Рішення

від 18.12.2024 по справі 372/3150/24

ОБУХІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 372/3150/24

Провадження № 2-1576/24

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 грудня 2024 року Обухівський районний суд Київської області у складі:

головуючого судді Кравченка М.В.

при секретарі Яворській М.М.,

за участю представника позивачки ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_2 ,

розглянувши у приміщенні Обухівського районного суду Київської області у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , виконавчого комітету Української міської ради Обухівського району Київської області, комунального підприємства «Підприємство по обслуговуванню житла Української міської ради» про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, визнання права користування житловим приміщенням, скасування рішення,

В С Т А Н О В И В:

Представник позивачки ОСОБА_3 - ОСОБА_5 звернувся до суду із позовом, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Обґрунтовуючи позов, представник позивачки зазначив, що 28 травня 1974 року Обухівською районною радою депутатів трудящих ОСОБА_6 , як наймачу, видано ордер № 2817 на зайняття житлового приміщення - квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до змісту ордера № 2817, виданого 28 травня 1974 року Обухівською районною радою депутатів трудящих, членами сім`ї наймача є: чоловік - ОСОБА_7 ; донька - ОСОБА_8 (позивачка), син - ОСОБА_4 . Позивачка є донькою ОСОБА_6 та була включена до ордера № 2817 як член сім`ї наймача, що підтверджується свідоцтвом про народження Серія НОМЕР_1 від 11 грудня 1948 року, свідоцтвом про народження Серія НОМЕР_2 від 01 вересня 1967 року, свідоцтвом про розірвання шлюбу Серія НОМЕР_3 , що видане повторно 20 лютого 1997 року, свідоцтвом про укладення шлюбу Серія НОМЕР_4 від 17 грудня 1971 року, свідоцтвом про укладення шлюбу Серія НОМЕР_5 від 07 лютого 1987 року. З 28 травня 1974 року та до ІНФОРМАЦІЯ_1 Позивач проживала разом з іншими членами сім`ї за адресою: АДРЕСА_1 , але у зв`язку з укладенням шлюбу вибула на проживання до міста Києва, що підтверджується сторінкою паспорта Позивача старого зразка. ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_7 , що був чоловіком ОСОБА_6 , членом сім`ї наймача квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть Серія НОМЕР_6 від 22 квітня 2004 року. Син ОСОБА_6 - ОСОБА_4 у подальшому у зв`язку з укладенням шлюбу вибув в інше місце проживання та проживав за адресою: АДРЕСА_2 , однак за новим місцем проживання реєстрації свого місця проживання не здійснив. Згодом, ще до повномасштабного вторгнення російських окупаційних військ в Україну, виїхав за межі державного кордону України та не повертався, а отже є таким, що втратив право користування житловим приміщенням. У зв`язку з зазначеним, зважаючи на похилий вік власної матері, з метою обопільної допомоги та ведення спільного господарства, Позивачка, зі згоди власної матері, у 2021 році почала постійно проживати разом з нею за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується актом обстеження квартири АДРЕСА_3 від 10 вересня 2021 року та довідкою Комунального підприємства «Підприємство по обслуговуванню житла Української міської ради» № 699 від 14 вересня 2021 року. Водночас, Позивачка була позбавлена можливості здійснити державну реєстрацію власного місця проживання за зазначеною адресою, позаяк необхідною була згода всіх членів сім`ї наймача житлового приміщення, а син наймача - ОСОБА_7 , хоча за вказаною адресою не проживав, однак все ще був зареєстрований та офіційно визнавався органами державної реєстрації як член сім`ї наймача. Факт постійного проживання Позивачка разом з матір`ю за адресою: АДРЕСА_1 , наявність згоди наймача на вселення, ведення спільного господарства може бути також підтверджений показаннями свідків. ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 , що була матір`ю Позивачки та наймачем квартири за адресою: АДРЕСА_1 , померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть Серія НОМЕР_7 від 24 жовтня 2023 року. У зв`язку з зазначеним, Позивачкою було укладено договір-замовлення № 941 на організацію та проведення поховання від 24 жовтня 2023 року, а також здійснено інші пов`язані з похованням витрати, що підтверджується накладною ФОП ОСОБА_9 від 23 жовтня 2023 року. Після смерті матері, Позивач, вважаючи, що з огляду на наявність згоди наймача при вселенні, відсутність інших членів сім`ї наймача, які б проживала разом з нею, тривалий час проживання у квартирі разом з наймачем до моменту її смерті (понад 2 роки), вона набула права користування зазначеною квартирою та належала до членів сім`ї наймача, попри відсутність державної реєстрації, продовжила проживати у зазначеній квартирі, що підтверджується актом обстеження квартири/житлового будинку про проживання АДРЕСА_4 від З0 квітня 2024 року та довідкою Комунального підприємства «Підприємство по обслуговуванню житла Української міської ради» № 46 від 09 травня 2024 року. 15 травня 2024 року з метою отримання дійсної інформації щодо того, чи здійснювалися наймачем дії, спрямовані на приватизацію найманої квартири, представником Позивача були направлені адвокатські запити до Виконавчого комітету Української міської ради, як органу приватизації, та до Комунального підприємства «Підприємство по обслуговуванню житла Української міської ради», як органу уповноваженого на укладення договорів житлового найму. Водночас, будучи впевненою, що колишнім наймачем жодних дій щодо приватизації не вчинялось, Позивачка 16 травня 2024 року звернулась до Виконавчого комітету Української міської ради та Комунального підприємства «Підприємство по обслуговуванню житла Української міської ради» з заявами про визнання її наймачем квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . Однак, з відповіді Виконавчого комітету Української міської ради Позивач дізналася, що її брат ОСОБА_4 , будучи зареєстрованим за адресою: АДРЕСА_1 , однак фактично проживаючи за адресою: АДРЕСА_5, 15 лютого 2024 року видав довіреність на ім`я своєї дружини ОСОБА_10 на представництво його інтересів та вчинення дій щодо приватизації квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . На підставі зазначеного, 04 березня 2024 року, ОСОБА_10 була подана заява про приватизацію ОСОБА_4 квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . 29 березня 2024 року Виконавчим комітетом Української міської ради ухвалено рішення №114 про передачу у приватну власність ОСОБА_4 квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , а 05 квітня 2024 року Виконавчим комітетом Української міської ради видано ОСОБА_4 свідоцтво про право власності на. Водночас, відповідно до відповіді Комунального підприємства «Підприємство по обслуговуванню житла Української міської ради», договір житлового найму між ОСОБА_4 та житлово-експлуатаційною організацією не укладався, а відтак наймачем приватизованого жилого приміщення Відповідач не був. У відповідь же на її власні заяви Виконавчий комітет Української міської ради повідомив Позивачку, що Виконавчий комітет Української міської ради не займається питаннями укладення договорів найму, а від Комунального підприємства «Підприємство по обслуговуванню житла Української міської ради» відповідь щодо визнання її наймачем у встановлений Законом України «Про звернення громадян» 15-денний строк так і не надійшла. Оскільки Позивачка вважає, що ОСОБА_4 є таким, що втратив право користування житловим приміщенням, у зв`язку з вибуттям на постійне місце проживання до іншого населеного пункту, а вона набула права користування спірним житловим приміщенням, позаяк вселилася до нього за згодою наймача та вела з наймачем тривалий час спільне господарство, а відтак приватизація спірного житлового приміщення здійснена з порушенням норм чинного законодавства, що призвело до порушення прав Позивачки на житло та користування житлом, з огляду на що, Позивачка вважає за необхідне звернутись до суду з даною позовною заявою.

Ухвалою суду від 13.06.2024 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою суду від 12.07.2024 року задоволено клопотання представника позивачки - ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ) про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів (vkz.court.gov.ua).

