Постанова

від 03.02.2025 по справі 904/3353/24

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03.02.2025 року м. Дніпро Справа № 904/3353/24

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя: Чус О.В. (доповідач),

судді: Дармін М.О., Кощеєв І.М.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ВКФ Фарби України" на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 17.09.2024 (повний текст ухвали складено 23.09.2024, суддя Фещенко Ю.В.) у справі № 904/3353/24

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ВКФ Фарби України" (м. Бровари Київської області)

до відповідача-1: Київського національного університету будівництва і архітектури (м. Київ)

та до відповідача-2: Товариства з обмеженою відповідальністю "Картель Буд" (м. Дніпро)

за участю третьої особи-1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача-1: Міністерства освіти і науки України (м. Київ)

та за участю третьої особи-2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача-1: Київської міської державної адміністрації (м. Київ)

про визнання дійсним договору та визнання додаткової угоди укладеною,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "ВКФ Фарби України" (далі - позивач) звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою, в якій просить суд:

- визнати дійсним договір № 07/09-15 Ф3 про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника від 07.09.2015, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "ВКФ Фарби України" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Картель Буд" (далі - відповідач-2);

- визнати укладеною додаткову угоду до договору про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника № 28/05-Ф3/14 від 28.05.2014 між Товариством з обмеженою відповідальністю "ВКФ Фарби України" та Київським національним університетом будівництва і архітектури (далі - відповідач-1) у запропонованій позивачем редакції.

Звернення із позовом саме до Господарського суду Дніпропетровської області позивач у позовній заяві, посилаючись на норми частини 2 статті 29 Господарського процесуального кодексу України, обґрунтував місцезнаходження одного з відповідачів у м. Дніпрі.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 17.09.2024, у даній справі, передано справу № 904/3353/24 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ВКФ Фарби України" до відповідача-1: Київського національного університету будівництва і архітектури та до відповідача-2: Товариства з обмеженою відповідальністю "Картель Буд", за участю третьої особи-1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача-1: Міністерства освіти і науки України та за участю третьої особи-2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача-1: Київської міської державної адміністрації, про визнання дійсним договору та визнання додаткової угоди укладеною, за виключною підсудністю до Господарського суду міста Києва (вул. Богдана Хмельницького, 44В, м. Київ, 01054) після закінчення строку на її оскарження.

Не погодившись із зазначеною ухвалою суду, до Центрального апеляційного господарського суду, засобом системи Електронний суд, з апеляційною скаргою звернулося Товариство з обмеженою відповідальністю "ВКФ Фарби України", в якій просить: прийняти дану апеляційну скаргу та відкрити провадження за даною апеляційною скаргою; здійснити апеляційний розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін; ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 17 вересня 2024 року у справі № 904/3353/24 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» до Київського національного університету будівництва і архітектури, Товариства з обмеженою відповідальністю «Картель Буд», треті особи які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні Київського національного університету будівництва і архітектури Міністерство освіти і науки України, Київська міська державна адміністрації, про визнання дійсним договору та визнання додаткової угоди укладеною, скасувати і направити справу для продовження розгляду до Господарського суду Дніпропетровської області.

Скаржник вважає ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 17 вересня 2024 року помилковою та такою, що постановлена внаслідок неповного з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права, а висновки суду викладені в оскаржуваній ухвалі є невідповідними фактичним обставинам справи та змісту укладеного між сторонами правочину.

Апелянт зазначає, що суд першої інстанції в оскаржуваній ухвалі вказав про:

- те, що виключна підсудність має застосовуватись для всіх спорів, які виникають у межах відповідних правовідносин у зв`язку з нерухомим майном, безвідносно до предмета конкретного спору;

- з`ясування судом, що фактично предметом спору у даній справі, є наявність прав та обов`язків, що пов`язані із нерухомим майном земельною ділянкою 0,9582 га, кадастровий номер 8000000000:91:050:0046, яка розташована по вулиці Українська, 6 в м. Києві;

- виключну підсудність даної справи Господарському суду м. Києва через спір щодо правовідносин забудови земельної ділянки, розташованої в Шевченківському районі м. Києва.

Скаржник вважає вказані вище висновки суду першої інстанції необґрунтованими та сформованими внаслідок помилкової оцінки правової природи виниклих між сторонами правовідносин та предмету спору, що обґрунтовується таким.

Апелянт зазначає, що підставою доводів про необґрунтованість висновків суду першої інстанції є те, що судом першої інстанції помилково ототожнено предмет укладеного між сторонами правочину, та предмет спору. Спір, що виник з договору, не вказує на безпосередній взаємозв`язок спору з предметом договору, оскільки спір може виникати щодо штрафних санкцій за договором, його розірвання, зміни його умов тощо. За вказаних обставин спір не може вважатись таким, що прямо або опосередковано пов`язаний з нерухомим майном, оскільки він виник виключно у межах договірних відносин, не стосується будь-якого об`єкту нерухомого майна та не пов`язаний з набуттям/припиненням прав на жоден об`єкт нерухомого майна.

В апеляційній скарзі наголошено, що фактично єдиною підставою для передачі справи до Господарського суду м. Києва став висновок суду першої інстанції про фактичний предмет спору у дані справі, який на переконання суду, є таким що пов`язаний із нерухомим майном, а саме земельною ділянкою.

Однак, на переконання скаржника, даний висновок суду першої інстанції обставинам справи та виниклим правовідносинам не відповідає, а отже є помилковим.

Апелянт вказує, що предметом даного спору є виключно договірні правовідносини, які не пов`язані з нерухомим майном, що обґрунтовується таким.

Як слідує із тексту позову, зокрема з прохальної його частини, позовна вимога до КНУБА виражається у визнанні додаткової угоди, у запропонованій Позивачем редакції укладеною, а позовна вимога до ТОВ «Картель Буд» виражається у визнанні дійсним договору.

Отже, позовні вимоги Позивача (предмет спору) неможливо кваліфікувати як такі, що пов`язані з нерухомим майном, оскільки такі вимоги не стосуються жодного об`єкта нерухомого майна, визнання права власності/користування на будь-яке нерухоме майно, визначення порядку користування нерухомим майном тощо.

Скаржник зазначає, що врахуванням того, що зміст позовних вимог не може вважатись таким, що свідчить про наявність спору щодо нерухомого майна, доцільно надати детальну оцінку підставам позову та виниклій між сторонами правовій природі правовідносин, які також чітко вказують на те, що даний спір ані прямо, ані опосередковано з нерухомим майном не пов`язаний.

Як зазначалось вище, суд першої інстанції вважав, що спір виник щодо правовідносин забудови земельної ділянки. Однак, на переконання Позивача, підлягають чіткому розмежуванню причини виникнення спору, тобто обставини, які змусили позивача звернутись за захистом своїх прав до суду, предмет виниклого спору та зміст правовідносин сторін, адже не всі спори виникають відносно безпосередньо предмету укладеного між сторонами правочину, а спір може виникнути й від інших, пов`язаних з укладеним правочином, однак безвідносно до його предмету, обставин, наприклад укладення додаткових угод до правочину, зміни його умов тощо.

