Постанова

від 23.01.2025 по справі 922/1121/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 січня 2025 року

м. Київ

cправа № 922/1121/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.

за участю секретаря судового засідання Амірханяна Р.К.

та представників

ОГП: Валевач М.М.,

відповіда-1: Ткаченко С.В. (в режимі відеоконференції),

відповідача-2: не з`явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційні скарги Заступника керівника Харківської обласної прокуратури та Харківської міської ради

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.09.2024

та рішення Господарського суду Харківської області від 01.07.2021

у справі № 922/1121/21

за позовом Керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова

до: Харківської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю "Автодент Метал"

про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та зобов`язання повернути земельну ділянку,

В С Т А Н О В И В:

У березні 2021 року Керівник Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Харківської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю "Автодент Метал", в якому просив:

- визнати незаконним та скасувати пункт 57 додатку 1 до рішення Харківської міської ради від 19.06.2019 за №1612/19 "Про надання юридичним та фізичним особам дозволу на розроблення документації із землеустрою для експлуатації та обслуговування будівель і споруд", яким ТОВ "Автодент Метал" надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки комунальної власності площею, орієнтовно, 0,552 га для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель літ. "3-1", літ. "И-1", літ. "Е-1", літ. "Ж-1" (цех та склади) по вул. Клочківській, 341 (Шевченківський район);

- визнати незаконним та скасувати пункт 13 додатку 1 до рішення Харківської міської ради від 22.04.2020 за №2095/20 "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для експлуатації та обслуговування будівель і споруд", яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки комунальної власності площею 0,5532 га (кадастровий номер 6310136300:12:003:0094) за рахунок земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель літ. "3-1", літ. "И-1", літ. "Е-1", літ. "Ж-1" (цех та склади) по вул. Клочківській, 341 (Шевченківський район);

- визнати незаконним та скасувати пункт 12 додатку 4 до рішення Харківської міської ради від 22.04.2020 за №2095/20 "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для експлуатації та обслуговування будівель і споруд", яким ТОВ "Автодент Метал" надано в оренду земельну ділянку (кадастровий номер 6310136300:12:003:0094) площею 0,5532 га за рахунок земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель літ. "3-1", літ. "И-1", літ. "Е-1", літ. "Ж-1" (цех та склади) по вул. Клочківській, 341 (Шевченківський район);

- визнати недійсним договір від 05.06.2020 оренди земельної ділянки з кадастровим номером 6310136300:12:003:0094, по вул. Клочківська, 341 в м. Харкові, площею 0,5532 га, укладений між Харківською міською радою та ТОВ "Автодент Метал".

- зобов`язати ТОВ "Автодент Метал" повернути земельну ділянку, яка розташована за адресою: м. Харків, вул. Клочківська, 341, площею 0,5532 га, кадастровий номер 6310136300:12:003:0094 Харківській міській раді.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 01.07.2021 (суддя Сальнікова Г.І.) у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 25.09.2024 (колегія суддів у складі: Лакіза В.В. - головуючий, Білоусова Я.О., Агрикова О.В.) рішення місцевого господарського суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання незаконними та скасування пунктів додатків до рішень Харківської міської ради та визнання недійсним договору оренди землі змінено, виклавши його мотивувальну частину щодо відмови у задоволенні цих вимог в редакції постанови. Скасовано рішення місцевого господарського суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог про зобов`язання ТОВ "Автодент Метал" повернути земельну ділянку, яка розташована за адресою: м. Харків, вул.Клочківська, 341, площею 0,5532 га, кадастровий номер 6310136300:12:003:0094 Харківській міській раді. В цій частині прийнято нове рішення про задоволення позовної вимоги.

Судами обох інстанцій встановлено, що відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно нежитлові будівлі літ. "Е-1" загальною площею 57,3 кв.м, літ. "З-1" загальною площею 395,5 кв.м, літ. "Ж-1" загальною площею 30,3 кв.м, літ "И-1" загальною площею 38,1 кв.м на підставі акта приймання-передачі майна до статутного капіталу TОВ "Автодент Метал", серія та номер: б/н, виданий 13.02.2019, видавник: TOB "Тем Інжиніринг, TOB "Автодент Метал" протокол, серія та номер: 06, виданий 05.02.2019, видавник: Загальні збори учасників ТОВ "Тем Інжиніринг", протокол, серія та номер: 2, виданий 13.02.2019, видавник: Загальні збори учасників ТОВ "Автодент Метал" належать на праві власності ТОВ "Автодент Метал".

Згідно з п. 57 додатку 1 до рішення 27 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про надання юридичним та фізичним особам дозволу на розроблення документації із землеустрою для експлуатації та обслуговування будівель і споруд" № 1612/19 від 19.06.2019 ТОВ "Автодент Метал" надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки комунальної власності площею, орієнтовно, 0,552 га для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель літ. "3-1", літ. "И-1", літ. "Е-1", літ. "Ж-1" (цех та склади) по вул. Клочківській, 341 (Шевченківський район).

Пунктом 13 додатку 1 до рішення 35 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для експлуатації та обслуговування будівель і споруд" №2095/20 від 22.04.2020 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки комунальної власності площею 0,5532 га (кадастровий номер 6310136300:12:003:0094) за рахунок земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель літ. "3-1", літ. "И-1", літ. "Е-1", літ. "Ж-1" (цех та склади) по вул. Клочківській, 341 (Шевченківський район).

Разом з тим, пунктом 12 додатку 4 до рішення 35 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для експлуатації та обслуговування будівель і споруд" №2095/20 від 22.04.2020 ТОВ "Автодент Метал" надано в оренду земельну ділянку (кадастровий номер 6310136300:12:003:0094) площею 0,5532 га за рахунок земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель літ. 3-1, літ. И-1, літ. Е-1, літ. Ж-1 (цех та склади) по вул. Клочківській, 341 (Шевченківський район)

На підставі вказаного рішення 05.06.2020 між Харківською міською радою та ТОВ "Автодент Метал" був укладений договір оренди земельної ділянки, відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в оренду (строкове платне користування) земельну ділянку з цільовим призначенням - землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення, код КВЦПЗ - (11.02) - для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості, з кадастровим номером 6310136300:12:003:0094, яка розміщена м. Харків, вул. Клочківська, 341.

Відповідно до п. 2 договору в оренду передається ділянка загальною площею 0,5532 га.

На земельній ділянці розміщено об`єкти нерухомого майна - нежитлові будівлі літ. "З-1", літ. "И-1", літ. "Е-1", літ. "Ж-1", а також інші об`єкти інфраструктури - немає (п. 3 договору).

Договір відповідно до п. 8 укладено строком до 01.05.2025.

В обґрунтування позову прокурор зазначає про те, що ТОВ "Автодент Метал" отримало дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без проведення процедури земельних торгів, посилаючись на те, що на земельній ділянці, яку планується відвести, розташовуються нежитлові будівлі літ. "3-1", літ. "И-1", літ. "Е-1", літ. "Ж-1" (цех та склади) по вул.Клочківській, 341, які належать на праві приватної власності Товариству з обмеженою відповідальністю "Автодент Метал". При цьому, за результатами вивчення матеріалів технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки по вул. Клочківська, 341 в м. Харкові встановлено, що об`єкти нерухомого майна літ. "3-1", літ. "И-1", літ. "Е-1", літ. "Ж-1" (цех та склади) мають загальну площу забудови 0,05212 га, тоді як площа земельної ділянки, яка відводиться становить 0,5532 га, а тому площа забудови нежитлових будівель становить 9,4 % від площі земельної ділянки, яка відводиться ТОВ "Автодент Метал". Прокурором у позові також наголошено на тому, що на підставі спірного рішення Харківської міської ради "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для експлуатації та обслуговування будівель і споруд" від 22.04.2020 за №2095/20, між Харківською міською радою та ТОВ "Автодент Метал" укладено договір оренди землі від 05.06.2020, яким передбачено, що в оренду Товариству з обмеженою відповідальністю "Автодент Метал" передається земельна ділянка загальною площею 0,5532 га, у тому числі під забудовою --- га, для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості. На земельній ділянці розташовані об`єкти нерухомого майна нежитлові будівлі літ. "3-1", літ. "И-1", літ. "Е-1", літ. "Ж-1" (цех та склади), інші об`єкти інфраструктури відсутні, а тому, за твердженням прокурора, ТОВ "Автодент Метал" отримало земельну ділянку, яка в 10,6 разів перевищує площу будівель. Відсутність будь-яких документів або аналітичних матеріалів, з яких вбачається яка саме площа необхідна для обслуговування вказаних будівель, на думку прокурора, свідчить про те, що міська рада не могла з наданих матеріалів встановити, яка саме площа потрібна для обслуговування цих будівель, в тому числі з урахуванням вимог чинного законодавства, а тому оскаржувані рішення прийняті без дотримання вимог ст.ст. 124, 134, 135 Земельного кодексу України.

