Постанова

від 21.01.2025 по справі 910/6207/24

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"21" січня 2025 р. Справа № 910/6207/24

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Шапрана В.В.

суддів: Буравльова С.І.

Андрієнка В.В.

секретар Місюк О.П.

за участю

представників: позивача - Левченко О.В.;

відповідача - Михалевич М.М.

розглянувши апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укрнафта»

на рішення Господарського суду міста Києва від 11.11.2024 (повне рішення складене 14.11.2024)

у справі №910/6207/24 (суддя - Алєєва І.В.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Вітязь»

до Публічного акціонерного товариства «Укрнафта»

про стягнення заборгованості.

ВСТАНОВИВ:

У травні 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Вітязь» звернулося з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укрнафта» про стягнення заборгованості у загальному розмірі 5376078,16 грн, з яких: 3628033,85 грн - невиплачена частина чистого прибутку за 2020 рік, 312993,48 грн - 3% річних та 1435050,82 грн - інфляційні втрати.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач всупереч нормам законодавства не виконав належним чином зобов`язання з виплати позивачу частини чистого прибутку за 2020 рік в сумі 3628033,85 грн на підставі рішення загальних зборів акціонерів Публічного акціонерного товариства «Укрнафта», оформленого протоколом №31 від 18.05.2021.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.05.2024 відкрито провадження у справі №910/6207/24, вирішено здійснювати її розгляд за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.11.2024 (повне рішення складене 14.11.2024) у справі №910/6207/24 позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Вітязь» задоволено повністю. Також згідно рішення стягнуто з Публічного акціонерного товариства «Укрнафта» на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу в сумі 37000,00 грн.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, Публічне акціонерне товариство «Укрнафта» подало апеляційну скаргу, у якій просить його скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі. Водночас, у разі залишення апеляційної скарги по суті позовних вимог без задоволення, відповідач просить зменшити розмір витрат позивача на професійну правничу допомогу, стягнутих за рішенням суду, до 12000,00 грн.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції під час ухвалення оскаржуваного рішення неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права та порушено приписи процесуального права.

На переконання позивача, судом першої інстанції порушено вимоги ч. 6 ст. 11 ГПК України, не застосувавши положення ст. 8 Конституції України як норми прямої дії у взаємозв`язку із рішенням Конституційного Суду України №3-р/2020 від 27.02.2020. Позивач стверджує, що загальними зборами від 18.05.2021 було вирішено питання про розподіл прибутку, тоді як положення ст. 21 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» стосується виплати частини чистого прибутку.

Скаржник також вказує на те, що акція, як цінний папір, посвідчує право на отримання лише дивідендів, тоді як предметом даного спору є частина чистого прибутку.

Насамкінець, відповідач не погоджується з висновком суду першої інстанції з приводу того, що Публічним акціонерним товариством «Укрнафта» належним чином не доведено неспівмірність заявлених позивачем витрат на професійну правничу допомогу. Проаналізувавши зміст поданих до суду доказів на підтвердження факту понесених витрат, відповідач вважає неспівмірним та не доведеним розмір таких витрат, про що зазначалося у поданому до суду першої інстанції клопотанні про зменшення витрат.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 09.12.2024 апеляційну скаргу у справі №910/6207/24 передано на розгляд колегії суддів у складі: Шапран В.В. (головуючий суддя (суддя-доповідач)), Буравльов С.І., Андрієнко В.В.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2024 апеляційну скаргу у справі №910/6207/24 залишено без руху на підставі ч. 2 ст. 260 ГПК України та надано заявникові строк на усунення недоліків.

До суду 20.12.2024 від Публічного акціонерного товариства «Укрнафта» надійшла заява про усунення недоліків апеляційної скарги.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 23.12.2024 відкрито апеляційне провадження у справі №910/6207/24, призначено її до розгляду на 21.01.2025, а також встановлено позивачу строк на подання відзиву.

До суду 30.12.2024 від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому Товариство з обмеженою відповідальністю «Вітязь» просить залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін. Позивач також вказав, що очікує понести витрати на професійну правничу допомогу орієнтовно у розмірі 15000,00 грн, докази чого буде надано у порядку ч. 8 ст. 129 ГПК України.

У призначене судове засідання 21.01.2025 з`явилися представники сторін та надали пояснення по суті апеляційної скарги, після чого судом досліджено докази та заслухано виступи представників у судових дебатах.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів встановила наступне.

Зі встановлених місцевим господарським судом обставин справи убачається, що Відкрите акціонерне товариство «Укрнафта» було засноване відповідно до наказу Державного Комітету України по нафті і газу №57 від 23.02.1994 шляхом перетворення Державного підприємства «Виробниче об`єднання «Укрнафта» у відкрите акціонерне товариство відповідно до Указу Президента України «Про корпоратизацію підприємств» №210/93 від 15.06.1993.

