Постанова

від 06.02.2025 по справі 260/3288/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 лютого 2025 року Справа № 260/3288/24 пров. № А/857/29712/24Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:

судді-доповідач Качмара В.Я.,

суддів Гудима Л.Я., Кузьмича С.М.

при секретарі судового засідання Гладкій С.Я.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в м.Львові справу за позовом ОСОБА_1 до Головного сервісного центру МВС, Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Львівській, Івано-Франківській та Закарпатській областях (філія ГСЦ МВС), Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Закарпатській області (філія ГСЦ МВС), Територіального сервісного центр №2146 (на правах відділу, Берегівський район, с. Кам`янське) Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Львівській, Івано-Франківській та Закарпатській областях (філія ГСЦ МВС) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, провадження в якій відкрито за апеляційною скаргою Головного сервісного центру МВС на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2024 року (суддя Іванчулинець Д.В., м.Ужгород, повний текст рішення складено 29 жовтня 2024 року), -

ВСТАНОВИВ:

09.05.2024 ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Головного сервісного центру МВС (далі ГСЦ), Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Львівській, Івано-Франківській та Закарпатській областях (філія ГСЦ МВС) (далі РСЦ-1), Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Закарпатській області (філія ГСЦ МВС) (далі РСЦ-2), Територіального сервісного центр № 2146 (на правах відділу, Берегівський район, с. Кам`янське) РСЦ-1 (далі ТСЦ-1) в якому, з урахуванням збільшення позовних вимог (а.с.39-40 т.3), просив:

визнати протиправним та скасувати наказ ГСЦ від 09.04.2024 №2/6/6-кп «Про звільнення ОСОБА_1 » (з наступними змінами, внесеними наказом ГСЦ від 19.04.2024 №2/6/7-кп «Про внесення змін до наказу Головного сервісного центру МВС від 09 квітня 2024 року №2/6/6-кгі «Про звільнення ОСОБА_1 ») (далі Накази №6 і №7 відповідно);

поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Територіального сервісного центру №2146 (на правах відділу, м. Іршава) РСЦ-2 (далі Посада-2, ТСЦ-2 відповідно) з 21.04.2024;

зобов`язати ГСЦ призначити (перевести) позивача на посаду начальника ТСЦ-1 (далі Посада-1);

стягнути з РСЦ-1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 21.04.2024 по день ухвалення рішення суду;

стягнути з РСЦ-1 на користь позивача судові витрати, в тому числі - витрати на професійну правничу допомогу.

допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення позивача на Посаді-2 та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми за один місяць.

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2024 року позов задоволено повністю. Визнано протиправним та скасовано Наказ №6 (з наступними змінами, внесеними Наказом №7). Поновлено ОСОБА_1 на Посаді-2 з 21.04.2024. Зобов`язано ГСЦ призначити позивача на Посаду-1. Стягнуто з РСЦ-2 на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 188734 грн, з утриманням податків та інших обов`язкових платежів при виплаті. Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на Посаді-2 та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з розрахунку за один місяць в розмірі 31213,66 грн допущено до негайного виконання.

Не погодившись із ухваленим рішенням в частині зобов`язання ГСЦ призначити позивача на Посаду-1 та стягнення з РСЦ-2 на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 188734 грн, його оскаржив ГСЦ, який із покликанням на неправильне застосування норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, просить скасувати рішення суду в оскарженій частині та прийняти нове.

В апеляційній скарзі наводячи обставини справи вказує, що в Кодексі адміністративного судочинства України (далі КАС) відсутні норми, які б передбачали повернення до стадії підготовчого провадження після закриття підготовчого засідання. Судом допущено втручання в дискреційні повноваження ГСЦ в частині зобов`язання призначити ОСОБА_1 на Посаду-1, оскільки суд не надав ГСЦ можливості здійснення своїх повноважень, визначених законодавством щодо вжиття заходів попередження та надання пропозицій вакантних посад, після поновлення позивача на посаді. Призначення позивача на будь-яку посаду, у тому числі й на Посаду-1, може бути здійснено у порядку та спосіб визначений Законом України «Про державну службу» (далі Закон), та лежить у площині повноважень начальника ГСЦ, який є суб`єктом призначення. Посада-1 не є вакантною.

У зв`язку з перебуванням позивача на лікарняному з 08.11.2023 по день звільнення, його середньоденна заробітна плата складає 538,63 грн (заробітна плата нарахована за один робочий день у вказаний період 24.03.2024), а не 1451,80 грн, як визначив суд першої інстанції.

