Рішення

від 25.12.2007 по справі 44/437-07

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

44/437-07

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,  

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"25" грудня 2007 р.                                                            Справа № 44/437-07

вх. № 11699/4-44

Суддя господарського суду Дюкарєва С.В.

при секретарі судового засідання Аврамова Т.М.

за участю представників сторін:

прокурора - Кріцина Н.Г. позивача - не з"явився  відповідача - 1-го - Пащенко О.М.. дов. № 22427 від 28.12.06р.

відповідача 2-го -не з"явився

розглянувши справу за позовом  Прокурор м. Харкова  в особі Харківська міська рада, м. Х-в  

до  1-го відповідача -Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради м. Х-в

2-го відповідача ТОВ "Декарт", м.Х-в  

про визнання договору недійсним

ВСТАНОВИВ:

Прокурор звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою, в якій просить суд поновити строки позовної давності, визнати недійсним договір купівлі-продажу № 2151-В-С від 24.12.2001р. нежитлових приміщень підвалу № 11, 12, 13, 17-7 в літ. А-4 загальною площею 39,7 кв.м., які розташовані за адресою: м. Харків, вул. Пушкінська, 56. Крім того, прокурор просить суд покласти на відповідача судові витрати. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що під час укладення зазначеного договору було порушено вимоги ст. 41 Конституції України, ч. 2 ст. 10 Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду”, ст.ст. 113, 225 Цивільного кодексу УРСР.

Відносно строку позовної давності суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа  може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, а у відповідності до стаття 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність загальна позовна давність  встановлюється тривалістю у три роки.

Зі статті 261 Цивільного кодексу України вбачається, що перебіг позовної давності  починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

З позовної заяви вбачається, що прокурор довідався про порушення  права лише в липні 2007 року під час проведення  перевірки.

З огляду на викладене, на даний час строк позовної давності для пред'явлення прокурором позову не сплив.

У якості позивача у позовній заяві прокурором визначено Харківську міську раду.

Від позивача надійшла заява про відмову від позову, в якій він просить суд провадження у справі припинити. Згідно ст. 22 Господарського процесуального кодексу  України позивач вправі до прийняття рішення по справі змінити підставу або предмет позову, збільшити розмір позовних вимог, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог, а тому суд приймає заяву позивача до розгляду.

Однак, враховуючи, що даний позов подано прокурором, і він заперечує проти заяви позивача про припинення провадження у справі, а у відповідності до ст. 29 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди,  суд відмовляє позивачеві у задоволенні заяви про припинення провадження у справі в зв'язку з відмовою позивача від позову.

Перший відповідач (Управління комунального майна та приватизації Харківської міської ради) надав відзив на позов, в якому проти позову заперечує, просить в задоволенні позову відмовити. В обґрунтування своїх заперечень перший відповідач вказує на те, що спірні приміщення на момент укладення угоди належали територіальній громаді на праві власності. Віднесення до допоміжних приміщень законодавчими актами проводиться не згідно з розташуванням об'єкта, а за цільовим призначенням в експлуатації будинку. Знаходження певних приміщень в підвалах, цокольних поверхах не може визнаватися безумовною підставою віднесення їх до допоміжних приміщень, які підлягають приватизації разом з приватизацією квартир.

Другий відповідач (Товариство з обмеженою відповідальністю “Декарт”) надав заперечення на позовну заяву, в яких  просить суд в задоволенні позовних вимог відмовити. В обґрунтування своїх заперечень другий відповідач посилається на те, що прокурором пропущено строк позовної давності для пред'явлення даного позову до суду. Крім того, другий відповідач вказує на те, що спірні приміщення на момент укладення угоди належали територіальній громаді м. Харкова. Спірні приміщення завжди мали статус нежитлових, мешканці будинку по вул. Пушкінській, 56 у м. Харкові ніколи не користувалися цим підвальним приміщенням.

У судовому засіданні 19.12.2007р. оголошено перерву до 25.12.2007р. для виготовлення повного тексту рішення по справі.

Розглянувши матеріали справи, вислухавши пояснення учасників судового процесу, судом встановлено наступне.

Між Управлінням комунального майна та приватизації Харківської міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю “Декарт” 24.12.2001р. укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення № 2151-В-С.

У відповідності до умов зазначеного договору перший відповідач продав, а другий відповідач купив нежитлове приміщення, розташоване за адресою: м. Харків, вул. Пушкінська, 56, орендоване ТОВ “Декарт” згідно з договором оренди № 561 від 09.08.2000р.

До зазначених нежитлових приміщень відносяться нежитлові приміщення підвалу № ХІ, ХІІ, ХІІ, 17-7 загальною площею 39,7кв.м. літ. “А-4”.

Даний договір повністю виконано його сторонами: другим відповідачем перераховано грошові кошти, а першим відповідачем згідно акту приймання-передачі № 2151-В-С від 24.12.2001р. передано спірні приміщення.

