Рішення

від 30.01.2025 по справі 640/35723/21

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 січня 2025 року м.Київ640/35723/21

Київський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Головенка О.Д., суддів: Колеснікової І.С., Перепелиці А.М., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України та Міністерства охорони здоров`я України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та Вінницька обласна організація Профспілка працівників освіти і науки та треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачі Комунальний заклад «Навчально-виховний комплекс: загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів-гімназія № 23 Вінницької міської ради», Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського, Комунальний заклад «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 15 Вінницької міської ради», Комунальний заклад «Вінницький фізико-математичний ліцей № 17», Барський ліцей № 2 Барської міської ради Вінницької області та Барський заклад дошкільної освіти № 8 Дружба про визнання протиправними та скасування пункти постанови № 1236 від 09.12.2020,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України та Міністерства охорони здоров`я України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та Вінницька обласна організація Профспілка працівників освіти і науки та треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору та треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів. Комунальний заклад «Навчально-виховний комплекс: загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів-гімназія № 23 Вінницької міської ради», Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського, Комунальний заклад «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 15 Вінницької міської ради», Комунальний заклад «Вінницький фізико-математичний ліцей № 17», Барський ліцей № 2 Барської міської ради Вінницької області та Барський заклад дошкільної освіти № 8 Дружба, в якому просить:

визнати протиправним та скасувати п. 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 (зі змінами) «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемичних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19), спричиненої корона вірусом SARS-Cov- 2» з моменту його прийняття;

визнати протиправним та скасувати п. 3 Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 № 2153 (в частині обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабміном для працівників закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності) з моменту його прийняття.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.12.2021 справу прийнято до розгляду за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.

15.12.2022 набрав чинності Закон України від 13.12.2022 № 2825-IX Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду.

Відповідно до абзаців 1-3 п. 2 Прикінцевих та перехідних положень зазначеного закону Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя, а до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.

Відтак, розгляд зазначеної справи підпадає під територіальну юрисдикцію Київського окружного адміністративного суду.

Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддям, головуючим суддею у даній справі визначено суддю Головенка О.Д.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 17.10.2024 справу прийнято до провадження та розпочато розгляд справи за правилами загального позовного провадження колегією суддів та призначено підготовче засідання.

Ухвалою суду від 02.12.2024 закрито підготовче провадження та призначено судове засідання для розгляду справи по суті.

В обґрунтування позовних вимог, позивач вказує, що спірні нормативно правові акти фактично обмежують право, гарантоване ст. 43 Конституції України щодо права на працю, а також на соціальне забезпечення, оскільки на підставі оскаржуваної постанови та наказу її було відсторонено від роботи.

На думку позивача запровадження обов`язковості щеплень проти COVID 19 для працівників закладів освіти та відсторонення їх від роботи у зв`язку з відмовою або ухиляння від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID 19 суперечить Конституції України, міжнародним правовим актам та спеціальним законам, які регулюють спірні норми.

Від представника Кабінету Міністрів України надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого проти позову заперечуює та просить у задоволенні позову відмовити, оскільки вважає, що прийнятий нормативно-правовий акт (постанова) є такою, що відповідає вимогам Конституції України та спрямовані на забезпечення захисту населення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

На переконання представника відповідача жодних порушень прав та охоронюваних законом інтересів позивача оскаржуваною постановою не порушено.

Від Комунального закладу «Навчально-виховний комплекс: загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів-гімназія № 23 Вінницької міської ради», Комунального закладу «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 15 Вінницької міської ради» та Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського надійшли пояснення в яких останні просять суд у задоволенні позову відмовити та розглядати справу у їх відсутності.

Крім того від позивача також надійшло клопотання про розгляд справи у її відсутності.

Міністерство охорони здоров`я України при попередньому розгляду справи Окружним адміністративним судом міста Києва подавало відзив на позовну заяву де просив у задоволенні позову відмовити.

Інші треті особи, які залучено до розгляду справи своїм правом на подання додаткових пояснень не скористались.

Судова колегія, керуючись ч. 3 ст. 193 та ч. 9 ст. 205 КАС України, ухвалила здійснювати розгляд справи у порядку письмового провадження.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

Пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі Постанова № 1236) відповідно до ст. 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» постановлено установити, що з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID-19), з 19.12.2020 до 28.02.2021 на території України встановити карантин, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11.11.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 20.05.2020 № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та від 22.07.2020 № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Надалі, в зазначену Постанову № 1236 неодноразово були внесені зміни.

