Постанова

від 04.02.2025 по справі 443/853/24

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 443/853/24 Головуючий у 1 інстанції: Павлів А.І.

Провадження № 22-ц/811/3286/24 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 лютого 2025 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Ніткевича А.В.,

суддів: Бойко С.М., Копняк С.М.,

секретаря Матяш С.І.

розглянувши увідкритому судовомузасіданні ум.Львові цивільнусправу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 15 жовтня 2024 року в складі судді Павліва А.І. у справі за позовом ОСОБА_1 до Жидачівської міської ради, з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору фермерське господарство Богіва Миколи Михайловича, про відновлення становища, яке існувало до порушення,-

встановив:

У травні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовною заявою до Жидачівської міської ради, з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, фермерське господарство Богіва Миколи Михайловича про відновлення становища, яке існувало до порушення, просить відновити становище, яке існувало до порушення від 22.07.1991.

Вимоги обгрунтовує тим, що його право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою розміром 12,00 га на території Бережницької сільської ради відповідно до державного акта, зареєстрованого за №36, не скасовано і є дійсним як окремий правовий вид землі до приватної власності на землю. З ФГ Богів М.М. укладено договір від 15.10.2001 про обробіток землі ФГ Мадараш В.М. Таким чином, земля ФГ Мадараш В.М. перейшла до ФГ ОСОБА_2 одночасно з 15.03.1995 по 2024 рік. Покликається на справу № 443/1572/18, у якій рішення Верховного Суду від 21.06.2023 ухвалено на припущеннях, тому така не є доказовою базою у цій справі. Просив позов задовольнити.

Оскаржуваним рішенням Жидачівського районного суду Львівської області від 15 жовтня 2024 року відмовлено повністю у задоволенні позову ОСОБА_1 до Жидачівської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, фермерське господарство Богіва Миколи Михайловича про відновлення становища, яке існувало до порушення.

Рішення суду оскаржив позивач ОСОБА_1 .

В апеляційній скарзі зазначає, що постановою Верховного Суду на припущеннях встановлено, що за гр. ( ОСОБА_3 закріплено площа 12,0 га землі на території Бережницької сільської ради в довічне успадковуване володіння для ведення селянського господарства.

Про припинення користування землею фермером ОСОБА_4 відмовлено у позовних вимогах постановою Верховного Суду від 21.06.2023.

Звертає увагу, що згідно інформації Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 28.08.2024 за № 36 22.07.1991 в книзі державних актів на право користування землею за ОСОБА_4 зареєстрований державний акт серії Б № 060536 від 22.07.1991.

При цьому, за інформацією Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 13.09.2024, право довічного успадковуваного володіння за ОСОБА_4 не зареєстровано.

Зважаючи на наведене, звернувся до суду із даним позовом, однак суд перекрутив доказову базу

Просить скасувати рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 15 жовтня 2024 року та ухвалити нове по суті позовних вимог, яким такі задовольнити.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції (ч. 3 ст. 360 ЦПК України).

Учасники справи в судове засідання 04 лютого 2025 року не прибули, не повідомили суд про причину неявки.

На переконання колегії суддів, матеріалів справи достатньо для розгляду справи по суті, а тому вважає за можливе відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, проводити розгляд справи за відсутності осіб, що не з`явилися.

За відсутності всіх осіб, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу технічними засобами не здійснювалося.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення враховуючи таке.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що спірні правовідносини між сторонами виникли у зв`язку з відсутністю реєстрації виданого на ім`я позивача державного акту на право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою.

В свою чергу, ФГ «Мадараш Володимир Миколайович» як юридична особа зареєстроване в установленому законом порядку 15 березня 1995 року після отримання позивачем прав на спірну земельну ділянку, виділену йому для ведення селянського (фермерського) господарства у 1991 році, тому користувачем спірної земельної ділянки є вказане фермерське господарство.

Зокрема, у пункті 3.2 статуту ФГ «Мадараш Володимир Миколайович» передбачено, що право фермерського господарства на користування землею посвідчується державним актом, який видається на ім`я його голови.

Поряд з цим, після отримання позивачем державного акта на право користування/володіння земельною ділянкою та його державної реєстрації, останнім засновано фермерське господарство, яке зареєстроване як юридична особа, відтак у правовідносинах користування/володіння спірною земельною ділянкою відбулася фактична заміна землекористувача і його обов`язки перейшли до фермерського господарства з дня його державної реєстрації, тому стороною у спірних правовідносинах є саме ФГ «Мадараш Володимир Миколайович».