Рішенням загальних зборів акціонерів від 22.03.2011 змінено тип і назву товариства з Відкритого акціонерного товариства «Укрнафта» на Публічне акціонерне товариство «Укрнафта» (п. п. 1.1 та 1.3 статуту відповідача).

Акціонерами відповідача є юридичні та фізичні особи, що набули право власності на акції відповідно до положень статуту та вимог чинного законодавства України (п. 3.1 статуту).

Пунктом 3.2 статуту відповідача передбачено, що кожною простою акцією товариства її власнику (акціонеру) надається однакова сукупність прав, включаючи право на отримання дивідендів.

Згідно з п. 6.1 статуту акція товариства посвідчує корпоративні права акціонера щодо цього товариства.

Відповідно до п. 6.16 статуту документальним підтвердженням наявності на певний момент часу прав на цінні папери та прав за цінними паперами власника цінних паперів є виписка з рахунку в цінних паперах, яка видається депозитарною установою на вимогу власника цінних паперів або інших випадках, установлених законодавством та договором про обслуговування рахунку в цінних паперах. Виписка з рахунку в цінних паперах не є цінним папером, а її передача від однієї особи до іншої не є вчиненням правочину щодо цінних паперів і не тягне за собою переходу прав на цінні папери та прав за цінними паперами.

Облік прав власності на акції товариства здійснюється відповідно до законодавства про депозитарну систему України (п. 6.17 статуту відповідача).

Статутний капітал відповідача становить 13557127,50 грн і поділений на 54228510 простих іменних акцій (п. 5.1 статуту).

Відповідно до загальнодоступних джерел, що не заперечується відповідачем, Акціонерному товариству «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» (частка держави у статутному капіталі якого становить 100%) належить 27114256 акцій відповідача, тобто 50% плюс 1 акція.

05.11.2022 ставка Верховного головнокомандувача Збройних сил України ухвалила рішення про передачу державі частки корпоративних прав компанії, що належали приватним власникам. Управління цією часткою здійснює Міністерство оборони України.

Отже, Публічне акціонерне товариство «Укрнафта» було і залишається господарським товариством, 50% і більше акцій якого належать господарським товариствам, частка держави в яких становить 100%.

18.05.2021 відбулися загальні збори акціонерів відповідача, скликані відповідно до рішення його наглядової ради від 25.03.2021.

Прийняті загальними зборами акціонерів рішення були оформлені протоколом №31, належним чином засвідчена копія якого знаходиться в матеріалах справи.

За результатами загальних зборів вирішено, зокрема, питання №13 порядку денного: «Розподіл прибутку і збитків товариства за підсумками 2020 року. Прийняття рішення про виплату дивідендів та затвердження розміру річних дивідендів товариства».

З питання №13 порядку денного загальними зборами простою більшістю голосів акціонерів, що склала 99,963% від кворуму, прийнято наступне рішення: «Оскільки товариством не прийнято рішення про виплату дивідендів до 01.05.2021, дивіденди не нараховувати, прибуток розподілити відповідно до вимог ст. 21 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік».

Статтею 21 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» встановлено, що господарські товариства, у статутному капіталі яких є корпоративні права держави, та господарські товариства, 50 і більше відсотків акцій (часток) яких належать господарським товариствам, частка держави в яких становить 100 відсотків (крім тих, що визначені частиною першою цієї статті), які не прийняли рішення про нарахування дивідендів до 1 травня року, що настає за звітним, сплачують до державного бюджету та іншим учасникам господарського товариства пропорційно розміру їх акцій (часток) у статутному капіталі господарського товариства частину чистого прибутку в розмірі, визначеному за базовими нормативами відрахування частки прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів, установленими на відповідний рік, але не менше 90 відсотків, до 1 липня року, що настає за звітним.

Відповідач не прийняв рішення про нарахування дивідендів за 2020 рік у строк до 01.05.2021, а отже зобов`язаний був сплатити до державного бюджету та іншим учасникам господарського товариства пропорційно розміру їх акцій у статутному капіталі господарського товариства частину чистого прибутку в розмірі, визначену за базовими нормативами відрахування частки прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів, установленими на відповідний рік, але не менше 90%, до 01.07.2021.

Станом на 01.07.2021 Товариство з обмеженою відповідальністю «Вітязь» було власником 51204 простих іменних акцій відповідача, що підтверджується випискою про стан рахунку в цінних паперах. Крім того, позивач був акціонером та власником 51204 простих іменних акцій відповідача впродовж всього 2020 року, що підтверджується наданою випискою депозитарної установи про операції з цінними паперами з 01.01.2020 по 01.07.2021.

Відповідно до окремої фінансової звітності відповідача за Міжнародними стандартами фінансової звітності та звіту незалежного аудитора від 31.12.2020 прибуток Публічного акціонерного товариства «Укрнафта» за результатами діяльності за 2020 рік склав 4269260000,00 грн.