В редакції на день звернення позивача з даним позовом п. 41 Постанови № 1236 було затверджено перелік основних видів економічної діяльності, стосовно яких здійснюються обмежувальні протиепідемічні заходи, запроваджені з метою запобігання поширенню на території окремих адміністративно-територіальних одиниць гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, що призводять до тимчасової зупинки роботи суб`єктів господарювання, в яких працюють застраховані особи, та фізичних осіб підприємців.

Так, п.п. 41-6 п. 41 Постанови № 1236 визначено, що керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 04.10.2021 № 2153 (далі - перелік);

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до ст. 46 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України), ч. 2 ст. 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб та ч. 3 ст. 5 Закону України Про державну службу, крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням ч. 1 ст. 94 КЗпП України, ч. 1 ст. 1 Закону України «Про оплату праці» та ч. 3 ст. 5 Закону України «Про державну службу»;

відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Постановою від 26.03.2022 № 372 Кабінет Міністрів України вніз зміни до Постанови № 1236, а саме п. 41-6 доповнити абзацом такого змісту: «Положення цього пункту не застосовуються на період воєнного стану.».

Також наказом від 04.10.2021 № 2153 Міністерства охорони здоров`я України було затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі Наказ № 2153).

В редакції Наказу № 2153 на день звернення позивача до суду було встановлено, що обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники:

1.Центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів;

2.Місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів;

3.Закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Дію зазначеного наказу зупинено на підставі наказу Міністерства охорони здоров`я «Про зупинення дії наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 № 2153».

ОСОБА_1 вважає, що спірна постанова та наказ, про які вказано судом вище в частині окреслених пунктів, порушують її конституційні права та охоронювані законом інтереси, з огляду на що звернувся до суду із даним адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів виходить з такого.

Згідно з ч. 1 ст. 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України визначає Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 № 794-VII (далі Закон № 794).

Відповідно до ст. 1 Закону № 794 Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону № 794 діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров`я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, запобігання і протидії корупції, розв`язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.

Частиною 1 ст. 49 Закону № 794 обумовлено, що Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти постанови і розпорядження.

Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України (ч. 2 ст. 49 Закону № 794).

Таким чином, на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України Кабінет Міністрів України видає підзаконні нормативно-правові акти постанови і розпорядження, реалізуючи у такий спосіб свою виконавчу (управлінську) компетенцію.

Разом з цим, ст. 6 Конституції України визначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Конституційне повноваження здійснювати законотворчу діяльність належить виключно Верховній Раді України. Прийняття Кабінетом Міністрів України підзаконних нормативно-правових актів є формою реалізації його конституційних повноважень, визначених Конституцією та законами України.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 30.11.2023 у справі № 640/28113/20.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 з 1995 року перебувала на посаді вчителя Вінницької ЗОШ №23, однак наказом від 08.11.2021 № 259-к її було відсторонено від роботи з 08.11.2021 у зв`язку з ухиленням від обов`язкових щеплень проти гострого респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на строк до здійснення щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Щодо тверджень позивача про наявність соціального тиску з боку Уряду, який проявляється у вигляді обов`язкової вакцинації працівників закладів освіти, суд зазначає таке.

Згідно із ст. 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені ст. 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

У той же час, положеннями ст. 49 Конституції України регламентовано, що кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування.

Охорона здоров`я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо - профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров`я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Суд звертає увагу, що згідно із ст. 1 Закону № 794 Уряд України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України.

Пунктом 2 ч. 1 ст. 20 Закону № 794 регламентовано, що Кабінет Міністрів України забезпечує проведення державної політики у сферах охорони здоров`я, санітарно-епідемічного благополуччя, охорони материнства та дитинства, освіти, фізичної культури і доступність для громадян послуг медичних, освітніх та фізкультурно-оздоровчих закладів.

У той же час, правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб визначає Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 № 1645-III (далі Закон № 1645).

Згідно із статтею 1 Закону № 1645 карантин - адміністративні та медико-санітарні заходи, що застосовуються для запобігання поширенню особливо небезпечних інфекційних хвороб; санітарно-протиепідемічні правила і норми - нормативно-правові акти (накази, інструкції, правила, положення тощо) центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, вимоги яких спрямовані на запобігання виникненню та поширенню інфекційних хвороб; протиепідемічні заходи - комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Статтею 29 Закону № 1645 встановлено, що карантин встановлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України.

Питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.

Рішення про встановлення карантину, а також про його відміну негайно доводиться до відома населення відповідної території через засоби масової інформації.

