Постанова

від 30.01.2025 по справі 910/5550/19

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"30" січня 2025 р. Справа№ 910/5550/19

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Яценко О.В.

суддів: Хрипуна О.О.

Гончарова С.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні

матеріали апеляційної скарги заступника прокурора Київської міської прокуратури

на рішення Господарського суду міста Києва від 28.10.2019 (повний текст складено 07.11.2019)

у справі № 910/5550/19 (суддя Мудрий С.М.)

за позовом Голосіївської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави

до 1) Київської міської ради

2) Товариства з обмеженою відповідальністю «Титан Холдинг»

про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, -

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2019 року перший заступник керівника Київської місцевої прокуратури №1 звернувся до Господарського суду міста Києва з позовною заявою в інтересах держави до Київської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю «Титан Холдинг», у якій просив:

- визнати незаконним та скасувати рішення Київської міської ради від 20.11.2018 №103/6154 «Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю «Титан Холдинг» земельної ділянки для будівництва та експлуатації житлового будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями на вул. Ломоносова 33/43 у Голосіївському районі міста Києва» (далі Рішення);

- визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 0,2083 га для будівництва та експлуатації житлового будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями на вул. Ломоносова 33/43 у Голосіївському районі міста Києва (кадастровий номер 8000000000:79:336:0007), укладений між ТОВ «Титан Холдинг» та Київською міською радою 19.12.2018, який 19.12.2018 посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем`яненко Т.М. за реєстровим №1378 та зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 08.01.2019 за №МЗК-1-01849 (далі Договір).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що:

- Рішення прийнято відповідачем 1 з порушенням вимог земельного законодавства, всупереч інтересам держави та територіальної громади, оскільки вказаним рішенням відповідач 1, в порушення вимог ст.ст. 124, 134 ЗК України, відвів відповідачу 2 під нове будівництво земельну ділянку комунальної форми власності без проведення земельних торгів, чим порушив законодавчо встановлений порядок відведення землі фізичним та юридичним особам та позбавив територіальну громаду міста можливості отримання коштів за аукціоном та наповнення бюджету міста;

- всупереч вимог чинного законодавства відповідач 1, без належного обґрунтування надав в оренду відповідачу 2 земельну ділянку неспівмірно більшою площею, яка понад 38 разів перевищує площу розташованого на ній майна;

- згідно з відомостями, наданими Департаментом з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва та Державної архітектурно-будівельної інспекції України, документи, які дають право на виконання підготовчих та робіт та/або засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництво об`єктів площею 53,5 кв.м. (саме з огляду на перебування цих об`єктів нерухомості у власності відповідача 2 відповідачем 1 надано останньому спірну земельну ділянку - примітка суду) не видавались, а згідно з наданою КП КМР «Київське бюро технічної інвентаризації інформацією» - право власності на вказане нерухоме майно не реєструвалось.

Відповідач 1 проти задоволення позову заперечив, пославшись на те, що Рішення прийнято в межах наданої йому компетенції та на підставі визначних законодавством повноважень.

Крім того відповідач 1 зауважив на відсутності підстав для звернення прокурора з цим позовом до суду в інтересах держави, оскільки інтереси територіальної громади не тотожні інтересами держави, а прокурором не обґрунтовано в чому саме оскаржуване рішення порушує саме інтереси держави.

Відповідач 2 проти задоволення позову заперечив, пославшись на те, що:

- при укладенні договору купівлі-продажу нерухомого майна, яке перебуває на спірній земельній ділянці приватним нотаріусом, на якого законом покладається обов`язок перевірити правовстановлюючі документи попереднього власника, були вчинені всі нотаріальні перевірки первинного власника об`єктів нерухомості площею 53,5 кв.м. та правомірність укладення відповідного договору купівлі-продажу;

- ним та відповідачем 1 були виконані та дотримані всі вимоги законодавства при наданні спірної земельної ділянки у користування.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.10.2019 у справі № 910/5550/19 в позові відмовлено повністю.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним Рішення суд першої інстанції виходив з того, що:

- повноваження щодо надання в користування земельних ділянок комунальної власності на території м. Києва є виключною компетенцією відповідача 1, а при прийнятті Рішення було дотримано визначену законом процедуру надання в користування спірної земельної ділянки.

При цьому суд першої інстанції:

- встановивши, що саме проект землеустрою і став підставою прийняття Рішення, визнав такими, що не відповідають дійсності твердження прокуратури, що спірна земельна ділянка передавалась відповідачу 1 на підставі ст. 120 ЗК України на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача;

- встановив, що прокуратурою не доведено належними доказами твердження, що відповідач 2 міг набути право користування спірною земельною ділянкою лише на ту частину ділянки, яка необхідна для обслуговування нерухомого майна, що на ній розміщене, для його експлуатації та обслуговування на підставі ст. 134 ЗК України, а надання земельної ділянки для нового будівництва має здійснюватись на конкурентних засадах через процедуру земельних торгів, оскільки нове будівництво - це інше цільове призначення земельної ділянки;

- зауважив на тому, що жодним нормативним актом, який регулює порядок передачі у власність чи користування земельних ділянок комунальної власності на яких розташовані об`єкти нерухомого майна (будівлі, споруди), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, не унормовано, що при розробленні проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок мають враховуватись певні пропорції співвідношення площі таких об`єктів та площі земельної ділянки, яка відводиться, а відтак перевищення площі у 38 раз земельної ділянки площі нерухомого майна, на якій воно знаходиться, не є підставою для визнання Рішення недійсним;

- врахував, що відповідно до переліку обмежень у використанні спірної земельної ділянки, зазначений розмір земельної ділянки наданий з врахуванням особливостей земельної ділянки, що пов`язані з необхідністю встановлення обмежень у використанні спірної земельної ділянки, а саме: встановлення охоронних зон навколо (вздовж) об`єкта енергетичної системи нею 0,0086 га; охоронна зона навколо інженерних комунікацій площею 0,0003 га (газопровід низького тиску), площею 0,0384 га (водопровід), площею 0,0731 га (тепломережа). Також в межах спірної земельної ділянки встановлені зони особливого режиму забудови, а саме зона обмеженого використання території від аеропортів (на площу 0,2083га);

- визнав невірними твердження прокуратури про те, що прийняття спірного рішення відбулося на підставі ст. 120 ЗК України, адже передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, які мають на праві власності об`єкти нерухомого майна, розміщені на цих земельних ділянках, здійснюється в порядку, встановленому ст. 123 ЗК України, тобто шляхом затвердження проекту землеустрою, який розробляється та затверджується в установленому порядку.