Відмовляючи у задоволенні позову місцевий господарський суд виходив з того, що розташування на земельній ділянці за адресою: м. Харків, вул. Клочківська, 341 (кадастровий номер 631013600:12:003:0094), нежитлових будівель, які перебувають у власності ТОВ "Автодент Метал", свідчить про те, що земельна ділянка, вид використання якої визначено для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель, відповідності до ч. 2 ст. 134 ЗК України не підлягає продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) та відповідно до ч. 3 ст. 124 Земельного кодексу України підлягає передачі в оренду в порядку, встановленому ст. 123 цього Кодексу, на підставі розробленого, погодженого та затвердженого в установленому порядку проекту землеустрою. З огляду на погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ТОВ "Автодент Метал" площею 0,5532 га для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель по вул. Клочківській, 341 у Шевченківському районі м. Харкова на підставі висновку Головного управління Держгеокадастру про розгляд проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки № 11273/82-19 від 13.12.2019 та висновку Департаменту містобудування та архітектури № 4954/0/605-19 від 01.10.2019, Харківська міська рада, діючи в межах наданих повноважень, прийняла оскаржувані рішення. В свою чергу, прокурором не доведено належними та допустимими доказами необхідності використання ТОВ "Атвтодент Метал" земельної ділянки у меншому розмірі, та не наведено жодних порушень чинного законодавства при затверджені проекту землеустрою спірної земельної ділянки, наявності недоліків або неточностей у розробленому проекті землеустрою, не відповідності такого проекту вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів. Також, місцевий господарський суд з посиланням на положення ст.ст. 13, 15, 16 Закону України "Про оренду землі", ст.ст. 203, 215 ЦК України вказав на відсутність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору оренди, який укладений на підставі законних рішень Харківської міської ради з дотриманням всіх вимог законодавства, а також повернення спірної земельної ділянки першому відповідачу.

Змінюючи мотивувальну частину рішення місцевого господарського суду в частині позовних вимог про визнання незаконними та скасування пунктів додатків до рішень Харківської міської ради та визнання недійсним договору оренди землі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером 6310136600:12:003:0094, яка розташована по вул. Клочківській, 341 (Шевченківській район) в м. Харкові, площею 0,5532 га, станом на час переходу права власності на зазначене вище нерухоме майно до 2-го відповідача не була сформована та не існувала як об`єкт цивільних прав. Її формування, в тому числі визначення її площі, а також її реєстрація в Державному земельному кадастрі здійснювалось на підставі заяви ТОВ "Автодент Метал" в порядку відведення земельної ділянки саме за проектом землеустрою, розробленим та затвердженим на підставі оспорюваних рішень Харківської міської ради. Відтак, ТОВ "Автодент Метал" не набуло автоматичного права користування спірною земельною ділянкою в межах кадастрового номеру 6310136600:12:003:0094 та на позаконкурентних засадах мало право отримати земельну ділянку в користування саме з метою, пов`язаною із розташуванням відповідного належного йому на праві власності об`єкта нерухомого майна та в межах, які необхідні для обслуговування такого майна. Крім цього, в проекті землеустрою відсутнє будь-яке обґрунтування (з урахуванням будівельних та санітарних норм) необхідності виділення земельної ділянки площею 0,5532 га, відтак суд дійшов висновку, що отримання в оренду земельної ділянки в розмірі, що значно перевищує площу належного товариству нежитлового приміщення внаслідок придбання, передбачає дотримання процедури проведення земельних торгів у визначеному положеннями ст. ст. 134, 135 ЗК України порядку. Водночас, оскільки вказані вище рішення Харківської міської ради вже були реалізовані та вичерпали дію розробленням відповідного проекту землеустрою та укладенням відповідного договору оренди, суд дійшов висновку, що їх скасування не призведе до захисту інтересів держави і повернення земельної ділянки територіальній громаді, а договір оренди - є нікчемним і не потребує визнання судом недійсним за відповідною позовною вимогою. В свою чергу, з огляду на те, що Харківською міською радою внаслідок прийняття пункту 57 додатку 1 до рішення Харківської міської ради від 19.06.2019 за №1612/19 "Про надання юридичним та фізичним особам дозволу на розроблення документації із землеустрою для експлуатації та обслуговування будівель і споруд", пункту 13 додатку 1 та пункту 12 додатку 4 до рішення Харківської міської ради від 22.04.2020 за № 2095/20 "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для експлуатації та обслуговування будівель і споруд", за наслідками яких ТОВ "Автодент Метал" надано в оренду земельну ділянку (кадастровий номер 6310136300:12:003:0094) площею 0,5532 га із земель територіальної громади м. Харкова за рахунок земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель літ. "З-1", літ. "И-1", літ. "Е-1", літ. "Ж-1" (цех та склади) по вул. Клочківській, 341 (Шевченківський район), було порушено вимоги чинного законодавства, а саме ст. 124 ЗК України, ч. 1 ст. 134 ЗК України, які передбачають передачу в оренду земель комунальної власності, на підставі проведених земельних торгів, які Харківською міською радою проведені не були, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовної вимоги в частині повернення спірної земельної ділянки, як ефективного способу захисту, яке в повній мірі забезпечує захисту права власності на спірну земельну ділянку територіальної громади міста Харкова.

Не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів в частині відмови у задоволенні позову про визнання недійсним договору оренди, Заступник керівника Харківської обласної прокуратури звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх в цій частині скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог. В решті просить судові рішення залишити без змін.

В обґрунтування своїх вимог посилається на те, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права (ст.ст. 120, 124, ч. 1, абз. 2 ч. 2 ст. 134, ст. 135 ЗК України, ст. 215, ч.ч. 1, 2 ст. 228, ст. 377 ЦК України, ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів») та порушив норми процесуального права (ст.ст. 11, 13, 14, 73-74, 76-79, 86, 236 ГПК України). За твердженням прокурора, оспорюваний договір оренди є недійсним, оскільки відсутні законодавчо визначені обставини, які б свідчили про його нікчемність. Додержання відповідачами виключних підстав для позаконкурентного набуття права оренди на спірну земельну ділянку у даному конкретному випадку не є очевидним, не передбачено законом та потребувало додаткового опрацювання та вивчення прокурором вищенаведеного переліку обставин, надання їм відповідної правової кваліфікації та визначення підстав недійсності спірного договору оренди землі від 05.06.2020.