Згідно з розділом 5 статуту відповідача статутний капітал товариства становить 13557127,50 грн, що поділений на 54228510 простих іменних акцій номінальною вартістю 25 копійок.

Доказів виплати позивачу частини чистого прибутку у строк до 01.07.2021 матеріали справи не містять.

За доводами позивача відповідач зобов`язаний був у строк до 01.07.2021 сплатити на користь позивача частину чистого прибутку за 2020 рік в сумі 3628033,85 грн, однак станом на день звернення до суду з цим позовом граничний термін для виплати частини чистого прибутку сплив.

Наведені обставини слугували підставою для звернення Товариства з обмеженою відповідальністю «Вітязь» з позовом про стягнення з відповідача заборгованості у загальному розмірі 5376078,16 грн, з яких: 3628033,85 грн - невиплачена частина чистого прибутку за 2020 рік, 312993,48 грн - 3% річних та 1435050,82 грн - інфляційні втрати.

Окрім цього, позивачем також було подано клопотання про стягнення з відповідача 37500,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Відповідач проти задоволення позову заперечував, вказуючи на те, що посилання позивача на положення ст. 21 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» як підставу для виплати частини чистого прибутку, не є такими, що ґрунтуються на нормах Конституції України, оскільки наведені приписи не відповідають нормам Закону України «Про акціонерні товариства» і не узгоджуються з положеннями Цивільного кодексу України.

Також відповідачем було подано клопотання про зменшення витрат позивача на професійну правничу допомогу не більше ніж до 12000,00 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов наступних висновків:

- загальні збори відповідача у межах наданих їм повноважень прийняли рішення від 18.05.2021, визначивши спосіб розпорядження прибутком юридичної особи у порядку, встановленому ст. 21 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік»;

- позивач має право на частину чистого прибутку відповідно до кількості належних йому акцій;

- матеріалами справи підтверджується, що рішення загальних зборів відповідача про нарахування дивідендів станом на 01.05.2021 прийнято не було;

- оскільки ст. 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) розміщена в розділі «Загальні положення про зобов`язання», а отже вона поширює свою дію на всі види грошових зобов`язань, наявні підстави для стягнення з відповідача нарахованих сум 3% річних та інфляційних втрат;

- позивачем надано належні докази понесення витрат на професійну правничу допомогу у заявленій сумі, а відповідачем, у свою чергу, належним чином не доведено неспівмірність заявлених витрат, оскільки фактичний розмір витрат на надання правничої допомоги є достатньо обґрунтованим і співрозмірним зі складністю справи, часом, витраченим адвокатом на таку допомогу та ціною позову.

Апеляційний суд погоджується з висновками місцевого господарського суду щодо наявності підстав для задоволення заявленого позову.

Однак, щодо стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу колегія вважає, що місцевим господарським судом під час здійснення розподілу між сторонами судових витрат не у повному обсязі досліджено матеріали справи та порушено приписи процесуального закону.

Наведене колегія суддів вважає за можливе обґрунтувати наступним чином.

Щодо оскарження відповідачем рішення суду першої інстанції по суті позовних вимог.

За змістом ст. 152 ЦК України акціонерне товариство є господарським товариством, статутний капітал якого поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями. Особливості діяльності акціонерних товариств встановлюються Законом України «Про акціонерні товариства».

Статтею 158 ЦК України визначено, що акціонерне товариство може виплачувати акціонерам частину свого чистого прибутку з розрахунку на одну належну їм акцію певного типу та/або класу. Порядок виплати дивідендів визначається законом та статутом акціонерного товариства.

Згідно зі ст. 4 Закону України «Про акціонерні товариства» у редакції, що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, акціонерами товариства визнаються фізичні і юридичні особи, а також держава в особі органу, уповноваженого управляти державним майном, або територіальна громада в особі органу, уповноваженого управляти комунальним майном, які є власниками акцій товариства.

Відповідно до положень ст. 20 Закону України «Про акціонерні товариства» акція товариства посвідчує корпоративні права акціонера щодо цього акціонерного товариства. Усі акції товариства є іменними. Акції товариств існують виключно в бездокументарній формі. Акціонерне товариство може здійснювати розміщення акцій двох типів - простих та привілейованих. Статутом товариства може передбачатися розміщення одного чи кількох класів привілейованих акцій, що надають їх власникам різні права. Товариство не може встановлювати обмеження щодо кількості акцій або кількості голосів за акціями, що належать одному акціонеру.

Згідно зі ст. 25 Закону України «Про акціонерні товариства» кожною простою акцією акціонерного товариства її власнику-акціонеру надається однакова сукупність прав, включаючи право на отримання дивідендів.