Також, суд першої інстанції, встановивши, що позовна вимога про визнання недійсним Договору є похідною від вимоги про визнання незаконним та скасування Рішення, дійшов висновку про те, що за відсутності підстав для задоволення основної вимоги (визнання недійсним Рішення), відсутні підстави і для задоволення похідної вимоги (визнання недійним Договору).

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, заступник прокурора міста Києва звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 28.10.2019 у справі №910/5550/19 та постановити нове рішення, яким задовольнити позов.

У апеляційній скарзі апелянт зазначив про те, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованими, прийнятим з невідповідністю висновків суду першої інстанції обставинам справи, а також з порушенням вимог процесуального права (ст.ст. 13, 73, 75, 76, 86 ГПК України) та неправильним застосування норм матеріального права (ст. 19 Конституції України, ст.ст. 120, 123, 124, 134, ЗК України, ст.ст. 21, 376, 377 ЦК України).

У обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт послався на ті ж самі обставини, що й під час розгляду справи в суді першої інстанції, зауваживши на тому, що спірну земельну ділянку фактично передано під самочинно збудоване майно.

Відповідач 1 проти задоволення апеляційної скарги заперечив, пославшись на те, що надаючи спірну земельну ділянку у платне користування відповідачу 2, відповідач 1 максимально врахував інтереси територіальної громади, забезпечив раціональну організацію території та надходження орендної плати до місцевого бюджету. При цьому, зважаючи на місце розташування спірної земельної ділянки та містобудівну ситуацію, передача її в оренду відбулась з обґрунтованим розміром, який був уточнений після проходження відповідної експертизи та чинних ДБН до 0,2083 га.

Відповідач 2 проти задоволення апеляційної скарги заперечив, пославшись на висновки, які встановлені судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні, а також зауважив на тому, що:

- ним та відповідачем 1 були виконані та дотримані всі вимоги законодавства при наданні спірної земельної ділянки у користування;

- надаючи спірну земельну ділянку у платне користування відповідачу 2, відповідач 1 максимально врахував інтереси територіальної громади та забезпечив раціональну організацію території та надходження орендної плати до місцевого бюджету;

- апелянтом не доведено того, що нерухоме майно, яке було придбано відповідачем 2 та яке знаходилося на спірній земельній ділянці, є самочинним будівництвом.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 21.04.2021 рішення Господарського суду міста Києва від 28.10.2019 скасовано, позов Голосіївської окружної прокуратури міста Києва залишено без розгляду.

Залишаючи позов без розгляду, суд апеляційної інстанції, посилаючись на правову позицію, викладену в постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.09.2020 у справі № 922/708/19, від 08.12.2020 у справі № 908/1664/19, від 19.01.2021 у справі № 925/1133/18, від 24.02.2021 у справі № 905/1241/15, від 17.03.2021 у справі № 913/299/18, від 08.04.2021 у справі № 910/8737/19, зазначив, що прокурор не довів дотримання порядку, передбаченого ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», зокрема, щодо звернення до уповноваженого органу із повідомленням про наявність підстав для подання позову до суду, а відтак відсутні підстави стверджувати, що захист інтересів територіальної громади не здійснює або неналежним чином здійснює орган місцевого самоврядування, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах.

Постановою Верховного Суду від 10.09.2024 постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.04.2021 у справі № 910/5550/19 скасовано, справу №910/5550/19 направлено до Північного апеляційного господарського суду для продовження розгляду.

Ухвалюючи вказану постанову суд касаційної інстанції встановив, що:

- висновок суду апеляційної інстанції стосовно непідтвердження прокурором підстав для представництва інтересів держави в суді, не узгоджується з останньою актуальною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду щодо застосування положень ч.ч. 3, 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», ч.ч. 4,5 ст. 53 ГПК України, викладеною в постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18, до розгляду якої зупинялося провадження в цій справі № 910/5550/19, оскільки дійшовши відповідного висновку, суд апеляційної інстанції не звернув увагу на доводи прокурора, якими він обґрунтовував наявність підстав для здійснення представництва інтересів держави, не врахував право прокурора звернутися до суду в інтересах держави як самостійного позивача, у випадку якщо орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави, а також не врахував відсутність у прокурора обов`язку, визначеного ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» , перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу, якщо він в подальшому не набуде статусу позивача;

- з огляду на те, що прокурор у позовній заяві навів підставу для представництва інтересів держави, обґрунтував, у чому полягає порушення цих інтересів, обґрунтував відсутність органу, уповноваженого державою здійснювати функції захисту її інтересів саме у спірних правовідносинах, вказавши на те, що відповідний орган, який є учасником спірних правовідносин, сам допустив порушення інтересів держави, помилковим є висновок суду апеляційної інстанції, про те, що прокурор не підтвердив підстав для представництва інтересів держави/ не дотримався порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», щодо звернення до уповноваженого органу із повідомленням про наявність підстав для подання позову до суду.

Крім того у вказаній постанові Верховний Суд погодився з доводами касаційної скарги про те, що прокурор підтвердив підстави для представництва інтересів держави у цій справі та звернувся до суду як самостійний позивач.

20.09.2024 матеріали справи надійшли до Північного апеляційного господарського суду та згідно Витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.09.2024 передані на розгляд колегії суддів у складі: Яценко О.В. (головуючий суддя), Яковлєва М.Л., Сибіги О.М.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 25.09.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою заступника прокурора Київської міської прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 28.10.2019 у справі № 910/5550/19, розгляд апеляційної скарги призначено на 24.10.2024 о 13 год. 00 хв.