Скаржником умотивовано подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме - судом апеляційної інстанції:

- застосовано ст.ст. 120, 124, ч.ч. 1, 2 ст. 134, ст. 135 ЗК України, ст. 377 ЦК України без урахування висновку щодо застосування цих норм, викладеного у постановах Верховного Суду від 09.02.2018 у справі № 910/4528/15-г, від 14.02.2018 у справі № 592/6097/15-ц; від 09.02.2018 у справі № 910/4528/15-г; від 22.03.2018 у справі № 910/13129/7; від 14.03.2019 у справі № 915/182/17; від 06.11.2019 у справі № 910/23595/17, від 09.04.2020 у справі № 910/2942/19, від 01.07.2020 у справі № 910/9028/19, від 30.03.2021 у справі № 922/1323/20, від 01.04.2021 у справі № 910/10500/19, від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 та від 04.10.2023 у справі № 916/2319/22;

- застосовано ст.ст. 15, 16, 202, 203, 228 ЦК України без урахування висновку щодо застосування цих норм, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, від 13.07.2022 у справі № 469/3134/19, Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22, Верховного Суду від 16.02.2022 у справі № 756/16929/17;

- застосовано ст.ст. 15, 16, 20 ЦК України без урахування висновку щодо застосування цих норм, викладеного у постановах Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20;

- застосовано ч. 4 ст. 236 ГПК України без урахування висновку щодо застосування цієї норми, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.11.2024 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 21.01.2025 та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 09.12.2024.

Також не погоджуючись з постановою апеляційного господарського суду, Харківська міська рада звернулась до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати, а рішення місцевого господарського суду залишити в силі.

В обґрунтування своїх вимог посилається на те, що:

- судом апеляційної інстанції не враховано висновку щодо застосування ст.ст. 19 та 131-1 Конституції України, а також ст. 216 ЦК України у їх системному зв`язку, викладений Великою Палатою Верховного Судом у постанові від 18.09.2024 у справі № 918/1043/21 щодо суб`єктів, наділених повноваженнями захищати інтереси держави, які порушені або можуть бути порушені вчиненням правочину;

- судом апеляційної інстанції не враховано висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 щодо застосування належного способу захисту, та пред`явлення позовних вимог спрямованих на уникнення застосування приписів ст.ст. 387, 388 або 391 ЦК України;

- судом апеляційної інстанції не враховано висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 щодо застосування норм ч.ч. 3 та 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» у разі пред`явлення позову в інтересах особи, яка має повноваження на захист інтересів держави, у випадку заявлення вимоги про визнання недійсним правочину, стороною якого є даний орган;

- судом апеляційної інстанції не враховано висновків Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц щодо стандарту доказування при оцінці доказів що стосувались визначення розміру земельною ділянки, необхідної для обслуговування об`єктів нерухомого майна

- судом апеляційної інстанції не враховано висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 19.01.2022 у справі № 922/461/21, від 30.03.2021 у справі № 922/1323/20, від 01.07.2020 у справі № 910/9028/19, від 09.02.2018 у справі № 910/4528/15-г, щодо необхідності проведення експертизи для належного обґрунтування позову, пред`явленого з підстав перевищення площі земельної ділянки відносно площі об`єкту нерухомого майна та/або встановлення обставин наявності недоліків або неточностей у розробленій документації із землеустрою;

- суд апеляційної інстанції неправильно застосував ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України у відповідних редакціях та ч. 2 ст.134 ЗК України у їхньому системному зв`язку, адже прийшов до висновку що у разі не оформлення попереднім власником об`єкту нерухомого майна прав на земельну ділянку, а новому власнику нерухомості земельна ділянка відводиться за рахунок земель не наданих у власність чи користування, така земельна ділянка має бути надана шляхом проведення земельного аукціону, що суперечить правовій позиції викладеній у постанові Верховного Суду від 13.09.2023 у справі № 918/1132/22, де судом підтверджено, що відсутність оформленого договору оренди земельної ділянки не припиняє право власника користуватись належним йому об`єктами нерухомого майна, а таке користування є неможливим без одночасного користування земельною ділянкою;

- відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, щодо наявності у особи прав оформлення права користування або власності на земельну ділянку па неконкурентних засадах, у разі розташування на такій земельній ділянці об`єктів нерухомого майна, що належать такій особі на праві власності, у випадках, коли земельна ділянка не сформована;

- суд не дослідив зібрані у справі докази.

Скаржником умотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 3, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, про що вказано вище.

Ухвалою від 17.12.2024 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду відкрив провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1, 3, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а також враховуючи те, що касаційна скарга Харківської міської ради подана на постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.09.2024 у цій справі, тобто оскаржуються одні й ті ж самі судові рішення у справі № 922/1121/21, Суд вважав за необхідне здійснити розгляд касаційних скарг Заступника керівника Харківської обласної прокуратури та Харківської міської ради спільно та призначив останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 21.01.2025 та надав строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 07.01.2025.

В судовому засіданні 21.01.2025 оголошено перерву у справі до 23.01.2025.

Переглянувши постанову апеляційного, а також рішення місцевого господарських судів в межах підстав касаційного оскарження, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла таких висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)

При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Так Харківська міська рада зазначає, зокрема, що судом апеляційної інстанції судом апеляційної інстанції не враховано висновку щодо застосування статей 19 та 131-1 Конституції України, а також статті 216 Цивільного кодексу України у їх системному зв`язку, викладений Великою Палатою Верховного Судом у постанові від 18.09.2024 у справі № 918/1043/21 щодо суб`єктів, наділених повноваженнями захищати інтереси держави, які порушені або можуть бути порушені вчиненням правочину, а також не враховано висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 щодо застосування норм частини З та 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» у разі пред`явлення позову в інтересах особи, яка має повноваження на захист інтересів держави, у випадку заявлення вимоги про визнання недійсним правочину, стороною якого є даний орган;

Так за наслідками розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 925/1133/18, на неврахування висновків у якій посилається Харківська міська рада, прийнято постанову від 11.06.2024, у якій викладено такі висновки.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 1311 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

Абзацом 1 ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» визначений вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді.

Так, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Конституційний Суд України зазначив, що поняття «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» означає орган, на який державою покладено обов`язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (абзац другий частини п`ятої Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99).

Отже, вирішення питання про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, полягає у встановленні органу, який, використовуючи на підставі норм законодавства надані йому повноваження, зобов`язаний з метою захисту інтересів держави вчиняти юридичні дії, що впливають на права та обов`язки суб`єктів спірних правовідносин, зобов`язуючи їх припинити порушення інтересів держави та усунути наслідки цих порушень (зокрема, звертатись до суду з відповідним позовом).

Відповідно до абзаців 1-3 ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Згідно з ч. 4 ст. 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Відповідно до абз. 2 ч. 5 ст. 53 ГПК України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, пункт 40; від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, пункт 8.37; від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 7.16; від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, пункт 10.17; від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21, пункт 8.54; від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц, пункт 8.16).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 05.03.2020 у справі № 9901/511/19, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, пункти 45, 47; від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, пункт 8.39, 8.40; від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21, пункт 8.56, 8.57).

У пунктах 69, 70 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами 3 і 4 ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту. Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 15.01.2020 у справі № 698/119/18 (пункт 26), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 34), від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 (пункт 8.19), від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 (пункт 81) від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 (пункти 7.11, 7.18), від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 (пункти 10.12, 10.19), від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21 (пункт 8.37), від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21 (пункт 8.4), від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.11), від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.18).

Частини 3 та 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» серед іншого встановлюють умови, за яких прокурор може виконувати субсидіарну роль із захисту інтересів держави за наявності органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах).

Встановлена цим законом умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред`явленням позову, спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18). За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Тобто визначений ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» обов`язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов`язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб`єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.

Іншими словами, прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб`єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, пункти 26, 27; від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, пункти 57, 58; від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 7.18; від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц, пункт 8.18).

Отже, якщо прокурор звертається до суду з позовною заявою в інтересах держави, він зобов`язаний у позовній заяві вказати підставу для здійснення представництва інтересів, передбачену ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», та обґрунтувати її. У такому разі статусу позивача набуває або орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах (за наявності такого органу), або прокурор (у разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду). Процесуальні наслідки відсутності, зокрема, обґрунтування підстави для звернення до суду прокурора визначені статтею 174 ГПК України.

…Отже, процесуальний статус прокурора у справі залежить від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Враховуючи наявність або відсутність таких повноважень, прокурор обґрунтовує наявність підстав для представництва інтересів держави. У свою чергу суд оцінює наведене прокурором обґрунтування та у випадку встановлення відсутності підстав для представництва застосовує наслідки, передбачені ст. 174 або ст. 226 ГПК України.