За змістом ст. 30 Закону України «Про акціонерні товариства» дивіденд - це частина чистого прибутку акціонерного товариства, що виплачується акціонеру з розрахунку на одну належну йому акцію певного типу та/або класу. За акціями одного типу та класу нараховується однаковий розмір дивідендів. Виплата дивідендів власникам акцій одного типу та класу має відбуватися пропорційно до кількості належних їм цінних паперів, а умови виплати дивідендів (зокрема щодо строків, способу та суми дивідендів) мають бути однакові для всіх власників акцій одного типу та класу. Товариство виплачує дивіденди виключно грошовими коштами. Виплата дивідендів за простими акціями здійснюється з чистого прибутку звітного року та/або нерозподіленого прибутку на підставі рішення загальних зборів акціонерного товариства у строк, що не перевищує шість місяців з дня прийняття загальними зборами рішення про виплату дивідендів. Рішення про виплату дивідендів та їх розмір за простими акціями приймається загальними зборами акціонерного товариства.

Статтею 32 Закону України «Про акціонерні товариства» передбачено, що вищим органом акціонерного товариства є загальні збори. Акціонерне товариство зобов`язане щороку скликати загальні збори (річні загальні збори). Річні загальні збори товариства проводяться не пізніше 30 квітня наступного за звітним року. До порядку денного річних загальних зборів обов`язково вносяться питання, передбачені п. п. 11 (затвердження річного звіту товариства), 12 (розподіл прибутку і збитків товариства з урахуванням вимог, передбачених законом) і 24 (прийняття рішення за наслідками розгляду звіту наглядової ради, звіту виконавчого органу, звіту ревізійної комісії (ревізора)) ч. 2 ст. 33 цього закону.

Пунктами 12, 15 та 27 ч. 2 ст. 33 Закону України «Про акціонерні товариства» передбачено, що до виключної компетенції загальних зборів належить, зокрема, розподіл прибутку і збитків товариства з урахуванням вимог, передбачених законом; затвердження розміру річних дивідендів з урахуванням вимог, передбачених законом; вирішення інших питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів згідно із законом та/або статутом товариства.

Аналіз наведених норм свідчить, що рішення про виплату дивідендів та їх розмір приймається вищим органом управління товариством - загальними зборами товариства. Прийняття такого рішення належить до виключної компетенції загальних зборів.

Отже, підставою для виплати дивідендів є відповідне рішення загальних зборів, яким визначається сума прибутку, яку вирішено спрямувати на виплату дивідендів, порядок та строки такої виплати.

Суд має право прийняти рішення про стягнення дивідендів лише за наявності рішення загальних зборів юридичної особи про спрямування прибутку на виплату дивідендів, на підставі якого визначаються розмір належних позивачу-учаснику (акціонеру, члену) дивідендів, строки та порядок їх виплати, у разі невиплати господарським товариством дивідендів на підставі рішення загальних зборів або їх виплати в меншому розмірі, ніж передбачено відповідним рішенням.

Відтак задоволення позовних вимог про стягнення дивідендів є можливим виключно за наявності рішення загальних зборів юридичної особи про спрямування прибутку на виплату дивідендів, на підставі якого визначаються розмір належних позивачу-учаснику (акціонеру, члену) дивідендів, строки та порядок їх виплати. В іншому разі дії суду призведуть до втручання у господарсько-управлінську діяльність суб`єкта господарювання.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 13.10.2021 у справі №910/12317/18, 02.02.2023 у справі №910/10164/21 та 19.03.2024 у справі №910/5357/23.

Поряд з цим, відповідно до ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події.

За змістом ст. 172 Господарського кодексу України відносини, пов`язані з управлінням корпоративними правами держави, регулюються Законом України «Про управління об`єктами державної власності», іншими законами України та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них.

Згідно з абз. 8 ч. 5 ст. 11 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» господарські товариства, у статутному капіталі яких є корпоративні права держави, та господарські товариства, 50 і більше відсотків акцій (часток) яких знаходяться у статутних капіталах господарських товариств, частка держави яких становить 100 відсотків, які не прийняли рішення про нарахування дивідендів до 1 травня року, що настає за звітним, сплачують до державного бюджету частину чистого прибутку у розмірі, визначеному за базовими нормативами відрахування частки прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів, встановлених на відповідний рік, але не менше 30 відсотків, до 1 липня року, що настає за звітним. На суму таких коштів податковими органами нараховується пеня у порядку, визначеному абзацом шостим цієї частини, яка сплачується до загального фонду Державного бюджету України.

Рішенням Конституційного Суду України від 22.07.2020 у справі №3-313/2019 цю норму визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною).

Таким чином, з 22.07.2020 абз. 8 ч. 5 ст. 11 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» втратив чинність.

В даному рішенні Конституційного Суду України зазначено, що нормативне регулювання ставить державу у привілейоване становище порівняно з іншими учасниками господарської організації державного сектора економіки, тобто є дискримінаційним, оскільки, визначаючи правові основи управління об`єктами державної власності, законодавець не передбачив можливості спрямування частини чистого прибутку на користь таких учасників у разі неприйняття рішення про нарахування дивідендів.