24.10.2024 до суду від відповідача 2 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, в якому заявник, з посиланням на хворобу єдиного законного представника, неможливістю направлення в судове засідання керівника відповідача 2 через перебування останнього поза межами міста Києва, просив відкласти судове засідання.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 24.10.2024 клопотання відповідача 2 про відкладенні розгляду справи задоволено, розгляд апеляційної скарги відкладено на 25.11.2024 о 12 год. 00 хв.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 25.11.2024 в судовому засіданні оголошено перерву до 16.12.2024 о 12 год. 10 хв.

25.11.2024 до суду від відповідача 2 надішли письмові пояснення, в яких заявник зауважив на відсутності у прокуратури повноважень на подання позовної заяви у цій справі, зазначивши, що прокурор не обґрунтував в чому саме полягає порушення прав держави і на якій підставі прокуратура здійснює представництво держави щодо землі, яка знаходиться не в державній, а в комунальній власності, а також просив апеляційний суд звернути увагу на те, що на даний час на спірній земельній ділянці побудовано житловий комплекс «Вежа на Ломоносова» квартири якому продано (залишилось лише 7), що свідчить про те, що після розгляду судом першої інстанції справи з`явились сотні осіб, на яких прямо буде впливати рішення суду у цій справі.

До вказаних пояснень додано копії листа ТОВ «Компанія з управління активами «Будкепітл Сіті» № 16/09 від 16.09 року, а також договору № 19/07 від 19.07.2019 укладеного між відповідачем 2 та ТОВ «Укрбуд Інвест» (вказані докази надано на підтвердження будівництва житлового комплексу «Вежа на Ломоносова» та реалізації у такому комплексі квартир - примітка суду).

Розпорядженням Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2024 № 09.1-08/4844/24, у зв`язку з з перебуванням судді Сибіги О.М., який входить до складу колегії суддів і не є суддею-доповідачем, у відпустці з 16.12.2024 по 05.01.2025 включно, призначено повторний автоматизований розподіл справи № 910/5550/19.

Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи № 910/5550/19 між суддями від 13.12.2024, для розгляду справи сформовано колегію у наступному складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) - Яценко О.В., судді: Хрипун О.О., Яковлєв М.Л.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2024 прийнято до свого провадження апеляційну скаргу заступника прокурора Київської міської прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 28.10.2019 у справі № 910/5550/19, розгляд апеляційної скарги призначено на 20.01.2025 об 11 год. 20 хв.

16.12.2024 до суду від відповідача 2 надійшли додаткові пояснення, в яких заявник підтримав свою правову позицію, а також додатково зазначив про те, що:

- під час виступу у судовому засіданні, представник прокуратури озвучив, що у нього є сумніви стосовно правомірності будівництва будинків, які знаходяться у власності відповідача 2. Щодо вказаного слід зазначити, що нежитлові будівлі літ. «Б», «В», «Г», загальною площею 53,5 кв.м., що знаходились за адресою: м. Київ, вул. Ломоносова, 33/43, 13.09.2016, були зареєстровані на праві приватної власності за відповідачем 2, що підтверджується наявною у матеріалах справи інформацією з Державного у речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно (номер запису про право власності: 16402393), про те що 28.05.2019, у зв`язку із будівництвом нового об`єкта нерухомості (згідно отриманого експертного звіту, містобудівних умов та обмежень, а також дозволу на виконання будівельних робіт), старі будинки (площею 53,5 кв.м.) були знесені, про що до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності внесено відповідний запис. Згідно із інформацією, що міститься у реєстрі, підстава: знищення об`єкта нерухомості;

- прокурором обрано невірний спосіб захисту , так як окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача;

- визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, на якій завершується будівництво багатоквартирного будинку, у якому усі квартири є продані третім особам (інвесторам), спричинить додаткове порушення державних інтересів, а не захистить їх.

20.01.2025 до суду від відповідача 2 надійшли пояснення для виступу у дебатах, в яких відповідач 2 підтримав раніше викладену правову позицію.

У зв`язку з перебуванням судді Яковлєва М.Л., який входить до складу колегії суддів і не є суддею-доповідачем, на лікарняному з 15.01.2025 по 20.01.2025, судове засідання у призначений час не відбулось, з огляду на що ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 21.01.2025 розгляд апеляційної скарги призначено на 30.01.2025 об 11 год. 40 хв.

27.01.2025 до суду від апелянта надійшли заперечення на пояснення відповідача 2 для виступу у дебатах, у яких заявник підтримав раніше викладену правову позицію.

Розпорядженням керівника апарату Північного апеляційного господарського суду від 28.01.2025 № 09.1-08/357/25 у зв`язку з перебуванням судді Яковлєва М.Л., який не є головуючим суддею (суддею-доповідачем), на лікарняному, призначено повторний автоматизований розподіл справи № 910/5550/19.

Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.01.2025 справа № 910/5550/19 передана на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., судді Хрипун О.О., Гончаров С.А.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 28.01.2025 прийнято до свого провадження апеляційну скаргу заступника прокурора Київської міської прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 28.10.2019 у справі № 910/5550/19

Щодо поданих відповідачем 2 додаткових доказів, а саме копій листа ТОВ «Компанія з управління активами «Будкепітл Сіті» № 16/09 від 16.09 року, а також договору № 19/07 від 19.07.2019 укладеного між відповідачем 2 та ТОВ «Укрбуд Інвест», колегія суддів зазначає таке.

Згідно з ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (ч. 3 ст. 269 ГПК України).

У вирішенні питань щодо прийняття додаткових доказів суд апеляційної інстанції повинен повно і всебічно з`ясовувати причини їх неподання з урахуванням конкретних обставин справи і об`єктивно оцінити поважність цих причин. У разі прийняття додаткових доказів у постанові апеляційної інстанції мають зазначатися підстави такого прийняття.

Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства, зокрема є: змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України частини 3 статті 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема: верховенство права; змагальність сторін; пропорційність; розумність строків розгляду справи судом; неприпустимість зловживання процесуальними правами тощо.

Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.