Апелянт посилається на ч. 3 ст. 30 ГПК України, якою визначено, що спори, що виникають з приводу нерухомого майна, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов`язані між собою позовні вимоги пред`явлені одночасно щодо декількох об`єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об`єкта, вартість якого є найвищою.

Скаржник звертає увагу, що аналіз вищезазначеного положення процесуального закону вказує на те, що саме виникнення спору, а не зміст договірних зобов`язань сторін, повинно бути пов`язане з нерухомим майном.

Позивач наголошує, що предмет укладеного між сторонами правочину та предмет спору не є тотожними у даній справі. Очевидно, що спір не обов`язково має бути безпосередньо пов`язаний з предметом укладеного між сторонами договору, а може виникати й щодо інших, не пов`язаних з його предметом обставин. Тобто, як вважає апелянт, основною кваліфікуючої ознакою, в контексті даної справи, є саме причини виникнення спору і його предмет, а не предмет укладеного між сторонами правочину.

Скаржник зауважує, що спір між учасниками даної прави не є таким, що пов`язаний з нерухомим майном або таким, який виник з приводу нерухомого майна. Крім цього виниклий спір також не стосується будь-яких прав та обов`язків будь-якої із сторін спору щодо нерухомого майна.

В апеляційній скарзі позивач зазначає, що спір є таким, який виник з приводу нерухомого майна у випадку, якщо він пов`язаний з певним речовим правом щодо нерухомого майна, зокрема з правом володіння або користування об`єктом нерухомого майна, з посиланням на висновки, викладені в окремій думці суддів Великої Палати Верховного Суду Ткача І.В., Князєва В.С., Пількова К.М. у справі № 911/2390/18 від 16 лютого 2021 року. В окремій думці судом зазначено таке: «Вжите законодавцем у зазначеній процесуальній нормі словосполучення «з приводу» є синонімом до слів «щодо», «стосовно». Отже, враховуючи смислове навантаження словосполучення «з приводу» у частині третій статті 30 ГПК України, то у цій нормі мається на увазі спори саме щодо нерухомого майна. Тобто слід орієнтуватися на предмет (об`єкт) позову. Саме матеріально-правова вимога позивача до відповідача має бути направлена на захист речових прав щодо об`єкта нерухомості або пов`язана з нерухомим майном.

Спори у зв`язку з неналежним виконанням зобов`язань можуть виникати також з договорів купівлі-продажу, страхування, будівельного підряду, управління нерухомим майном тощо, предметом яких є нерухомо майно.

Враховуючи викладене, до спорів, що виникають з приводу нерухомого майна і до яких слід застосовувати правила виключної підсудності, відносяться спори, вимоги за якими безпосередньо стосуються об`єкта нерухомого майна.».

На думку скаржника, окремо варто наголосити й на тому, що навіть не приймаючи до уваги вищезазначені доводи висловлені в окремій думці суддів Великої Палати Верховного Суду можливо чітко вказати на те, що даний спір не є спором, що виник з приводу нерухомого майна та не пов`язаний з правом володіння, користування або іншого речового права на нерухоме майно.

Позивач зазначає, що спір з Відповідачем-1 виник внаслідок протиправної, на думку Позивача, відмови в укладенні додаткової угоди, яка стосується приведення у відповідність до фактичних обставин умов договору, укладеного Позивачем з нині ліквідованою юридичною особою, правонаступником за якою виступає Відповідач-1.

Предметом спору з Відповідачем-1 є виключно визнання укладеною додаткової угоди до Договору, що є вимогою розташованою у площині договірних правовідносин.

На переконання скаржника, задоволення позовної вимоги до Відповідача-1 не змінить ані правового статусу об`єкта нерухомого майна, зокрема земельної ділянки, не спричинить перехід права власності або користування земельною ділянкою і не матиме будь-якого іншого впливу на об`єкт нерухомого майна.

Тобто питання чи пов`язаний спір з Відповідачем-1 з нерухомим майном є риторичним, адже враховуючи суть вимоги до Відповідача-1, зміст додаткової угоди та наслідки задоволення позовної вимоги до Відповідача-1 можливо чітко вказати на те, що позовна вимога не пов`язана з нерухомим майном жодним чином, а отже спір не є таким, який виник з приводу нерухомого майна.

Також скаржник вказує, що спір з Відповідачем-2 виник внаслідок протиправного, на думку Позивача, одностороннього розірвання Договору. Вказана позовна вимога також не може вважатись такою, що пов`язана з нерухомим майном, адже задоволення такої вимоги не матиме жодного впливу на правовий статус нерухомого майна.

На думку позивача, враховуючи той факт, що правила виключної підсудності поширюються саме на спори, що виникли з приводу нерухомого майна, а не на усі правовідносини, які прямо або опосередковано пов`язані з нерухомим майном, підстави для висновків про застосування до даної справи правил виключної підсудності відсутні.

Апелянт наголошує, що виниклий між сторонами спір не стосується правовідносин, які пов`язані з користуванням нерухомим майном тощо, а тому жодним чином не стосується прав та інтересів щодо будь-якого об`єкту нерухомого майна.

Скаржник зазначає, що фактично, спір пов`язаний виключно з регулюванням договірних відносин сторін, оскільки спрямовані до Відповідачів позовні вимоги пов`язані виключно регулюванням договірних зобов`язань сторін, що вказує на необхідність розгляду даної справи за загальними правилами підсудності.

В частині висновків суду першої інстанції про предмет спору в даній справі, який на переконання суду першої інстанції є таким, що пов`язаний із земельною ділянкою позивач вказує таке.

Земельна ділянка, як слідує з матеріалів справи, не перебуває у власності Позивача та не перебуває у власності у Відповідачів, заявлені вимоги не стосуються ані визнання права користування земельною ділянкою, ані визнання будь-якого іншого права пов`язаного із земельною ділянкою. Наслідком задоволення позову не стане набуття Позивачем права користування земельною ділянкою, а правовий статус земельної ділянки залишиться незмінним.

Позивач переконаний, що оскаржувана ухвала негативно впливає на своєчасне вирішення спору судом, оскільки час необхідний на відправлення матеріалів справи, прийняття справи до свого провадження Господарським судом м. Києва є значним, що негативно впливатиме на строки розгляду позовної заяви.

Скаржник наголошує, що отже, враховуючи що наявний спір не пов`язаний з нерухомим майном, а є спором в площині договірних зобов`язань, можливо обґрунтовано ствердити про відсутність підстав для передачі справи до Господарського суду м. Києва на підставі ч. 3 ст. 30 ГПК України.

Відтак, на переконання Позивача ухвала Господарського суду Дніпропетровської області від 17 вересня 2024 року є необґрунтованою, постановленою з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права та підлягає скасуванню.

Учасниками справи відзиви на апеляційну скаргу не подано, проте, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції (ч. 3 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03.10.2024 у даній справі визначена колегія суддів у складі: головуючий, доповідач суддя Чус О.В., судді: Кощеєв І.М., Дармін М.О.