Більше того, оскарженими рішеннями відповідачів припинено право на земельну ділянку саме ФГ «Мадараш В. М.», яке зареєстроване як юридична особа.

Натомість, у справі, яка розглядається, ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом, як фізична особа, яка є головою, керівником ФГ «Мадараш Володимир Миколайович», однак його права та зобов`язання не є тотожними з правами та зобов`язаннями вказаного фермерського господарства.

Таким чином, на час звернення з позовом та розгляду справи права на предмет позову належали не йому, а юридичній особі ФГ «Мадараш Володимир Миколайович», яке до участі у справі не залучалося і позовних вимог в цій справі не заявляло, тому права ОСОБА_5 як фізичної особи не порушено, оскільки у даних правовідносинах лише фермерське господарство може ставити вимоги про порушення його прав як землекористувача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

При вирішенні, спору суд врахував висновки Верховного Суду висловлені у справі №443/1572/18 (провадження № 61-3440св23).

Враховуючи наведене, суд відмовив у задоволенні позову за безпідставністю.

Перевіряючи оскаржуване рішення колегія суддів виходить з такого.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 16ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силуст. 12 ЦПК Українизобов`язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог.

У рішенні Конституційного Суду України № 18-рп/2004 від 01 грудня 2004 року визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у частині першійстатті 4 ЦПК Українита інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечатьКонституціїі законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

З наведеного слідує, що на момент звернення до суду порушення, невизнання або оспорювання право особи, яка звертається за захистом, вже має мати місце. Захист права на майбутнє законом не передбачено.

Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Судом встановлено, що відповідно до державного акту від 22.07.1991, виданого виконавчим комітетом Жидачівської районної ради народних депутатів, за ОСОБА_4 закріплено в довічне успадковуване володіння 12 га землі на території Бережницької сільської ради для ведення селянського господарства. Акт зареєстровано в книзі записів державних актів на право користування землею за №36 (а.с. 25).

15.03.1995 на підставі розпорядження голови Жидачівської РДА № 171 від 15.03.1995 зареєстровано фермерське господарство ОСОБА_4 , про що свідчить копія статуту цього фермерського господарства (далі Статут) (а.с. 12).

Згідно із пунктом 2.1. Статуту основним видом діяльності ФГ є виробництво товарної сільськогосподарської продукції, її переробка та реалізація.

Основою виробничо-господарської діяльності ФГ є земля (пункту 3.1. Статуту).

Відповідно до пункту 3.2. Статуту право ФГ на користування землею посвідчується державним актом, який видається на ім`я його голови.

Згідно з пунктом 3.3. Статуту правовідносини пов`язані з володінням, користуванням та розпорядженням землею ФГ, регулюються ЗК України, Законом України «Про селянське (фермерське) господарство, іншими законодавчими та підзаконними нормативними актами про землю.

На викопіюванні на аркуші А4, яке містить зокрема, графічне зображення меж земельних ділянок, наявний запис, скріплений печаткою «Колгосп «Радянська Україна», наступного змісту «відведення земельної ділянки розміром 12 (дванадцять) га для ведення фермерського господарства ОСОБА_4 в установленому порядку погоджено. Урочище за «Воганкою» (а.с. 30).

Розпорядженням голови Жидачівської районної державної адміністрації №263 від 30.05.2003 фермеру ОСОБА_4 надано дозвіл на замовлення в землевпорядній організації виготовлення документації по передачі земельної ділянки в приватну власність із земель фермерського господарства площею 2,44 га в с. Загурщина Бережницької сільської ради (а.с. 23).

Рішенням ІХ сесії ІV демократичного скликання Бережницької сільської ради Жидачівського району Львівської області від 27.10.2023 № 7 вирішено звернутися з клопотанням до Жидачівської РДА про припинення користування земельною ділянкою фермером ОСОБА_4 , наданої йому для ведення фермерського господарства в розмірі 12 га та передати її в землі запасу Бережницької сільської ради (а.с. 26).

Розпорядженням голови Жидачівської районної державної адміністрації №158 від 12.03.2004 припинено право користування земельною ділянкою площею 12 га, наданою фермеру ОСОБА_4 на землях запасу Бережницької сільської ради. Земельну ділянку площею 12 га передано в землі запасу Бережницької сільської ради без змін цільового призначення. Районному відділу земельних ресурсів надано вказівку списати державний акт на право постійного користування землею (серія Б №060336) в установленому законом порядку (а.с. 24).