Згідно із ст. 15 ГПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Відповідно до ст. 236 ГПК України судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Виходячи з аналізу вищенаведених норм процесуального законодавства, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права, зобов`язаний забезпечувати дотримання принципу змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів, доведенні перед судом їх переконливості, сприяти учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом задля прийняття законного та обґрунтованого судового рішення, яке буде відповідати завданням господарського судочинства.

У рішенні від 03.01.2018 «Віктор Назаренко проти України» (Заява №18656/13) ЄСПЛ наголосив, що принцип змагальності та принцип рівності сторін, які тісно пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції. Вони вимагають «справедливого балансу» між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її чи його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною. Під загрозою стоїть впевненість сторін у функціонуванні правосуддя, яке ґрунтується, зокрема, на усвідомленні того, що вони матимуть змогу висловити свої думки щодо кожного документа в матеріалах справи (див. рішення у справі «Беер проти Австрії» (Beer v. Austria), заява №30428/96, пункти 17, 18, від 06 лютого 2001 року)

Суд апеляційної інстанції наголошує на тому, що не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (Рішення Суду у справі Жоффр де ля Прадель проти Франції від 16.12.1992).

У пункті 7 розділу II рішення у справі «Мінак та інші проти України» ЄСПЛ указав, що принцип рівності сторін вимагає надання кожній стороні розумної можливості представляти свою справу за таких умов, які не ставлять її у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною (рішення від 27.10.1993 у справах «Авотіньш проти Латвії», заява №17502/07, пункт 119 та «Домбо Бехеєр Б. В. проти Нідерландів», пункт 33). Кожній стороні має бути забезпечена можливість ознайомитись із зауваженнями або доказами, наданими іншою стороною, у тому числі з апеляційною скаргою іншої сторони, та надати власні зауваження з цього приводу. Під загрозою стоїть впевненість сторін у функціонуванні правосуддя, яке ґрунтується, зокрема, на усвідомленні того, що вони мали змогу висловити свою позицію щодо кожного документа в матеріалах справи (пункти 17 - 18 рішення від 06.02.2021 у справі «Беер проти Австрії», заява №30428/96).

Колегія суддів вважає за доцільне, враховуючи строки розгляду справи, для забезпечення сторонами рівних прав під час судового розгляду, розглядати справу по суті з врахуванням всіх наданих в суді апеляційної інстанції доказів.

Станом на 30.01.2025 до Північного апеляційного господарського суду інших відзивів на апеляційну скаргу та клопотань від учасників справи не надходило.

Під час розгляду справи прокурор апеляційну скаргу підтримав у повному обсязі та просив її задовольнити, представники відповідачів проти задоволення апеляційної скарги заперечив, просили залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, представник третьої особи 2 залишив вирішення апеляційної скарги на розсуд суду.

Згідно із ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, відзивів та інших письмових пояснень, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення суду першої інстанції не підлягає зміні чи скасуванню, з наступних підстав.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, на підставі протоколу № 1 загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «Титан Холдинг» від 12.09.2016 та акту приймання-передачі нерухомого майна, що вноситься до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю «Титан Холдинг» від 13.09.2016, який підписаний Товариством з обмеженою відповідальністю «Титан Холдинг» та ОСОБА_1 до статутного капіталу було передано нежитлові будівлі літ. «Б», «В», «Г», загальною площею 53,5 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , що належать ОСОБА_1 на праві приватної власності згідно договору купівлі-продажу нежитлових будівель від 09.09.2016, що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ракитнянським В.А, зареєстрованим в реєстрі за №1094.

Нежитлові будівлі літ. «Б», «В», «Г», загальною площею 53,5 кв.м., що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Ломоносова, буд. 33/43, 13.09.2016 станом на дату розгляду цієї справи в суді першої інстанції буди зареєстровані на праві приватної власності за Товариством з обмеженою відповідальністю «Титан Холдинг» (далі відповідач 2), що підтверджується наявною в матеріалах справи інформацією з Державного у речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно(номер запису про право власності: 16402393).

20.11.2018 відповідачем 1 прийнято Рішення, яким відповідач 1, відповідно до статей 9, 83, 93, 120, 123, 124 ЗК України, Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності», п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та розглянувши проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, вирішив:

1.Затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки відповідачу 2 для будівництва та експлуатації житлового будинку з вбудовано-прибудинковими приміщеннями на вул. Ломоносова, буд. 33/43 у Голосіївському районі м. Києва (категорія земель - землі житлової та громадської забудови, код КВЦПЗ - 02.10, заява ДУ №72046-003218587-031-03 від 14.09.2018, справа Д-8134);

2. Передати відповідачу 2, за умови виконання п. 3 цього рішення, в оренду на 25 років земельну ділянку площею 0,2083 га (кадастровий номер 8000000000:79:336:007, витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку №НВ-8000817852018) для будівництва та експлуатації житлового будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями на вул. Ломоносова, буд. 33/43 у Голосіївському районі м. Києва із земель комунальної власності територіальної громади міста Києва у зв`язку з переходом права власності на нерухоме майно (відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 13.09.2016 №16402393).

З огляду на прийняття Рішення, 19.12.2018 відповідач 1 (орендодавець) та відповідач 2 (орендар) уклали Договір.

У п. 2.1 Договору сторонами погоджено, що об`єктом оренди є земельна ділянка з наступними характеристиками:

- кадастровий номер 8000000000:79:336:007,

- місце розташування - вул. Ломоносова, буд. 33/43 у Голосіївському районі м. Києва,

- цільове призначення - 02.10 для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового будинку з об`єктами торгово-розважальної та ринкової інфраструктури,

- категорія земель - землі житлової та громадської забудови,

- вид використання - для будівництва та експлуатації житлового будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями,

Розмір (площа) - 0,2083 га.

Звертаючись до суду з цим позовом перший заступник керівника Київської місцевої прокуратури №1 просить визнати незаконним та скасувати Рішення, а також визнати недійсним Договір.

Правові позиції сторін детально викладені вище.

Щодо наявності у першого заступника керівника Київської місцевої прокуратури №1 підстав для представництва інтересів держави в межах даного спору колегія суддів зазначає наступне.