Ухвалою суду від 23.08.2024 року в задоволенні заяви ОСОБА_4 про скасування заходів забезпечення позову, відмову у відкритті провадження відмовлено.

Ухвалою суду від 23.08.2024 року задоволено клопотання представників сторін вирішено - Витребувати у Адміністрації Державної прикордонної служби України (01601, м. Київ, вул. Володимирська, б.26, код ЄДРПОУ 0034039) інформацію про перетин кордону в період з 01 січня 2020 року до цього часу наступними громадянами України: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_8 ; ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , РНОКПП НОМЕР_9 .

Ухвалою суду від 24.09.2024 року закрито підготовче судове засідання та призначено справу до судового розгляду по суті.

Представник позивачки ОСОБА_1 в судовому засіданні позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив їх задовольнити, посилаючись на обставини викладені в позові. Пояснив, що ордер на приватизацію житлового приміщення видали обом сторонам. Позивачка до укладення шлюбу проживала в спірному житловому приміщенні - квартирі, відповідачка також там проживав. Оскільки відповідача виїхав за кордон, тому втратив право користування житловим приміщенням. До смерті матері сторін, позивачка постійно проживала з останньою та доглядала за неї, однак не могла зареєструватись в спірному житловому приміщення - квартирі, оскільки не було згоди відповідача. Після смерті матері ,позивачка продовжила проживати в спірній квартирі та почала оформляти спадщину, оскільки вважала, що має право на користування спірним майном. Під час оформлення спадщини позивачці стало відомо, що відповідачка видав довіреність на ім`я свої дружини, яка від його імені приватизувала спірну квартиру. Договір найму не укладався. Позивачка є наймачем спірної квартири, оскільки до смерті матері, постійно проживала з останньою та вела з нею спільне господарство. Позивачка проживала разом з матір`ю з вересня 2021 року. Позивачка на даний час не користується спірною квартирою, оскільки відповідач вивіз звідти меблі. В спірній квартирі також був особистий одяг позивачки. Відповідач втратив право користування спірною квартирою в 2013 році, коли вибув до місця проживання дружини і дітей. Письмової згоди наймача не було. Позивачка не зверталась до відповідача про надання згоди. Приватизаційна справа не повна, оригіналу ордера у відповідача не було, бо він був у позивачки. Позивачка на законних підставах вселилась в спірну квартиру до своєї матері з її згоди та таким чином набуло право користування житловим приміщенням, оскільки стала членом сім`ї наймача. Відповідач спірну квартиру приватизував незаконно.

Представник відповідача ОСОБА_2 в судовому засіданні проти позовних вимог заперечив в повному обсязі та просив відмовити в їх задоволення, посилаючись на їх необґрунтованість. Пояснив, що відповідач спочатку проживав разом зі своєю сім`єю, іншого житла він не має. Позивачка проживала та була зареєстрована в м. Києві та іноді відвідувала батьків, проїздили погостювати, але на проживала постійно. Позивачка вибула в інше місце проживання в серпні 1987 року та знялась з реєстрації з спірної квартири, внаслідок чого відповідач після смерті матері залишився єдиним наймачем спірної квартири. А після смерті матері звернувся до міської ради з заявою про приватизацію спірної квартири, за результатами розгляду якої його заяву було задоволено та він приватизував спірну квартиру. Коли відповідач видавав довіреність на свою дружину, він перебував у відрядженні в Естонській Республіці. Крім відряджень відповідач постійно проживав у спірній квартирі. Позивачка забрала матір до себе в м. Київ лише в 2023 році, а він в свою чергу платив відповідачці кошти в розмір по 12 000 гривень кожного місяця. На даний час позивачка в спірній квартирі не проживає, і відповідач також. Відрядження відповідача триває до цього часу, він не повертається в Україну, оскільки боїться за своє життя, оскільки на даний час на території України введено воєнний стан. Іншого житла відповідач не має. Особистих речей позивачки в квартирі не було. Квартиру утримував відповідач. На даний час в квартирі ніхто не проживає, за квартирою доглядає дружина відповідача. Відповідач іншого житла не має у власності, а позивачка має у власності квартиру в м. Києві. Коли матір сторін хворіла, позивачка лише відвідувала її, але постійно спільно з матір`ю не проживала, спільного господарства не вела.