За змістом листа Бережницької сільської ради Жидачівського району Львівської області від 14.05.2004 №46 у фермера ОСОБА_4 протягом більше двох років не використовувалася земельна ділянка, яка була надана йому для ведення фермерського господарства. У зв`язку з цим розпорядженням голови Жидачівської РДА №158 від 12.03.2004 цю земельну ділянку було вилучено з користування ФГ Мадараш В.М. У подальшому фермер ОСОБА_4 , дізнавшись про вилучення земельної ділянки, самовільно розорав земельну ділянку на площі 2,92 га, чим порушив ЗК України (а.с.29).

Відповідно до довідки Бережницької сільської ради від 06.07.2006 у ФГ ОСОБА_2 знаходиться на зберіганні майно ФГ ОСОБА_4 , а саме: причіп тракторний 6 ПТС чорного кольору та тракторний навісний культиватор (а.с. 28).

14.08.2009 ОСОБА_4 та ОСОБА_6 зареєстрували шлюб, про що зроблено актовий запис №12, після реєстрації шлюбу чоловіку змінено прізвище на « ОСОБА_7 », що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 від 14.08.2009 (а.с. 11).

Згідно з довідкою Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 29.08.2024 відповідно до Книг записів (реєстрації) державних актів на право користування землею на території Бережницької сільської ради на ОСОБА_4 зареєстровано державний акт на право постійного користування землею серії Б №060336 на земельну ділянку, площею 12,0 га для ведення фермерського господарства, зареєстрований 22.07.1991 в Книзі записів державних актів на право користування землею за № 36 (а.с. 72).

За змістом листа Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 13.09.2024 відповідно до Книг записів (реєстрації) державних актів на право користування землею на території Бережницької сільської ради на ОСОБА_4 державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею від 22.07.1991 не зареєстрований (а.с. 75).

З врахуванням наведеного беззаперечним є те, що позивач ОСОБА_3 є засновником ФГ «Мадараш В.М.».

З приводу правовідносин між сторонами існують судові рішення, які набрали законної сили.

Так, у квітні 2006 року ФГ «Мадараш В. М.» зверталося доГосподарського суду Львівської областіз позовом до Жидачівської РДА та Бережницької сільради, в якому з урахуванням уточнення позовних вимог просило визнати незаконним та скасувати розпорядження Жидачівської РДА № 158 від 12 березня 2004 року «Про припинення користування земельною ділянкою фермером ОСОБА_4 », вказівки державного інспектора по використанню та охороні земель № 4 від 01 серпня 2002 року, акт перевірки дотримання земельного законодавства № 4 від 09 вересня 2002 року, акт № 1 від 04 липня 2003 року, протокол про порушення земельного законодавства № 5/16 від 18 липня 2003 року, та рішення Бережницької сільради № 7 від 27 жовтня 2003 року про звернення до Жидачівської РДА з клопотанням щодо вирішення питання про припинення права користування земельною ділянкою фермером ОСОБА_4 у розмірі 12 га.

Постановою Господарського суду Львівської області від 18 жовтня 2006 року у справі №3/103-23/112, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 17 квітня 2007 року, у задоволенні вказаного позову ФГ «Мадараш В. М.» відмовлено.

