Рішення

від 19.09.2024 по справі 308/9553/16-ц

УЖГОРОДСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 308/9553/16-ц

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 вересня 2024 року місто Ужгород

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області в особі:

головуючого - судді Придачука О.А.

за участю секретаря судового засідання - Бомбушкаря В.П.

прокурора Ніроди М.В.

представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Ламбруха О.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Ужгород цивільну справу за позовною заявою керівника Ужгородської окружної прокуратури до Ужгородської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_3 про скасування рішення Ужгородської міської ради, державної реєстрації прав на земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:20:001:0270 та витребування її на користь територіальної громади міста Ужгорода.

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернувся із позовною заявою до до Ужгородської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_3 про скасування рішення Ужгородської міської ради, державної реєстрації прав на земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:20:001:0270 та витребування її на користь територіальної громади міста Ужгорода, та згідно уточнених позовних вимог від 18.09.2024 року, просить суд:

- визнати незаконним та скасувати пункт 2.26 рішення 23 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 11.07.2014 року за № 1362, пункт 1.25 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 19.12.2014 року за № 1583 та пункт 1.21 рішення 2 сесії 7 скликання Ужгородської міської ради від 21.04.2016 року за № 185;

- витребувати земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:20:001:0270 площею 0,0098 га від ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , на користь територіальної громади міста Ужгорода та скасувати її державну реєстрацію.

Позовні вимоги мотивує тим, що оскаржувані рішення Ужгородської міської ради прийняті всупереч вимогам земельного та містобудівного законодавства України, у зв`язку з чим такі підлягають визнанню незаконними, із скасуванням реєстрації права власності.

Зазначає, що оскільки за генеральним планом міста Ужгорода, оспорювана земельна ділянка відносилась до земель іншого використання, прийняття рішення Ужгородською міською радою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою та його затвердження для будівництва та обслуговування гаражу прийнято всупереч вимогам ст. ст. 20,39 ЗК України та ст. 25 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Вказує, що і станом на прийняття рішення про зміну цільового використання оспорюваної земельної ділянки у квітні 2016 року для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, за генеральним планом міста Ужгорода, дана земельна ділянка підпадає в існуючу санітарно-захисну зону та не віднесена ані до земель під будівництво гаражів, ані для здійснення підприємницької діяльності.

Також посилається на те, що рішення про затвердження проекту землеустрою оспорюваної земельної ділянки також не відповідає вимогам ст. 50 Закону України «Про землеустрій», ч.5 ст. 111 ЗК України в частині визначення існуючих обмежень використання земельних ділянок, і як наслідок порушено вимоги ч.2 ст. 114 ЗК України щодо можливості використання земельних ділянок в межах санітарно-захисних зон.

Зазначає,що ст.114ЗК Українипередбачено,що санітарно-захиснізони створюютьсянавколо об`єктів,які єджерелами виділенняшкідливих речовин,запахів,підвищених рівнівшуму,вібрації,ультразвукових іелектромагнітних хвиль,електронних полів,іонізуючих випромінюваньтощо,з метоювідокремлення такихоб`єктіввід територійжитлової забудови. У межах санітарно-захисних зон забороняється будівництво житлових об`єктів, об`єктів соціальної інфраструктури та інших об`єктів, пов`язаних з постійним перебуванням людей.

Частиною третьою вказаної статті визначено, що правовий режим земель санітарно-захисних зон визначається законодавством України.

Так, з метою забезпечення збереження електричних мереж, створення належних умов їх експлуатації та запобігання нещасним випадкам від впливу електричного струму, а також для використання у разі проектування, будівництва та експлуатації електричних мереж, а також під час виконання робіт або провадження іншої діяльності поблизу електричних мереж постановою КМ України від 04.03.1997 року за № 209 затверджено Правила охорони електричних мереж.

Відповідно до п. 5 Правил, уздовж повітряних ліній електропередачі у вигляді земельної ділянки і повітряного простору, обмежених вертикальними площинами, що віддалені по обидві сторони лінії від крайніх проводів за умови невідхиленого їх положення встановлюється охоронна зона в залежності від напруги електролінії на певну відстань.

Згідно отриманої інформації від ПАТ «Закарпаттяобленерго» від 12.07.2016 року № 116-25/4150, по вул. 8 Березня починаючи від перехрестя з вулицею Можайського до перехрестя з вул. Ген. Свободи знаходяться опори за № 25,26,27 лінії електропередач 35 кВ «Ужгород1-Ужгород3», з відгалуженням на ПС «Ужгород тяга» типу ПБ-110-2.