У рішенні про встановлення карантину зазначаються обставини, що призвели до цього, визначаються межі території карантину, затверджуються необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи, їх виконавці та терміни проведення, встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов`язки, що покладаються на них, підстави та порядок обов`язкової самоізоляції, перебування особи в обсерваторі (обсервації), госпіталізації до тимчасових закладів охорони здоров`я (спеціалізованих шпиталів). Карантин встановлюється на період, необхідний для ліквідації епідемії чи спалаху особливо небезпечної інфекційної хвороби. На цей період можуть змінюватися режими роботи підприємств, установ, організацій, вноситися інші необхідні зміни щодо умов їх виробничої та іншої діяльності.

До відміни карантину його територію можуть залишити особи, які пред`явили довідку, що дає право на виїзд за межі території карантину.

Організація та контроль за дотриманням встановленого на території карантину правового режиму, своєчасним і повним проведенням профілактичних і протиепідемічних заходів покладаються на місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Аналіз вказаного дає суду підстави дійти висновку, що Кабінет Міністрів України є суб`єктом владних повноважень, який встановлює та відміняє карантин, у тому числі затверджує необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи.

Тобто, в даному випадку, на переконання суду, встановлення Кабінетом Міністрів України карантину, у тому числі затвердження ним профілактичних, протиепідемічних та інших заходів у формі нормативно-правового акту не можливо ототожнювати із прийняттям Кабінетом Міністрів Україно нормативно-правового акту, який безпосередньо стосується конституційних прав, свобод та обов`язків громадян, адже виходячи із змісту поняття «карантин» це захід, який застосовується для запобігання поширенню особливо небезпечних інфекційних хвороб.

Суд наголошує, що карантин безпосереднього спрямований на захист громадян у сфері охорони здоров`я та його встановлення потребує невідкладних дій від держави, а тому, за висновком суду, виділення професії позивача вчителя, як такої, що потребує обов`язковій вакцинації є недоречним, адже зазначене нівелюватиме мету такого заходу та матиме наслідки поширення особливо небезпечних інфекційних хвороб серед дітей, які навчаються у закладах освіти та інших працівників такого закладу.

Таким чином, враховуючи викладене, суд відхиляє доводи позивача в цій частині та вважає їх такими, що не можуть бути покладені в основу рішення про задоволення позовних вимог.

Колегія суддів також звертає увагу на ст. 55 Конституції України де зазначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Статтею 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Аналіз наведених норм свідчить, що адміністративне судочинство спрямоване на захист порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин; задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин. При зверненні до суду позивачеві необхідно обирати такий спосіб захисту, який би міг відновити його становище та захистити порушене, на його думку право. Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.

Відсутність порушеного права або неправильний спосіб захисту встановлюються при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в своїх постановах від 01.02.2018 у справі №800/502/17 та від 08.02.2018 у справі № 800/191/17.

Адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушення прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для задоволення позову адміністративний суд повинен установити, що в зв`язку з прийняттям рішення чи вчиненні дій (допущення бездіяльності) суб`єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи охоронювані законом інтереси позивача.

Задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси у сфері публічно-правових відносин.

Таким чином, у розумінні КАС України захист прав, свобод та інтересів осіб завжди має похідний характер від встановлення судом самого факту їх порушення, адже відсутність порушеного права, свободи чи інтересу виключає необхідність їх захисту або відновлення.

Саме по собі порушення вимог закону діями (бездіяльністю) або рішеннями суб`єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання їх протиправними, оскільки обов`язковою умовою визнання їх незаконними є доведеність позивачем порушення цими діями або рішенням безпосередньо його прав та охоронюваних законом інтересів.

З огляду на зазначене, під час вирішення спору суд повинен пересвідчитись у належності особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення) а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Враховуючи викладене, особа повинна довести факт порушення її прав чи охоронюваних законом інтересів позивача з боку відповідача внаслідок прийняття рішення.

Схожа позиція висловлена в окремих рішеннях Конституційного Суду України, зокрема рішення від 25.11.2017 № 6-рп/1997 за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст.248-2 Цивільного процесуального кодексу України та від 25.12.1997 № 9-зп/1997 у справі за конституційним зверненням громадян щодо офіційного тлумачення ст. 55, 64, 124 Конституції України.

Окрім того, суд звертає увагу на постанову Верховного Суду від 28.02.2019 у справі №522/3665/17, в якій зазначено, що в контексті завдань адміністративного судочинства звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів позивача. Тому особа повинна довести (а суд - встановити), що їй належать права, свободи або законні інтереси, за захистом яких вона звернулася до суду. Права, свободи та законні інтереси, які належать конкретній особі (особам) є предметом судового захисту.