Даним судовим рішенням суду встановлено, що згідно з державним актом № 36 від 22 липня 1991 року за ОСОБА_4 закріплено в довічне успадковуване володіння 12 га землі для ведення селянського господарства. Акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право користування землею за № 36. У 1995 році створене ФГ «Мадараш В. М.». 25 липня 2003 року заступник головного державного інспектора по використанню і охороні земель Львівської області Падляк І.М. розглянув протокол від 18 липня 2003 року № 5/16. У зв`язку з невжиттям заходів по боротьбі з бур`янами на земельній ділянці площею 12 га в с. Загурщина на території Бережиицької сільської ради фермером ОСОБА_4 і тим самим порушенням ним вимог статей 91, 96 ЗК України притягнено останнього (з дотриманням чинного законодавства) до адміністративної відповідальності за статтею 52 КУпАП і накладено на нього штраф в сумі 136,00 грн, який державною виконавчою службою стягнуто повністю. Про вказане свідчить постанова про закінчення виконавчого провадження державного виконавця Жидачівського ВДВС від 09 вересня 2003 року. Одночасно із накладенням штрафу, ОСОБА_8 зобов`язано фермера ОСОБА_4 вжити до 25 серпня 2003 року заходів по боротьбі з бур`янами. Оскільки до вказаного терміну позивач жодних заходів по боротьбі з бур`янами не вжив, державний інспектор по використанню і охороні земель Львівської області ОСОБА_9 надіслала 16 жовтня 2003 року, відповідно до статті 144 ЗК України, голові Бережницької сільської ради Кухті Г.Г. лист № 24. В листі, зокрема зазначено, що до встановленого у згаданій постанові терміну (25 серпня 2003 року) позивач вказівки по усуненню порушення не виконав, порушення земельного законодавства у встановлений термін не усунув, а тому Держаний інспектор по використанню та охороні земель Львівської області запропонувала Бережницькій сільській раді вирішити питання щодо припинення користування позивачем земельною ділянкою відповідно до чинного законодавства і проінформувати управління організації інспекційної діяльності Львівського обласного управління земельних ресурсів про результати розгляду її клопотання.

Крім цього, у вересні 2018 року ОСОБА_1 звертався до суду з позовом до Бережницької сільської ради Жидачівського району Львівської області, який уточнивши просив:

- визнати поважними причини пропуску позивачем позовної давності та поновити строк звернення до суду за захистом своїх прав;

- визнати дії Жидачівської районної державної адміністрації при прийнятті розпорядження № 158 від 12 березня 2004 року «Про припинення користування земельною ділянкою фермером ОСОБА_4 » та Бережницької сільської ради при прийнятті рішення № 7 від 27 жовтня 2003 року «Про вилучення земельної ділянки в кількості 12 га, наданої фермеру ОСОБА_4 »незаконними, вчиненими за межами наданих їм повноважень;

- визнати незаконними розпорядження Жидачівської районної державної адміністрації № 158 від 12 березня 2004 року та рішення Бережницької сільської ради № 7 від 27 жовтня 2003 року.

Рішенням Жидачівського районного суду Львівської області від 27 вересня 2022 року у справі № 443/1572/18 позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

ПостановоюЛьвівського апеляційного суду від 02 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діяв адвокатПилипів О.В., залишено без задоволення, рішенняЖидачівського районного суду Львівської області від 27 вересня 2022 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 21 червня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - адвокатомПилипів Ольгою Василівною,задоволено частково.

РішенняЖидачівського районного суду Львівської області від 27 вересня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 02 лютого 2023 рокузмінено, викладено мотиви відмови у позові в редакції цієї постанови.

Зазначені рішення судів перебувають у законній силі та створюють відповідну преюдицію для спірних правовідносин.

Зокрема, незважаючи на дещо інші вимоги, позивач і надалі, незважаючи на підстави відмови у його вимогах у справі № 443/1572/18, дотримується цієї ж конструкції у контексті суб`єкта, який на його думку має суб`єктивне право на пред`явлення відповідного позову.

Колегія суддів виходить з того, що на час надання засновнику фермерського господарства права постійного користування спірною земельною ділянкою був чинним Земельний кодекс від 18 грудня 1990 року (далі ЗК України 1990 року), який у відповідній редакції передбачав певне регулювання відносин щодо права постійного користування земельною ділянкою.

Постійним визнавалося землекористування без заздалегідь установленого строку (частина друга статті 7 ЗК України 1990 року). Право постійного користування землею посвідчували державні акти. Їх видавали та реєстрували сільські, селищні, міські, районні ради народних депутатів (частина перша статті 23 ЗК України 1990 року).

Громадянам України, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, земельні ділянки передавалися у власність або надавалися в користування, в тому числі на умовах оренди, включаючи присадибний наділ (частина перша статті 50 ЗК України 1990 року). Землю у постійне користування надавали ради народних депутатів, зокрема і для ведення громадянами України селянського (фермерського) господарства (пункт 1 частини п`ятої статті 7 ЗК України 1990 року).