Свідок ОСОБА_13 будучи тіткою сторін в судовому засіданні пояснила, що відповідач дійсно проживає в спірній квартирі, однак станом на зараз він проживає в Естонській Республіці, а до цього проживав у дружини, позивачка по справі дійсно доглядала за її сестрою, своєю матір`ю та приїздила до неї регулярно. Відповідач же в свою чергу не допомагав доглядати матір. Позивачка вселилася в спірну квартиру, щоб доглядати за матір`ю, а відповідач не допомагав доглядати за матір`ю. Відповідач взагалі не допомагав нічим матері, коли вона померла, її похованням займалась позивачка самостійно, а відповідач навіть не приїхав на поховання. Її сестра, тобто матір сторін документи на квартиру віддала позивачці, бо боялась відповідача. Останні 4-5 років мати сторін хворіла та була лежачою. Перед смертю матері відповідач забирав її до себе в м. Київ, за 4 місяці там її покинув. Відповідач виніс з квартири всі меблі і речі, але позивачка користувалась квартирою. Позивачка має квартиру в м. Києві. Позивачка була прописана в квартирі до укладення шлюбу. Також в квартирі був прописаний відповідач. В спірній квартирі був одяг та речі позивачки, оскільки вона там постійно проживала, купувала продукти харчування.

Свідок ОСОБА_14 будучи сусідкою по під`їзду в судовому засіданні пояснила, що відповідач не проживав в спірній квартирі після одруження. З літа 2021 року відповідач постійно проживав у спірній квартирі. Позивачка вселилась в квартиру зі згоди власниці. Я була свідок під час складення акту обстеження, позивачка була в квартирі. Речі позивачка в квартирі були, а чоловічих речей у квартирі вона не бачила. Після смерті матері позивачку не пускали в спірну квартиру. Матір сторін хворіла та з 2021 року була не ходяча. Позивачка іноді виїжджала на декілька днів, але поверталась в спірну квартиру та проживала там постійно.

Свідок ОСОБА_15 в судовому засіданні пояснив, що відповідач був його опікуном. Позивачка у спірній квартирі не проживала постійно, бувала інколи, але він її бачив рідко. Бабуся, тобто матір сторін проживала там сама, а коли розпочалась війна, то матір сторін проживала у дружини відповідача. Він не бачив позивачку приблизно 2 роки. Відповідача в спірній квартирі він бачив постійно.

Свідок ОСОБА_16 будучи подругою відповідача в судовому засідання пояснила, що позивачка в спірній квартирі не проживає з 1992 року, після укладення шлюбу вона почала проживати в м. Києві. Відповідач в спірній квартирі проживав постійно. Матір`ю опікувався відповідач, вона йому допомагала. В спірній квартирі були клопи, ОСОБА_10 - дружина відповідача організувала всі необхідні служби для дезінфекції, матір сторін перевезли тимчасово до дружини відповідача вона і її матір нею опікувалася. Це вже було під час війни. Вона ніколи не бачила позивачку в спрій квартирі, вона там ніколи не проживала. Позивачка лише іноді приїздила в спірну квартиру, іноді ночувала там, але постійно не проживала, її особистих речей в квартирі не було приблизно 20 років. Вона інколи допомагала доглядати матір сторін на прохання ОСОБА_10 дружини відповідача. Відповідач проживав в обох квартирах. Матір сторін поховали в м. Українка Обухівського району Київської області. Хто займався поховання їй не відомо.

Вислухавши представників сторін, свідків, перевіривши та дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено наступні обставини.