Заінтересованість повинна мати правовий характер, який виявляється в тому, що рішення суду повинно мати правові наслідки для позивача. Заінтересованість повинна мати об`єктивну основу. Юридична заінтересованість не випливає з факту звернення до суду, а повинна передувати йому. Позивач повинен довести, що він має законний інтерес і є потерпілим від порушення цього інтересу з боку суб`єкта владних повноважень.

При цьому, відповідно до правової позиції, яка викладена в постанові Верховного Суду від 04.08.2021 у справі № 910/3372/19, предмет і підстави позову визначаються самостійно позивачем і суд не може виходити за межі відповідних вимог.

На суд покладено обов`язок вирішити наявний між сторонами спір з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів відповідних осіб. У той же час, предмет та підстави позову визначаються та можуть в установленому порядку змінюватися тільки позивачем, тоді як суд позбавлений права на відповідну процесуальну ініціативу.

Водночас, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту.

Надаючи оцінку твердженням ОСОБА_1 щодо порушення її конституційних прав оскаржуваними п. 41-6 Постанови № 1236, суд вказує про таке.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

У той же час, положеннями ст. 49 Конституції України регламентовано, що кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування.

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25.02.2020 № 521 «Про внесення зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб і носійства збудників цих хвороб» особливо небезпечну інфекційну хворобу COVID-19 було внесено до відповідного переліку, затвердженого наказом Міністерства здоров`я України від 19.07.1995 № 133.

11.03.2020 Всесвітня організація охорони здоров`я визнала розповсюдження COVID-19 у країнах світу пандемією.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 25.03.2020 № 338-р «Про переведення єдиної державної системи цивільного захисту у режим надзвичайної ситуації» з урахуванням поширення на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, висновків Всесвітньої організації охорони здоров`я щодо визнання розповсюдження COVID-19 у країнах світу пандемією, з метою ліквідації наслідків медико-біологічної надзвичайної ситуації природного характеру державного рівня, забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення та відповідно до ст. 14 та ч. 2 ст. 78 Кодексу цивільного захисту України (далі КЦЗ України) установлено для єдиної державної системи цивільного захисту на всій території України режим надзвичайної ситуації.

Суд вказує, що правовою основою цивільного захисту є Конституція України, цей Кодекс, інші закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також акти Президента України та Кабінету Міністрів України (ч. 1 ст. 3 КЦЗ України).

Відповідно до ст. 4 КЦЗ України цивільний захист - комплекс заходів, які реалізуються на території України в мирний час та в особливий період і спрямовані на захист населення, територій, навколишнього природного середовища, майна, матеріальних і культурних цінностей від надзвичайних ситуацій та інших небезпечних подій, запобігання виникненню таких ситуацій та подій, ліквідацію їх наслідків, надання допомоги постраждалим, здійснення державного нагляду (контролю) у сфері пожежної та техногенної безпеки.

Згідно із ч. 1 ст. 6 КЦЗ України цивільний захист забезпечується з урахуванням особливостей, визначених Законом України "Про основи національної безпеки України", суб`єктами, уповноваженими захищати населення, території, навколишнє природне середовище і майно, згідно з вимогами цього Кодексу - у мирний час, а також в особливий період - у межах реалізації заходів держави щодо оборони України.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 6 КЦЗ України координацію діяльності органів виконавчої влади у сфері цивільного захисту у межах своїх повноважень здійснюють: 1) Рада національної безпеки і оборони України; 2) Кабінет Міністрів України.

Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 6 КЦЗ України для координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, пов`язаної з техногенно-екологічною безпекою, захистом населення і територій, запобіганням і реагуванням на надзвичайні ситуації Кабінетом Міністрів України утворюється Державна комісія з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій.

Разом з цим п.п. 1-3, 8 ч. 1 ст. 7 КЦЗ України регламентовано, що цивільний захист здійснюється за такими основними принципами: гарантування та забезпечення державою конституційних прав громадян на захист життя, здоров`я та власності; комплексного підходу до вирішення завдань цивільного захисту; пріоритетності завдань, спрямованих на рятування життя та збереження здоров`я громадян; відповідальності посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування за дотримання вимог законодавства з питань цивільного захисту.