У даному випадку, прокурором зазначається, що необхідність захисту інтересів держави у даній справі зумовлена прийняттям органом місцевого самоврядування незаконного рішення щодо розпорядження землею, яка згідно зі ст. 14 Конституції України та ст. 1 ЗК України є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Матеріалами справи підтверджується, що спірна земельна ділянка належить на праві власності територіальній громаді міста Києва, а тому саме про захист її прав та інтересів може йти мова у спорі про оскарження порядку та способу розпорядження належною її землею.

Згідно із ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Представницькі органи місцевого самоврядування, сільські, селищні, міські голови, виконавчі органи місцевого самоврядування діють за принципом розподілу повноважень у порядку і межах, визначених цим та іншими законами.

Відтак, належним органом, наділеним повноваження на представництво, в т.ч. захист права та інтересів територіальній громаді міста Києва є саме Київська міська рада.

В той же час, підставами звернення прокурором з даним позовом до суду є саме вчинені таким органом (Київською міською радою) порушення законності у своїй діяльності, а предметом - скасування його дій.

Тобто в даному випадку існує ситуація за якої орган, який й би мав здійснювати захист інтересів територіальної громади міста Києва, пов`язаних із правом власності на спірну земельну ділянку, сам же виступає суб`єктом їх порушення.

Наведене свідчить про фактичну неможливість захисту таким органом порушених прав територіальної громади міста Києва в межах спірних правовідносин в судовому порядку, адже навіть при вчиненні ним відповідних дій буде створено процесуальну неспроможність вирішення такого спору судом, адже поєднання позивача і відповідача в одній особі свідчить про відсутність спору як такого (є неможливим розгляду спору Київської міської ради до Київської міської ради про оскарження її дій).

Тому прокурор цілком правомірно визначив себе самостійним позивачем в межах даного спору, адже Київська міська рада є та має бути відповідачем у такому спорі в силу допущення саме нею порушень законності при розпорядженні землями територіальної громади міста Києва в межах спірних правовідносин.

Аналогічний по своїй суті висновок міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.01.2020 у справі №698/119/18 та в постанові Верховного Суду від 12.01.2021 у справі №922/526/19, в яких судом касаційної інстанції було визнано правомірною підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді в якості самостійного позивача те, що орган, який має здійснювати відповідний захист є суб`єктом порушення в межах спірних правовідносин та виступає відповідачем у відповідному спорі (спори у таких справах стосувалися оскарження наказу органу Держгеокадастру про передачу в оренду земельної ділянки та укладеного на підставі нього договору оренди землі).

Слід окремо зауважити і на тому, що наявність у прокурора підстав для представництва інтересів держави у цій справі та звернення до суду як самостійного позивача встановлена у постанові Верховного Суду від 10.09.2024 у цій справі № 910/5550/19, якою постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.04.2021 цій у справі скасовано, а справу №910/5550/19 направлено до Північного апеляційного господарського суду для продовження розгляду.

Щодо спору сторін по суті, колегія суддів зазначає наступне.

Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив, що колегія суддів вважає вірним, з огляду на таке.

Щодо позовної вимоги про визнання незаконним та скасування Рішення колегія суддів зазначає про таке.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17 визначено, що рішення суб`єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з точки зору його законності, а вимога про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер.

У такому випадку вимогу про визнання рішення незаконним можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за ст. 16 ЦК України та пред`являти до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред`явлення такої позовної вимоги є оспорювання цивільного права особи.

Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов`язковий характер для суб`єктів цих відносин.

Залежно від компетенції органу, який прийняв такий документ, характеру та обсягу відносин, що врегульовано ним, акти поділяються на нормативні і такі, що не мають нормативного характеру, тобто індивідуальні.

Нормативний акт - це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово. Що ж до актів ненормативного характеру (індивідуальних актів), то вони породжують права і обов`язки тільки у того суб`єкта (чи визначеного ними певного кола суб`єктів), якому вони адресовані.

Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов`язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову. Недодержання вимог правових норм, які регулюють порядок прийняття акта, у тому числі стосовно його форми, строків прийняття тощо, може бути підставою для визнання такого акта недійсним лише у тому разі, коли відповідне порушення спричинило прийняття неправильного акта. Якщо ж акт в цілому узгоджується з вимогами чинного законодавства і прийнятий відповідно до обставин, що склалися, тобто є вірним по суті, то окремі порушення встановленої процедури прийняття акта не можуть бути підставою для визнання його недійсним, якщо інше не передбачено законодавством.

Отже, індивідуальні акти можуть бути оскаржені лише особами, безпосередні права, свободи чи охоронювані законом інтереси яких такими актами порушені. У зв`язку з цим при вирішенні справи суду належить з`ясувати, які конкретно права та охоронювані законом інтереси позивача порушені оспорюваним актом.

Згідно зі ст. 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Приписами ч 10 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Таким чином, якщо правовий акт індивідуальної дії органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси територіальних громад чи окремих осіб, він визнається недійсним у судовому порядку.

Частиною 1 ст. 3 ЗК України передбачено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Статтею 13 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Відповідно до ст. 2 ЗУ України до земельних відносин належать відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

За приписами ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Частиною 1 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Згідно положень ст. 19 Конституції України органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Відповідно до приписів ч. 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

У відповідності до ст.ст. 140, 143 та 144 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України, що здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування; територіальні громади безпосередньо або через утворені ними органи управляють майном, що є в територіальній власності, вирішують інші питання, віднесені законом до їх компетенції; вирішуючи питання місцевого значення, органи місцевого самоврядування в межах визначених законом повноважень приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

При цьому, згідно з приписами ст.ст. 142-144 Конституції України до матеріальної основи органів місцевого самоврядування, крім інших об`єктів, належить земля, управління якою здійснюють територіальні громади через органи самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про столицю України місто-герой Київ» місцеве самоврядування у м. Києві здійснюється територіальною громадою міста, в тому числі, через Київську міську раду.

Статтею 93 ЗК України визначено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об`єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування (ст. 327 ЦК України).