З огляду на відсутність в суді апеляційної інстанції матеріалів справи на час надходження скарги, ухвалою ЦАГС від 14.10.2024 здійснено запит матеріалів справи №904/3353/24 із Господарського суду Дніпропетровської області та відкладено вирішення питань, пов`язаних з рухом апеляційної скарги, до надходження матеріалів справи до суду апеляційної інстанції.

20.11.2024 матеріали справи надійшли до ЦАГС.

Враховуючи те, що у даному випадку, предметом апеляційного перегляду є ухвала суду першої інстанції про передачу справи за виключною підсудністю до Господарського суду міста Києва, а характер спірних правовідносин, предмет доказування та наявні у справі докази не вимагають проведення судового засідання з повідомленням або викликом сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи, ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 25.11.2024 відмовлено у задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "ВКФ Фарби України" про здійснення апеляційного розгляду справи № 904/3353/24 у судовому засіданні з повідомленням сторін. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "ВКФ Фарби України" на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 17.09.2024 у справі № 904/3353/24; визначено розглянути апеляційну скаргу у порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами, в порядку письмового провадження.

Встановлені судом першої інстанції та перевірені апеляційним господарським судом обставини справи.

Товариство з обмеженою відповідальністю "ВКФ Фарби України" (далі - позивач) звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою, в якій просить суд:

- визнати дійсним договір № 07/09-15 Ф3 про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника від 07.09.2015, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "ВКФ Фарби України" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Картель Буд" (далі - відповідач-2);

- визнати укладеною додаткову угоду до договору про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника № 28/05-Ф3/14 від 28.05.2014 між Товариством з обмеженою відповідальністю "ВКФ Фарби України" та Київським національним університетом будівництва і архітектури (далі - відповідач-1) у запропонованій позивачем редакції.

Позовні вимоги обґрунтовані наступним:

- 28.05.2014 між Товариство з обмеженою відповідальністю "ВКФ Фарби України" та Державним вищим навчальним закладом "Київський індустріальний коледж" (далі - ДВНЗ "КІК") укладено договір № 28/05-Ф3/14 про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника (далі - договір). Предметом вказаного договору ТОВ "ВКФ Фарби України" та ДВНЗ "КІК" є спільна часткова участь сторін в спорудженні та введенні в експлуатацію гуртожитку та житлового будинку на земельній ділянці площею 0,9582 га, кадастровий номер 8000000000:91:050:0046 (далі - земельна ділянка). Вказана земельна ділянка рішенням Київської міської ради від 23.12.2003 № 317/1192 надана в постійне користування ДВНЗ "КІК", що підтверджується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ № 080552 від 05.10.2004. Пунктом 3.2. договору визначається, що для виконання цього договору ДВНЗ "КІК" надає ТОВ "ВКФ Фарби України" довіреність на виконання відповідних функцій замовника та передає за актом приймання-передачі будівельний майданчик, що належить ДВНЗ "КІК" на праві постійного користування земельною ділянкою, що підтверджується Державним актом та Рішенням Київської міської ради. Відповідно до підпункту 4.1.9 пункту 4.1. ДВНЗ "КІК" протягом строк дії даного договору має забезпечити ТОВ "ВКФ Фарби України" безперешкодний доступ на будівельний майданчик та не має права будь-яким чином на власний розсуд без письмової та попередньої згоди ТОВ "ВКФ Фарби України" розпоряджатись земельною ділянкою, об`єктами майбутнього будівництва та обтяжувати їх;

- на виконання договору сторони уклали акт приймання-передачі будівельного майданчика і ДВНЗ "КІК" було видано безвідкличну довіреність на право вжиття дій, спрямованих на отримання дозвільних документів та організації процесу будівництва. Строк дії вказаної довіреності визначений довірителем до закінчення строку дії договору. За наслідком вчинення вищевказаних дій, ТОВ "ВКФ Фарби України" та ДВНЗ "КІК" почали вживати дій спрямованих на досягнення цілей договору. Проте, 02.04.2015 Міністерством освіти і науки України видано Наказ № 389 "Про реорганізацію Державного вищого навчального закладу "Київський індустріальний коледж" за змістом якого реорганізовано ДВНЗ "КІК" (далі - наказ) шляхом його приєднання до Київського національного університету будівництва і архітектури". Одночасно, пунктом 2 Наказу МОН встановлено, що Київський національний університет будівництва і архітектури є правонаступником всього майна, прав та обов`язків ДВНЗ "КІК". Згідно з пунктом 11.5 договору у разі правонаступництва ДВНЗ "КІК" умови договору залишаються без змін і є обов`язковими для правонаступника ДВНЗК "КІК". Також, 30.12.2016 в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вчинено запис № 1 074 112 0008 025958 про припинення ДВНЗ "КІК" в результаті реорганізації. Отже, з 30.12.2016 Київський університет будівництва і архітектури (далі - відповідач-1 або КНУБА) є повним правонаступником майна, прав та обов`язків ДВНЗ "КІК" в тому числі й за договором. Однак, КНУБА не вживалось жодних дій спрямованих на переоформлення права постійного користування земельною ділянкою, як не вживалось і жодних дій з метою виконання зобов`язань за договором;

- позивач неодноразово усно звертався до керівництва КНУБА з метою приведення у відповідність до фактичних обставин документів на земельну ділянку та укладення додаткової угоди до договору з метою заміни ліквідованого ДВНЗ "КІК" його правонаступником - КНУБА. Попри неодноразові звернення, вимоги позивача відповідачем-1 не задовольнялись. Внаслідок зазначеного, 24.04.2024 позивач письмово звернувся до відповідача-1 з листом вих. № 1-Р-24 щодо укладення додаткової угоди, предметом якої було закріплення факту правонаступництва, заміна сторони договору з ДВНЗ "КІК" на КНУБА та покладення на КНУБА обов`язку щодо переоформлення права постійного користування земельною ділянкою. До вказаного листа було долучено два автентичні примірники додаткової угоди, підписаної з боку позивача, а у тексті листа було запропоновано КНУБА, у разі наявності заперечень щодо окремих умов додаткової угоди, надати протокол розбіжностей. Зазначений лист був отриманий відповідачем-2 - 07.05.2024, що підтверджується роздруківкою відомостей з офіційного веб-сайту АТ "Укрпошта". Однак, жодної відповіді на вказане звернення надано не було, пропозиція позивача щодо укладення додаткової угоди не розглянута. Враховуючи факт ненадання відповіді на лист від 24.04.2024, 10.06.2024 позивач повторно звернувся до КНУБА листом вих. № 2-Р-24, який за змістом був аналогічним до попереднього, тобто спрямованим на укладення додаткової угоди до договору. Зазначений лист був отриманий КНУБА 14.06.2024, що підтверджується роздруківкою відомостей з офіційного веб-сайту АТ "Укрпошта", а 23.07.2024 позивачем отримано відповідь на лист вих. № 2-Р-24 від 10.06.2024, а саме лист вих. № 12-1.9/600 від 12.07.2024 за змістом якого відповідачем-1 фактично відмовлено в укладенні додаткової угоди, заперечено щодо факту правонаступництва за договором та вказано на недійсність договору внаслідок припинення ДВНЗ"КІК" як юридичної особи;