Відповідно до п. 1 Положення про Державну комісію з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій, затвердженого постановою Кабінету стрів України від 26.01.2015 № 18 (далі - Постанова № 18) Державна комісія з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій (далі - Державна комісія) є постійно діючим органом, який забезпечує координацію діяльності центральних і місцевих зів виконавчої влади, пов`язаної із забезпеченням техногенно-екологічної безпеки, захисту населення і територій від наслідків надзвичайних ситуацій, організаційних заходів протидії терористичній діяльності та воєнній загрозі, запобігання виникненню надзвичайних ситуацій і реагування на них.

Пунктом 4 вищевказаного Положення врегульовано, що Державна комісія відповідно до покладених на неї завдань у режимі повсякденної діяльності, зокрема, готує і подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо визначення прав і обов`язків у сфері техногенно-екологічної безпеки центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій.

Як вже було вказано судом вище ст. 29 Закону № 1645 встановлено, що карантин встановлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України.

Питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.

Рішення про встановлення карантину, а також про його відміну негайно доводиться до відома населення відповідної території через засоби масової інформації.

У рішенні про встановлення карантину зазначаються обставини, що призвели до цього, визначаються межі території карантину, затверджуються необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи, їх виконавці та терміни проведення, встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов`язки, що покладаються на них, підстави та порядок обов`язкової самоізоляції, перебування особи в обсерваторі (обсервації), госпіталізації до тимчасових закладів охорони здоров`я (спеціалізованих шпиталів). Карантин встановлюється на період, необхідний для ліквідації епідемії чи спалаху особливо небезпечної інфекційної хвороби. На цей період можуть змінюватися режими роботи підприємств, установ, організацій, вноситися інші необхідні зміни щодо умов їх виробничої та іншої діяльності.

До відміни карантину його територію можуть залишити особи, які пред`явили довідку, що дає право на виїзд за межі території карантину.

Організація та контроль за дотриманням встановленого на території карантину правового режиму, своєчасним і повним проведенням профілактичних і протиепідемічних заходів покладаються на місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Згідно з п. 2-2, 2-3 Прикінцевих положень Закону № 1645I передбачено, що тимчасово, на період здійснення заходів щодо запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), передбачених карантином, встановленим Кабінетом Міністрів України, громадяни України, які повертаються до України з країн, де виявлено особливо небезпечні інфекційні хвороби, зобов`язані виконувати обмежувальні протиепідемічні заходи, встановлені уповноваженими органами, у тому числі щодо перебування в ізоляції на визначений цими органами термін.

Тимчасово, на період здійснення заходів щодо запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), передбачених карантином, встановленим Кабінетом Міністрів України, з урахуванням епідемічної ситуації, можуть бути запроваджені обмежувальні протиепідемічні заходи щодо фізичних осіб.

За порушення встановлених обмежувальних протиепідемічних заходів особи несуть відповідальність згідно із законом.

Аналіз вказаного дає суду підстави дійти висновку, що положенням Закону № 1645 встановлено можливість запровадження Кабінетом Міністрів України обмежувальних протиепідемічних заходів щодо фізичних осіб.

Суд нагадує, що в силу Закону № 1645 протиепідемічні заходи - комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Оскаржувані позивачем пункти постанов Кабінету Міністрів України є адміністративним заходом, спрямованим на запобігання поширенню інфекційної хвороби - коронавірусної хвороби (COVID-19).

Суд звертає увагу, що положення Закону № 1645 неконституційними не визнавались, відтак, суд вважає, що окресленими приписами Закону № 1645 Кабінет Міністрів України наділений повноваженнями обмежувати окремі права фізичних осіб при встановленні карантину шляхом запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів.

Суд наголошує, що оскаржувані позивачем пункти постанов стосуються окремих особливостей пасажирських перевезень в умовах жовтого рівня епідемічної небезпеки. Зміст оскаржуваних норм ґрунтується на встановленні протиепідемічних заходів для працівників галузі транспорту, які мають фізично перебувати на робочих місцях (контактувати із великою кількістю людей) під час виконання необхідних суспільних функцій.

Варто відмітити, що п. «в» ч. 1 ст. 6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» від 19.11.1992 № 2801-XII (далі Закон № 2801) кожний громадянин України має право на охорону здоров`я, що передбачає санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає.

У свою чергу, санітарно-протиепідемічні правила і норми - нормативно-правові акти (накази, інструкції, правила, положення тощо) центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, вимоги яких спрямовані на запобігання виникненню та поширенню інфекційних хвороб (ст. 1 Закону № 1645).

Згідно з ч. 1 ст. 10 Закону № 2801 громадяни України зобов`язані: а) піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян; б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; в) вживати передбачених Законом України «Про екстрену медичну допомогу», заходів для забезпечення надання екстреної медичної допомоги іншим особам, які знаходяться у невідкладному стані; г) виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я; г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку.