Позивач у відзиві на апеляційну скаргу заперечує вимоги такої, вважає рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

РСЦ-1 у відзиві на апеляційну скаргу погоджується з її доводами.

ТСЦ-1 просить розглядати справу у відсутності його представника.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників позивача, ГСЦ та РСЦ-1, переглянувши справу за наявними у ній та додатково поданими доказами, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що суб`єкт призначення, тобто ГСЦ, не виконав обов`язку, який належить до його повноважень, що, у свою чергу, унеможливило дотримання вимог частини третьої статті 87 Закону при звільненні позивача у спосіб, передбачений цим Законом. Для обрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу цей суд взяв до уваги довідку від 06.05.2024 №10 (далі Довідка) видану РСЦ-2 про доходи позивача за останні два повні відпрацьовані місяці роботи, що передували звільненню (березень і квітень 2024 року) та визначив середньоденну заробітну плату в розмірі 1451,80 грн.

Щодо вимоги про зобов`язання призначити позивача на Посаду-1, то оскільки повноваження для виконання завдань та функції в новоствореному відділі передано ТСЦ-1, замість ТСЦ-2, що знаходиться в періоді заходів пов`язаних із припиненням діяльності, то відповідальним за призначення на відповідну посаду є саме ГСЦ. Метою відновлення порушено права в категоріях справ про незаконне звільнення з посади є насамперед ефективний захист порушеного права, який у даному випадку має місце, оскільки відділ в якому працював позивач, згідно матеріалів справи, перебуває в стані припинення діяльності.

Такі висновки суду першої інстанції в оскаржуваній частині не відповідають встановленим обставинам справи, зроблені з неправильним застосуванням норм матеріального права і з порушенням норм процесуального права, з таких міркувань.

Відповідно до частини першої статті 308 КАС суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

В іншій частині - щодо визнання протиправним та скасування Наказів №№6, 7, поновлення на Посаді-2, рішення суду першої інстанції фактично не оскаржується, тому суд апеляційної інстанції не має права робити правові висновки щодо цієї частини судового рішення.

Апеляційним судом, з урахуванням встановленого судом першої інстанції, встановлено та підтверджено матеріалами справи те, що наказом ГСЦ від 05.06.2020 №2/6/6-кп «Про призначення державних службовців регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Закарпатській області (філія ГСЦ МВС)» ОСОБА_1 призначено на Посаду-2 у порядку переведення з РСЦ-2.

Наказом Міністерства внутрішніх справ України (далі МВС) від 29.08.2023 №716 «Про організаційно-штатні зміни в Головному сервісному центрі МВС» затверджено Перелік змін у штатах ГСЦ та територіальних структурних підрозділах сервісного центру, у тому числі, у Львівській, Івано-Франківській та Закарпатській областях. При цьому, вказаним наказом створено РСЦ-1, у структурі якого перебував та якому підпорядковувався Територіальний сервісний центр №2146 (на правах відділу, м. Іршава) РСЦ-1 (далі -ТСЦ-3).

З метою дотримання вимог частини третьої статті 87 Закону ОСОБА_1 10.10.2023 був попереджений про наступне звільнення та йому запропоновані п`ять посад, три з яких не є рівнозначними посаді, яку займав позивач і при цьому жодна із запропонованих посад не передбачає роботу на території Закарпатської області.

Відповідно до штатних розписів на момент попередження позивача про наступне звільнення, станом на 10.10.2023, в ГСЦ було 8 вакантних посад у ТСЦ-3, в тому числі - посада начальника центру та 266 вакантних посад у РСЦ-1, в тому числі - 45 вакантних посад у Закарпатській області.

17.10.2023 позивач звертався до ГСЦ із відповідною заявою про переведення його на вакантну та рівнозначну посаду тій, яку обіймав начальника ТСЦ-3 (далі Заява, Посада-3 відповідно).

Наказом ГСЦ від 23.11.2023 №2/28/352-кп «Про переведення ОСОБА_2 » переведено останнього з посади у РСЦ-1 на Посаду-3 з 24.11.2023.

Листом від 04.12.2023 ГЦС повідомив, що Посада-3 станом на цю дату укомплектована, у зв`язку з чим не було прийнято рішення щодо переведення позивача.

Так, станом на 04.12.2023 у ГСЦ були наявні: 43 вакантні посади у РСЦ-1, в тому числі - 2 вакантні посади у Закарпатській області. Серед вказаних 43 вакантних посад - 12 посад начальників територіальних сервісних центрів і лише 2 з них, були запропоновані позивачеві.

Наказом №6 позивача звільнено з Посади-2 з 10.04.2024 у зв`язку зі зміною структури та штатного розпису ГСЦ, з припиненням державної служби.