- позивач вважає позицію відповідача-1 протиправною та такою, що спрямована на ухилення від виконання зобов`язань за договором без належної на те правової підстави і такою, що породжує правову невизначеність у правовідносинах сторін, яка негативно впливає на реальну можливість виконання договору, що і обумовлює необхідність звернення до суду із даною позовною заявою;

- щодо відповідача-2 позивач зазначає, що 07.09.2015 між позивачем та відповідачем-2 укладено договір № 07/09-15 Ф3 про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника. Предметом вказаного договору є спільна часткова участь сторін в спорудженні та введенні в експлуатацію об`єкта капітального будівництва на умовах договору № 07/09-15 Ф3 про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника. Договір № 07/09-15 Ф3 про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника та договір укладений між позивачем та відповідачем-1 є взаємопов`язаними, оскільки стосуються одних і тих самих об`єктів будівництва, а виконання договору № 07/09-15 Ф3 про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника не є можливим без належного виконання договору, що укладений між позивачем та ДВНЗ "КІК". Однак, враховуючи виниклі з КНУБА обставини, відповідачем-2 вживаються дії спрямовані на розірвання договору №07/09-15 Ф3 про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника з ініціативи відповідача-1. Також, 19.04.2024 відповідачем-2 вручено позивачу повідомлення про розірвання договору № 07/09-15 Ф3 про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника, зі змісту якого слідує, що відповідач-2 вважає вказаний договір розірваним на 5-й день з дня вручення вказаного повідомлення, а наслідком його розірвання є звільнення відповідача-2 від будь-яких зобов`язань визначених таким договором;

- на переконання позивача позовні вимоги до відповідачів-1,2 є взаємопов`язаними та такими, що підлягають розгляду в одному провадженні з метою повного та всебічного встановлення обставин справи. Крім цього, позивач зазначає, що задоволення позовної вимоги до відповідача-1, свідчитиме про наявність підстав для задоволення вимоги до відповідача-2, виникнення якої нерозривно пов`язане із необґрунтованою бездіяльністю відповідача-1.

Звернення із позовом саме до Господарського суду Дніпропетровської області позивач у позовній заяві, посилаючись на норми частини 2 статті 29 Господарського процесуального кодексу України, обґрунтував місцезнаходження одного з відповідачів у м. Дніпрі.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 05.08.2024 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 03.09.2024.

Від відповідача за допомогою системи "Електронний суд" надійшов відзив на позовну заяву (вх. суду № 39433/24 від 21.08.2024), в якому він просить суд у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі, посилаючись на таке:

- позивач вибрав неналежний спосіб захисту, оскільки відповідно до статті 187 Господарського кодексу України судом розглядаються спори, що виникають при укладанні господарських договорів, укладення яких є обов`язковим на підставі закону. День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше;

- положення частини четвертої статті 188 Господарського кодексу України щодо права заінтересованої сторони передати спір на вирішення суду, у разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни договору, не означають, що суд має право визнати укладеним договір без передбаченого договором або законом обов`язку іншої сторони на укладення такого договору. Відповідно до пункту 2 Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 296 передбачено, що суб`єкт господарювання, що виявив намір укласти договір, подає центральному органові виконавчої влади, до сфери управління якого він належить звернення щодо погодження укладення договору разом з відповідними документами. З урахуванням викладеного вбачаються невірними висновки позивача про те, що положення частини четвертої статті 188 Господарського кодексу України передбачають можливість суду здійснити втручання в договірні правовідносини сторін відповідно до пункту 6 частини 1 статті 3, пункту 6 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України. При цьому підлягає доведення самого факту укладення первісного договору позивачем з відповідачем, оскільки не може бути укладена додаткова угода без доведення укладення первісного правочину. У випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення (ВП ВС від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц). Частиною 1 статті 227 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 248 Цивільного кодексу України передбачено, що представництво за довіреністю припиняється у разі припинення юридичної особи, яка видала довіреність, отже, вчинення будь-яких дій після 30.12.2016 припинення Коледжу за довіреністю є протиправною. Таким чином будь-які дії, вчинені на підставі довіреності, є неправомірними. Таким чином, відповідач-1 вважає, що необхідно відмовити у задоволені позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "ВКФ Фарби України" повністю.

Від відповідача за допомогою системи "Електронний суд" надійшло клопотання про залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору (вх. суду № 39444/24 від 21.08.2024), в якому він просить суд залучити до участі у справі в якості третіх осіб, що не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору Міністерство освіти і науки України і Київську міську державну адміністрацію на стороні Київського національного університету будівництва і архітектури.

Від відповідача за допомогою системи "Електронний суд" надійшло клопотання про роз`єднання позовних вимог (вх. суду № 39447/24 від 21.08.2024), в якому він просить суд:

- роз`єднати в декілька проваджень справу № 904/3353/24 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ВКФ Фарби України" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Картель Буд" та до Київський національний університет будівництва і архітектури, про визнання дійсним договору та визнання додаткової угоди укладеною;

- передати матеріали позовної заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "ВКФ Фарби України" до Київський національний університет будівництва і архітектури, разом з доданими до неї документами за територіальною підсудністю до Господарського суду м. Києва.

В обґрунтування поданого клопотання відповідач-1 зазначає про таке:

- позовні вимоги стосуються різних похідних позовних вимог: визнати дійсним договір № 07/09-15 Ф3 про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника від 07.09.2015, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "ВКФ Фарби України" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Картель Буд" (далі - відповідач-2); - визнати укладеною додаткову угоду до договору про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника № 28/05-Ф3/14 від 28.05.2014 між Товариством з обмеженою відповідальністю "ВКФ Фарби України" та Київським національним університетом будівництва і архітектури (далі - відповідач-1) у запропонованій позивачем редакції;

- процесуальний закон не передбачає можливості зміни територіальної підсудності позову (конкретно визначеної процесуальним законом) у разі об`єднання в одній позовній заяві декількох позовних вимог (позовів). Предметом даного позову є визнання дійсним договір від 07.09.2015 № 07/09-15 Ф3 та визнання укладеною додаткової угоди до договору про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника від 28.05.2014 № 28/05-Ф3/14, що за своєю суттю не пов`язані між собою різняться сторонами, підставою виникнення, не можуть вважатися однорідними та відмінний спосіб захисту прав і законних інтересів. При цьому оскільки було об`єднано позовні вимоги, то була змінена територіальна підсудність спору. З огляду на наведене, для розгляду даного спору Господарський процесуальний кодекс України не передбачає іншої територіальної юрисдикції (підсудності), ніж розгляд господарським судом за місцезнаходженням відповідача;

- як зазначено позивачем та вбачається з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань місцезнаходженням Київського національного університету будівництва і архітектури є проспект Повітряних Сил будинок 31, місто Київ, 03037. Отже, враховуючи правила територіальної підсудності за місцезнаходженням відповідача, встановлені частиною 1 статті 27 Господарського процесуального кодексу України позовна заява підлягає передачі за підсудністю до Господарського суду м. Києва.