Так, відповідно до ст. 83 ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об`єкти комунальної власності.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, оскільки скільки спірна земельна ділянка не перебуває у державній або приватній власності, вона знаходиться в комунальній власності територіальної громади міста Києва, яка, відповідно до приписів ст. 80 ЗК України, реалізує право власності на таку земельну ділянку через орган місцевого самоврядування - Київську міську раду.

Статтею 9 ЗК України передбачено, що Київській міській раді надано широкі повноваження у галузі земельних відносин.

Згідно з п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» вирішення відповідно до Закону питань регулювання земельних відносин є виключною компетенцією пленарних засідань сільських, селищних, міських рад, а за п. 2 ст. 22 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ» Київська міська рада має право визначати особливості землекористування.

Відповідно до статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» Київська міська рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Згідно з ч. 1 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Частиною 5 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правоможності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Отже, підставою для набуття права власності чи права користування земельними ділянками комунальної власності в м. Києві для громадян та юридичних осіб є відповідне рішення Київської міської ради.

За приписами ст. 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (ч. 1, 2 ст. 116 ЗК України).

Частиною 3 ст. 124 ЗК України визначено спеціальний порядок передачі земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, в оренду громадянам та юридичним особам, встановлений ст. 123 ЗК України.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 123 ЗК України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.

Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об`єднання).

Відповідно до ч. 2 ст. 123 ЗК України особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.

У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки). Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Згідно з ч. 4 ст. 123 ЗК України проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 186-1 ЗК України проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності підлягає обов`язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у межах населеного пункту або земельної ділянки за межами населеного пункту, на якій розташовано об`єкт будівництва або планується розташування такого об`єкта (крім проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зони відчуження або зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи), подається також на погодження до структурних підрозділів районних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій у сфері містобудування та архітектури, а якщо місто не входить до території певного району, - до виконавчого органу міської ради у сфері містобудування та архітектури, а в разі, якщо такий орган не утворений, - до органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань містобудування та архітектури чи структурного підрозділу обласної державної адміністрації з питань містобудування та архітектури.

Підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації.

При погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки забороняється вимагати:

- додаткові матеріали та документи, не включені до проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки відповідно до статті 50 Закону України «Про землеустрій»;

- надання погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки будь-якими іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядуванні підприємствами, установами та організаціями;

- проведення будь-яких обстежень, експертиз та робіт.

Також порядок передачі (надання) земельних ділянок у користування або у власність із земель комунальної власності в місті Києві регулюється рішенням Київської міської ради № 241/2463 від 20.04.2017 «Про порядок набуття прав на землю із земель комунальної власності у місті Києві» (далі - Порядок), який розроблено з метою врегулювання процедури реалізації прав на землю фізичними та юридичними особами із земель комунальної власності територіальної громади міста Києва.

Розділом 3 цього Порядку передбачене наступне:

- проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється на підставі рішення Київської міської ради про надання дозволу на його розроблення або без такого дозволу у разі якщо зацікавленою особою відповідно до законодавства та цього Порядку набуто право замовити розроблення документації із землеустрою без надання такого дозволу, крім випадку, коли право на земельну ділянку підлягає набуттю на конкурентних засадах (земельних торгах) (п. 3.1);

- при розробці документації із землеустрою враховуються дані міського земельного кадастру, містобудівного кадастру та Державного земельного кадастру, програм щодо використання земель та їх правовий режим (п. 3.3);

- документація із землеустрою погоджується в порядку та органами, встановленими статтями 186, 186-1 Земельного кодексу України та у випадках, визначених Законом України «Про державну експертизу землевпорядної документації», подається для проведення державної експертизи землевпорядної документації (п. 3.5);

- при погодженні та затвердженні документації із землеустрою забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не включені до складу документації із землеустрою, встановленого Законом України «Про землеустрій», надання погодження документації із землеустрою будь-якими іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, погодження яких не передбачено Земельним кодексом України, та проведення будь-яких обстежень, експертиз і робіт (п. 3.6).

Як вірно встановлено судом першої інстанції, жодним нормативним актом, який регулює порядок передачі у власність чи користування земельних ділянок комунальної власності, на яких розташовані об`єкти нерухомого майна (будівлі, споруди), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, не унормовано, що при розробленні проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок мають враховуватись певні пропорції співвідношення площі таких об`єктів та площі земельної ділянки, яка відводиться, а відтак перевищення площі земельної ділянки площі нерухомого майна, на якій воно знаходиться не може вважатися достатньою та самостійною підставою для визнання Рішення недійсним..

При цьому слід урахувати і те, що:

- відповідно до переліку обмежень у використанні спірної земельної ділянки, які містяться в матеріалах кадастрової справи, стор. 107 проекту землеустрою, зазначений розмір земельної ділянки наданий з врахуванням особливостей земельної ділянки, що пов`язані з необхідністю встановлення обмежень у використанні спірної земельної ділянки, а саме: встановлення охоронних зон навколо (вздовж) об`єкта енергетичної системи нею 0,0086 га; охоронна зона навколо інженерних комунікацій площею 0,0003 га (газопровід низького тиску), площею 0,0384 га (водопровід), площею 0,0731 га (тепломережа);

- в межах спірної земельної ділянки встановлені зони особливого режиму забудови, а саме зона обмеженого використання території від аеропортів (на площу 0,2083га).

Як вбачається з матеріалів справи, на замовлення ТОВ «Титан Холдинг» землевпорядною організацією (ФОП Верба К.В.) розроблено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки товариству з обмеженою відповідальністю «Титан Холдинг» для будівництва та експлуатації житлового будинку з вбудовано-прибудинковими приміщеннями на вул. Ломоносова, буд. 33/43 у Голосіївському районі м. Києва, який згідно із ст. 186-1 ЗК України погоджено з відповідними органами (зокрема органом архітектури - №6188/0/12-4/09-18 від 01.08.2018, територіальним органом, що здійснює реалізацію державної політики у сфері земельних відносин - №12519/62-18 від 23.08.2018).