Аналіз вказаного дає суду підстави дійти висновку, що кожний громадянин України зобов`язаний піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян.

Разом з цим, на державу прокладено обов`язок щодо охорони здоров`я громадян України, що передбачає санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає. В свою чергу, санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де проживає громадянин України забезпечується шляхом затвердження санітарно-епідеміологічних правил і норм.

Суд вказує, що згідно Сіракузьких принципів тлумачення обмежень і відступів від положень міжнародного пакту про громадянські і політичні права, схвалених економічною та соціальною радою Організації Об`єднаних Націй у 1985 році «прагнення захистити здоров`я населення може служити підставою для обмеження певних прав, якщо державі необхідно вжити заходів щодо усунення серйозної загрози здоров`ю населення або окремих осіб. Ці заходи можуть бути спрямовані безпосередньо на запобігання захворювання або загрози фізичному здоров`ю або на забезпечення догляду за хворими або постраждалими Держава-учасниця може вживати заходів, що відступають від своїх зобов`язань, у випадках виняткової і дійсної або неминучої небезпеки, яка загрожує життю нації, яка зачіпає все населення і або всю, або частину території держави, а також становить небезпеку для фізичного здоров`я населення».

07.04.2020 Генеральним секретарем Ради Європи розісланий 47 державам-членам Ради Європи відповідний Інструментарій для країн-членів з питань дотримання права людини, демократії та верховенства права в період кризи, викликаної COVID-19, відповідно до якого:

заходи, прийняті державами-членами, можуть бути виправдані на основі звичайних положень Європейської конвенції про права людини щодо охорони здоров`я (далі - Конвенція), заходи поточного характеру можуть вимагати відхилення від норм та зобов`язань держав за Конвенцією;

законодавчий орган може прийняти спеціально розроблені закони про надзвичайні ситуації для вирішення поточної кризи, яка виходить за рамки вже існуючих правових норм;

під час надзвичайної ситуації уряди можуть отримати загальні повноваження видавати акти, що мають силу закону. Це прийнятно за умови, що ці загальні повноваження мають обмежений термін;

органи виконавчої влади повинні мати можливість діяти швидко та ефективно. Це може передбачити простішу процедуру прийняття рішень та полегшення деяких перевірок і противаг;

безпрецедентні заходи, вижиті і у відповідь на COVID-19, можуть вилинути на спроможність держави гарантувати право на свободу та безпеку та змінюють регулярне функціонування судової системи;

стаття 5.1 (е) визначає, що запобігання поширенню інфекційних захворювань є однією з підстав, за якими особа може бути позбавлена права на свободу пересування.

Згідно практики Європейського суду з прав людини вираз «відповідно до закону» насамперед вимагає, щоб відповідний захід мав певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступне відповідній особі, яка, крім того, зможе передбачити його наслідки для себе. До того ж це законодавство має відповідати принципу верховенства права (рішення у справі «Полторацький проти України» (Poltoratskiy v. Ukraine).

Тобто, Європейський суд з прав людини розуміє під «законом» будь-який акт, вийнятий та оприлюднений в установленому порядку. Таким чином, особливо в умовах небезпеки поширення інфекційного захворювання, яке загрожує життю та здоров`ю нації, держави мають право вводити тимчасові обмеження прав, гарантованих Конвенцією, виключення становлять лише права, гарантовані ст. 2 (право на життя), 3 (заборона катування), 4 (заборона рабства і примусової праці) і 7 (ніякого покарання без закону) Конвенцїї.

Водночас, у рішенні у справі «Василева проти Болгарії» (Vasileva v. Bulgaria) Європейський суд вказав: «Зараз вже чітко встановлено, що хоча право на здоров`я не належить до прав, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї (...), Високі Договірні Сторони мають, паралельно зі своїми позитивними зобов`язаннями, передбаченими ст. 2 Конвенції, позитивні зобов`язання ст. 8 Конвенції. У той же час, Високі Договірні Сторони мають певну свободу розсуду при виборі способів виконання своїх позитивних зобов`язань за Конвенцією». Крім того, держави, імплементуючи свої позитивні зобов`язання, мають певні межі розсуду. Межі розсуду будуть ширшими тоді, коли держава має забезпечити рівновагу між конкуруючими приватними і суспільними інтересами або закріпленими Конвенцією правами. Також слід враховувати необхідність прийняття оперативних рішень, які повинна приймати держава з позиції пріоритетів та наявних в неї ресурсів, коли стикається з ризиками для життя та фізичної недоторканності осіб (рішення у справі «Осман проти сполученого Королівства» (Osman v. UnitedKingdom)).