Від позивача за допомогою системи "Електронний суд" надійшли заперечення проти клопотання про роз`єднання позовних вимог та передачу справи до іншого суду (вх. суду № 41354/24 від 03.09.2024), в якому він просить суд у задоволенні клопотання відповідача-1 про роз`єднання позовних вимог у даній справі відмовити, посилаючись на таке:

- Велика Палата Верховного Суду у постанові по справі № 910/15792/20 від 05.07.2023 вказала на те, що визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача;

- позивач, на реалізацію свого процесуального права визначив коло відповідачів з урахуванням принципу процесуальної економії, тобто задля забезпечення подальшої відсутності необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту порушених прав та інтересів позивача;

- поточні обставини даної справи прямо вказують на взаємопов`язаність позовних вимог, оскільки їх вирішення буде правильним виключно у випадку їх сукупного розгляду, оскільки у разі задоволення позовних вимог до відповідача-1, позовні вимоги до відповідача-2 підлягатимуть задоволенню з огляду на те, що правова підстава визнання дійсним договору № 07/09-15 Ф3 про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника від 07.09.2015 підтверджуватиметься підставами задоволення позовних вимог до відповідача-1. Натомість, у разі відмови у задоволенні позовної заяви, обставини які стали передумовою направлення повідомлення про розірвання договору № 07/09-15 Ф3 про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника від 19.04.2024 відповідачем-2 фактично продовжать своє існування, що буде використане відповідачем-2 в якості свідчення про його обґрунтованість. Відтак, на переконання позивача, позовна вимога до відповідача-2 є похідною від позовної вимоги до відповідача-1, оскільки задоволення вимоги про визнання укладеною додаткової угоди має прямий вплив на задоволення вимоги про визнання дійсним договору. Додатково позивач звертає увагу на положення пункту 5 частини 1 статті 227 Господарського процесуального кодексу України за змістом якого суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадках об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду. На переконання позивача, у випадку роз`єднання позовних вимог, відповідач-1 та відповідач-2 будуть наділені правом подання клопотання про зупинення провадження у справі, що негативно впливатиме на строки поновлення порушених прав позивача та суперечить його інтересам. Доводи відповідача-1 про те, що процесуальний закон не передбачає можливості зміни територіальної підсудності позову (конкретно визначеної процесуальним законом) у разі об`єднання в одній позовній заяві декількох позовних вимог (позовів) є неспроможним;

- згідно з частиною 2 статті 29 Господарського процесуального кодексу України позови у спорах за участю кількох відповідачів можуть пред`являтися до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання одного з відповідачів. У відповідності до приписів частини 1 статті 29 Господарського процесуального кодексу України право вибору між господарськими судами, яким відповідно до цієї статті підсудна справа, належить позивачу, за винятком виключної підсудності, встановленої статтею 30 цього Кодексу. Обставини, які передбачені статтею 30 Господарського процесуального кодексу України у даній справі відсутні, що вказує на виключне право позивача обрати суд серед тих, кому підсудна дана справа. Відтак, позивач реалізував своє процесуальне право, яке прямо передбачене процесуальним законом, та звернувся до суду за місцезнаходженням відповідача-2, якому підсудна дана справа у порядку частини 2 статті 29 Господарського процесуального кодексу України. Подане клопотання про роз`єднання позовних вимог та передачу справи до іншого суду не містить обґрунтованого спростування пов`язаності позовних вимог, а містить лиш особисту незгоду щодо способу реалізації позивачем його процесуальних прав. Відповідачем-1 не вказано на те, які саме вимоги процесуального закону порушено позивачем та в чому таке порушення полягає, не спростовано факту взаємозалежності позовних вимог та не зазначено будь-яких негативних для нього наслідків розгляду даної справи Господарським судом Дніпропетровської області з урахуванням того, що ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 29.08.2024 задоволено заяву відпоівідача-1 про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, що вказує на забезпечення можливості відповідачу-1 в повній мірі реалізувати наявні в нього процесуальні обов`язку.

Від позивача за допомогою системи "Електронний суд" надійшла відповідь на відзив на позовну заяву (вх. суду № 41356/24 від 03.09.2024), в якій він просить суд позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, посилаючись на таке:

- весь текст відзиву на позовну заяву зведено відповідачем-1 до цитування інформації щодо обставин будівництва, яка не підтверджена жодним належним та допустимим доказом, та доводами про те, що факт доведення укладення "первісного договору позивачем з відповідачем" не є доведеним. Однак, відповідач-1 у тексті свого відзиву визнає факт повного правонаступництва, а саме переходу майна, прав та обов`язків від Коледжу до КНУБА внаслідок підписання акту приймання-передачі 03.07.2015, однак попри це стверджує про те, що укладений договір між Коледжем та позивачем не передавався, а отже, на переконання відповідача-1, він не є правонаступником за даним договором Дана позиція є помилковою з огляду на те, що пунктом 11.1 укладеного між позивачем та відповідачем-1 договору визначено, що строки початку та закінчення дії договору визначені у наступному порядку: початок дії договору - з дня підписання сторонами договору та виконання ДВНЗ "КІК" обов`язку, передбаченого підпунктом 4.1.1. пункту 4.1. статті 4 даного договору; закінчення дії договору - після остаточного виконання сторонами своїх зобов`язань за цим договором. Зобов`язання сторін за договором не виконані, що визнається відповідачем-1 у тексті відзиву на позов, що в силу частини 1 статті 75 Господарського процесуального кодексу України свідчить про встановлення даних обставин у межах цієї справи. Отже, договір укладений між позивачем та відповідачем-1 є таким, що не вичерпав свою дію, а є чинним та діючим. Відомостей про те, що укладений між позивачем та відповідачем-1 договір є розірваним - відповідачем-1 не надано з огляду на їх відсутність. Відповідачем-1 не наведено жодної обставини, яка б свідчила про розірвання або припинення вищезазначеного договору, а лише вказано про те, що при прийманні-передачі майна від Коледжу до КНУБА, відповідачем-1 не отримано паперової копії договору. Позивач стверджує, що зазначений договір є чинним, а будь-яких дій спрямованих на його розірвання чи припинення, його сторонами з моменту його укладення до сьогоднішнього часу не здійснювалось. Відтак, договір є чинним станом на сьогоднішній день та був чинним станом на дату переходу прав та обов`язків від ДВНЗ "КІК" до КНУБА, адже норми цивільного законодавства не визначають такої підстави припинення договору, як не передача його паперового примірника при правонаступництві;

- з урахуванням правової позиції Великої Палати Верховного Суду у постанові по справі № 264/5957/17 від 30.06.2020 та факту визнання відповідачем-1 повного правонаступництва прав та обов`язків ДВНЗ "КІК" можливо чітко вказувати про те, що саме відповідач-1 є стороною за договором № 28/05-Ф3/14 про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника від 28.05.2014. В частині посилання відповідача-1 на обставини будівництва та інші обставини, які не підтверджуються належними та допустимими доказами варто вказати, що дані обставини не стосуються суті спору, оскільки не пов`язані з укладенням та виконанням договору № 28/05-Ф3/14 про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника від 28.05.2014, не спростовують факт правонаступництва відповідачем-1 прав та обов`язків ДВНЗ "КІК" та не вказують на припинення чи розірвання згаданого договору. Щодо припущень відповідача-1 про неможливість виконання договору, то вказані доводи є виключно позицією відповідача-1, не слідують з матеріалів справи та не впливають на правомірність позовних вимог;