Отже, згідно п. 5 Правил відстань по обидві сторони лінії від крайніх проводів повинна складати 15 м., водночас, проектом землеустрою захисна зона визначена з порушенням вищенаведених норм, оскільки відстань у 15 м. розраховано не від краю електролінії, а від центру розміщення опори.

У судовому засіданні прокурор уточнені позовні вимоги підтримав та просив задовольнити позов, з наведених у такому підстав.

Представник відповідача Ужгородської міської ради в судове засідання не з`явився, хоча про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, причини неявки суду не відомі.

Представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Ламбрух О.С. у судовому засіданні проти позову заперечив, з підстав наведених у відзиві. Просив суд у задоволенні позову відмовити.

Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з`явився, хоча про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, причини неявки суду не відомі.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_3 у судове засідання не з"явився, хоча про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, причини неявки суду не відомі.

Заслухавши прокурора та представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Ламбрух О.С. , повно і всебічно з`ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, дослідивши в судовому засіданні подані сторонами докази, суд дійшов до наступних висновків.

Як убачається з матеріалів справи, за пунктом 2.26 рішення 23 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 11.07.2014 року за № 1362 «Про надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок», ОСОБА_2 було надано дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки з подальшою передачею її у власність для будівництва індивідуальних гаражів по АДРЕСА_1 площею 0,0098 га.

Після розроблення проекту землеустрою, пунктом 1.25 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 19.12.2014 року за № 1583, ОСОБА_2 було затверджено проект землеустрою земельної ділянки та передано спірну земельну ділянку із кадастровим номером 2110100000:20:001:0270 у приватну власність.

В подальшому, земельна ділянка по по АДРЕСА_1 була відчужена ОСОБА_2 за відплатним договором купівлі - продажу від 16.03.2016 року на користь ОСОБА_1 .

Придбавши земельну ділянку, ОСОБА_1 замовив розроблення проекту відведення земельної ділянки з метою зміни цільового використання для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, який затверджений рішенням Ужгородської міської ради від 21.04.2016 року за № 185 та побудував автомийку - кафе, що підтверджується витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 02.12.2021 року.

Земельні відносини щодо володіння, користування та розпорядження землею регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України і прийнятими відповідно до них нормативно - правовими актами.

Згідно із ч. 1 ст. 122 Земельного кодексу України (станом на 11.07.2014 року), розпорядження земельними ділянками комунальної власності належало до повноважень відповідних сільських, селищних, міських рад.

Статтею 134 Земельного кодексу України встановлено, що земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об`єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, зокрема, надання (передачі) земельних ділянок громадянам у випадках, передбачених статтями 34, 36 та 121 цього кодексу.

Статтею 121 Земельного кодексу України визначені норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам, зокрема, для будівництва індивідуальних гаражів.

Відповідно до ст. 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Згідно ч. 6 ст. 118 Земельного кодексу України, громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, клопотання подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Частиною 7 ст. 118 Земельного кодексу України передбачено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Відповідно до ч. 5 ст. 20 Земельного кодексу України, види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою.

З листа Управління містобудування та архітектури Ужгородської міської ради № 153/2013 від 12.05.2016 року вбачається, що за генеральним планом міста Ужгорода, оспорювана земельна ділянка відносилась до земель іншого використання.

Статтею 39 Земельного кодексу України передбачено, що використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.

Дана норма земельного законодавства визначає режим забудови, що не є предметом даного спору та вказує на необхідність використання земель житлової та громадської забудови відповідно до генерального плану населеного пункту.

Відтак, оскаржувані рішення Ужгородської міської ради частково суперечать діючому Генеральному плану міста Ужгорода та прийняті без дотримання вимог ст. 39 Земельного кодексу України.

З приводу твердженням прокурора щодо порушення оскаржуваними рішеннями вимог ст. 50 Закону України «Про землеустрій» та ч. 5 ст. 111 Земельного кодексу України щодо можливості використання земельних ділянок в межах санітарно - захисних зон, судом встановлено наступне.

Згідно ч. 5 ст. 111 Земельного кодексу України, відомості про обмеження у використанні земель зазначаються у схемах землеустрою і техніко-економічних обґрунтуваннях використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектах землеустрою щодо організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного, лісогосподарського призначення, земель водного фонду та водоохоронних зон, обмежень у використанні земель та їх режимоутворюючих об`єктів, проектах землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь, проектах землеустрою щодо відведення земельних ділянок, технічній документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Відомості про такі обмеження вносяться до Державного земельного кадастру.