Також Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що помилковим є підхід, за якого у цій категорії справ - справах за позовами прокурора, поданими на захист інтересів держави, порушених унаслідок незаконних дій органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб - питання про належного відповідача вирішується як вторинне, похідне від питання про те, якого результату прагне досягнути прокурор своїм позовом.

Коло відповідачів не може визначатися залежно від того, чи залишиться до кого звертатися з позовом, якщо орган, уповноважений захищати інтереси держави у відповідних правовідносинах, буде визначений прокурором позивачем, навіть якщо цей орган сам спричинив порушення інтересів держави.

Відповідач визначається незалежно від процесуальної позиції інших учасників справи. Відповідачем у господарському судочинстві є особа, до якої звернена вимога позивача, яка своєю чергою спрямована на захист відповідного порушеного права або законного інтересу.

Прокурор визначає склад відповідачів самостійно в кожному конкретному випадку залежно від характеру спірних правовідносин, змісту порушених прав та інтересів держави, суб`єктів, які мають здійснювати захист цих прав та інтересів у відповідній сфері, обраного прокурором способу захисту останніх, який повинен бути ефективним та спрямованим на повне поновлення порушеного або оспорюваного права (тобто не має потребувати додаткового звернення з іншими вимогами до учасників спірних правовідносин) тощо (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 7.12; від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, пункт 10.13; від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц, пункт 8.12).

У пункті 7.17 постанови від 25.06.2019 у справі № 910/17792/17 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що сторони - це суб`єкти матеріально-правових відносин, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення. Позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор), а відповідачем - особа, яка повинна виконати зобов`язання (боржник). При цьому відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої, в принципі, можливо було б задовольнити позовні вимоги. З огляду на зміст наведених норм захисту в судовому порядку підлягають порушене право й охоронювані законом інтереси саме від відповідача.

Виходячи з викладеного, в зазначеній категорії справ найперше належить встановити, про захист яких інтересів держави йдеться, якими суб`єктами вони були порушені, в чому полягало порушення та можливість за рахунок таких суб`єктів задовольнити позовні вимоги.

У пункті 10.21 постанови від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що втручання у приватні права й інтереси має бути належно збалансованим з відповідними публічними (державними, суспільними) інтересами, із забезпеченням прав, свобод та інтересів кожного, кому держава гарантувала доступ до загальнонародних благ і ресурсів. У разі порушення рівноваги публічних і приватних інтересів, зокрема, безпідставним наданням пріоритету правам особи перед правами держави чи територіальної громади у питаннях, які стосуються загальних для всіх прав та інтересів, прокурор має повноваження, діючи в публічних інтересах, звернутися до суду, якщо органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові особи не бажають чи не можуть діяти аналогічним чином або ж самі є джерелом порушення прав і законних інтересів територіальної громади чи загальносуспільних (загальнодержавних) інтересів. У таких випадках відповідні органи можуть виступати відповідачами, а прокурор - позивачем в інтересах держави. За відсутності такого механізму звернення до суду захист відповідних публічних інтересів, поновлення колективних прав та інтересів держави, територіальної громади і її членів, захист суспільних інтересів від свавілля органів державної влади чи органів місцевого самоврядування у значній мірі може стати ілюзорним. Так само відсутність зазначеного механізму може загрожувати недієвістю конституційної вимоги, згідно з якою використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України). Аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.20).

Таким чином, процесуальний статус сторін у подібних спорах залежить як від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, так і від наведеного прокурором обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави у конкретній справі.

…У постанові від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 Велика Палата Верховного Суду зазначила що, оскаржуючи рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування та правочин щодо розпорядження майном, прокурор вправі звернутися до суду або як самостійний позивач в інтересах держави, визначивши такий орган відповідачем (коли оскаржується рішення останнього), або в інтересах держави в особі відповідного органу, зокрема тоді, коли цей орган є стороною (представником сторони) правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. У разі задоволення вимоги про визнання недійсним правочину та про повернення отриманого за ним (наприклад, земельної ділянки) чи про витребування майна від набувача таке повернення та витребування відбувається на користь держави чи територіальної громади, від імені яких відповідний орган може діяти тільки як представник. Такі висновки узгоджуються з постановами Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21 (пункт 8.3).

У разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача.

Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб`єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. В процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорюються позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача.

При цьому фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган або прокурор.

Узагальнюючи наведені у постанові висновки щодо застосування норм права у справі № 925/1133/18, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що: 1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо: орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси; орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави; 2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо: відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.

Колегія суддів у справі № 922/1121/21 відзначає, що господарським процесуальним законом визначені процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, що полягають у використанні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду. Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів указує на те, що з метою застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного господарського суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати Касаційного господарського суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об`єднаної палати, судової палати й колегії суддів Касаційного господарського суду. Подібна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.09.2021 у справі № 908/2609/20, від 15.09.2021 у справі № 10/Б-5022/1383/2012, від 14.09.2021 у справі № 908/1671/16.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що спірна земельна ділянка відноситься до земель комунальної власності, а тому функції власника зазначеної земельної ділянки виконує Харківська міська рада, яка повинна діяти в інтересах відповідної територіальної громади. При цьому у разі, якщо орган місцевого самоврядування приймає рішення всупереч закону на думку прокурора, останній має право діяти на захист порушених державних інтересів шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку відповідний орган - Харківська міська рада - набуває статусу відповідача.

Таким чином, апеляційний господарський суд дійшов правильного висновку, що належним позивачем у даній справі є саме прокурор. Викладене вище, з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, спростовує доводи скаржника про порушення судами ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».

Щодо доводів Харківської міської ради про обов`язковість звернення прокурора до компетентного органу перед пред`явленням позову, у даному випадку Ради, то встановлена Законом України «Про прокуратуру» умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред`явленням позову, спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18). За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Тобто, визначений ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» обов`язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов`язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб`єкта, якого він вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.

Що ж посилання скаржника на те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновку щодо застосування ст.ст. 19 та 131-1 Конституції України, а також ст. 216 ЦК України у їх системному зв`язку, викладеному Великою Палатою Верховного Судом у постанові від 18.09.2024 у справі № 918/1043/21 щодо суб`єктів, наділених повноваженнями захищати інтереси держави, які порушені або можуть бути порушені вчиненням правочину, то колегія суддів зазначає, що правовідносини у справі № 918/1043/21 та № 922/1121/21 не є подібними, оскільки у справі № 918/1043/21 розглядався спір між ліцеєм та приватним підприємством про визнання недійсним договору поставки мережевого обладнання та стягнення з відповідача коштів в порядку ст. 228 ЦК України.

Попри це, у вказаній постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що визначати, в чому полягає чи може полягати порушення інтересів держави та оспорювати на цій підставі правочин у суді може тільки суб`єкт, наділений у спірних правовідносинах владними повноваженнями (незалежно від наявності статусу юридичної особи), або прокурор, який у встановленому порядку, виконуючи субсидіарну роль, може представляти державу в судовому провадженні замість відповідного компетентного суб`єкта, який усупереч вимогам закону не здійснює захист інтересів держави або робить це неналежно.

Що ж до посилань скаржника на те, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України у відповідних редакціях та ч. 2 ст. 134 ЗК України у їхньому системному зв`язку, адже прийшов до висновку що у разі не оформлення попереднім власником об`єкту нерухомого майна прав на земельну ділянку, а новому власнику нерухомості земельна ділянка відводиться за рахунок земель не наданих у власність чи користування, така земельна ділянка має бути надана шляхом проведення земельного аукціону, що суперечить правовій позиції викладеній у постанові Верховного Суду від 13.09.2023 у справі № 918/1132/22, де судом підтверджено, що відсутність оформленого договору оренди земельної ділянки не припиняє право власника користуватись належним йому об`єктами нерухомого майна, а таке користування є неможливим без одночасного користування земельною ділянкою, колегія суддів зазначає таке.