Крім цього, у своєму рішенні у справі «Фіногенов та інші проти Росії» (Finogenov and Others v. Russia) Європейський суд нагадував, що: «Позитивні зобов`язання влади, передбачені ст. 2 Конвенції, не є беззаперечним: не кожна загроза життю зобов`язує владу вживати конкретних заходів, щоб уникнути ризику, обов`язок вживати конкретних заходів виникає лише в тому випадку, якщо органи влади знали або повинні були знати про це на момент існування реального і негайного ризику для життя осіб і якщо влада зберігала певний ступінь контролю над ситуацією. Європейський суд вимагає від держави відповідача вжити лише тих заходів, які є «здійсненними» за обставин, що склалися. Позитивний обов`язок, про який йдеться, повинен тлумачитися таким чином, що не покладає на владу неможливе чи непропорційне навантаження, беручи до уваги труднощі, пов`язані з поліцейськими функціями сучасних суспільств, непередбачуваність поведінки людей та оперативний вибір, який повинен бути зроблений з точки зору пріоритетів та ресурсів».

Разом з цим, існуюча практика Європейського суду з прав людини свідчить про те, що дія кожної Договірної Держави, відповідальної за «життя [своєї] нації», належить визначити, чи загрожує цьому життю «надзвичайна ситуація у суспільстві», і якщо так, то як далеко потрібно пройти, намагаючись подолати надзвичайну ситуацію - усі обмежувальні заходи - незалежно від того, чи засновані вони на відступі від зобов`язань - повинні завжди мати правову основу, яка включає дотримання відповідних конституційних гарантій та вимог відповідної держави-члена (рішення у справі Мехмет Хасан Алтай проти Туреччини (Mehmet Hasan Altan v. Turkey).

У рішенні у справі «Куїмов проти Росії» (Kuimov v. Russia), в якій було розглянуто правомірність застосування карантину, Європейський суд наголосив, що обмеження повинні бути «тимчасовим заходом, який слід припинити, як тільки дозволять обставини», і що «суворі та тривалі обмеження ... велика тривалість, ймовірно, буде непропорційною законним цілям, що переслідуються».

Беручи до уваги викладене, суд вважає, що оскаржуваний позивачем пункт постанови Кабінету Міністрів України неможливо розглядати у світлі порушення ст. 33 Конституції України, адже їх затвердження є фактично санітарно-епідеміологічними правилами, які спрямовані на реалізацію державою свого обов`язку в частині забезпечення охорони здоров`я громадян України, спрямованих на запобігання поширенню інфекційної хвороби - коронавірусної хвороби (COVID-19), тобто має легітимну мету.

Таким чином, доводи ОСОБА_1 в цій частині є безпідставними та такими, що не можуть бути задоволені в цій частині.

Додатково, суд вказує, що постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» відмінено з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі Постанова № 651).

Суд звертає увагу, що Постанова № 651 не містить в собі посилань про скасування Постанови №1236 (з урахуванням змін, внесених до неї).

На переконання суду, Постановою № 651 відмінено карантин, тобто умову, з настанням якої підлягають застосуванню обмежувальні заходи, передбачені Постановою № 1236.

Тому суд враховує, що зазначена вище обставина, а саме відміна з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651, виключає можливість застосування обраного позивачем способу захисту його порушеного права.

Щодо позовних вимог в частині скасування п. 3 Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 № 2153 (в частині обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабміном для працівників закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності) з моменту його прийняття, суд зазначає наступне.

04.10.2021 Міністерством охорони України прийнято Наказ № 2153 "Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням", відповідно до якого обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники:

1. Центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів;

2. Місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів;

3. Закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Судом встановлено, що наказом Міністерством охорони України від 01.11.2021 № 2393 «Про затвердження Змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням доповнено Перелік новими пунктами 4 - 6 такого змісту:

« 4. Підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади;

5. Установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів;

6. Підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2015 № 83.».

Наказом Міністерством охорони України від 30.11.2021 № 2664 «Про затвердження Змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» доповнено Перелік новими п. 7 - 9 такого змісту:

« 7. Органів місцевого самоврядування;

8. Закладів охорони здоров`я державної та комунальної форми власності;

9. Комунальних підприємств, установ та організацій.».

Поряд з цим, судом встановлено, що наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25.02.2022 № 380 зупинено дію наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», зареєстрований в Міністерстві юстиції України 07.10.2021 за № 1306/36928, до завершення воєнного стану в Україні.