- позивач звертає увагу на доводи відповідача-1 про обрання позивачем неналежного способу захисту, "оскільки відповідно до статті 187 Господарського кодексу України судом розглядаються спори, що виникають при укладенні господарських договорів на підставі закону". Поряд з цим, аналіз змісту позовної заяви вказує на те, що вона не містить жодного посилання на положення статті 187 Господарського кодексу України взагалі. Яким чином відповідачем-1 сформовано думку про те, що позовні вимоги обґрунтовуються посиланням на статтю 187 Господарського кодексу України - невідомо. Позивач у тексті свого позову посилається на положення статті 188 Господарського кодексу України, яка прямо передбачає право суду вирішити спір, пов`язаний із недосягненням сторонами згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу (частина 4 статті 188 Господарського кодексу України). Правильність обраного способу захисту, можливість задоволення аналогічних позовів, окрім того, що належним чином та у повній мірі обґрунтована у тексті позовної заяви підтверджується висновками Верховного Суду у постанові від 19.06.2018 по справі № 914/2916/16, яка має аналогічні обставини;

- щодо посилання відповідача-1 на пункт 2 Порядку, яким обмежено можливість укладення договорів без погодження з центральним органом виконавчої влади, до сфери управління якого належить відповідний суб`єкт, позивач зазначає, що предметом позовної заяви не є укладення нового договору, який би передбачав виникнення нових обов`язків у відповідача-1, тобто приведення договору у відповідність до фактичних обставин справи, з урахуванням змісту додаткової угоди та факту правонаступництва за законом, тобто автоматично та незалежно від бажання відповідача-1, вказує на те, що будь-яке погодження з будь-яким органом не є необхідним. Також, додаткова угода, яку позивач просить визнати укладеною не є договором про спільну діяльність, договором комісії, доручення та управління майном, а вимоги погодження укладення додаткових угод до чинних правочинів вказаний Порядок не визначає. Щодо тези відповідача-1 про те, що підлягає доведення сам факт укладення первісного договору позивачем з відповідачем, оскільки не може бути укладена додаткова угода без доведення укладення первісного правочину, то позивачем до позовної заяви долучено копію відповідного договору, а отже і виконано вимогу щодо доведення факту укладення цього договору;

- враховуючи факт наявності в матеріалах справи копії договору, відповідач-1 зобов`язаний довести факт його не укладення належними та допустимими доказами, адже доводи про те, що МОН було відкликано лист від 03.05.2014, яким надано дозвіл на укладення договору між ДВНЗ "КІК" та позивачем, не вказують на розірвання договору у встановленому законом порядку. Фактично, відповідач-1 заперечуючи проти позову, не наводить жодного обґрунтованого аргументу, який би вказував на відсутність підстав для задоволення позову, а лиш вдається до очевидно безпідставного та необґрунтованого заперечення позовних вимог без належного правового обґрунтування підстав відповідних заперечень.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 03.09.2024 підготовче засідання було відкладено на 17.09.2024; залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача-1: Міністерство освіти і науки України (третя особа-1) та Київську міську державну адміністрацію (третя особа-2).

Від відповідача-1 за допомогою системи "Електронний суд" надійшли заперечення на відповідь на відзив на позовну заяву (вх. суду № 42607/24 від 10.09.2024), в яких він зазначає таке:

- цільове призначення земельної ділянки за адресою: м. Київ, вулиця Українська, земельна ділянка 6 вид використання: для будівництва та експлуатації гуртожитку для студентів та житла для працівників технікуму. При цьому жодного житла для працівників технікуму, коледжу або університету не було збудовано, також відсутнє будівництво гуртожитку для студентів. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 826/4089/16 було встановлено, що проектування та будівництва багатоповерхового житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення та гуртожитку для студентів передбачено умовами договору передачу функцій замовника № 28/05-Ф3/2014 від 28.05.2014;

- ТОВ "ВКФ Фарби України" виконує роботи з будівництва багатоповерхового житлового будинку з вбудованими приміщеннями громадського призначення та гуртожитку для студентів без дозволу на виконання будівельних робіт, чим порушено вимоги частини першої статті 34, частини першої статті 37 та частини четвертої статті 41 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності". На момент перевірки Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві виконуються будівельні роботи із оздоблення фасадів першої секції 22-поверхового житлового будинку, влаштування перекриття над 19-м поверхом другої секції житлового будинку та з улаштування плити перекриття над 11 поверхом третьої секції житлового будинку. Відповідно до частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. На сьогодні вже збудовано 3 секції житлового будинку та будується четверта секція без будь-яких дозвільних документів. Як зазначалося у відзиві МОН визначив у можливість укладення договору між Коледжем та ТОВ "ВКФ Фарби України" за умови виконання Порядок укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50%, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 296. Вказану постанову Кабінету Міністрів України ніхто не скасував та є підстави вважати, що погодження на здійснення будівництва 4 секцій житлового будинку не може стати предметом договору, оскільки основною ціллю було створення умов для навчання студентів та роботи викладачів, які могли проживати поряд з освітнім закладом. Внесення змін суперечитиме частині 1 та 2 статті 652 Цивільного кодексу України, а також не відповідатиме статті 188 Господарського кодексу України, оскільки для зміни чи розірвання договору на підставі цієї статті обставини відсутні. МОН наголошував, що укладення можливе за наявності підстав передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 296, а первісний договір не міг бути укладений без відповідного погодження з органом управління освітнім закладом. На підставі зазначеного, відсутні підтверджуючі документи укладення договору, згода органу управління не надавалася, долучений до справи з КНУБА не укладався та відсутні підстави вважати його укладеним.

Від третьої особи-1 за допомогою системи "Електронний суд" надійшли пояснення у справі (вх. суду № 42996/24 від 11.09.2024), в яких Міністерство освіти і науки України заперечує проти позовних вимог та просить суд у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Від позивача за допомогою системи "Електронний суд" надійшла відповідь на пояснення третьої особи-1 (вх. суду № 43708/24 від 17.09.2024), в якій позивач не погоджується з доводами, викладеними у поясненнях Міністерства освіти і науки України та просить суд позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 17.09.2024, у даній справі, передано справу № 904/3353/24 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ВКФ Фарби України" до відповідача-1: Київського національного університету будівництва і архітектури та до відповідача-2: Товариства з обмеженою відповідальністю "Картель Буд", за участю третьої особи-1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача-1: Міністерства освіти і науки України та за участю третьої особи-2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача-1: Київської міської державної адміністрації, про визнання дійсним договору та визнання додаткової угоди укладеною, за виключною підсудністю до Господарського суду міста Києва (вул. Богдана Хмельницького, 44В, м. Київ, 01054) після закінчення строку на її оскарження.

За нормами ч. 1 ст. 271 Господарського процесуального кодексу України апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.

Відповідно до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1). Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 2). Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (ч. 3). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4).