Водночас, ст. 21 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», який набрав чинності 01.01.2021, визначено, що господарські товариства, у статутному капіталі яких є корпоративні права держави, та господарські товариства, 50 і більше відсотків акцій (часток) яких належать господарським товариствам, частка держави в яких становить 100 відсотків (крім тих, що визначені частиною першою цієї статті), які не прийняли рішення про нарахування дивідендів до 01 травня року, що настає за звітним, сплачують до державного бюджету та іншим учасникам господарського товариства пропорційно розміру їх акцій (часток) у статутному капіталі господарського товариства частину чистого прибутку в розмірі, визначеному за базовими нормативами відрахування частки прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів, установленими на відповідний рік, але не менше 90 відсотків, до 1 липня року, що настає за звітним.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідач належить до числа господарських товариств, 50% і більше акцій (часток) яких знаходяться у статутних капіталах господарських товариств, частка держави яких становить 100%.

18.05.2021 відбулися загальні збори акціонерів відповідача, скликані відповідно до рішення його наглядової ради від 25.03.2021. Прийняті загальними зборами акціонерів рішення оформлені протоколом №31.

За результатами загальних зборів, зокрема, прийнято рішення з питання №13 порядку денного: «Розподіл прибутку і збитків товариства за підсумками 2020 року. Прийняття рішення про виплату дивідендів та затвердження розміру річних дивідендів товариства». Оскільки товариством не прийнято рішення про виплату дивідендів до 01.05.2021, вирішено дивіденди не нараховувати, а прибуток розподілити відповідно до вимог ст. 21 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік».

Отже, саме загальні збори відповідача у межах наданих їм повноважень прийняли рішення про розподіл прибутку за підсумками 2020 року, визначивши спосіб розпорядження прибутком товариства в порядку, встановленому ст. 21 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік».

З огляду на зазначене, позивач має право на отримання частини чистого прибутку відповідно до кількості належних йому акцій, що становить 3628033,85 грн.

У поданій апеляційній скарзі відповідач вказує на те, що судом першої інстанції порушено вимоги ч. 6 ст. 11 ГПК України, не застосувавши положення ст. 8 Конституції України як норми прямої дії у взаємозв`язку із рішенням Конституційного Суду України №3-р/2020 від 27.02.2020. Загальними зборами від 18.05.2021 було вирішено питання про розподіл прибутку, тоді як положення ст. 21 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» стосується виплати частини чистого прибутку.

Зазначені аргументи колегія суддів відхиляє з огляду на наступне.

Відповідно до висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 30.08.2023 у справі №910/9326/22, порядок виплати акціонерам частини чистого прибутку встановлюється ст. 21 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» у сукупності з рішенням загальних зборів. Суд зауважив, що рішенням Конституційного Суду України від 22.07.2020 у справі №3-313/2019 при визнанні таким, що не відповідає Конституції України, абз. 8 ч. 5 ст. 11 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» щодо отримання державою частини чистого прибутку господарської організації державного сектора економіки у разі неприйняття рішення про нарахування дивідендів, неконституційною є саме та ситуація, коли відповідна частина прибутку акціонерного товариства сплачується тільки державі, але не сплачується іншим учасникам товариства. У рішенні зазначено, що нормативне регулювання ставить державу в привілейоване становище порівняно з іншими учасниками господарської організації державного сектора економіки, тобто є дискримінаційними, оскільки, визначаючи правові основи управління об`єктами державної власності, законодавець не передбачив можливості спрямування частини чистого прибутку на користь таких учасників у разі неприйняття рішення про нарахування дивідендів.

Зазначені висновки про застосування норм права сформульовані Верховним Судом з урахуванням фактичних обставин, що є тотожними обставинам у цій справі, оскільки відповідачем також було Публічне акціонерне товариство «Укрнафта», спір стосувався невиплати частини чистого прибутку за 2020 рік, а спірні правовідносини ґрунтувалися на рішенні загальних зборів акціонерів відповідача, оформленому протоколом №31 від 18.05.2021.

Також, у постанові від 24.10.2023 у справі №910/9143/22 Верховний Суд додатково зауважив, що ч. 2 ст. 21 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» постфактум викладено в редакції, що відрізняється від абз. 8 ч. 5 ст. 11 11 Закону України «Про управління об`єктами державної власності».

Чинною нормою у редакції Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» передбачено сплату частини чистого прибутку не лише до державного бюджету, а й іншим учасникам господарського товариства пропорційно розміру їх акцій (часток) у статутному капіталі.

Вказане підтверджує, що абз. 8 ч. 5 ст. 11 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» визнано неконституційним саме з огляду на встановлення обов`язку виплати прибутку акціонерного товариства державі при невиплаті прибутку іншим учасникам товариства.

