Постанова

від 04.02.2025 по справі 160/33319/23

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

04 лютого 2025 року м. Дніпросправа № 160/33319/23

Третій апеляційний адміністративний суд

у складі колегії суддів: головуючого - судді Ясенової Т.І. (доповідач),

суддів: Головко О.В., Суховарова А.В.,

розглянувши в письмовому провадженні в м. Дніпрі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ) на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 02 липня 2024 року (суддя Ніколайчук С.В.) в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ) до Виконавчого комітету Іларіонівської селищної ради Синельніківського району Дніпропетровської області про визнати протиправними та нечинні окремі положення,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 , через свого представника Чабаненка Микола Миколайович звернувся до суду із адміністративним позовом до Виконавчого комітету Іларіонівської селищної ради Синельніківського району Дніпропетровської області, у якому просять:

визнати протиправними та нечинними окремі Положення про складання акта встановлення факту здійснення догляду за особами з інвалідністю І чи II групи та особами, які потребують постійного стороннього догляду, що проживають на території Іларіонівської селищної ради, затверджене Рішенням Виконавчого комітету Іларіонівської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області від 31.08.2023 № 171 Про затвердження Положення про складання акта встановлення факту здійснення догляду за особами з інвалідністю І чи II групи та особами, які потребують постійного догляду, що проживають на території Іларіонівської селищної ради, та форми акта встановлення факту здійснення догляду за особами з інвалідністю І чи II групи та особами, які потребують постійного догляду, а саме:

1.1. пункт 7 - в частині, що передбачає використання при встановленні факту здійснення догляду Індикаторів оцінки виконання дій по самообслуговуванню, які викладені у додатку до цього Положення; 1.2. пункт 7 - в частині, що передбачає підтвердження під час обстеження факту спільного проживання; 1.3. пункт 7 - в частині, що передбачає перевірку під час обстеження даних, зазначених особою в заяві та документах;1.4. пункт 9 - в частині, що передбачає відмову у видачі акту у разі не підтвердження факту спільного проживання або не підтвердження достовірності даних, зазначених особою в заяві та документах; 1.5. Додаток Індикатори оцінки виконання дій по самообслуговуванню - повністю.

Позивачі є батьком та сином. Позивачі звернулись до відповідача з заявою про складання акту встановлення факту здійснення догляду сином за батьком, за результатами якої отримали відмову від відповідача, оформлену листом від 07.09.2023 року № 01-23-1649/16-23, в якій зазначено, що ОСОБА_1 , 1955 року народження, має здатність до самообслуговування і не потребує постійного стороннього догляду. До відповіді від 07.09.2023 № 01-23-1649/16-23 було додано копію оскаржуваного Рішення Виконавчого комітету Іларіонівської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області від 31.08.2023 № 171 «Про затвердження Положення про складення акта встановлення факту здійснення догляду за особами з інвалідністю І чи ІІ групи та особам, які потребують постійного догляду» та затверджено ним Положення № 171. На думку позивачів, оскаржуване рішення № 171 та Положення передбачають регулювання правовідносин, учасниками якого є позивачі, яке не відповідає праву, законодавством актам вищого рівня, порушує вимогу принципу верховенства права, принципів правової невизначеності, легітимності очікувань та належного урядування, створює для позивачів перешкоди у здійсненні ним права та інших правових можливостей, передбачених національним правом та його джерелами вищої юридичної сили. Відповідач не лише протиправно і свавільно присвоїв собі повноваження щодо встановлення (в т.ч. всупереч поданим документам МСЕК та ЛКК) і оцінки ступеня потреби в догляді, але і передбачив використання для цього методологічних прийомів, які призначені і затверджені геть для інших цілей. Зазначене свідчить про порушення відповідачем принципів добросовісності, розсудливості, які передбачені ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України. Позивачі вважають, що оскаржене рішення є протиправним та таким, що підлягає скасуванню судом.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 02 липня 2024 року у задоволені адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, його оскаржили позивачі, подавши апеляційну скаргу, та з наведених в ній підстав, покликаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, просять скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове судове рішення, яким адміністративний позов задовольнити.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції приписав позивачам аргумент, який вони не включали до позовної заяви або іншої заяви по суті справи, та «успішно» «спростував» такий неіснуючий аргумент. Йдеться про те, що суд першої інстанції зазначив: «вищенаведене доводить безпідставність доводів позивачів, що виконавчий комітет, як колегіальний орган, не має права вирішувати питання, віднесені до відання виконавчих органів ради, як органів місцевого самоврядування, та безпідставність доводів позивачів про те, що Іларіонівською селищною радою Синельніківського району Дніпропетровської області перевищила свої повноваження при прийнятті оскаржуваного рішення». Насправді ж позивачі подібних аргументів та доводів у позовній заяві не наводили; крім того, саме Іларіонівська селищна рада взагалі не є ані учасником справи, ані видавником спірного нормативно- правового акту, ані учасником спірних правовідносин. Ця обставина яскраво ілюструє всю глибину неповноти дослідження судом першої інстанції обставин та матеріалів справи та необґрунтованості рішення суду першої інстанції.