Наказом №7 внесено зміни до Наказу №6, а саме: у пункті 1 цифри « 10» замінити цифрами « 20», а також викладено п.3 у новій редакції.

Наказом ГСЦ від 24.04.2024 №2/28/150-кп «Про призначення ОСОБА_3 » призначено останнього на Посаду-3 з 01.05.2024.

На виконання вимог наказу МВС від 05.06.2024 №372 «Про організаційно-штатні зміни в Головному сервісному центрі МВС» (далі Наказ №372; змінено територіальну дислокацію центру), наказом РСЦ-1 від 02.08.2024 за №166 о/д «Про затвердження змін до положення ТСЦ» було затверджено зміни до «Положення про територіальний сервісний центр № 2146 РСЦ ГСЦ МВС у Львівсткій, Івано-Франківській та Закарпатській областях», а саме: по тексту цього положення слова «м. Іршава» замінено словами «Берегівський район, с.Кам`янське».

Покликання апелянта на те, що нормами КАС не передбачали повернення до стадії підготовчого провадження після закриття підготовчого засідання, не заслуговують на увагу.

Статтею 173 КАС унормовано, що підготовку справи до судового розгляду здійснює суддя адміністративного суду, який відкрив провадження в адміністративній справі.

Завданням підготовчого провадження є: 1) остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу; 2) з`ясування заперечень проти позовних вимог; 3) визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів; 4) вирішення відводів; 5) визначення порядку розгляду справи; 6) вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті.

Підготовче провадження починається відкриттям провадження у справі і закінчується закриттям підготовчого засідання. Підготовче провадження має бути проведене протягом шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі. У виняткових випадках для належної підготовки справи для розгляду по суті цей строк може бути продовжений не більше ніж на тридцять днів за клопотанням однієї із сторін або з ініціативи суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 грудня 2021 року у справі № 910/7103/21, на яку посилається позивач у відзиві на апеляційну скаргу, зроблено висновок, що:

«відповідно до практики Верховного Суду, яку колегія суддів враховує на підставі частини 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України, суди першої інстанції за наявності певних обставин можуть прийняти рішення про повернення до стадії підготовчого провадження після його закриття для вчинення тих чи інших процесуальних дій, які можуть бути реалізовані лише на стадії підготовчого провадження.

Разом з тим такі обставини мають бути вагомими, оскільки можливість повернення до стадії підготовчого провадження з будь-яких підстав нівелює саме значення стадій господарського процесу: як підготовчого провадження, так і стадії розгляду справи по суті».

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 січня 2022 року у справі № 234/11607/20, зроблено висновок, що: «при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод».

Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 14 червня 2024 року закрито підготовче провадження в цій справі та призначено її до судового розгляду по суті на 28.06.2024, яке не відбулося.

Повернення судом першої інстанції до стадії підготовчого провадження було викликано відповідним клопотанням від 05.07.2024 позивача, з покликанням на Наказ №372, щодо необхідності залучення ТСЦ-1 в якості співвідповідача. Такий Наказ, на свій адвокатський запит від 19.06.2024, представник позивача отримав листом ГСЦ від 24.06.2024.

Вказані обставини за фактичних обставин справи, були вагомими, оскільки, зваживши на Заяву, позивач мав цілеспрямовану зацікавленість в зайнятті Посади-3 (відповідно Посади-1).

Ключовим у даній справі, в межах доводів і вимог апеляційної скарги, є право суду застосовувати альтернативні способи захисту трудових прав незаконно звільненого працівника.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Основного Закону України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Спеціальним законом, що регулює відносини, які виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, є Закон.

Частинами першою - третьою статті 5 Закону установлено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

За приписами частини п`ятої статті 22 Закону передбачено, що у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб`єкта призначення може здійснюватися без обов`язкового проведення конкурсу.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 41 Закону державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійних компетентностей може бути переведений без обов`язкового проведення конкурсу на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 83 Закону №889-VIII державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб`єкта призначення.

Згідно з частиною першою статті 87 Закону підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є: 1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу; 1-1) ліквідація державного органу; 2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування; 3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності; 4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.

За змістом частини третьої статті 87 Закону визначено, що суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю. Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.

Згідно з частинами другою, третьою статті 81 Цивільного кодексу України (далі ЦК) юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом.

Відповідно до частин першої, п`ятої статті 104 ЦК юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників.

Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 110 ЦК юридична особа ліквідується за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв`язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами.

Відповідно до частини п`ятої статті 5 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» (далі Закон №3166-VI) міністерство, інший центральний орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.