Прийнявши рішення про розподіл прибутку відповідно до вимог ст. 21 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», відповідач не міг встановити різні умови для власників акцій одного типу та класу і обмежити окремих акціонерів у праві на отримання дивідендів.

Щодо строків здійснення виплат, вони визначені безпосередньо в ч. 2 ст. 21 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік». У наведеній нормі вказано, що частина чистого прибутку сплачується (за умови неприйняття рішення про виплату дивідендів до 01.05.2021) до державного бюджету та іншим учасникам господарського товариства до 01 липня року, що настає за звітним.

Таким чином, станом на даний час сформувалася усталена судова практика щодо застосування ст. 21 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» у правовідносинах, пов`язаних зі сплатою частину чистого прибутку до державного бюджету та іншим учасникам господарського товариства, у статутному капіталі якого є корпоративні права держави, та господарського товариства, 50 і більше відсотків акцій (часток) якого належать господарським товариствам, частка держави в яких становить 100 відсотків (крім тих, що визначені ч. 1 ст. 21 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік»), які не прийняли рішення про нарахування дивідендів до 01 травня року, що настає за звітним.

Скаржник також вказує на те, що акція, як цінний папір, посвідчує право на отримання лише дивідендів, тоді як предметом даного спору є частина чистого прибутку.

Суд звертає увагу, що відповідно до положень ст. 30 Закону України «Про акціонерні товариства» у редакції, що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, та ст. 34 Закону України «Про акціонерні товариства» у чинній редакції дивіденд - це частина чистого прибутку акціонерного товариства, що виплачується акціонеру з розрахунку на одну належну йому акцію певного типу та/або класу.

Отже, поняття «частина чистого прибутку» використовується законодавцем для визначення та розкриття змісту поняття «дивіденди».

У свою чергу, ст. 21 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» чітко передбачає, що частина чистого прибутку сплачується до державного бюджету та іншим учасникам господарського товариства пропорційно розміру їх акцій (часток) у статутному капіталі.

Як наслідок, вказані доводи апеляційної скарги відповідача є необґрунтованими

Отже, апеляційний суд погоджується з висновками місцевого господарського суду щодо задоволення позовних вимог в частині стягнення з Публічного акціонерного товариства «Укрнафта» на користь позивача частини чистого прибутку у розмірі 3628033,85 грн.

Крім того, позивачем нараховано та заявлено до стягнення з відповідача 3% річних в сумі 312993,48 грн та інфляційні втрати в сумі 1435050,82 грн у зв`язку з порушенням строку виплати частини чистого прибутку.

Статтями 525 та 526 ЦК України визначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Сплата трьох процентів від простроченої суми (якщо інший розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним утримуваними коштами, належними до сплати кредиторові.

За змістом ст. ст. 509, 524, 533-535 та 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, у якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. При цьому, у ст. 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. З огляду на юридичну природу спірних правовідносин сторін як грошових зобов`язань, на них поширюється дія положень ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок 3% річних та інфляційних втрат, суд першої інстанції визнав його обґрунтованим, оскільки він відповідає вимогам чинного законодавства, з чим погоджується і колегія суддів.

Отже, з урахуванням викладеного, висновки суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Вітязь» є обґрунтованими та такими, що не спростовані відповідачем під час розгляду апеляційної скарги.

Щодо оскарження відповідачем рішення суду в частині розподілу витрат на професійну правничу допомогу.

Відповідач у поданій апеляційній скарзі не погоджується з висновком суду першої інстанції з приводу того, що Публічним акціонерним товариством «Укрнафта» належним чином не доведено неспівмірність заявлених позивачем витрат на професійну правничу допомогу. Проаналізувавши зміст поданих до суду позивачем доказів на підтвердження факту понесених витрат, відповідач вважає неспівмірним та не доведеним їх розмір, про що зазначалося у поданому до суду першої інстанції клопотанні про зменшення витрат.

Апеляційний суд вважає наведені аргументи відповідача обґрунтованими з огляду на наступне.

Суд першої інстанції, задовольняючи клопотання позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, виснував, що останнім надано належні докази понесення таких витрат, а саме договір про надання правової допомоги від 17.04.2024, акти приймання-передачі наданих послуг, платіжні інструкції, ордер та свідоцтво. Відповідачем, у свою чергу, належним чином не доведено неспівмірність заявлених позивачем витрат, оскільки їх фактичний розмір є достатньо обґрунтованим та співрозмірним зі складністю справи, часом, витраченим адвокатом на правничу допомогу та ціною позову.

Проте, колегія суддів не погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції.

Як убачається з матеріалів справи, 17.04.2024 між позивачем та Адвокатським об`єднанням «Всеукраїнський правовий альянс» укладений договір про надання правової допомоги.

Додатковою угодою №5 від 01.07.2024 до договору про надання правової допомоги від 17.04.2024 сторони визначили вартість послуг адвокатського об`єднання з надання правничої допомоги, порядок їх оформлення та оплати.