Відповідно до вимог статті 311 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження.

Перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла таких висновків.

Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, що підтверджується копією паспорта НОМЕР_3 .

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є громадянином України, що підтверджується копією паспорта № НОМЕР_4 .

Позивачі поживають на території Іларіонівського території селищної територіальної громади, а саме: 52510, Дніпропетровська область, Синельниківський район, с. Дерезувате, вул. Зелена, 3, що підтверджується матеріалами справи.

ОСОБА_1 , 1955 року народження, є батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується витягом з реєстру територіальної громади № 2023/007090368 від 05.09.2023 та свідоцтвом про народження серії НОМЕР_5 від 26.01.1980, копії яких наявні в матеріалах справи.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є особою з інвалідністю ІІ групи, що підтверджується довідкою до акта огляду медико-соціальної експертною комісією серії 12 ААГ № 183972 від 28.06.2023, висновком ЛКК № 290 від 08.08.2023 року, де зазначено, що позивач потребує постійного стороннього догляду терміном 1 рік.

29.08.2023 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , звернувся до відповідача з заявою про складання акту здійснення догляду сином за батьком за результатами розгляду якої відповідач листом від 07.09.2023 року № 01-23-1649/0/16-23 відмовив у видачі відповідного акта. Відмова вмотивована тим, що ОСОБА_1 , 1955 року народження, має здатність до самообслуговування і не потребує постійного стороннього догляду. До копії листа від 07.09.2023 року № 01-23-1649/0/16-23 відповідач додав Рішення № 171 та затвердженого ним Положення № 171.

На думку позивачів, оскаржуване рішення № 171 та затверджене ним Положення № 171 створює для позивачів перешкоди у здійснені ними прав та інших правових можливостей, передбачених національним правом та його джерелами вищої юридичної сили, що і стало підставою для позивачів для звернення до суду з цим позовом.

Надаючи оцінку спірним відносинам, суд апеляційної інстанції зазначає таке.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 4 КАС України визначає, терміни «нормативно-правовий акт» та «індивідуальний акт».

Так, згідно з п. 18 ст. 4 КАС України, нормативно-правовий акт акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.

Пунктом 19 ст. 4 КАС України визначено, що індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

Згідно з пунктом 3 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 року № 731 (із змінами та доповненнями) на державну реєстрацію подаються нормативно-правові акти, прийняті уповноваженими на це суб`єктами нормотворення в електронній (через систему електронної взаємодії органів виконавчої влади) або паперовій формі в порядку, визначеному Мін`юстом, що містять норми права, мають неперсоніфікований характер і розраховані на неодноразове застосування, незалежно від строку їх дії (постійні чи обмежені певним часом) та характеру відомостей, що в них містяться, у тому числі з грифами «Для службового користування», «Особливої важливості», «Цілком таємно», «Таємно» та іншими, а також прийняті в порядку експерименту.

У Порядку подання нормативно-правових актів на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України та проведення їх державної реєстрації, затвердженому наказом Міністерства юстиції України від 12 квітня 2005 року № 34/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 15 травня 2013 року № 883/5) визначено, що нормативно-правовий акт - офіційний документ, прийнятий уповноваженим на це суб`єктом нормотворення у визначеній законом формі та порядку, який встановлює норми права для неозначеного кола осіб і розрахований на неодноразове застосування.

Отже, до нормативно-правових актів відносяться прийняті уповноваженими органами акти, які встановлюють, змінюють норми права, носять загальний чи локальний характер, розраховані на невизначене коло осіб та застосовуються неодноразово.

Цей висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 21 грудня 2019 року у справі № 826/14366/15, від 09 квітня 2020 року у справі № 807/150/16, від 09 грудня 2020 року у справі № 813/746/18, від 24 червня 2021 року у справі № 560/3160/20 та від 01 лютого 2022 року у справі № 160/1936/21.