У вказаній постанові (справа № 918/1132/22) Верховний Суд вказав, що якщо на земельній ділянці державної або комунальної власності розташовані об`єкті нерухомого майна, які знаходяться у приватній власності, то земельна ділянка не може бути передана її власником у користування будь-кому, окрім власника таких об`єктів. При цьому, відсутність оформленого договору оренди земельної ділянки не припиняє права власника користуватися належними йому об`єктами нерухомого майна, а таке користування є неможливим без одночасного користування земельною ділянкою під цими об`єктами.

Водночас у вказаній постанові не міститься висновків щодо застосування положень ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України та ч. 2 ст. 134 ЗК України у їхньому системному зв`язку. Верховний Суд у справі № 918/1132/22 дійшов висновку, що повернення земельної ділянки особою, чиє право користування не зареєстроване, але яка користується об`єктами нерухомого майна, розташованими на ній, можливе лише шляхом припинення користування цими об`єктами і звільнення їх від рухомого майна такої особи. Зазначені дії вчиняються на користь власника об`єктів нерухомого майна, а не на користь власника земельної ділянки. У справі № 918/1132/22 прокурор просив зобов`язати відповідача-2 повернути земельну ділянку на користь власника земельної ділянки - відповідача-1, а не на користь власника об`єктів нерухомого майна - третьої особи. Водночас, саме третя особа є належним позивачем за цією вимогою, але має лише статус третьої особи у цій справі.

Верховний Суд у справі № 922/1121/21 зазначає, що судом апеляційної інстанції встановлено, що реєстрація спірної земельної ділянки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відбулася 12.06.2020, тобто після придбання ТОВ "Автодент Метал" на підставі акту приймання-передачі нерухомого майна - нежитлових будівель літ. "З-1", літ. "И-1", літ. "Е-1", літ. "Ж-1" (цех та склади), яка розташоване за адресою: вул. Клочківська, 341 (Шевченківській район) в м. Харкові, до статутного капіталу товариства від 01.03.2019.

Тобто спірна земельна ділянка з кадастровим номером 6310136600:12:003:0094, яка розташована по вул. Клочківській, 341 (Шевченківській район) в м. Харкові, площею 0,5532 га, станом на час переходу права власності на зазначене вище нерухоме майно до 2-го відповідача не була сформована та не існувала як об`єкт цивільних прав. Її формування, в тому числі визначення її площі, а також її реєстрація в Державному земельному кадастрі здійснювалось на підставі заяви ТОВ "Автодент Метал" в порядку відведення земельної ділянки саме за проектом землеустрою, розробленим та затвердженим на підставі оспорюваних рішень Харківської міської ради.

В свою чергу, за змістом ч. 1 ст. 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними ст. 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу земельної ділянки.

Відповідно до ч. 1 ст. 123 ЗК України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об`єднання).

Зацікавлена особа в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається на підставі ч. 2 ст. 123 ЗК України з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується згідно ч. 4 ст. 123 Земельного кодексу України в порядку, встановленому ст. 186-1 цього Кодексу. За змістом ст. 186-1 ЗК України проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності підлягає обов`язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

При цьому, на підставі ч. 2 ст. 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених ч.ч. 2 і 3 ст. 134 цього Кодексу.

За приписами ч. 1 ст. 134 ЗК України земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об`єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених ч. 2 цієї статті.

Такими випадками згідно ч. 2 ст. 134 ЗК України є: розташування на земельних ділянках об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб. У такому разі земельні ділянки державної чи комунальної власності (або права на них) не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах).

В даному випадку судова колегія звертається до Superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею) - принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у такому вигляді в законі, знаходить вияв у правилах ст.120 ЗК України, ст.377 ЦК України, інших положеннях законодавства (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (пункт 8.5), від 3 квітня 2019 року у справі №921/158/18 (пункт 51), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 37-38), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 54)). Згідно з вказаним принципом особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №263/6022/16-ц (пункт 42), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 54)).

З системного аналізу вищенаведених норм вбачається, що особа, яка придбала нерухоме майно, відповідно до ч. 2 ст. 134 ЗК України має право на придбання на позаконкурентних засадах (без проведення земельних торгів) прав саме на земельну ділянку, право на яку мав попередній власник нерухомості і яке перейшло до цього нового власника нерухомості в силу ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України саме з метою, пов`язаною із розташуванням відповідної нерухомості.

Відповідна правова позиція щодо системного тлумачення норми ч. 2 статті 134 Земельного кодексу України в комплексі з положеннями статті 120 Земельного кодексу України та статті 377 Цивільного кодексу України викладена в постановах Верховного Суду, зокрема від 14.02.2018 у справі №592/6097/15-ц; від 09.02.2018 у справі №910/4528/15-г; від 22.03.2018 у справі №910/13129/7; від 14.03.2019 у справі №915/182/17; від 06.11.2019 у справі №910/23595/17.

Відповідно до статті 79-1 Земельного кодексу України, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель у випадках, передбачених законом; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).

Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі.

Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

За таких підстав, оскільки попереднім власником нерухомого майна не було оформлено права користування земельною ділянкою, положення ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України не можуть застосовуватись до даних правовідносин, адже земельна ділянка, яка відводиться за рахунок земель, не наданих у власність чи користування, не відноситься до земель, які згідно ч. 2 ст. 134 ЗК України не підлягають передачі в оренду на конкурентних засадах, відповідно вона може передаватись в оренду не інакше, як із земельного аукціону.

Аналогічна правова позиція наведена в постановах Верховного Суду від 09.02.2018 у справі №910/4528/15-г, від 09.04.2020 у справі №910/2942/19 та від 01.07.2020 у справі №910/9028/19.

Водночас, ч. 2 ст. 134 ЗК України прямо пов`язує надання земельної ділянки на позаконкурентних засадах саме з розташуванням на цій ділянці певної будівлі чи споруди.

При вирішенні спорів щодо площі земельної ділянки, необхідної для обслуговування розміщених на ній будівель та споруд, суд може брати до уваги площу земельної ділянки, яка надавалася попередньому власнику будівлі, але право на яку не перейшло до набувача вказаного нерухомого майна в порядку статті 120 ЗК України. В той же час це не виключає можливості землекористувача та відповідного органу визначати площу земельної ділянки, необхідної для обслуговування розміщених на ній будівель та споруд, шляхом розробки (затвердження, погодження) нового проекту землеустрою чи технічної документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки з відповідним обґрунтуванням необхідності збільшення чи зменшення її площі з урахуванням незмінності цільового та функціонального призначення. Тобто в будь-якому випадку у нового власника при переході права власності на будівлю чи споруду завжди виникають права на земельну ділянку, на якій вони розташовані, та на земельну ділянку, яка необхідна для їх обслуговування, а тому незалежно від визначення у тексті відповідного рішення норми, на підставі якої здійснюється передача такої землі у користування, такі дії уповноваженого органу спрямовані на дотримання загальних засад земельних правовідносин і не можуть визнаватися незаконними виключно з підстав неправильно обраної норми або помилкового зазначення певної норми, за наявності в особи права на отримання відповідної земельної ділянки з урахуванням наявності посилань в оспорюваному рішенні на відповідні норми, якими врегульовано спірні правовідносини.

Харківська міська рада вказує, що судом апеляційної інстанції не враховано висновків Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц щодо стандарту доказування при оцінці доказів що стосувались визначення розміру земельною ділянки, необхідної для обслуговування об`єктів нерухомого майна, та висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 19.01.2022 у справі № 922/461/21, від 30.03.2021 у справі № 922/1323/20, від 01.07.2020 у справі № 910/9028/19, від 09.02.2018 у справі № 910/4528/15-г, щодо необхідності проведення експертизи для належного обґрунтування позову, пред`явленого з підстав перевищення площі земельної ділянки відносно площі об`єкту нерухомого майна та/або встановлення обставин наявності недоліків або неточностей у розробленій документації із землеустрою.