28 січня 1974 року Обухівською районною радою депутатів трудящих ОСОБА_6 , як наймачу, видано ордер № 2817 на зайняття житлового приміщення - квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до змісту ордера № 2817, виданого 28 січня 1974 року Обухівською районною радою депутатів трудящих, членами сім`ї наймача є: чоловік - ОСОБА_7 ; донька - ОСОБА_8 (позивачка), син - ОСОБА_4 .

З 28 травня 1974 року та до 19 серпня 1987 року позивачка проживала разом з іншими членами сім`ї за адресою: АДРЕСА_1 , але у зв`язку з укладенням шлюбу вибула на проживання до міста Києва, що підтверджується відповідною сторінкою її паспорта.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_7 , що був чоловіком ОСОБА_6 , членом сім`ї наймача квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_6 від 22 квітня 2004 року.

22 жовтня 2023 року ОСОБА_6 , що була матір`ю позивачки та наймачем квартири за адресою: АДРЕСА_1 , померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_7 від 24 жовтня 2023 року.

16 травня 2024 року позивачка звернулась до Виконавчого комітету Української міської ради та Комунального підприємства «Підприємство по обслуговуванню житла Української міської ради» із заявами про визнання її наймачем квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

У відповіді Виконавчого комітету Української міської ради на вказану заяву позивачці було повідомлено, що її брат ОСОБА_4 , будучи зареєстрованим за адресою: АДРЕСА_1 , 15 лютого 2024 року видав довіреність на ім`я своєї дружини ОСОБА_10 на представництво його інтересів та вчинення дій щодо приватизації квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

04 березня 2024 року, ОСОБА_10 була подана заява про приватизацію ОСОБА_4 квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

29 березня 2024 року Виконавчим комітетом Української міської ради ухвалено рішення №114 про передачу у приватну власність ОСОБА_4 квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

05 квітня 2024 року Виконавчим комітетом Української міської ради видано ОСОБА_4 свідоцтво про право власності на житло.

Відповідно до відповіді Комунального підприємства «Підприємство по обслуговуванню житла Української міської ради», договір житлового найму між ОСОБА_4 та житлово-експлуатаційною організацією не укладався.

У відповідь на заяви позивачки Виконавчий комітет Української міської ради повідомив її, що Виконавчий комітет Української міської ради не займається питаннями укладення договорів найму, а від Комунального підприємства «Підприємство по обслуговуванню житла Української міської ради» відповідь щодо визнання її наймачем у встановлений Законом України «Про звернення громадян» строк позивачці не надійшла.

Мотивуючи позовні вимоги позивачка посилається на те, що ОСОБА_4 є таким, що втратив право користування житловим приміщенням, у зв`язку з вибуттям на постійне місце проживання до іншого населеного пункту, а вона набула права користування спірним житловим приміщенням, позаяк вселилася до нього за згодою наймача та вела з наймачем тривалий час спільне господарство, а відтак приватизація спірного житлового приміщення здійснена з порушенням норм чинного законодавства, що призвело до порушення прав позивачки на житло та користування житлом.

Натомість під час розгляду справи було встановлено, що відповідач ОСОБА_4 , проживає в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 з самого початку її надання в 1974 році, будь-якого іншого житла ні коли не мав, постійно проживав зі своєю сім`єю, батьком та мамою, після смерті батька з мамою.

Позивачка ОСОБА_3 , дійсно вибула в серпні 1987 року на постійне місце проживання до міста Києва. З 1993 року до цього часу вона постійно проживає та зареєстрована в належній їй на праві власності квартирі за адресою: АДРЕСА_6 .

Сукупністю досліджених судом доказів, зокрема, й показами свідків, підтверджується, що позивачка дійсно навідувалась до спірної квартири за адресою: АДРЕСА_1 , з метою відвідування батьків, допомагала їм по господарству та приймала участь у догляді, іноді гостювала декілька днів. Однак, твердження позову, що таке перебування позивачки у спірній квартирі мало характер постійного проживання під час судового розгляду не було об`єктивно підтверджено.

