкове спільне безоплатне користування майно, яке є предметом договору від 14.09.2016 № 1.

Оскільки апеляційний господарський суд установив, що договір від 14.09.2016 № 1 укладено на строк більше ніж на три роки, то Верховний Суд погоджується з правильними висновками апеляційного господарського суду про те, що договір від 14.09.2016 № 1 підлягав як нотаріальному посвідченню, так і державній реєстрації. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 10.04.2024 у справі № 911/638/23, від 10.04.2024 у справі № 924/318/23 та від 26.11.2024 у справі № 927/394/23.

Проте, як установив апеляційний господарський суд, договір від 14.09.2016 № 1 всупереч приписам статей 793, 794 ЦК України як не був нотаріально посвідчений, так і не було здійснено його державної реєстрації.

Верховний Суд зазначає, що відповідно до частини другої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, установлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

За змістом частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України в разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Оскільки апеляційний господарський суд установив, що договір від 14.09.2016 № 1 не був нотаріально посвідчений, то Верховний Суд погоджується з правильними висновками апеляційного господарського суду про те, що такий договір з урахуванням приписів статті 220 ЦК України є нікчемним.

При цьому апеляційний господарський суд установив, що вимогу про визнання договору від 14.09.2016 № 1 дійсним у порядку, передбаченому частиною другою статті 220 ЦК України, заявлено не було.

З огляду на встановлення обставин щодо нікчемності договору від 14.09.2016 № 1, колегія суддів визнає обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про те, що договір від 14.09.2016 № 1 не може бути поновленим на будь-який строк, оскільки нікчемний правочин не створює юридичних наслідків для його сторін у вигляді виникнення прав та обов`язків за таким правочином.

За таких обставин Верховний Суд визнає необґрунтованими доводи скаржника про те, що апеляційний господарський суд, ухвалюючи оскаржувану постанову, не врахував висновки щодо застосування статті 764 ЦК України, викладені в постановах Верховного Суду від 25.05.2021 у справі № 910/9949/20, від 30.01.2020 у справі № 904/1207/19, від 28.05.2019 у справі № 911/2980/17, від 12.06.2018 у справі № 910/15387/17, від 05.06.2018 у справі № 904/7825/17, від 29.05.2018 у справі № 923/854/17, оскільки висновки, викладені в оскаржуваній постанові, з огляду на встановлені обставини у цій справі не суперечать висновкам, на які посилається скаржник.

Крім того, колегія суддів не може взяти до уваги доводи скаржника про те, що дії відповідача (щодо невизнання договору від 14.09.2016 № 1 поновленим) суперечать доктрині заборони суперечливої поведінки (venire contra factum proprium), оскільки нікчемний правочин є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу /набуття / зміни / встановлення / припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою відповідно до свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 18.04.2024 у справі № 915/1567/21, від 18.09.2024 у справі № 904/1710/23, від 11.07.2024 у справі № 905/1081/23.

Твердження скаржника, що судом апеляційної інстанції порушено положення частини четвертої статті 75 ГПК України із посиланнями на правові висновки Верховного Суду щодо застосування вказаної норми процесуального права, викладені у пункті 4.3 цієї постанови спростовується частиною сьомою статті 75 ГПК України, відповідними матеріалами справи, а також тим, що постановою Верховного Суду від 23.10.2024 у справі № 927/1342/23 постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.07.2024 та рішення Господарського суду міста Києва від 15.01.2024 скасувати, справу № 927/1342/23 направлено на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Таким чином, наведені скаржником підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом першим частини 2 статті 287 ГПК України, не підтвердилися під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішення та постанови з цих підстав.

Щодо підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України

У тексті касаційної скарги скаржник також із посиланнями на положення частина першої статті 210 ГПК України наголошує на тому, що під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, докази, на які колегія суддів послалася в оскаржуваній постанові, не були предметом дослідження в судовому засіданні, під час розгляду справи, що підтверджується протоколом судового засідання в режимі відеоконференції від 23.07.2024 № 3149195.

Перевіривши такі доводи скаржника, Верховний Суд визнає їх необґрунтованими з огляду на таке.

По-перше, скаржник не зазначає які саме докази не були предметом дослідження в судовому засіданні під час розгляду справи в апеляційній інстанції.

По-друге, колегія суддів зазначає, що відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Таким чином, за змістом пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

За таких обставин недостатніми є доводи скаржника про неповне дослідження судом зібраних у справі доказів за умови непідтвердження підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 ГПК України. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 01.10.2024 у справі № 910/20103/23, від 13.06.2024 у справі № 906/392/23, від 13.06.2024 у справі №906/211/23, від 14.05.2024 у справі № 916/2779/23.

Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, також не підтвердилися під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішення та постанови з цієї підстави.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

6.2. Згідно з положеннями статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

6.3. Взявши до уваги викладене, касаційну скаргу, слід залишити без задоволення, а рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

7. Розподіл судових витрат

7.1. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України необхідно покласти на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Управління Чернігівської Єпархії Української православної церкви залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Чернігівської області від 26.10.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.07.2024 у справі № 927/395/23 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