Так п. 1.1 додаткової угоди №5 від 01.07.2024 передбачено, що вартість послуг з надання правової допомоги у справі №910/6207/24 щодо стягнення з Публічного акціонерного товариства «Укрнафта» на користь замовника частини чистого прибутку за 2020 рік, інфляційних втрат та трьох процентів річних становить 1500,00 грн за годину роботи одного адвоката з ПДВ.

Відповідно до п. 1.2 додаткової угоди №5 від 01.07.2024 замовник сплачує вартість наданих послуг протягом 5 днів після підписання сторонами акту приймання-передачі наданих послуг на підставі рахунку від адвокатського об`єднання.

Між сторонами складено та підписано акти приймання-передачі наданих послуг на загальну суму 37500,00 грн, а саме: №05 від 17.06.2024 на суму 6000,00 грн, №08 від 28.06.2024 на суму 9000,00 грн, №12 від 30.07.2024 на суму 7500,00 грн, №17 від 30.09.2024 на суму 7500,00 грн та №18 від 29.10.2024 на суму 7500,00 грн.

Відповідно до вказаних актів та опису наданих послуг і витраченого часу адвокатським об`єднанням надано позивачу наступну правову допомогу:

- первісна консультація замовника щодо оформлення та подання позовної заяви, складання для замовника переліку документів для обґрунтування правової позиції - 2 години вартістю 3000,00 грн з ПДВ (акт №05 від 17.06.2024);

- підготовка, узгодження з замовником проекту позовної заяви, консультування замовника щодо порядку подання позовної заяви через підсистему Електронний суд - 2 години вартістю 3000,00 грн з ПДВ (акт №05 від 17.06.2024);

- підготовка та подання до суду відповіді на відзив на позовну заяву - 1 година вартістю 1500,00 грн з ПДВ (акт №08 від 28.06.2024);

- підготовка та участь у судовому засіданні 24.06.2024 - 5 годин вартістю 7500,00 грн з ПДВ (акт №08 від 28.06.2024);

- підготовка та участь у судовому засіданні 15.07.2024 - 5 годин вартістю 7500,00 грн з ПДВ (акт №12 від 30.07.2024);

- підготовка та участь у судовому засіданні 23.09.2024 - 5 годин вартістю 7500,00 грн з ПДВ (акт №17 від 30.09.2024);

- підготовка та участь у судовому засіданні 07.10.2024 - 5 годин вартістю 7500,00 грн з ПДВ (акт №18 від 29.10.2024).

Вказані послуги оплачені позивачем у повному обсязі.

Натомість, судом першої інстанції взагалі не взято до уваги заперечення відповідача щодо розміру вказаних витрат, хоча, на переконання колегії суддів, розмір витрат, заявлений до стягнення з відповідача, є завищеним та неспівмірним з наданими послугами, а також часом, витраченим адвокатом.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 244 ГПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (ч. 3 ст. 244 ГПК України).

Відповідно до ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати:

1) на професійну правничу допомогу;

2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;

3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;

4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Згідно зі ст. 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Вирішуючи питання про такий розподіл, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним порівняно з ціною позову. У зв`язку з цим, суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи.

У розумінні положень ч. 5 ст. 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт.

Зокрема, відповідно до ч. 5 ст. 126 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Частиною 8 ст. 129 ГПК України також визначено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Апеляційний суд вказує на те, що для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок іншого учасника справи, в разі наявності заперечень такої особи щодо співрозмірності заявленої суми компенсації, має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати були необхідними, а їх розмір є розумним та виправданим. Тобто суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

За наявності заперечень іншої сторони, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Колегія суддів вважає обґрунтованими доводи відповідача з приводу того, що заявлений позивачем до стягнення розмір витрат на професійну правничу допомогу не відповідає критеріям, наведеним у ч. 4 ст. 126 ГПК України.

Зокрема, суд зауважує на тому, що такі витрати відповідача, як первісна консультація замовника щодо оформлення та подання позовної заяви, складання для замовника переліку документів для обґрунтування правової позиції загальною вартістю 3000,00 грн безпосередньо входять до послуги з підготовки, складання та подання позовної заяви. Тому, витрати відповідача на зазначену суму необхідно виключити з наданого розрахунку. Поряд з цим, вказані витрати необхідно включити до витрат на підготовку, узгодження з замовником проекту позовної заяви, консультування замовника щодо порядку подання позовної заяви через підсистему Електронний суд у розмірі 3000,00 грн. Отже, обґрунтованим є розрахунок часу тривалістю 2 години, які об`єктивно міг витратити адвокат для надання правничої допомоги згідно акту приймання-передачі №05 від 17.06.2024.