При цьому слід врахувати, що за життя квартиронаймача - своєї матері, позивачка не ініціювала у будь-якій формі вирішення питання про реалізацію права проживання у спірній квартирі, між ними спорів щодо вселення, встановлення порядку користування, тощо не виникало, у спірній квартирі позивачка не зареєстрована, договір найму із нею не укладався, відтак у встановленому законом порядку у неї не виникало право користування житловим приміщенням.

Окрім того, суд погоджується із посиланням відповідача на те, що наявність права власності та зареєстрованого місця проживання позивачки у іншому житловому приміщенні в місті Києві додатково спростовує доводи позову про те, що спірна квартира в м.Українка є саме місцем постійного проживання позивачки.

Слід погодитись із правовою позицією відповідача про те, що позивачка відповідно до ст. 107 ЖК України, як член сім`ї, який вибув, втратила право користування жилим приміщенням за адресою АДРЕСА_1 з дня вибуття, тобто з серпня 1987 року.

Відповідно до ст. 64 ЖК України - члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач і члени його сім`ї.

За змістом ст. ст. 67-68, 162 ЖК України наймач чи власник житла зобов`язаний своєчасно вносити плату за комунальні послуги по затвердженим тарифам. Плата за комунальні послуги вноситься щомісячно.

Відповідач - ОСОБА_4 , належним чином виконував свій обов`язок, як наймач квартири за адресою АДРЕСА_1 та належним чином сплачував всі комунальні послуги, через свого представника, дружину, ОСОБА_10 , що підтверджується платіжними інструкціями банку.

Після смерті матері ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_4 залишився єдиним наймачем квартири за адресою АДРЕСА_1 .

Натомість позивачка не приймала участі в утриманні спірної квартири, не оплачувала житлово-комунальні послуги, а на неї такі послуги взагалі не нараховувались жодним із комунальних підприємств по обслуговуванню житла, що додатково спростовує доводи позову.

В подальшому ОСОБА_4 користуючись своїм правом, що кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло та відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" звернувся до виконавчого комітету Української міської ради з заявою №2978/11-24 від 04.03.2024 року на передачу в приватну власність квартири, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , яка використовується на умовах найму.

29 березня 2024 року Виконавчий комітет Української міської ради прийняв рішення №114 про погодження прохання наймача ОСОБА_4 , щодо передачі в приватну власність квартири, в якій він зареєстрований та мешкає разом із родиною, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 і передати вказану квартиру в приватну власність ОСОБА_4 .

05 квітня 2024 року ОСОБА_4 органом приватизації Української міської ради було видано Свідоцтво про право власності на житло, а саме на квартиру, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .

Вказані обставини підтверджуються матеріалами справи, показами свідків, а також частково визнаються сторонами.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до положень статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Щодо твердження позивачки, що ОСОБА_4 є таким, що втратив право користування житловим приміщенням, у зв`язку з вибуттям на постійне місце проживання до іншого населеного пункту, що підтверджується довіреністю на ім`я його дружини ОСОБА_10 на представництво його інтересів, відповідно до якої місце проживання Відповідача знаходиться на території Естонської Республіки слід зазначити наступне.

Факт надання ОСОБА_4 довіреності на ім`я його дружини ОСОБА_10 на представництво його інтересів, де зазначено його місце проживання на території Естонської Республіки, лише підтверджує, що в той час він знаходиться у відрядженні у вказаному місці. Ніякі фактичні обставини, або дії Відповідача не свідчать про обрання ним іншого постійного місця проживання. Натомість Відповідач, як належний наймач квартири, одноособово, виконував та виконує обов`язок по утриманню квартири та сплаті комунальних платежів.

Також суду не було надано доказів того, що особистих речей та іншого майна, належного відповідачу, в спірній квартирі немає.