Велика Палата Верховного Суду у пункті 22 постанови від 23 червня 2020 року

у справі № 179/1043/16-ц (провадження № 14-63цс20) зазначила, що передбачені законом особливості надання фізичній особі земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства підтверджують те, що таку ділянку можна було безоплатно отримати лише для створення відповідного господарства, після чого її використання можливе було тільки для ведення селянського (фермерського) господарства, тобто для вироблення, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції (частина перша статті 2 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство»). Таку діяльність здійснює саме селянське (фермерське) господарство (як самостійна юридична особа), а не його засновник. Іншими словами, після набуття засновником селянського (фермерського) господарства права постійного користування земельною ділянкою для ведення такого господарства та проведення державної реєстрації останнього, постійним користувачем зазначеної ділянки стає селянське (фермерське) господарство (цей висновок не стосується права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, наданою для ведення такого господарства; оскільки таке право є успадковуваним, тобто передається у спадщину, то воно залишається у володінні фізичної особи і після створення селянського (фермерського) господарства, про що Велика Палата Верховного Суду зазначила у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17).

Враховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду у пункті 23 постанови від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (провадження № 14-63цс20) дійшла висновку, що з моменту створення селянського (фермерського) господарства відбувається фактична заміна постійного землекористувача, і його обов`язки переходять до селянського (фермерського) господарства

з дня його державної реєстрації.

Державна реєстрація права постійного користування земельною ділянкою для ведення селянського (фермерського) господарства за його засновником не змінює цього висновку, оскільки після державної реєстрації такого господарства саме воно як суб`єкт підприємницької діяльності могло використовувати відповідну ділянку за її цільовим призначенням, тобто бути постійним користувачем.

Відповідно з часу державної реєстрації цього господарства воно повноважне зареєструвати за собою право постійного користування земельною ділянкою, яку раніше для ведення селянського (фермерського) господарства отримав його засновник (наведене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, сформульованими у постанові від 10 квітня 2019 року (пункти 2329) й ухвалі від 13 листопада 2019 року (пункти 1718) у справі № 275/82/18, а також у постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 320/5724/17 (пункти 6.246.29) щодо належності права на продовження договірних відносин з користування земельною ділянкою для ведення фермерського господарства саме такому господарству, а не його засновникові).

01 січня 2002 року набрав чинності ЗК України від 25 жовтня 2001 року, згідно

з частиною першою статті 92 якого право постійного користування земельною ділянкою це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Вичерпний перелік осіб, які могли набувати земельні ділянки у постійне користування, був визначений у частині другій статті 92 ЗК України.

Фермерські господарства та фізичні особи до зазначеного переліку не належали. Водночас у пункті 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України від 25 жовтня 2001 року було передбачено, що громадяни та юридичні особи, які вже мали у постійному користуванні земельні ділянки, не могли мати їх на такому праві та повинні були у визначений строк переоформити право власності або право оренди на них відповідно до встановленого порядку. При переоформленні права постійного користування земельними ділянками, наданими для ведення селянських (фермерських) господарств, у довгострокову оренду її строк мав визначатися відповідно до закону.

22 вересня 2005 року Конституційний Суд України ухвалив рішення

№ 5-рп/2005, згідно з яким визнав неконституційним пункт 6 розділу Х Перехідні положення ЗК України щодо обов`язку переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або на право оренди. Конституційний Суд України зазначив, що відсутні підстави визнавати неконституційною статтю 92 ЗК України, оскільки використання у ній терміна «набувають» (який означає «ставати власником чого-небудь, здобувати що-небудь») свідчить, що ця стаття не обмежує і не скасовує чинне право постійного користування земельними ділянками, набуте в установлених законодавством випадках станом на 01 січня 2002 року до його переоформлення (абзац 11 пункту 5.3 мотивувальної частини Рішення).

Отже, право постійного користування земельною ділянкою, набуте у встановленому порядку до 01 січня 2002 року, не втрачається внаслідок його непереоформлення користувачем, який згідно із ЗК України не є суб`єктом такого права.

Право постійного користування земельною ділянкою зберігається за таким користувачем до приведення прав і обов`язків щодо такої ділянки у відповідність із вимогами чинного законодавства (аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 663/1738/16-ц (провадження № 14-355цс19)).

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про державний земельний кадастр» передбачено, що земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера. Їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою їх власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності).

Відповідно до частини п`ятої статті 116 ЗК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Такий висновок узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, що викладений у постанові від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц.