На підставі зазначеного договору другому відповідачу видано свідоцтво про право власності на нежитлові приміщення підвалу № ХІ, ХІІ, ХІІ, 17-7 загальною площею 39,7кв.м. літ. “А-4”, розташовані за адресою: м. Харків, вул. Пушкінська, 56.

Посилаючись на те, що спірні приміщення є підвальними у житловому будинку, а тому зазначений договір купівлі –продажу укладено сторонами з порушенням ст. 41 Конституції України, ч. 2 ст. 10 Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду”, ст.ст. 113, 225 Цивільного кодексу УРСР, прокурор звернувся з даним позовом до суду.

Згідно з положеннями статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, а згідно ст. 43 Господарського процесуального кодексу України  господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

У відповідності до ст. 202 Цивільного кодексу України  правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п'ятою та шостою  статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1 статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам законодавства, а також моральним засадам суспільства.

У відповідності до ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Частиною  2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного  житлового  фонду"  встановлено, що власники квартир  багатоквартирних  будинків  є  співвласниками  допоміжних приміщень  будинку,  технічного  обладнання,  елементів  зовнішнього благоустрою  і  зобов'язані  брати  участь  у  загальних  витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку.  Допоміжні приміщення  (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

Відповідно до ст. 112 Цивільного кодексу Української РСР, який діяв на той час, майно може належати на праві спільної власності двом  чи  кільком  громадянам.  Статтею  113  Цивільного кодексу Української РСР встановлено, що володіння,   користування  і  розпорядження  майном  при  спільній частковій власності провадиться за згодою всіх учасників,  а при відсутності згоди — спір вирішується судом.

Статтею 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено, що приватизація державного житлового фонду (далі приватизація) - це відчуження квартир (будинків), кімнат в квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймача, та господарських будівель і приміщень (підвалів, сараїв та ін.), які відносяться до них, державного житлового фонду на користь громадян України.

Рішенням Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року по справі № 4-рп/2004 надано офіційне тлумачення пункту 2 статті 10 ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду», у відповідності до якого власники багатоквартирних будинків є власниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані приймати участь в загальних витратах, які пов'язані із утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку.

Згідно з п. 41 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у  власність   громадян,   не  підлягають   приватизації  допоміжні приміщення  жилих  будинків,   які  призначені   для   забезпечення експлуатації  та  обслуговування  будинку  (приміщення  теплопунктів, котельних,   сміттєзбірників,   колясочних,   приміщення,   через  які прокладені   мережі   комунікації,   а   також   приміщення,   які використовуються для розміщення обслуговуючого будинок персоналу та складські приміщення).

Критерієм віднесення спірних підвальних приміщень до допоміжних у багатоквартирному будинку по вул. Пушкінській, 56 у м. Харкові, на думку прокурора, є  вказання в  акті прийому-передачі нежитлового приміщення підвалу від 09.08.2000 року на присутність у спірному приміщенні  центральної  системи  опалення,   водопроводу та каналізації.

Однак, з матеріалів справи не вбачається, що це комунікації, які необхідні саме для забезпечення мешканців будинку, а не самостійна мережа, яка використовується тільки для обслуговування спірного підвального приміщення.

Крім того, матеріалами справи також не доведено, що спірне підвальне нежитлове приміщення є саме допоміжним приміщення  жилого  будинку,   яке  призначено   для   забезпечення експлуатації  та  обслуговування  будинку.  

Крім того, аналіз чинного законодавства дає змоги дійти висновку про те, що власниками допоміжних приміщень будинку визнаються саме власники квартир  багатоквартирних  будинків, а тому у разі відчуження допоміжних приміщень порушуються саме їх права.  

У відповідності до ст. 2 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, серед іншого,  порушує справи за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

У якості органа, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, у позовній заяві прокурором визначено Харківську міську раду.

Однак, як вбачається з позовної заяви та суті позовних вимог, вказується саме на порушення інтересів власників квартир  багатоквартирного  будинку по вул. Пушкінській, 56  у м. Харкові, а тому пред'явлення даного позову з метою захисту інтересів держави є безпідставним та необґрунтованим.

З урахуванням фактичних обставин справи та вимог чинного законодавства суд приходить до висновку, що позовні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу № 2151-В-С від 24.12.2001р. нежитлових приміщень підвалу № ХІ, ХІІ, ХІІІ, 17-7 в літ. «А-4» загальною площею 39,7 кв.м., які розташовані за адресою: м. Харків, вул. Пушкінська, 56, не обґрунтовані та не підлягають задоволенню.

Враховуючи викладене та керуючись статтями  6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, статтями 202, 203, 215 Цивільного кодексу України,  статтями 1, 4, 12, 21, 33, 43, 47-49,  82-85  Господарського процесуального кодексу України, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову відмовити.

Суддя                                                                                            Дюкарєва С.В.