Таким чином, визначальною особливістю нормативного акта є його спрямованість на врегулювання відносин множинної кількості суб`єктів відповідних правовідносин двох чи більше учасників певного виду відносин. Тобто об`єктом правового регулювання є встановлення загальних правил поведінки між декількома суб`єктами, що беруть на себе права чи обов`язки, що призводить до виникнення, зміни чи припинення відповідних правовідносин. Адресата юридичних приписів нормативного акта неможливо чітко ідентифікувати, оскільки ним потенційно може бути кожна особа, що зацікавлена у реалізації свого суб`єктивного права або охоронюваного законом інтересу.

Ненормативним (індивідуальним) правовим актам притаманні наступні ознаки: а) спрямовуються на врегулювання конкретних (одиничних) актів соціальної поведінки; б) поширюються лише на персонально визначених суб`єктів; в) містять індивідуальні приписи (веління, дозволи), розраховані на врегулювання лише окремої, конкретної життєвої ситуації, тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією; г) не передбачають повторного застосування одних і тих самих юридичних засобів; д) не мають зворотної дії в часі.

Аналогічна правова позиція щодо визначення поняття нормативно-правового акта викладена у рішеннях Конституційного Суду України від 27 грудня 2001 року № 20-рп/2001 у справі про укази Президії Верховної Ради України щодо Компартії України, зареєстрованої 22 липня 1991 року (абзац перший пункту 6 мотивувальної частини), від 23 червня 1997 року № 2-зп у справі про акти органів Верховної Ради України (абзац четвертий пункту 1 мотивувальної частини), 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 у справі про скасування актів органів місцевого самоврядування (пункт 4 мотивувальної частини).

Отже, ненормативні акти мають своїм предметом вплив на чітко визначеного суб`єкта права, якому надаються певні права або на якого покладається певні обов`язки. Об`єктом правового регулювання тут виступає потреба закріплення певної суб`єктивної волі щодо конкретної особи, що зумовлює виникнення певних змін у правовому статусі цієї особи. Тож адресат юридичних приписів ненормативного акта завжди чітко визначений, і залежно від обставин, ініціатором його видання може бути як адресат, так і видавник відповідного акта.

Тобто співвідношення між нормативними актами та ненормативними визначається, зважаючи на мету їхнього видання: ненормативний акт є актом реалізації норм права, який видається тільки задля розв`язання певної ситуації за індивідуально-визначених обставин та умов, тоді як нормативні акти містять приписи права, що стосуються прав та інтересів невизначеного кола суб`єктів, і яке реалізуються без темпоральних обмежень.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24.07.2019 у справі № 182/2428/16-а, від 04.06.2013 у справі № 21-64а13 та 25.05.2016 у справі № 21-5459а15, у постанові Верховного Суду від 24.07.2019 у справі №182/2428/16-а, від 24 червня 2022 року справа № 809/847/18, від 18 серпня 2022 року справа № 580/871/20.

Крім того, в абзаці 4 пункту 1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23 червня 1997 року № 2-зп вказано, що «… за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію».

У пункті 5 Рішення Конституційного Суду України від 22 квітня 2008 року № 9-рп/2008 в справі № 1-10/2008 зазначено, що при визначенні природи «правового акта індивідуальної дії» правова позиція Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що «правові акти ненормативного характеру (індивідуальної дії)» стосуються окремих осіб, «розраховані на персональне (індивідуальне) застосування» і після реалізації вичерпують свою дію.

Також, Конституційний Суд України у рішення від 16.04.2009 №7-рп/2009, проаналізувавши функції і повноваження органів місцевого самоврядування, врегульовані Конституцією України та іншими законами України, дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб`єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію.

Отже, для вирішення питання про наявність у права на звернення до суду про скасування акту (індивідуального акту) необхідно встановити: чи виникли на підставі такого наказу правовідносини, пов`язані із реалізацію суб`єктивного права позивача, як зацікавленої особи.

31.08.2023 Виконавчим комітетом Іларіонівської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області прийнято Рішення № 171 «Про затвердження Положення пор складання акта встановлення факту здійснення догляду за особами І чи ІІ групи та особами, які потребують постійного стороннього догляду, що проживають на території Іларіонівської селищної ради, та форми акта встановлення факту здійснення догляду за особами з інвалідністю І чи ІІ та особами, які потребують постійного догляду».

На думку позивачів, оскаржуване рішення № 171 та затверджене ним Положення № 171 створює для позивачів перешкоди у здійснені ними прав та інших правових можливостей, передбачених національним правом та його джерелами вищої юридичної сили.