Як вбачається з постанови Верховного Суду у справі № 910/4528/15-г, спірне рішення Київської міської ради від 23.10.2013 не містило чіткого зазначення, яка саме частина вищевказаної ділянки (площа, установлені межі, як це передбачено ч.1 ст.79 Земельного кодексу) призначалася та була необхідна саме для розміщення та обслуговування житлового будинку, відповідно до вимог наведеної редакції ч.2 ст.377 Цивільного кодексу України, ні посилання на землевпорядну документацію, якою визначена така земельна ділянка відповідно до вищевказаних ДБН та СНіП.

За обставинами справи № 910/4528/15-г земельну ділянку було передано для будівництва, обслуговування та експлуатації житлового будинку. У тій справі Верховний Суд дійшов як раз висновку про те, що відповідачі незаконно об`єднали в одне ціле ділянку як для будівництва так і для експлуатації та обслуговування, оскільки отримання права оренди на них мало відбуватись в різному порядку.

Колегія суддів зауважує, що розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування розміщеного на ній майна, не є безмежним, оскільки у будь-якому випадку обумовлюється наявною у власника необхідністю використовувати майно за цільовим призначенням. Відтак, обов`язковим у такому випадку є з`ясування дійсного розміру земельної ділянки, яка має бути відведена власнику майна.

Розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, визначається шляхом проведення за клопотанням сторін експертизи з врахуванням чинних нормативних документів у галузі будівництва, санітарних норм та правил, зокрема, Державних будівельних норм «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень ДБН 360-92**», затверджених наказом Держкоммістобудування від 17.04.1992 за №44, Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19.06.1996 N173, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 24.07.1996 за №379/1404; Державних будівельних норм «Житлові будинки. Основні положення ДБН В.2.2-15-2005», затверджених наказом Держбуду України від 18.05.2005 №80, надано чинності наказом Держбуду України від 28.09.2005 №175.

Водночас відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

При цьому відповідно до положень ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а за змістом ст. 73 вказаного кодексу доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Таким чином, висновки Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц щодо стандарту доказування при оцінці доказів що стосувались визначення розміру земельною ділянки, необхідної для обслуговування об`єктів нерухомого майна, та висновки Верховного Суду, викладених у постановах від 19.01.2022 у справі № 922/461/21, від 30.03.2021 у справі № 922/1323/20, від 01.07.2020 у справі № 910/9028/19, від 09.02.2018 у справі № 910/4528/15-г, щодо проведення експертизи для належного обґрунтування позову, пред`явленого з підстав перевищення площі земельної ділянки відносно площі об`єкта нерухомого майна та/або встановлення обставин наявності недоліків або неточностей у розробленій документації із землеустрою вказують на можливі способи доказування розміру земельною ділянки, необхідної для обслуговування об`єктів нерухомого майна, проте не встановлюють правил щодо їх виключної наявності для підтвердження відповідних вимог.

Судом апеляційної інстанції у справі № 922/1121/21 встановлено, що відповідно до графічних матеріалів, які містяться в проекті землеустрою, об`єкт нерухомості площею 0,05212 кв.м знаходиться при межі в одній частині земельної ділянки, решта земельної ділянки вільна від забудови. Таким чином, площа земельної ділянки, яка передана товариству у користування оскаржуваними у даній справі рішенням та договором, майже у 10 рази перевищує площу нерухомого майна, яке на ній розташоване.

Дійсно, розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування розміщеного на ній майна, не є безмежним, оскільки в будь-якому випадку обумовлюється наявною у власника необхідністю використовувати майно за цільовим призначенням.

Водночас колегія апеляційний господарський суд не врахував, що відповідно до висновку, викладеного у постанові Верховного Суду 30.03.2021 у справі № 922/1323/20, у разі, якщо продавець (попередній власник) нерухомого майна (будівель, споруд) належним чином не оформив право користування земельною ділянкою певної площі, суду слід виходити з того, що оскільки чинне земельне законодавство не визначає методики визначення площі, яка для орендаря землі є достатньою з метою обслуговування, функціонування та експлуатації будівлі (ведення господарської діяльності), то самі по собі ДБН не можуть обґрунтовувати необхідний розмір земельної ділянки, призначеної для обслуговування будівлі, позаяк ДБН - це норми з іншим предметом правового регулювання, які містять вимоги саме для будівництва об`єктів нерухомості, а не для обслуговування нерухомого майна.

Доведення обставин, пов`язаних з обґрунтованістю землевпорядної документації, у тому числі щодо розміру земельної ділянки, покладається на сторони у судовому процесі. При цьому відповідно до загальних засад господарського судочинства, врегульованих статтями 2, 13, 14, 74, 86, 237 ГПК України, позивач у справах зазначеної категорії повинен довести належними доказами, зокрема, але не виключно експертним висновком, ту обставину, що неналежними доказами є розроблений на замовлення відповідача проект землеустрою чи технічна документація із землеустрою, в яких власне і визначається конкретна площа земельної ділянки, необхідна орендарю для експлуатації та функціонування належної йому будівлі (ведення господарської діяльності). При цьому оцінка зазначених доказів повинна здійснюватися судами з дотриманням стандартів доказування, передбачених ГПК України щодо їх належності, допустимості, обґрунтованості та вірогідності.

Таким чином, сам по собі факт перевищення площі відведеної земельної ділянки над площею, займаною об`єктами нерухомості та необхідною для їх обслуговування, не може бути самостійною підставою для визнання такої передачі землі незаконною та задоволення відповідного позову. У зв`язку з цим, оскаржуючи законність передачі земельної ділянки у користування з мотивів неспівмірності площі відведеної земельної ділянки порівняно з площею будівлі, розташованої на цій земельній ділянці, саме позивач повинен належними і допустимими доказами довести розмір земельної ділянки, який є дійсно необхідним для обслуговування та експлуатації розміщеного на землі майна, що відповідає принципу диспозитивності господарського судочинства, закріпленого у статті 14 ГПК України.

Відтак, суд апеляційної інстанції не надав правової оцінки тому, якими належними і допустимими доказами прокурор як позивач у справі підтвердив свої доводи про безпідставне, значне перевищення площі земельної ділянки, наданої в оренду відповідачу-2, порівняно з площею об`єктів нерухомості відповідача і необхідності проведення в такому випадку земельних торгів, з огляду на те, що нормами чинного законодавства не встановлено порядок визначення або нормативи розміру та меж земельних ділянок, необхідних для обслуговування будинків або споруд, виключно в межах периметру фундаменту такого нерухомого майна. Розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування будівлі (споруди), мало бути визначено прокурором при зверненні до суду з відповідним позовом або визначено шляхом проведення у справі експертизи з урахуванням чинних нормативних документів у галузі будівництва, санітарних норм та правил.

Відтак, Верховний Суд дійшов висновків про передчасність висновків суду апеляційної інстанції в частині задоволення позову.

Що ж до посилань скаржника на те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 щодо застосування належного способу захисту, та пред`явлення позовних вимог спрямованих на уникнення застосування приписів статей 387, 388 або 391 ЦК України, то у справі № 914/2618/16 спір стосувався визнання недійсними результатів аукціону, договору купівлі-продажу майна та свідоцтва, скасування запису про державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна, зобов`язання передати (повернути) майно і Велика Палата Верховного Суду виснувала про ефективність у спірних правовідносинах саме вимоги про витребування заставного майна на користь боржника. За змістом ця вимога не тотожна вимозі про зобов`язання переможця аукціону повернути заставне майно боржникові. У разі задоволення позовної вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача (у даному випадку - боржника), а не зобов`язує відповідача (у цій справі - переможця аукціону) повернути відповідне майно власникові. Тому вимога зобов`язати переможця аукціону (покупця) повернути заставне майно боржникові теж не є ефективним способом захисту у спірних правовідносинах.

У справі № 633/408/18 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (статті 387, 388, 1212 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України).

Негаторний позов - це позов власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Предметом позову про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем цього майна, до особи, яка заволоділа останнім, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном, зокрема землями сільськогосподарського призначення, означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна.

Таким чином, у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем), власник, який вважає свої права порушеними, має право пред`явити позов про витребування відповідного майна.