Також суд вважає надмірно завищеним розмір витрат адвоката на участь у судових засіданнях з розрахунку 5 годин на одне судове засідання, що становить 7500,00 грн. Фактично, позивачем в цій частині заявлено до стягнення витрати за участь у чотирьох судових засіданнях загальною тривалістю 20 робочих годин адвоката, що у грошовому вираженні становить 30000,00 грн. Однак, з матеріалів справи вбачається, що кожне судове засідання тривало не більше 15 хвилин, а офіс адвоката знаходиться в межах міста Києва. Тому, навіть з урахуванням часу на підготовку до судового засідання, прибуття до суду та очікування початку судового засідання, апеляційний суд вважає, що обґрунтованим є розрахунок часу тривалістю по 2 години за кожне судове засідання, які об`єктивно міг витратити адвокат для надання правничої допомоги згідно актів приймання-передачі №08 від 28.06.2024, №12 від 30.07.2024, №17 від 30.09.2024 та №18 від 29.10.2024. Отже, за участь у кожному з чотирьох судових засіданнях суд вважає обґрунтованим включити до розрахунку суми витрат позивача по 3000,00 грн за одне судове засідання, що разом становить 12000,00 грн.

Насамкінець, колегія суддів враховує, що дана справа не є унікальною чи складною з огляду на наявність значної кількості аналогічних справ, що перебувають і перебували на розгляді у судах всіх інстанцій, а також позицій Верховного Суду в аналогічних справах. Як наслідок, наявні в матеріалах справи докази також є типовими для такої категорії справ, а заяви позивача по суті справи кардинально не відрізняються від заяв, поданих під час розгляду інших подібних спорів.

Для прикладу, у справі №910/5724/23 судом першої інстанції покладено на Публічне акціонерне товариство «Укрнафта» витрати позивача на професійну правничу допомогу у розмірі 10000,00 грн, а у справі №910/5357/23 - 16000,00 грн.

З урахуванням усього вищезазначеного, оскільки заявлений позивачем до стягнення розмір витрат на професійну правничу допомогу не відповідає критеріям, що наведені у ч. 4 ст. 126 ГПК України, до стягнення з відповідача підлягають витрати Товариства з обмеженою відповідальністю «Вітязь» на професійну правничу допомогу, понесені у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції, у розмірі 17500,00 грн. Решта витрат у розмірі 20000,00 грн покладається на позивача.

Місцевий господарський суд, зазначивши про обґрунтованість заявлених до стягнення витрат у заявленій сумі, не врахував обставин щодо: обсягу необхідності наданих адвокатами послуг, виходячи з характеру спірних правовідносин, обсягу матеріалів справи, тривалості та кількості судових засідань; наявності обґрунтованих заперечень відповідача проти стягнення з нього заявленої суми витрат на професійну правничу допомогу; принципи співмірності та розумності судових витрат.

При цьому, суд першої інстанції, дійшовши висновку про обґрунтованість витрат позивача у заявленому розмірі, у резолютивній частині рішення стягнув такі витрати в сумі 37000,00 грн, хоча позивачем було заявлено до стягнення 37500,00 грн.

За вказаних обставин, доводи апеляційної скарги відповідача щодо необхідності зменшення суми витрат на професійну правничу допомогу є частково обґрунтованими.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим кодексом.

Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно зі ст. ст. 76 та 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Як передбачено ч. 1 ст. 277 ГПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:

1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;

4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи усе вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку стосовно того, що оскільки судом апеляційної інстанції встановлено факт неповного з`ясування обставин справи та порушення норм процесуального права, рішення Господарського суду міста Києва від 11.11.2024 у справі №910/6207/24 підлягає скасуванню в частині стягнення з Публічного акціонерного товариства «Укрнафта» 19500,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Оскільки судом визнано частково обґрунтованими доводи апеляційної скарги відповідача, скарга підлягає частковому задоволенню.

При цьому, суд не здійснює розподіл витрат зі сплати судового збору, оскільки Законом України «Про судовий збір» не передбачено сплати судового збору як за подання зави про ухвалення додаткового рішення, так і за подання апеляційної скарги щодо оскарження рішення суду в частині розподілу судових витрат.

Керуючись ст. ст. 267 - 285 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укрнафта» задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 11.11.2024 у справі №910/6207/24 скасувати в частині стягнення з Публічного акціонерного товариства «Укрнафта» 19500 (дев`ятнадцять тисяч п`ятсот),00 грн витрат на професійну правничу допомогу та відмовити Товариству з обмеженою відповідальністю «Вітязь» у відшкодуванні вказаних витрат.

3. В іншій частині рішення Господарського суду міста Києва від 11.11.2024 у справі №910/6207/24 залишити без змін.

4. Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Публічне акціонерне товариство «Укрнафта».

5. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у строк двадцять днів з дня складення її повного тексту.

Повний текст постанови складений 30.01.2025.

Головуючий суддя В.В. Шапран

Судді С.І. Буравльов

В.В. Андрієнко