Частиною 6 статті 19 Закону України «Про електроенергетику», встановлено, що в охоронних зонах електричних мереж, а також інших особливо важливих об`єктів електроенергетики діють обмеження, передбачені законодавством України щодо використання земель. Розміщення споруд та інших об`єктів в охоронних зонах електричних і теплових мереж без здійснення передбачених нормативно - технічними документами технічних заходів безпеки не допускається.

Як убачається з висновку експерта за результатами проведення судової експертизи з питань землеустрою № 9894/18-41 від 11.02.2019 року згідно із відомостями проекту землеустрою щодо відведення суміжної до земельної ділянки із кадастровим номером 2110100000:20:001:0267 така земельна ділянка розташована поза межами охоронної зони повітряної лінії електропередач напругою 35 кВ.

При цьому, законодавством, чинним на час формування земельної ділянки кадастровий номер 21101000000:20:001:0267, не було встановлено заборони на передачу/надання земельних ділянок, які повністю чи частково розташовані в межах охоронних зон повітряних ліній електропередач, у власність/користування, а тільки обмеження щодо використання земельних ділянок в межах охоронних зон повітряних ліній електропередач.

Питання дотримання норм ДБН та обмежень забудови земельної ділянки здійснюється під час погодження документації на її забудову та контролюються органами архітектурно-будівельного контролю під час будівництва. За результатами проведення 12.07.2018 року візуального обстеження земельної ділянки встановлено, що на цій земельній ділянці розташований пункт миття автомобілів і даний пункт розташований поза межами охоронної зони повітряної лінії електропередач.

Враховуючи наведене та те, що фактичне використання земельної ділянки забезпечує відповідним підприємствам вільний доступ до повітряної лінії електропередач, з метою її експлуатації та обслуговування, відсутність в складі проекту відомостей про обмеження у використанні земельної ділянки, не є істотним недоліком, який впливає на результати заходів передбачених проектом. Дана обставина не може слугувати підставою для скасування рішень, яким затверджено проект землеустрою.

Судом приймається зазначений доказ - висновок експерта до уваги як належний та допустимий, оскільки безпосередньо стосується одного власника землі ОСОБА_1 , суміжних земельних ділянок із кадастровими номерами 21101000000:20:001:0267 та 21101000000:20:001:0270, на яких побудований єдиний майновий комплекс - автомийка, відтак наведені у ньому висновки можуть бути використані у цій справі.

Щодо дотримання умов чинного законодавства в ході прийняття рішення Ужгородської міської ради від 21.04.2016 року за № 185, суд констатує наступне.

Статтею 19 Земельного кодексу України встановлено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення;д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення;є) землі водного фонду;ж) землі промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення.

При цьому, у межах одного цільового призначення земельних ділянок існують види використання земель, які визначені Класифікацією видів цільового призначення земель, затвердженою наказом Держкомзему від 23.07.2010 № 548.

Згідно із класифікацією № 548, земельні ділянки надані для будівництва індивідуальних гаражів (В.02.05) та для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (В.03.07) за основним цільовим призначенням належать до категорії земель житлової та громадської забудови.

Виходячи із зазначеного, на земельній ділянці з кадастровим номером 21101000000:20:001:0270 змінено вид її використання, а не цільове призначення.

За результатом дослідження проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення суміжної земельної ділянки із кадастровим номером 21101000000:20:001:0267, відповідно до висновку експерта за результатами проведення судової експертизи з питань землеустрою № 9894/18-41 від 11.02.2019 року, невідповідностей вимогам земельного законодавства та іншим нормативним документам з питань землеустрою та землекористування, за змістом та правилами оформлення, які впливають на результати заходів, передбачених вказаним проектом із землеустрою, не виявлено.

Виходячи із наведеного, вид використання земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:20:001:0270 також змінено у відповідності до вимог земельного законодавства, що виключає підстави для скасування рішення Ужгородської міської ради від 21.04.2016 року за № 185.

З приводу вимоги позивача про скасування державної реєстрації та витребування земельної ділянки на користь територіальної громади, суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні таких вимог з огляду на наступне.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства

Статтею 16 ЦК Українипередбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Предметом спору у цій справі є скасування рішень органу місцевого самоврядування та витребування майна з чужого незаконного володіння.

Відповідно до статей 317, 319, 658 ЦК України виключно власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном, лише власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, в тому числі реалізує право його продажу.

Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 328 ЦК України(в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не впливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно у разі, якщо майно вибуло з володіння власника, або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Згідно зі статтею 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Положення зазначеної статті застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Віндикацією є передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульний володілець), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей.

За віндикаційним позовом може бути витребувана лише індивідуально визначена річ, оскільки призначенням такого позову є повернення лише того майна, яке було у власності особи.

Підставою віндикаційного позову є обставини, що підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна із чужого незаконного володіння, тобто факти, які доводять право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, знаходження його в натурі у відповідача.