Надані позивачкою докази не містять відомостей про те, що відповідач без поважних причин не проживає в спірній квартирі за місцем своєї реєстрації. При цьому суд погоджується із доводами відповідача про те, що його тимчасове проживання у період воєнного стану за кордоном, куди він виїхав у службове відрядження, є поважними причинами не проживання у квартирі, тому правових і фактичних підстав для визнання відповідача таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням немає. Окрім того, слід врахувати, що після набуття права власності внаслідок приватизації відповідач як власник спірної квартирі взагалі не може бути визнаний таким, що втратив право користування своєю власністю із визначених позовом правових підстав, які не є релевантними для дійсного правового статусу спірного нерухомого майна. Доводи позову про можливість застосування визначених позовом норм права до правовідносин, які існували до зміни виду власності на спірне житлове приміщення суд вважає необґрунтованими, оскільки позивачка не довела основної вимоги, яка ґрунтується на необхідності судового захисту її порушеного права на користування житловим приміщенням, що вище вже обґрунтовано у цьому судовому рішенні. Інші позовні вимоги є похідними, тому також не підлягають задоволенню.

При цьому відповідно до роз`яснень, викладених у п. 10 постанови Пленуму Верховного суду України "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" N 2 від 12.04.85 про те, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст. 71 ЖК). необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Щодо твердження позивачки, що вона набула права користування спірним житловим приміщенням позаяк вселилася до нього за згодою наймача та вела з наймачем тривалий час спільне господарство то дане твердження суд вважає недоведеним.

Позивачка фактично визнає, що втратила право користування житловим приміщенням, за адресою АДРЕСА_1 у зв`язку зі створенням нової сім`ї та вибуття на нове місце проживання до м. Києва у 1987 році.

Позивачка ОСОБА_3 з 1993 року та по даний час постійно проживає та зареєстрована в квартирі за адресою АДРЕСА_6 . Дана квартира належить їй на праві власності, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта, номер інформаційної довідки:391930613, від 21.08.2024.

Як вже зазначалось, відвідування квартири позивачкою мало нерегулярний і короткочасний характер.

Після початку повномасштабної агресії російської федерації проти України 24 лютого 2022 року, позивачка виїхала за межи кордону України. До України позивачка повернулась в серпні 2022 року, але, як стверджує відповідач і не спростовує позивач, матір в м.Українці провідала лише в жовтні 2022 року.

На весні 2023 року ОСОБА_6 вже була не ходячою, хворою та потребувала постійного догляду її було перевезено за іншим місцем тимчасового проживання за адресою: АДРЕСА_2 , до тещі відповідача, яка мала можливість здійснювати постійний догляд за мамою.

Лише в липні 2023 року позивачка надала згоду на переїзд матері до неї в АДРЕСА_6 , на підставі усної домовленості між сторонами.

У вересні 2023 року ОСОБА_6 , потрапила в лікарню, а ІНФОРМАЦІЯ_3 померла.

Вказані обставини свідчать про те, що твердження позивачки, що вона вселилася до квартири за адресою АДРЕСА_1 за згодою наймача та вела з наймачем тривалий час спільне господарство не відповідають дійсності.

Під час судового розгляду позивачкою не було доведено таких обставин, які б вказували на виникнення у неї права користування житловим приміщенням, яке б підлягало судовому захисту, оскільки фактично в квартирі за адресою АДРЕСА_1 , вона не проживала, обов`язків наймача квартири не виконувала.

Таким чином, єдиним наймачем, до початку приватизації, та єдиним власником на даний час квартири за адресою АДРЕСА_1 є ОСОБА_4 .