Згідно з частиною першою статті 21 Закону №3166-VI територіальні органи центрального органу виконавчої влади утворюються як юридичні особи публічного права в межах граничної чисельності державних службовців та працівників центрального органу виконавчої влади і коштів, передбачених на його утримання, ліквідовуються, реорганізовуються за поданням міністра, який спрямовує та координує діяльність центрального органу виконавчої влади, Кабінетом Міністрів України.

Частиною четвертою статті 21 цього ж Закону територіальні органи центрального органу виконавчої влади набувають статусу юридичної особи з дня внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запису про їх державну реєстрацію як юридичної особи.

Водночас, Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників (далі КЗпП) .

Статтею 5-1 КЗпП визначено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

У відповідності до частини першої статті 235 КЗпП у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

У постанові Верховного Суду України від 4 листопада 2014 року №21-426а14 (розглядалося питання обрання належного способу захисту порушеного права позивачів у справах про звільнення з публічної служби), викладено правову позицію про те, що задовольняючи позовні вимоги про поновлення на публічній службі, суд повинен визнати протиправним рішення суб`єкта владних повноважень повністю або частково, скасувати акт індивідуальної дії та обов`язково вказати дату, з якої особу поновлено на посаді.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №П/9901/101/18 цей Суд наголосив, що оскільки позивача було звільнено незаконно, то його належить поновити на попередній роботі.

Також, у постановах Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 640/18679/18, від 27 квітня 2021 року у справі № 826/8332/17, від 31 травня 2021 року у справі № 840/3202/18, від 08 листопада 2022 року у справі № 826/18588/14, від 16 лютого 2023 року у справі №826/18138/14, від 13 квітня 2023 року №540/3994/20, від 04 липня 2018 року у справі №826/12916/15, від 06 березня 2019 року у справі № 824/424/16-а, від 13 березня 2019 року у справі № 826/751/16, від 27 червня 2019 року у справі № 826/5732/16, від 26 липня 2019 року у справі № 826/8797/15, від 09 жовтня 2019 року у справі № П/811/1672/15, від 12 вересня 2019 року у справі № 821/3736/15-а, від 22 жовтня 2019 року у справі № 816/584/17, від 15 квітня 2020 року у справі № 826/5596/17, від 19 травня 2020 року у справі № 9901/226/19 було сформовано таку правову позицію:

«Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При цьому закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235, статті 240-1 КЗпП, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Отже, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено».

Наведені вище позиції викладені в постанові Верховного Суду від 29 лютого 2024 року у справі № 380/3108/23.

За правовою позицією викладеною в постанові Верховного Суду від 30 червня 2022 року справа №640/1175/20 ухвалюючи рішення про поновлення позивача в Офісі Генерального прокурора на посаді, яка є рівнозначною займаній позивачем посаді в Генеральній прокуратурі України, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, уважав цей спосіб поновлення порушеного права позивача належним і найбільш ефективним, з огляду на те, що Генеральна прокуратура України була лише перейменована в «Офіс Генерального прокурора» без проведення будь-яких інших організаційних дій, які би свідчили про створення нового органу прокуратури.

Проте перейменування установи, що не пов`язано із її припиненням (ліквідацією) як юридичної особи, не є обставиною, з якою стаття 240-1 КЗпП пов`язує неможливість поновлення працівника на попередній роботі.

У разі зміни внутрішньої (організаційної) структури установи (ліквідації одного структурного підрозділу із створенням або без створення іншого структурного підрозділу, змін в найменуванні установи, підрозділу або посади тощо) незаконно звільнений працівник підлягає поновленню на тій посаді, яку він обіймав на момент звільнення, після чого роботодавець зобов`язаний вчинити дії щодо працевлаштування такого працівника з урахуванням змін, що відбулися.

Водночас поновлення позивача на посаді, яку він не обіймав до звільнення, суперечить єдиному можливому способу захисту його порушеного права, який закріплений у частині першій статті 235 КЗпП та спрямований на повернення сторін трудового спору (працівника і роботодавця) у положення, яке існувало на день звільнення. Крім того, такий спосіб захисту порушеного права позивача може викликати новий спір з приводу визначення «рівнозначної» посади та відповідного структурного підрозділу, де така посада передбачена.

Рішення суду має бути якомога повним, зрозумілим та чітким. Чіткість рішення передбачає, зокрема, чіткість вжитих у судовому рішенні термінів та їх співвідношення з поняттями, які вони позначають. Судове рішення не повинно містити положень, які б ускладнювали чи унеможливлювали його виконання.