Право на віндикацію належить виключно власникові або титульному володільцеві, який втратив фактичне володіння річчю.

Звертаючись з позовом, прокурор зазначив, що законодавством України не визначено суб`єкта контролю за законністю прийняття органом місцевого самоврядування рішень щодо відведення земельних ділянок з відповідними повноваженнями на звернення до суду з позовами, через що прокурор самостійно виступає як позивач у цій справі в інтересах держави. В той же час, прокурором заявлено вимогу щодо витребування земельної ділянки не на свою користь, а на користь іншої особи, а саме територіальної громади міста Ужгорода - Ужгородської міської ради.

Оскільки, позивач не є власником спірного майна та він не наділений правом заявляти вимоги щодо витребування майна.

Також, прокурором не доведено та не обґрунтовано необхідність скасування державної реєстрації права власності та витребування земельної ділянки, та як наслідок позбавлення особи майна - як захід направлений на відновлення законності у відносинах, пов`язаних із набуттям права власності на земельну ділянку, є єдиним можливим та ефективним заходом впливу для досягнення мети позову, оскільки після скасування права власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку вона залишиться у його володінні і користуванні, не відбудеться ніякого реального відновлення порушених прав.

Суд враховує, що прокурором не доведено заподіяння будь-якої шкоди територіальній громаді м. Ужгорода внаслідок прийняття оспорюваних рішень.

Крім того, ОСОБА_1 побудував у встановлений законом спосіб та набув право власності на нерухоме майно та спірну земельну ділянку у передбачений законом спосіб, за відплатним договором купівлі-продажу.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» у питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

У рішенні в справі «Федоренко проти України» від 01 червня 2006 року (заява № 25921/02) Європейський суд з прав людини зазначив про необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та фундаментальними правами окремої людини, а також пропорційності між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

При цьому у рішенні Європейський суд з прав людини від 16 лютого 2017 року в справі «Кривенький проти України» (заява № 43768/07) наголошено, що позбавлення особи права на земельну ділянку без будь-якої компенсації є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Також необхідно зазначити, що стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно з частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Таким чином, відповідно до вимог статті 388 ЦК України, статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 6 вказаної Конвенції ніхто не може бути позбавлений своєї власності.

Суд враховує, що у будь-якому випадку втручання в право відповідача мирно володіти своїм майном у цій справі не є пропорційним легітимній меті.

ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося у звязку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або щодо якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 05 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 05 липня 2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від04 вересня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 06 листопада 2008 року).

Тому, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і в оцінці дотримання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. (Постанова ВСУ в справі № 6-2902цс15 від 03 лютого 2016 року).

Враховуючи вказане, правові підстави для задоволення позовних вимог про витребування земельної ділянки у цій конкретній справі відсутні.

Обґрунтовуючи своє рішення, суд бере до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини.

В рішеннях у справах «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torijav. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов`язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35).

В контексті вказаної практики суд вважає обґрунтування цього рішення достатнім.

Враховуючи висновок суду про часткове задоволення позову, відповідно до статті 141 ЦПК України судові витрати у вигляді судового збору слід покласти на відповідача ОСОБА_2 , пропорційно задоволеним вимогам.

Слід також зазначити, що при вирішенні зазначеної справи суд враховує висновки Закарпатського апеляційного суду, викладені у постанові від 06 листопада 2023 року у справі № 308/9555/16-ц, оскільки вони стосуються аналогічних правовідносин, одних і тих же рішень Ужгородської міської ради та безпосередньо більшості учасників у цій справі.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 3, 4, 5, 8, 9, 10, 12, 13, 17, 76-89, 141, 158, 258 - 261, 265, 272, 273, 352, 354, 355 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В :

Позов керівника Ужгородської окружної прокуратури до Ужгородської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_3 , про скасування рішення Ужгородської міської ради, державної реєстрації прав на земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:20:001:0270 та витребування її на користь територіальної громади міста Ужгорода -задовольнити частково.

Визнати незаконними та скасувати пункт 2.26 рішення 23 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 11.07.2014 року за № 1362, пункт 1.25 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 19.12.2014 року за № 1583.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , мешканця АДРЕСА_2 , на користь Закарпатської обласної прокуратури, код ЄДРПОУ: 02909967, місцезнаходження: 88000, м. Ужгород, вул. Коцюбинського, 2А, витрати зі сплати судового збору у розмірі 2756,00 грн. ( дві тисячі сімсот п"ятдесят шість грн. 00 копійок) грн.

Рішення може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Закарпатського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Ужгородського

міськрайонного суду О.А. Придачук