Однак, колегія суддів зауважує, що позивачем не обґрунтовано, в чому полягає невідповідність оскаржуваного Положення законодавчим актам, а також чим порушені вимоги верховенства права та принципи правової визначеності, на які він посилається та чим саме оскаржувані частини рішення створюють для позивачів перешкоди у здійсненні ним права та інших правових можливостей, передбачених національним правом та його джерелами вищої юридичної сили.

Разом з тим, за правилами частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У пунктах 8 - 9 частини 1 статті 4 КАС України визначено позивача як особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, або адміністратора за випуском облігацій, який подає позов до адміністративного суду на захист прав, свобод та інтересів власників облігацій відповідно до положень Закону України "Про ринки капіталу та організовані товарні ринки", а також суб`єкта владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду. При цьому відповідачем може бути суб`єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача.

Частиною 1 статті 5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Згідно з частинами 1 - 2 статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Статтею 6 КАС України встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Отже, обов`язковою ознакою дій суб`єкта владних повноважень, які можуть бути оскаржені до суду, є те, що вони безпосередньо породжують певні правові наслідки для суб`єктів відповідних правовідносин і мають обов`язковий характер. Адміністративне судочинство спрямоване на справедливе вирішення судом спорів з метою захисту саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин. Обов`язковою умовою визнання протиправними рішень суб`єкта владних повноважень є доведеність позивачем порушення його прав та інтересів цим рішенням суб`єкта владних повноважень. Для відновлення порушеного права у зв`язку із прийняттям рішення суб`єктом владних повноважень особа повинна довести, яким чином відбулось порушення її прав.

Порушення вимог Закону рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання їх судом протиправними, оскільки обов`язковою умовою визнання їх протиправними є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями чи рішенням з боку відповідача, зокрема, наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.

З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

З цього слідує, що під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав та інтересів позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства. Якщо позивач не довів факту порушення особисто своїх прав чи інтересів, то навіть у разі, якщо дії суб`єкта владних повноважень є протиправними, підстав для задоволення позову немає.

Статтею 6 Конвенції установлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, ЄСПЛ у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

Також у рішенні від 08 квітня 2010 року у справи «Меньшакова проти України» ЄСПЛ викладено конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: «Суд повторює, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою Суду, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (див., наприклад, рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ЕСПЛ 2002-ІІ)».

У рішенні Веііеі V. Ргапсе (Белле проти Франції) ЄСПЛ визнав порушення права на доступ до суду у ситуації, де заявнику було відмовлено у судовому захисті, попри те, що закон сформував у нього очікування щодо можливості такого захисту. ЄСПЛ обґрунтував порушення статті 6 Конвенції тим, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним», а для цього особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує її права».

Тобто, адміністративне судочинство спрямоване на справедливе вирішення судом спорів з метою захисту порушених прав/законних інтересів осіб у сфері публічно-правових відносин. Саме по собі порушення вимог закону дією/рішенням суб`єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання їх протиправними/скасування судом, оскільки обов`язковою умовою для цього є доведеність позивачем порушених його прав та охоронюваних законом інтересів цим рішенням чи дією з боку відповідача, зокрема, наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов. Відсутність у позивача прав чи обов`язків у зв`язку із вчиненням оскаржуваних дій не породжує для останнього і права на захист, тобто права на звернення з адміністративним позовом.

Обов`язковою ознакою дій суб`єкта владних повноважень, які можуть бути оскаржені до суду, є те, що вони безпосередньо породжують певні правові наслідки для суб`єктів відповідних правовідносин і мають обов`язковий характер.

З урахуванням викладеного, колегія суддів зазначає, шо оскаржуване рішення прийняте у чіткій відповідності до норм діючого законодавства України і не порушує законні права та інтереси позивачів, а отже таке рішення не породжує для них права на захист, тобто права на звернення до суду з цим адміністративним позовом.

Отже колегія суддів погоджує висновок суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог.

Доводи апеляційної скарги не спростовують правового обґрунтування, покладеного в основу судового рішення, тому не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції.

Решта доводів та заперечень учасників справи, висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, зокрема у рішенні у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відображено принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).

На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи та надано їм належну юридичну оцінку, судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення.

Керуючись статтями 241-245, 250, 311, 315, 316, 321, 322, 328, 329 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ) залишити без задоволення.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 02 липня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови у випадках, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Головуючий - суддяТ.І. Ясенова

суддяО.В. Головко

суддяА.В. Суховаров