Разом з цим, оскільки ФГ «Мадараш Володимир Миколайович»як юридична особа зареєстроване в установленому законом порядку15 березня 1995 року, тобтопісля отримання позивачем прав на спірну земельну ділянку, виділену йому для ведення селянського (фермерського) господарства у 1991 році, користувачем спірної земельної ділянки є власне вказане фермерське господарство.

Іншими словами у правовідносинах користування/володіння спірною земельною ділянкою відбулася фактична заміна землекористувача і його обов`язки перейшли до фермерського господарства з дня його державної реєстрації, тому стороною у спірних правовідносинах повинно бути самеФГ«Мадараш Володимир Миколайович».

Аналогічно врегульовані і правовідносини зі створення та діяльностіфермерського господарства Законом України "Про фермерське господарство"від 19 червня 2003 року № 937-IV (далі - Закон № 937-IV), у статті 1 якого вказано, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

Згідно з частиною першою статті 5, частиною першою статті 7 Закону № 937-IV право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації.

Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 Закону № 937-IV).

З комплексного аналізу вимог статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону № 937-IV можна зробити висновок, що після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалася.

Така правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 317/2520/15ц та від 12 грудня 2018 року № 388/1103/16ц, від20 березня 2019 року у справі № 615/2197/15-ц.

Крім того, Велика Палати Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 615/2197/15-ц зробила висновок, що у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа.

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду також звернула увагу на те, що права та зобов`язання голови, керівника фермерського господарства не є тотожними з правами та зобов`язаннями самого фермерського господарства.

Натомість, як зазначено вище, у даній справі ОСОБА_5 звернувся до суду з цивільним позовом як фізична особа, однак права на предмет позову належать не йому, а юридичній особіФГ«Мадараш Володимир Миколайович», яке до участі у справі не залучалося і позовних вимог не заявляло.

За таких обставин колегія суддів погоджується з тим, що у даних правовідносинах права ОСОБА_5 як фізичної особи не порушено, оскільки у даних правовідносинах лише фермерське господарство може ставити вимоги про порушення його прав як землекористувача, тому судом правильно відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Окремо колегія суддів звертає увагу, що частиною першою статті 6 Земельного кодексу Української РСР (у редакції від 18 грудня 1990 року № 561-XII) встановлено, щоу довічне успадковуване володіння земля надається громадянамУкраїнської РСР для: ведення селянського (фермерського господарства); ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель; садівництва; дачного і гаражного будівництва; традиційних народних промислів; у разі одержання у спадщину жилого будинку або його придбання. Порядок успадковування права володіння земельною ділянкою визначається цим Кодексом та іншими актами законодавства Української РСР.

Крім того, відповідно до частини першої статті 50 та частини першої статті 67 цього Кодексу громадянам Української РСР, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтується переважно на особистій праці та праці членів їх сімей,надаються за їх бажанням у довічне успадковуване володіння абов орендуземельні ділянки, включаючи присадибний наділ, а за рішенням сільських, селищних, міських Рад народних депутатіву довічне успадковуване володіння надаються земельні ділянкидля будівництва індивідуальних жилих будинків, господарських будівель, гаражів і дач.

Правоволодінняабо право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, районними, міськими Радами народних депутатів (частина перша статті 23 Кодексу).

Порядок надання земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства, що надаються громадянам за їх бажанняму довічне успадковуване володіння, їх розміри, а також порядок державної реєстраціїДержавного акта направо довічного успадковуваного володіння землею, визначено статтями 5, 6, 8 Закону України Про селянське (фермерське) господарство (у редакції від 20 грудня 1991 року № 2009-XII).

Проте нова редакція Земельного кодексу Української РСР, викладена Законом України Про внесення змін і доповнень до Земельного кодексу Української РСР від 13 березня 1992 року № 2196-XII, та нова редакція Закону України Про селянське (фермерське) господарство, викладена Законом України Про внесення змін і доповнень до Закону України Про селянське (фермерське) господарство від 22 червня 1993 року № 3312-XII, положень щодо надання правагромадянам на довічне успадковуване володіння землею не містять.

Не передбачають такої форми володіння землею, якдовічне успадковуване володіння землею і чинні Земельний кодекс України та Закон України Про особисте селянське господарство.

Інші доводи апеляційної скарги також не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, які достатньо мотивовані.

Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Стаття 375 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, -

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 15 жовтня 2024 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 04 лютого 2025 року.

Головуючий: А.В. Ніткевич

Судді: С.М. Бойко

С.М. Копняк