В подальшому, 27.06.2023 Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 651 Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, відповідно до якої з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 на всій території України відмінено карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Враховуючи викладене, суд вважає за необхідне зазначити таке.

Відповідно до загального правила дії нормативно-правових актів у часі, застосуванню підлягають тільки діючі (чинні) нормативно-правові акти, тобто ті, які набрали і не втратили чинності на момент застосування (ч. 3 ст. 264 КАС України).

Тлумачачи положення ч. 3 ст. 264 КАС України у справі з подібними правовідносинами (предметом якої був НПА, що втратив чинність) Верховний Суд в постанові від 01.02.2023 у справі 640/18067/18 зазначив, що суб`єкт правовідносин, до якого буде застосований чи застосується цей акт, якщо вважатиме, що цей нормативний документ порушує або порушуватиме його права чи інтереси, за наявності відповідного обґрунтування, може оскаржити нормативно-правовий акт як відразу після часу набрання ним чинності, так і будь-коли й тоді, коли нормативно-правовий акт чинний і продовжує регулювати певні відносини, внаслідок яких відбувається порушення його прав та/чи законних інтересів. До суду може бути оскаржений певний акт суб`єкта владних повноважень, який набрав чинності, є чинним та створює юридичні наслідки. Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 09.02.1999 у справі № 1-7/99 дію нормативно-правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності. З наведеного можна зробити висновок, що оскаржуваний акт, який на момент, прийняття судового рішення у судовій справі, вже є нечинним, не підлягає повторно визнанню нечинним, в порядку ст. 264 КАС України, враховуючи приписи частини третьої цієї статті, оскільки нормативний акт, що є не чиним не може бути оскаржений, а отже і скасованим в судовому порядку.

Аналогічний висновок Верховний Суд міститься в постанові від 20.06.2023 у справі № 640/2412/20.

Тотожний підхід до питання визнання нечинним в судовому порядку нормативно-правового акта, що втратив чинність внаслідок визнання його нечинним органом, що його прийняв, викладено, зокрема, у постанові від 09.11.2022, у якій зазначено, що …оскаржуваний акт, який на момент, прийняття судового рішення у судовій справі, вже був не чинним, не підлягає повторно визнанню нечинним, в порядку ст. 264 КАС України, враховуючи приписи частини третьої цієї статті, оскільки нормативний акт, що є не чиним не може бути оскаржений, а отже і скасованим в судовому порядку.

Згідно з ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акту чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1 - 4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції України (п. 1 резолютивної частини Рішення № 6-зп від 25.11.1997; п. 1 резолютивної частини Рішення № 9-зп від 25.12.1997; та п. 1 резолютивної частини Рішення № 19-рп/2011 від 14.12.2011).

У Рішенні № 19-рп/2011 від 14.12.2011 Конституційний Суд України зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Отже, системне тлумачення ст. 55 Конституції України дозволяє дійти висновку, що ч. 2 цієї статті гарантує "кожному" захист "своїх прав", які були порушені органами державної влади, місцевого самоврядування, посадовими і службовими особами. Саме в такому значенні сформульовано ч. 3, 5 та 6 ст. 55 Конституції України.

Враховуючи викладене вище, а також ту обставину, що оскаржуваний наказ, яким затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням було прийнято проти розповсюдження гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, а постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651 відмінено з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, суд приходить до висновку, що скасування наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» не буде мати на меті поновлення прав позивача, які він вважає порушеними, оскільки даний наказ є таким, що втратив свою чинність, як і сама постанова уряду, на виконання якої він був прийнятий.

Тобто, зазначена вище обставина, а саме, втрата чинності постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651, виключає можливість застосування обраного позивачем способу захисту його порушеного права та визнання повторно протиправним (незаконним чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили) та нечинним повністю судом наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням».

Суд враховує, що згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України, відповідно до п. 58 якого суд вказує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії").

Відповідно до положень ч. 1 та 2 ст. 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно положень ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Частинами 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, матеріалів справи, суд приходить до висновку про те, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони - суб`єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов`язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз.

Відповідач не надав суду доказів понесення ним судових витрат, тому підстави для присудження на його користь судових витрат відсутні.

Керуючись ст. 9, 14, 73 - 78, 90, 139, 143, 242- 246, 250, 255 КАС України, суд

в и р і ш и в:

У задоволенні адміністративного позову відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Головуючий - суддя Головенко О.Д.

Судді: Колеснікова І.С.

Перепелиця А.М.