Відповідно ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

"Житло" має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення "житлом", яке захищається п. 1 ст. 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, N 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів ст. 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може, серед інших факторів, братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY V. UKRAINE, N 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Європейський суд з прав людини зауважує, що ст. 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі ст. 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягнути (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, N 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

Отже, позбавлення права користування житловим приміщенням або виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену п. 2 ст. 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом із тим, у спірних правовідносинах права власника житла захищені ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2020 року у справі за №209/2642/18 (провадження N 61-9591св19) вказано, що "при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не дослідили причини непроживання ОСОБА_2 в квартирі АДРЕСА_1, зокрема те, що між сторонами існує конфліктна ситуація з приводу користування спірним житлом, не встановили, чи збалансовує рішення, ухвалене судом першої інстанції, інтереси ОСОБА_1, як власника квартири АДРЕСА_1 та ОСОБА 2, яка також зареєстрована у цій квартирі, проживала у ній більше 20 років та не має іншого житла".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2022 року у справі 3a №161/20415/19 (провадження N 61-14025св21) зазначено, що "саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт вибуття відповідача (відповідачів) на постійне місце проживання в інше жиле приміщення відповідно ст. 107 ЖК України. При цьому, слід ураховувати, що доказуванню у цьому разі підлягають обставини, які свідчать про обрання особою іншого постійного місця проживання. На підтвердження вибуття особи до іншого постійного місця проживання суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши подані сторонами докази у їх сукупності, обґрунтовано виходив із того, що позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження факту вибуття відповідача на інше постійне місце проживання, що є обов`язком саме позивача".

Відповідно до ст.ст.12, 13, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими,речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Згідно статті 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно з ч.1 та ч.2 ст.89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Аналізуючи вищевказані докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд доходить до висновку, що вимога щодо визнання ОСОБА_4 таким, що втратив право користування житловим приміщенням не підлягає задоволенню, оскільки позивачкою не доведено належними та допустимими доказами на підтвердження факту вибуття особи до іншого постійного місця проживання. Суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Позивачкою не доведено факту наявності свідомої поведінки такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Таким чином позивачкою не доведено належними і допустимими доказами факту непроживання відповідача в спірній квартирі, а також не доведено факт власного постійного проживання у цьому житловому приміщенні.

Статтею 11 ЦК України передбачені підстави виникнення цивільних прав та обов`язків.

Згідно ч.1 ст.12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

Згідно ч.2 ст.14 ЦК України особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї.

Суд вважає, що позивачкою не доведено обставин, які б породжували правові наслідки у виді позбавлення відповідача набутого у встановленому законом порядку права власності, не доведено виникнення у неї такого порушеного права, яке б підлягало судовому захисту, тому достатніх підстав для задоволення позову суд не вбачає.

Відповідно до частин першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Цей принцип диспозитивності у цивільному судочинстві реалізується шляхом вільного використання та розпорядження такими процесуальними правами, які, зокрема впливають на виникнення, рух, розвиток і закінчення судового розгляду (право на звернення з позовом, право на зміну предмета або підстав позову), випливають з участі у розгляді справи, забезпечують сторонам належний судовий захист.

Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно визначати правову підставу та предмет позову.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Розглянувши справу в межах визначених позивачем предмету спору та підстав для задоволення позову, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, вирішуючи спір в межах заявлених позовних вимог та на підставі наявних у справі доказів, суд вважає, що позовні вимоги не доведені належними і допустимими доказами, а правова позиція позову є непереконлива і недостатньо обґрунтована.

За таких обставин, суд вважає позов необґрунтованим, тому в його задоволенні слід відмовити повністю.

Керуючись ст.ст. 41, 47 Конституції України, ст.ст. 4, 10, 76, 259, 264-265, 268, 273, 365 Цивільного процесуального кодексу України, ст.ст. 15, 16, 319, 321, 383, 761 Цивільного кодексу України, ст.ст. 61, 63-65, 67-68, 106, 107, 150, 162 ЖК України, ст.ст. 30, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», суд,

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , виконавчого комітету Української міської ради Обухівського району Київської області, комунального підприємства «Підприємство по обслуговуванню житла Української міської ради» про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, визнання права користування житловим приміщенням, скасування рішення відмовити повністю.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду через Обухівський районний суд Київської області шляхом подачі в тридцятиденний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, в той же строк з дня складання повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя М.В.Кравченко