Верховний Суд України в постанові від 16 жовтня 2012 року у справі № 21-267а12 дійшов висновку, що працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи. Поновлення на роботі полягає в тому, що працівнику надається та ж робота, яку він виконував до звільнення його з роботи. При цьому повноваження суду при вирішенні трудового спору щодо поновлення працівника на попередній роботі не слід ототожнювати із процедурою призначення на посаду, що належить до компетенції роботодавця.

У пункті 63 постанови від 12 травня 2022 року справа №140/13530/20 Верховний Суд вказав, що повноваження щодо призначення працівника в порядку переведення на відповідну посаду, згідно із затвердженим штатним розписом в новоствореній юридичній особі, яка є правонаступником роботодавця, є винятковою компетенцією відповідача і суд, як орган, що розглядає трудовий спір, не повинен і не може втручатись у здійснення дискреційних повноважень державного органу.

РСЦ-2, ТСЦ-2 не припинено та перебувають в процесі припинення, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Так, зобов`язуючи ГСЦ призначити позивача на Посаду-1, суд першої інстанції не врахував вищезазначені правові позиції Верховного Суду України і Верховного Суду, а тому такі висновки суду першої інстанції є помилковими.

Щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, апеляційний суд зазначає таке.

Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

За частиною першої статті 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100).

Відповідно до пункту 2 Порядку № 100 середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Пунктом 8 Порядку №100 передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

З урахуванням вимог пунктів 2, 8 Порядку № 100 останні два календарні місяці роботи, що передували місяцю, в якому відбувалося звільнення позивача, з яким пов`язана виплата середнього заробітку, є лютий-березень 2024 року.

Як встановлено, судом першої інстанції при обчисленні середнього заробітку за час вимушеного прогулу взято до уваги Довідку, яка видана за період січень-квітень 2024 року без зазначення кількості відпрацьованих днів, що унеможливлює проведення правильного розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Також встановлено і не заперечується позивачем, що в період з 08.11.2023 по день звільнення останній перебував на лікарняному, крім одного дня 24.03.2024 за який йому нараховано 538,63 грн (а.с.176, 202 т.1).

Вказана сума отриманого доходу і буде середньоденною заробітною платою позивача для цілей виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах заявлених позовних вимог, а його розмір за період з 21.04.2024 по 21.10.2024 становить 70021,90 грн (538,63 грн х 130 робочі дні).

А тому, в абзаці п`ятому резолютивної частини рішення суду першої інстанції необхідно замінити слова і цифри «188734,00 грн. (сто вісімдесят вісім тисяч сімсот тридцять чотири гривні 00 копійок)» на слова і цифри « 70021,90 гривню (сімдесят тисяч двадцять одну гривню 90 копійок)», відповідно змінивши судове рішення.

Таким чином, доводи апеляційної скарги відповідача знайшли своє підтвердження та підтверджуються наведеними висновками апеляційного суду, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу фактичних обставин справи.

Щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з розрахунку за один місяць в розмірі 31213,66 грн, то в апеляційній скарзі апелянт не наводить жодних доводів в цій частині не ставить його під сумнів, а рішення суду - вже виконано (а.с.254-255 т.3).

Відповідно до частин першої, четвертої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС) підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

З огляду на зазначене, враховуючи вимоги наведених правових норм, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що при ухваленні оскаржуваного судового рішення, суд першої інстанції допустив неправильне застосування норм матеріального права (неправильне тлумачення) в частині оскаржуваних позовних вимог, що призвело до безпідставного їх задоволення, а внаслідок неповної оцінки всіх доводів та доказів у справі, суд не вірно розрахував суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а тому апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 308, 310, 315-317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного сервісного центру МВС задовольнити.

Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2024 року в частині зобов`язання Головного сервісного центру МВС призначити ОСОБА_1 на посаду начальника Територіального сервісного центру № 2146 (на правах відділу, Берегівський район, с. Кам`янське) Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Львівській, Івано-Франківській та Закарпатській областях (філія ГСЦ МВС), скасувати і прийняти в цій частині рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2024 змінити: в абзаці п`ятому резолютивної частини цього рішення замінити слова і цифри « 188734,00 грн. (сто вісімдесят вісім тисяч сімсот тридцять чотири гривні 00 копійок)» на слова і цифри « 70021,90 гривню (сімдесят тисяч двадцять одну гривню 90 копійок).».

У решті рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС.

Суддя-доповідач В. Я. Качмар судді Л. Я. Гудим С. М. Кузьмич Повне судове рішення складено 06 лютого 2025 року.