При цьому Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Такий правовий висновок, зокрема, викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (провадження № 14-396цс19, пункт 33) та від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 49).

Саме тому, виходячи з мети позову, який заявив прокурор, і його обґрунтування, вимогу зобов`язати повернути у відання держави в особі ГУ Держгеокадастру у Харківській області земельну ділянку площею 4,6902 га (кадастровий номер 6324681000:02:001:1071) Велика Палата Верховного Суду розцінила як вимогу про витребування цієї ділянки з володіння відповідача на користь власника та зазначила, що зміни під час провадження у справі в адміністративно-територіальному устрої та перехід права розпорядження певними земельними ділянками від держави до територіальної громади не впливають на можливість задоволення цього позову та виконання рішення суду на користь належного суб`єкта (територіальної громади). При цьому у справі № 633/408/18 члени фермерського господарства «Олта-А» подали до ГУ Держгеокадастру в Харківській області заяви про передачу їм у приватну власність відповідних земельних ділянок та 04 травня 2016 року управлінням видано 12 наказів, якими передано у власність фізичним особам 12 земельних ділянок, в тому числі наказом № 3620-СГ передано у приватну власність відповідачу земельну ділянку з кадастровим номером 63246781000:02:001:1071 і площею 4,6902 га. І 01 червня 2016 року за ним зареєстровано право власності на цю земельну ділянку.

Тобто правовідносини у цих справах та справі № 922/1121/21 в частині вимог про повернення майна є різними, позаяк у справі № 922/1121/21 воно з власності Харківської міської ради не вибувало, а лише було надано в оренду відповідачу-2. Відтак, означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Щодо аргументів касаційної скарги Ради про неможливість задоволення позовної вимоги про повернення спірної земельної ділянки власнику з підстав того, що така вимога не є належним способом захисту, оскільки вона пред`явлена не власником земельної ділянки, то вирішення питання належного способу захисту прав та інтересів у земельних правовідносинах має здійснюватися з урахуванням суті порушення та специфіки спірних правовідносин. Вимога про повернення земельної ділянки є виправданою, якщо встановлено незаконність підстав, на яких відповідач набув права користування такою ділянкою, зокрема, у разі порушення публічних інтересів територіальної громади та вимог земельного законодавства.

Оскільки у даному випадку прокурором доведено підстави для представництва інтересів держави у спорі, подання ним такої позовної вимоги узгоджується з положеннями законодавства. При цьому, Радою не наведено правового висновку Верховного Суду, який би підтверджував існування обмеження права органу прокуратури на звернення з такою вимогою за обставин, встановлених у цьому спорі.

Відповідний висновок також викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.12.2024 у справі № 922/563/22 з подібними відносинами.

Що ж до касаційної скарги Заступника керівника Харківської обласної прокуратури, Верховний Суд зауважує, що висновки стосовно правильності застосування ст.ст. 120, 124, ч.ч. 1, 2 ст. 134, ст. 135 ЗК України, ст. 377 ЦК України викладені вище.

Встановивши, що оспорюваний договір оренди земельної ділянки укладено без наявності підстав, визначених абзацом другим частини другої статті 134 ЗК України, та з порушенням конкурентних засад, Східний апеляційний господарський суд дійшов висновку про його спрямованість на незаконне заволодіння земельною ділянкою комунальної власності. Відповідно до частин першої та другої статті 228 ЦК України, такий договір є нікчемним, що унеможливлює необхідність його додаткового визнання недійсним у судовому порядку.

Звертаючись з касаційною скаргою прокурор заперечує обґрунтованість наданої судом апеляційної інстанції кваліфікації договору як нікчемного в порядку частин першої та другої статті 228 ЦК України, вказуючи, що останній підлягає визнанню недійсним у судовому порядку.

За висновками Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20, від 21.09.2022 у справі № 908/976/190, від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі №48/340, від 06.02.2019 у справі № 522/12901/17-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 28.01.2020 у справі№ 50/311-б, від 19.05.2020 у справі № 922/4206/19, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17, від 10.09.2014 у справі № 6-32цс14, спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію Інакше кажучи, не є ефективним той спосіб захисту, який у разі задоволення відповідного позову не відновлює повністю порушене, оспорюване право, а відповідне судове рішення створює передумови для іншого судового процесу, у якому буде відбуватися захист права позивача, чи таке рішення об`єктивно неможливо буде виконати.

Верховний Суд неодноразово (зокрема, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №916/1608/18, на яку посилається прокурор у касаційній скарзі) звертав увагу на те, що передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності в судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.

Суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16).

Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).

Частинами першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Застосовуючи частину першу статті 228 ЦК України, слід враховувати логіку викладу норм у цій статті в цілому, а саме закладену там ієрархію цінностей: у частині першій йдеться про охоплені категорією публічного порядку цінності засадничого значення для суспільства, які є очевидними (у балансі приватного і публічного інтересів тут з очевидністю переважає загальний, публічний інтерес настільки, що існування приватного інтересу може навіть не визнаватись); натомість у частині третій йдеться про інтереси держави, суспільства, його моральні засади, які підлягають встановленню, оцінці і, якщо вони переважатимуть приватний інтерес, на задоволення якого був укладений правочин, він може бути визнаний недійсним.

У правовій державі інтереси держави повинні відповідати інтересам суспільства, не можуть їм суперечити. Ті з інтересів суспільства, які становлять власне його фундамент, становлять публічний порядок.

Тобто, інтереси суспільства і публічний порядок співвідносяться як родове і видове поняття: забезпечення публічного порядку завжди в інтересах суспільства, однак не все, що становить інтерес суспільства, становить публічний порядок. Його становлять лише фундаментальні цінності.

Верховний Суд України в постанові від 13.04.2016 у справі № 6-1528цс15 сформулював висновок щодо застосування статті 228 ЦК України (в контексті визначення терміну «публічний порядок»):

«Статтею 228 Цивільного кодексу України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси, та встановлено перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок. Відповідно до цієї статті, по-перше, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.».

З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (статті 14 Конституції України) тощо.

Неодноразово Велика Палата Верховного Суду наголошувала, що згідно з частинами першою та другою статті 228 ЦК України правочин, спрямований, зокрема, на незаконне заволодіння майном фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, порушує публічний порядок і є нікчемним. Такі висновки сформульовані у постановах від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц, від 12.10.2021 у справі № 910/17324/19, від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18, від 01.06.2021 у справі № 910/12876/19.

Суд зауважує, що нікчемність договору має місце у випадках, коли правочин з моменту його укладення суперечить імперативним нормам законодавства або порушує публічний порядок. Це, зокрема, обумовлено порушенням конкурентних засад при передачі земельної ділянки, як передбачено статтями 134 та 135 ЗК України, що робить договір недійсним без потреби у його додатковому судовому підтвердженні.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, на яку посилається покурор).

Водночас як правильно зазначає прокурор у касаційній скарзі, у постанові Верховного Суду від 04.10.2023 у справі № 916/2319/22 міститься посилання на справу № 922/443/20, де предметом розгляду були вимоги про визнання незаконними та скасування пунктів додатків до рішень, обґрунтовані тим, що Харківська міська рада прийняла протиправні рішення щодо надання в користування ТОВ «Бротей» земельної ділянки під будівництво житлового комплексу без проведення земельного аукціону та площею, яка значно перевищує площу, необхідну для обслуговування нерухомості ТОВ «Бротей». У наведеній справі суд апеляційної інстанції, з яким погодився суд касаційної інстанції, позовні вимоги задовольнив, констатувавши порушення Харківською міською радою порядку відведення земельної ділянки комунальної власності внаслідок передачі її в користування ТОВ «Бротей» під нове будівництво без проведення земельного аукціону, тоді як поза конкурсом останній міг отримати земельну ділянку виключно для експлуатації та обслуговування нерухомого майна.