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Предметом апеляційного перегляду є ухвала суду першої інстанції про передачу справи за виключною підсудністю до Господарського суду міста Києва.

Приймаючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що проаналізувавши зміст позовних вимог, а також зміст заперечень відповідача та пояснень залучених третіх осіб, судом було з`ясовано, що, фактично, предметом спору у справі, що розглядається, є наявність прав та обов`язків, що пов`язані із нерухомим майном - земельною ділянкою 0,9582 га, кадастровий номер 8000000000:91:050:0046, яка розташована по вулиці Українська, 6 в м. Києві. Суд прийшов до висновку, що у відповідності до вимог частини 3 статті 30 Господарського процесуального кодексу України, справа підлягає розгляду за правилами виключної підсудності Господарським судом м. Києва, тобто, за місцем знаходження земельної ділянки, а саме: вулиця Українська, 6 в Шевченківському районі м. Києва.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на таке.

Так, відповідно до ст. 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

За змістом ч. 3 ст. 22 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції.

Положеннями Господарського процесуального кодексу України визначено такі види юрисдикції (підсудності): предметна та суб`єктна юрисдикція господарських судів (статті 20-23 Господарського процесуального кодексу України), інстанційна юрисдикція (статті 24-26 Господарського процесуального кодексу України) та територіальна юрисдикція (підсудність) (статті 27-31 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ст. 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Подання позовної заяви за правилами Господарського процесуального кодексу України означає, що позовна заява повинна бути подана за правилами предметної та суб`єктної юрисдикції справ відповідно до ст. 20 цього Кодексу.

Згідно ч. 1 ст. 27 Господарського процесуального кодексу України позов пред`являється до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання відповідача, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

З наведених положень вказаної статті вбачається, що загальне правило територіальної підсудності щодо пред`явлення позову за місцезнаходженням відповідача застосовується лише у випадку, коли інші правила підсудності не встановлені положеннями Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 1 ст. 29 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право вибору між господарськими судами, яким відповідно до цієї статті підсудна справа, належить позивачу, за винятком виключної підсудності, встановленої ст. 30 цього Кодексу.

Правила виключної територіальної підсудності передбачені у статті 30 Господарського процесуального кодексу України, перелік категорій справ у якій розширеному тлумаченню не підлягає.

Виключна підсудність є особливим видом територіальної підсудності, правила якої забороняють застосування при пред`явленні позову інших норм, що регулюють інші види територіальної підсудності, передбачені у статтях 27 - 29 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ч. 3 ст. 30 Господарського процесуального кодексу України спори, що виникають з приводу нерухомого майна, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов`язані між собою позовні вимоги пред`явлені одночасно щодо декількох об`єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об`єкта, вартість якого є найвищою.

Місцевим господарським судом правильно відзначено, що у розумінні наведених норм процесуального права виключна підсудність - це правило, відповідно до якого справа має бути розглянута тільки певним господарським судом. Виключна підсудність означає, що певні категорії справ не можуть розглядатися за загальними правилами підсудності, а також за правилами альтернативної підсудності. Виключна підсудність за змістом частини 5 статті 30 Господарського процесуального кодексу України визначає суд, яким має бути розглянуто справу. Правило про виключну підсудність застосовується судом у будь-якому випадку за наявності визначених законом умов, не залежить від волі сторін, а також наявності чи відсутності обґрунтувань учасників справи щодо її застосування. Аналогічної позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 15.05.2018 у справі № 905/1566/17.

Перелік позовів, для яких визначено виключну підсудність є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Виключну підсудність встановлено, зокрема, для позовів, що виникають із приводу нерухомого майна. Місцезнаходження нерухомого майна має бути підтверджено документально. У разі конкуренції правил підсудності мають застосовуватися правила виключної підсудності.

Як правильно зазначено судом першої інстанції, при цьому, тлумачення частини 3 статті 30 Господарського процесуального кодексу України повинно відбуватися з урахуванням принципу правової визначеності, який, в аспекті даного спору, полягає у забезпеченні здатності вірного тлумачення закону пересічною особою. Зокрема, встановлюючи підхід до тлумачення правових норм, Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.07.1995 у справі "Толстой-Милославський" (Tolstoy Miloslavsky) проти Сполученого Королівства (скарга № 18139/91), визначаючи зміст терміну "передбачений законом" сформулював наступну умову: положення національного законодавства повинні бути настільки ясними, зрозумілими і визначеними, щоб будь-яка людина, за необхідності скориставшись порадою юриста, могла б повністю зрозуміти зміст закону.

З огляду на зазначений підхід Європейського суду з прав людини до тлумачення правових норм, положення частини 3 статті 30 Господарського процесуального кодексу України означають, що спір має розглядатися за правилами виключної підсудності, коли нерухоме майно, право власності на таке майно або інші вимоги, що стосуються нерухомого майна, є предметом спору.

Водночас, як свідчить правозастосовна практика Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 20.09.2018 у справі № 902/919/17, під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Відповідно до статті 190 Цивільного кодексу України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Цивільний кодекс України при класифікації речей як об`єктів цивільних прав поділяє речі, зокрема, на рухомі і нерухомі.

Відповідно до частини першої статті 181 Цивільного кодексу України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Приписами цивільного судочинства (частина перша статті 114 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; в редакції, чинній до 14 грудня 2017 року, частина перша статті 30 ЦПК України в чинній редакції) передбачено виключну підсудність позовів, що виникають із приводу нерухомого майна, пред`являються за місцем знаходження майна або його основної частини.

Забезпечуючи єдність у застосуванні процесуального законодавства, суди цивільної юрисдикції стало застосовували це положення таким чином, що у цьому випадку виключну підсудність встановлено для позовів, що виникають із приводу нерухомого майна (частина перша статті 114 ЦПК). Враховуючи положення статті 181 ЦК України, зазначали, що такими є, наприклад, позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (стаття 358 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 ЦК); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини (така позиція викладена, наприклад, у пункті 42 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2013 року № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ», а також в подальшому Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в постанові від 25 лютого 2018 року у справі № 201/12876/17 та від 11 липня 2019 року у справі № 426/7217/18).

На відміну від регулювання, наведеного у ЦПК України, у положеннях частини третьої статті 16 ГПК України в редакції, чинній до 14 грудня 2017 року, йшлося про виключну підсудність господарським судам справ у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном.

Щодо інших спорів, які виникали в межах зобов`язальних відносин стосовно нерухомого майна, діяли такі ж правила визначення територіальної підсудності справ господарському суду як і у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні господарських договорів чи визнання їх недійсними, або у спорах, що виникають при виконанні господарських договорів, наведені в частині першій та другій статті 15 ГПК України в редакції, чинній до 14 грудня 2017 року.

В подальшому Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України щодо визначення підсудності справ з питань земельних відносин від 18 лютого 2010 року» № 1914-VI вносились зміни до статей 12 та 16 ГПК України, визначивши виключну підсудність справ у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів, господарським судам за місцезнаходженням об`єктів земельних відносин або основної їх частини, за винятком справ, передбачених частиною четвертою цієї статті.