При цьому на момент прийняття право користування спірною земельною ділянкою за будь-якими фізичними та юридичними особами в установленому порядку зареєстровано не було, що підтверджується наявною в матеріалах справи довідкою Головного управління Держгеокадастру у м. Києві вих. №26-0.4-728/35-17 від 25.05.2017.

Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, який визнав не вірними твердження прокуратури, що прийняття спірного рішення відбулося на підставі ст. 120 ЗК України, адже передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, які мають на праві власності об`єкти нерухомого майна, розміщені на цих земельних ділянках, здійснюється в порядку, встановленому ст. 123 ЗК України, тобто шляхом затвердження проекту землеустрою, який розробляється та затверджується в установленому порядку.

Саме тому Рішенням Київської міської ради було затверджено, погоджений в установленому порядку, проект землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки TOB «Титан Холдинг».

При цьому саме проект землеустрою і став підставою прийняття Рішення, а тому твердження прокуратури, що спірна земельна ділянка передавалась відповідачу 2 на підставі ст. 120 ЗК України на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача не відповідають дійсності.

Щодо посилань прокурора на те, що надання відповідачу 2 земельної ділянки для нового будівництва мало здійснюватись на конкурентних засадах через процедуру земельних торгів, оскільки нове будівництво - це інше цільове призначення земельної ділянки, слід зазначити наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 79 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Згідно із ч.ч. 1, 2 ст. 18 ЗК України до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим.

Відповідно до статті 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.

Згідно із частинами 1, 2 ст. 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення. Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Відповідно до абз. 1 ч. 5 ст. 20 ЗК України види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою.

Згідно з розділом І Загальні положення Класифікації видів цільового призначення земель, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23.07.2020 № 548 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 01.11.2010 за № 1011/18306 (який був чинний станом на дату прийняття Рішення):

- код та цільове призначення земель застосовуються для забезпечення обліку земельних ділянок за видами цільового призначення у державному земельному кадастрі (п. 1.2)

- КВЦПЗ застосовується для використання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, організаціями, підприємствами, установами для ведення обліку земель та формування звітності із земельних ресурсів (п. 1.3);

- КВЦПЗ визначає поділ земель на окремі види цільового призначення земель, які характеризуються власним правовим режимом, екосистемними функціями, типами забудови, типами особливо цінних об`єктів (п. 1.4).

За змістом розділу ІІ Класифікація видів цільового призначення земель:

- Землі житлової забудови (землі, які використовуються для розміщення житлової забудови (житлові будинки, гуртожитки, господарські будівлі та інше); землі, які використовуються для розміщення гаражного будівництва), а саме: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка); для колективного житлового будівництва; для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового будинку; для будівництва і обслуговування будівель тимчасового проживання; для будівництва індивідуальних гаражів; для колективного гаражного будівництва; для іншої житлової забудови; для будівництва і обслуговування паркінгів та автостоянок на землях житлової та громадської забудови; для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового будинку з об`єктами торгово-розважальної та ринкової інфраструктури;

- землі громадської забудови (землі, які використовуються для розміщення громадських будівель і споруд (готелів, офісних будівель, торговельних будівель, для публічних виступів, для музеїв та бібліотек, для навчальних та дослідних закладів, для лікарень та оздоровчих закладів), інших об`єктів загального користування), а саме: для будівництва та обслуговування будівель органів державної влади та місцевого самоврядування; для будівництва та обслуговування будівель закладів освіти; для будівництва та обслуговування будівель закладів охорони здоров`я та соціальної допомоги; для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій; для будівництва та обслуговування будівель закладів культурно-просвітницького обслуговування; для будівництва та обслуговування будівель екстериторіальних організацій та органів; ля будівництва та обслуговування будівель торгівлі; для будівництва та обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування; для будівництва та обслуговування будівель кредитно-фінансових установ; для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (адміністративних будинків, офісних приміщень та інших будівель громадської забудови, які використовуються для здійснення підприємницької та іншої діяльності, пов`язаної з отриманням прибутку); для будівництва та обслуговування будівель і споруд закладів науки; для будівництва та обслуговування будівель закладів комунального обслуговування; для будівництва та обслуговування будівель закладів побутового обслуговування; для розміщення та постійної діяльності органів і підрозділів ДСНС; для розміщення та експлуатації закладів з обслуговування відвідувачів об`єктів рекреаційного призначення.

З матеріалів справи, зокрема з наданої Головним управлінням Держгеокадастру у м. Києві Довідки з державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями № 97-26-0.5-2349/35-18 від 15.08.2028 (а.с. 171 зворот т. 1) та Пояснювальної записки № ПЗ від 26.09.2018 (а.с. 236-238 т. 1) слідує, що земельна ділянка площею 0,2083 га, розташована за адресою: вул. Ломоносова, буд. 33/43 у Голосіївському районі м. Києва,згідно Генерального плату міста Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради від 28.03.2022 № 370/1804 до прийняття Рішення за функціональним призначенням належала до території житлової громадської забудови. В свою чергу і Рішенням визначено, що така земельна ділянка передається для будівництва та експлуатації житлового будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями.

Отже матеріалами справи не підтверджено, що за наслідком прийняття Рішення було змінено цільове призначення спірної земельної ділянки.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що прокурором, як позивачем, не доведено того, що Рішення прийняте із порушенням вимог закону, а відтак підстави для визнання його незаконним та скасування - відсутні. Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні вказаних позовних вимог залишається без змін.

Водночас колегія суддів зазначає про наступне.

Положеннями ч. 1 ст. 2 ГПК України до завдань господарського судочинства віднесено справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Порушенням уважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ч. 1 ст. 5 ГПК України).

За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді із застосуванням способів захисту, які передбачені частиною другою статті 16 цього Кодексу. Частиною 2 ст. 20 ГК України визначено способи захисту прав і законних інтересів суб`єктів господарювання та споживачів.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18, пункт 5.5)). Тобто це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19, пункт 14) та від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункт 40)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18, пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18, пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19, пункт 48), від 09.02.2021 у справі № 381/622/17 (провадження № 14-98цс20, пункт 14) та від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 42).