У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.08.2021 у вказаній справі зі спору, що виник у подібних правовідносинах, сформульовано такий правовий висновок щодо питання застосування статей 124, 134 ЗК України:

«Виходячи із системного аналізу положень частини 2 статті 124 і абзацу 2 частини 2 статті 134 ЗК України незастосування конкурентної процедури у виді земельних торгів допускається виключно у випадку, коли земельна ділянка державної чи комунальної власності надається фізичним або юридичним особам у користування з метою обслуговування та експлуатації виключно існуючих об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд), розташованих на такій земельній ділянці та належних на праві власності зазначеним особам для їх подальшого використання відповідно до того цільового та функціонального призначення, яке існувало на момент їх придбання. Таке правове регулювання з боку законодавця є виправданим і логічним та створює передумови одночасно як для усунення випадків покладення на власників таких об`єктів надмірного тягаря, пов`язаного з необхідністю оформлення права землекористування, так і для недопущення ухилення учасників земельних правовідносин від дотримання положень законодавства щодо отримання земельних ділянок на конкурентних засадах та/або їх отримання з метою використання, що відрізняється від цільового використання об`єктів нерухомості, та/або у розмірі, який необґрунтовано значно перевищує площу таких об`єктів. Верховний Суд звертається до власних правових висновків у постановах від 30.03.2021 у справі № 922/1323/20, від 01.04.2021 у справі № 910/10500/19».

У п.п. 78, 79 постанови від 11.08.2021 у справі № 922/443/20 вказано, що: « Отже, ТОВ "Бротей" мав право звернутися до Ради з метою формування та отримання в користування без проведення земельних торгів тільки земельної ділянки виключно для обслуговування та експлуатації належних йому на праві власності об`єктів нерухомого майна, розташованих на такій земельній ділянці. Натомість спірну земельну ділянку надано ТОВ "Бротей" не для обслуговування розташованих на ній об`єктів нерухомого майна, а для будівництва житлового комплексу, тобто для будівництва нового об`єкта, а безпосередньо визначеною Радою умовою надання земельної ділянки було знесення існуючих об`єктів нерухомості, які належать ТОВ "Бротей".».

У постанові Верховного Суду від 11.12.2024 у справі № 922/563/22 зазначено, що: «земельна ділянка з кадастровим номером 6310136600:08:004:0018 площею 7,5802 га із земель територіальної громади міста Харків була надана АТ «Мегабанк» на підставі рішення Ради для будівництва житлового комплексу, а не для обслуговування та експлуатації існуючого об`єкта нерухомого майна, як того вимагає частина друга стаття 134 Земельного кодексу України, такий правочин слід розглядати саме як укладений з порушенням установленої законом процедури, що передбачає обов`язкове проведення земельних торгів відповідно до статей 124, 134 та 135 Земельного кодексу України. Ураховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов підставного висновку, що спірний правочин є таким, що спрямований на незаконне заволодіння майном територіальної громади, порушує публічний порядок та, відповідно до частин першої та другої статті 228 Цивільного кодексу України, є нікчемним, що виключає необхідність його додаткового визнання недійсним у судовому порядку…

…Щодо посилань прокурора на висновки Верховного Суду про наявність підстав для визнання недійсним правочину щодо користування земельною ділянкою, укладеного внаслідок набуття права власності на об`єкт нерухомості, як такого, що не відповідає вимогам статті 377 Цивільного кодексу України, статей 120, 124, 134 Земельного кодексу України (зокрема, від 14.02.2018 у справі № 592/6097/15-ц, від 09.02.2018 у справі № 910/4528/15-г, від 05.09.2018 у справі № 910/1356/13, від 14.03.2019 у справі № 915/182/17, від 06.11.2019 у справі № 910/23595/17, від 09.04.2020 у справі № 910/2942/19, від 01.07.2020 у справі № 910/9028/19, від 27.01.2021 у справі № 922/997/20, від 31.03.2021 у справі № 922/1431/20, від 11.08.2021 у справі № 922/443/20), Суд зазначає на їх нерелевантність до обставин цього спору та чинного законодавчого регулювання, оскільки у наведених справах оформлення правовідносин щодо користування земельними ділянками здійснювалося в порядку надання земельної ділянки орендареві для обслуговування та експлуатації існуючого об`єкта нерухомого майна, що не відповідає обставинам даної справи, де земельна ділянка була передана для будівництва нового житлового комплексу зі знесенням існуючих нежитлових будівель, що, у свою чергу, передбачає обов`язковість проведення земельних торгів відповідно до положень статей 124, 134 та 135 Земельного кодексу України».

Водночас у справі № 922/1121/21 судами встановлено, що за умовами спірного договору оренди орендодавець передає, а орендар приймає в оренду (строкове платне користування) земельну ділянку з цільовим призначенням - землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення, код КВЦПЗ - (11.02) - для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості, тобто не для будівництва нового майна.

Відтак, колегія суддів у справі № 922/1121/21 погоджується з висновками прокурора про те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновків Верховного Суду щодо кваліфікації спірного правочину як недійсного, а тому апеляційний господарський суд дійшов передчасного висновку про те, що оспорюваний договір є нікчемним, позаяк, враховуючи позиції, викладені у постановах Верхового Суду від 04.10.2023 у справі № 916/2319/22, від 11.08.2021 у справі № 922/443/20, виходячи із системного аналізу положень ч. 2 ст. 124 і абзацу 2 ч. 2 ст. 134 ЗК України незастосування конкурентної процедури у виді земельних торгів допускається виключно у випадку, коли земельна ділянка державної чи комунальної власності надається фізичним або юридичним особам у користування з метою обслуговування та експлуатації виключно існуючих об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд), розташованих на такій земельній ділянці та належних на праві власності зазначеним особам для їх подальшого використання відповідно до того цільового та функціонального призначення, яке існувало на момент їх придбання.

Відповідно до ст. 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Так само і ч. 3 ст. 2 ГПК України до основних засад (принципів) господарського судочинства віднесено забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Вказані норми не є суто декларативними - їх необхідно розуміти не лише як положення законодавства, які надають особам безумовне право подавати апеляційну скаргу на рішення судів, які розглянули відповідну справу як суди першої інстанції, але і враховувати, що вони визначають принципи самого судочинства, які покладають на суд певні обов`язки з розгляду таких скарг і перегляду відповідних судових рішень (з урахуванням обмежень інстанційного перегляду).

Зокрема, ч. 1 ст. 269 ГПК України визначає, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

При цьому законодавець у ст. 282 ГПК України закріпив, що постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, з мотивувальної частини із зазначенням: а) встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; б) доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; в) мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу; г) чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду.

Рішення господарського суду, як акт правосуддя та кінцевий результат розгляду справи, повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до положень ст. 236 ГПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на оцінці наданих учасниками справи доказів в підтвердження своїх вимог або заперечень, та на повному з`ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Верховний Суд звертає увагу на те, що хоча поняття "обґрунтованого" рішення не можна тлумачити як таке, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент учасників справи, а міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення, проте суд у будь-якому випадку, навіть без відображення окремих аргументів у своєму рішенні (якщо він вважає їх такими, що не впливають на правильне рішення спору або не відносяться до суті справи), повинен, під час розгляду справи, надати оцінку всім аргументам учасників справи в силу імперативних приписів ст. 236 ГПК України, особливо тим, оцінка яких є необхідною для правильного вирішення спору.

Беручи до уваги передбачені ГПК України межі перегляду справи в касаційній інстанції, які не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, а також зважаючи на положення ч. 4 ст. 310 ГПК України колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що постанова апеляційного господарського суду у даній справі підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до Східного апеляційного господарського суду.

Під час нового розгляду справи апеляційному господарському суду необхідно врахувати викладене і в залежності від встановлених обставин, вирішити спір відповідно до норм матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Згідно з ч. 1 ст. 316 ГПК України вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Оскільки постанова апеляційного господарського суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, розподіл судового збору, відповідно до ст. 129 ГПК України, не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційні скарги Заступника керівника Харківської обласної прокуратури та Харківської міської ради задовольнити частково.

Постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.09.2024 у справі № 922/1121/21 скасувати.

Справу № 922/1121/21 направити на новий розгляд до Східного апеляційного господарського суду.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.