У чинній редакції ГПК України частина третя статті 30 цього Кодексу вказує на виключну підсудність справ у спорах, що виникають з приводу нерухомого майна, господарським судам за місцезнаходженням майна або основної його частини, що відповідає змісту частини першої статті 30 ЦПК України.

За визначенням, що надає Академічний тлумачний словник української мови, словосполука «з приводу» означає «у зв`язку з чим-небудь», тому словосполучення «з приводу нерухомого майна» треба розуміти як будь-який спір у зв`язку з нерухомим майно або певними діями, пов`язаними з цим майном.

Аналізуючи логічну послідовність зміни формулювання положень процесуального законодавства щодо правил розгляду позовів за виключною підсудністю, убачається її спрямованість на визначення виключної підсудності в цілому для всіх спорів, які виникають у межах відповідних правовідносин у зв`язку з нерухомим майном, безвідносно до предмета конкретного спору.

Отже, слід дійти висновку, що за правилами чинного ГПК України виключна підсудність застосовується до тих спорів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном.

Відповідна правова позиція у подібних правовідносинах викладена у постанові Верховного Суду від 9 вересня 2020 року у справі № 910/6644/18 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 7 липня 2020 року у справі № 910/10647/18.

Словосполучення «з приводу нерухомого майна» у частині третій статті 30 ГПК України необхідно розуміти таким чином, що правила виключної підсудності поширюються на будь-які спори, які стосуються прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном. У таких спорах нерухоме майно не обов`язково виступає як безпосередньо об`єкт спірного матеріального правовідношення.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду в постанові від 16.02.2021 у справі № 911/2390/18 (провадження № 12-73гс20), яка слушно була врахована місцевим господарським судом у своєму судовому рішенні.

Відповідно до ч. 6 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про відсутність підстав для застосування до даної справи правил виключної підсудності.

Суд апеляційної інстанції виходить з того, що правила виключної підсудності застосовуються до позовів з приводу нерухомого майна, стосуються позовів з приводу будь-яких вимог, пов`язаних з правом особи на нерухоме майно: земельні ділянки, будинки, квартири тощо, зокрема щодо права власності на нерухоме майно, а також щодо речових прав на нерухоме майно, дійсності (недійсності) договорів щодо такого майна або спорів з приводу невиконання стороною договору, об`єктом якого є нерухоме майно.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у справі № 638/1988/17 року від 10.04.2019.

Як вбачається з матеріалів справи, предметом спірних договорів є спільна часткова участь сторін в спорудженні та введенні в експлуатацію гуртожитку та житлового будинку на земельній ділянці площею 0,9582 га, кадастровий номер 8000000000:91:050:0046, яка розташована на вулиці Українська, 6 в Шевченківському районі м. Києва.

Сам позивач у позовній заяві посилався на те, що спірні договори є взаємопов`язаними, оскільки стосуються одних і тих самих об`єктів будівництва, а виконання договору №07/09-15 Ф3 про часткову участь у будівництві та передачу функцій замовника не є можливим без належного виконання договору, що укладений між позивачем та ДВНЗ "КІК".

Судом першої інстанції вірно зазначено, що з огляду на викладене вбачається, що спір виник саме щодо правовідносин забудови земельної ділянки, розташованої в Шевченківському районі м. Києва.

Таким чином, в процесі підготовчого провадження, проаналізувавши зміст позовних вимог, а також зміст заперечень відповідача та пояснень залучених третіх осіб, судом першої інстанції було вірно з`ясовано, що, фактично, предметом спору у справі, що розглядається, є наявність прав та обов`язків, що пов`язані із нерухомим майном - земельною ділянкою 0,9582 га, кадастровий номер 8000000000:91:050:0046, яка розташована по вулиці Українська, 6 в м. Києві.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 31 Господарського процесуального кодексу України, суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо справа належить до територіальної юрисдикції (підсудності) іншого суду.

Відповідно до ч. 3 ст. 31 Господарського процесуального кодексу України передача справи на розгляд іншого суду за встановленою цим Кодексом підсудністю з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої цієї статті, здійснюється на підставі ухвали суду не пізніше п`яти днів після закінчення строку на її оскарження, а в разі подання скарги не пізніше п`яти днів після залишення її без задоволення.

Спори між судами щодо підсудності не допускаються (частина шоста статті 31 Господарського процесуального кодексу України).

Враховуючи викладене, передання справи за належною територіальною юрисдикцією не призводить до порушення прав учасників справи, а, навпаки, є гарантією того, що рішення у справі буде ухвалене належним судом і законне та обґрунтоване рішення не буде в подальшому скасоване судом вищої інстанції лише з підстав недотримання процесуальних норм щодо територіальної юрисдикції.

Крім того, апеляційний господарський суд зазначає, що згідно зі статтею 11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Європейський суд з прав людини у справі "Устименко проти України" (заява № 32053/13) констатував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Сокуренко і Стригун проти України" від 20.07.2006 (заяви № 29458/04, № 29465/04) зазначив, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Zand v. Austria" від 12.10.78 року (заява № 7360/76), висловлено думку, що термін "судом, встановленим законом" у частині першій статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з [...] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів [...]".

Отже, складова верховенства права, закріплена у пункті 1 статті 6 Конвенції, передбачає, зокрема, розгляд справи належним судом, а у даному випадку судом, до територіальної юрисдикції якого відноситься поданий позов.

Доводи скаржника в частині помилкової оцінки судом першої інстанції правової природи правовідносин сторін та предмету спору, судовою колегією відхиляються, оскільки не є спроможними та спростовуються вищевикладеним.

Окрім того, як зазначалося раніше, словосполучення "з приводу нерухомого майна" необхідно розуміти таким чином, що правила виключної підсудності поширюються на будь-які спори, які стосуються прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном. У таких спорах нерухоме майно не обов`язково виступає як безпосередньо об`єкт спірного матеріального правовідношення, а отже місцевий господарський суд дійшов правильного висновку про те, що у відповідності до вимог частини 3 статті 30 Господарського процесуального кодексу України, справа підлягає розгляду за правилами виключної підсудності Господарським судом м. Києва, тобто, за місцем знаходження земельної ділянки, а саме: вулиця Українська, 6 в Шевченківському районі м. Києва.

Враховуючи наведені вище обставини, колегія суддів Центрального апеляційного господарського суду доходить до висновку, що доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, є такими, що спростовуються наявними матеріалами справи та висновками суду, а тому суд апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого господарського суду щодо необхідності передачі цієї справи за підсудністю до Господарського суду м Києва.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").

Статтею 276 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відтак, колегія суддів вважає, що наведені скаржником порушення допущені судом першої інстанції не знайшли свого підтвердження, а тому підстави для скасування ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 17.09.2024 відсутні, що зумовлює залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваної ухвали без змін.

З підстав наведеного та керуючись ст.ст. 269, 270, 271, 273, 275, 276, 281-284, 287 Господарського процесуального кодексу України, Центральний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ВКФ Фарби України" на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 17.09.2024 у справі № 904/3353/24 залишити без задоволення.

Ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 17.09.2024 у справі № 904/3353/24 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, зазначених у пункті 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий суддя О.В. Чус

Суддя І.М. Кощеєв

СуддяМ.О. Дармін