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають враховувати його ефективність. Це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (такий висновок викладений у пунктах 6.6, 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20)).

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. The United Kingdom) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) виснував, що зазначена норма Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним».

Таким чином, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

Реалізуючи передбачене ст. 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

В свою чергу, вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється під час розгляду справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Як зазначено в Рішенні від 16.04.2009 № 7-рп/2009 Конституційного Суду України, ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання.

Колегія суддів зазначає, що у випадку прийняття органом місцевого самоврядування ненормативного акта одноразової дії, який припиняє свою юридичну силу після реалізації, суд має оцінювати законність обраного позивачем способу захисту з урахуванням повноти реалізації такого рішення.

Поряд з цим, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 надано висновок щодо належності та ефективності вимоги прокурора про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого змінено категорію цільового призначення землі.

У справі № 925/1133/18 Велика Палата Верховного Суду аналізувала належність позовної вимоги прокурора про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого змінено категорію земель за цільовим призначенням. Визначивши, що порушення інтересів держави органом місцевого самоврядування полягає у незаконній зміні категорії земель за цільовим призначенням, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що таке рішення не вичерпало своєї дії шляхом виконання (укладенням відповідного договору тощо) та є чинним та породжує відповідні правові наслідки.

На підставі цього Велика Палата Верховного Суду виснувала, що за умови, якщо прокурор вважає, що порушення інтересів держави полягає у незаконній зміні категорії земель за цільовим призначенням, то вимога про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування (у частині зміни цільового призначення земельної ділянки) є належною та ефективною, а прокурор може звертатися з позовом про визнання незаконним і скасування такого рішення.

Оскільки, як встановлено вище матеріалами справи не підтверджено, що за наслідком прийняття Рішення було змінено цільове призначення спірної земельної ділянки, Рішення вичерпало свою дії шляхом укладення Договору , що свідчить про те, що обраний прокурором спосіб захисту є неефективним, так як задоволення вимоги про визнання Рішення незаконним та його скасування не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права на захист якого прокурором продано цей позов.

Щодо позовних вимог про визнання Договору недійсним слід зазначити таке.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьої, п`ятою, шостою ст. 203 ЦК України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Так як позовні вимоги про визнання недійсним Договору не сформульовані як самостійні, не містять окремого обґрунтування і доказів, а є правовим наслідком задоволення позовних вимог визнання незаконним та скасування Рішення, то, за відсутності підстав для такого, не можуть бути задоволені. Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні вказаних вимог залишається без змін.

При цьому колегія суддів зазначає і про таке.

Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду якщо на виконання спірного правочину товариством сплачені кошти або передане інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не приводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі ч. 1 ст. 216, ст. 387, ч.ч. 1, 3 ст. 1212 ЦК України). Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц (пункт 154). Відповідні висновки щодо застосування норм ч. 3 ст. 215, ч.ч. 1, 2 ст. 216 ЦК України сформульовані також у постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.03.2024 у справі №904/192/22.

Колегія суддів зазначає про те, що Договір сторонами виконано (земельну ділянку передано у користування), в той час прокурором у цій справі не заявлені позовні вимоги про застосування наслідків недійсності правочину. При цьому визначення позовних вимог є переважним правом саме позивача, а суду такого права не надано.

Вказане свідчить про те, що обраний прокурором спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення вимоги про визнання Договору недійсним не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права на захист якого прокурором продано цей позов.

Також окремо слід зауважити на наступному.

Як слідує з відомостей, які є загальновідомими та містяться в мережі Інтернет:

- на даний час на спірній земельній ділянці зводиться багатоквартирний житловий будинок з вбудовано-прибудованими приміщеннями (житловий комплекс «Вежа на Ломоносова»), який хоча і не введений в експлуатацію, проте станом на листопад 2024 року у будинку проводиться роботи з утеплення фасаду та внутрішнього облаштування (https://vezha-lomonosova.kiev.ua/);

- на Порталі Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва наявні дозвільні документи щодо проведення будівництва зазначеного будинку (https://e-construction.gov.ua/document_detail/doc_id=2608121554919228734/optype=100).

При цьому наданою позивачем копією листа ТОВ «Компанія з управління активами «Будкепітл Сіті» № 16/09 від 16.09 року підтверджено, що на даний час із 220 квартир у вказаному багатоквартирному будинку 213 продані фізичним особам.

Вказані обставини свідчать про те, що вирішення питання про застосування наслідків недійсності Договору слід проводити, в тому числі і з врахуванням вказаних обставин та враховуючи критерії відповідності втручання у право власності, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Щодо інших аргументів сторін колегія суддів зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у судовому рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, § 58, рішення від 10.02.2010). Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).

Дослідивши матеріали наявні у справі, апеляційний суд робить висновок, що суд першої інстанції дав належну оцінку доказам по справі та виніс законне обґрунтоване судове рішення, яке відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновку місцевого господарського суду з огляду на вищевикладене.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що скаржник не довів обґрунтованість своєї апеляційної скарги, докази на підтвердження своїх вимог суду не надав, апеляційний суд погоджується із рішенням Господарського суду міста Києва від 28.10.2019 у справі № 910/5550/19, отже підстав для його скасування або зміни в межах доводів та вимог апеляційної скарги не вбачається.

Враховуючи вимоги та доводи апеляційної скарги, апеляційна скарга заступника прокурора Київської міської прокуратури задоволенню не підлягає.

Відповідно до приписів ст. 129 ГПК України судові витрати по сплаті судового збору за звернення з цією апеляційною скаргою покладаються на апелянта.

Керуючись ст.ст. 267-285 Господарського процесуального кодексу, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу заступника прокурора Київської міської прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 28.10.2019 у справі № 910/5550/19 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 28.10.2019 у справі № 910/5550/19 залишити без змін.

3. Судові витрати за розгляд апеляційної скарги покласти на скаржника.

Матеріали даної справи повернути до місцевого господарського суду.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст судового рішення складено 05.02.2025

Головуючий суддя О.В. Яценко

Судді О.О. Хрипун

С.А. Гончаров