Рішення

від 05.02.2025 по справі 914/2445/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

05.02.2025Справа № 914/2445/24Суддя Господарського суду міста Києва Спичак О.М., за участю секретаря судового засідання Тарасюк І.М., розглянувши матеріали справи

за позовом Приватного підприємства «Ком і Тех»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Стар Телекомпані»

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Континент ТВ»

про визнання недійсним договору

Представники учасників справи:

від позивача: Горбунова О.Л.;

від відповідача: Хитрук Н.І.;

від третьої особи: Тацій Д.М., Лопушняк Т.М.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

02.10.2024 до Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Приватного підприємства «Ком і Тех» з вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю «Стар Телекомпані» про визнання недійсним Договору про надання послуг №50560 від 31.12.2019.

Звертаючись з даним позовом до суду, позивач вказує на те, що Договір про надання послуг №50560 від 31.12.2019 був укладений під впливом обману, у зв`язку з чим підлягає визнанню недійсним на підставі ст. 230 Цивільного кодексу України.

Крім того, у позовній заяві позивачем в порядку ст. 90 Господарського процесуального кодексу України були поставлені відповідачу питання.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 16.10.2024 позовну заяву Приватного підприємства «Ком і Тех» направлено за підсудністю до Господарського суду міста Києва.

Внаслідок проведеного автоматизованого розподілу позовну заяву Приватного підприємства «Ком і Тех» передано на розгляду судді Спичаку О.М.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.11.2024 відкрито провадження у справі №914/2445/24, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Континент ТВ», підготовче засідання призначено на 11.12.2024, встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті справи.

27.11.2024 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечив проти задоволення позову у зв`язку з їх недоведеністю.

04.12.2024 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшла відповідь на відзив, яку суд долучив до матеріалів справи.

Також, 04.12.2024 відповідачем подані заперечення, в яких відповідач повідомив, що поставлені позивачем питання не мають значення для справи, оскільки не стосуються предмету доказування.

06.12.2024 відповідачем подані заперечення на відповідь на відзив, які суд долучив до матеріалів справи.

06.12.2024 позивачем подано клопотання про зобов`язання відповідача надати відповіді на поставлені у позовній заяві питання.

10.12.2024 до Господарського суду міста Києва від третьої особи надійшли письмові пояснення по справі.

11.12.2024 позивачем надано письмову відповідь на письмові пояснення третьої особи.

У підготовчому засіданні 11.12.2024 судом було відмовлено у задоволенні клопотання позивача про зобов`язання відповідача надати відповіді на питання, постановлено протокольну ухвалу (без виходу до нарадочї кімнати) про продовження строку підготовчого провадження на 30 днів та про відкладення підготовчого засідання на 15.01.2025.

02.01.2025 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшли письмові пояснення, які суд долучив до матеріалів справи.

У підготовчому засіданні 15.01.2025 судом було постановлено протокольну ухвалу (без виходу до нарадчої кімнати) про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 05.02.2025.

У судове засідання 05.02.2025 з`явились представники учасників справи; представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі, представник відповідача проти задоволення позову заперечив, представники третьої особи підтримали позовні вимоги.

У судовому засіданні 05.02.2025 судом було закінчено розгляд справи по суті та оголошено вступну і резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

31.12.2019 між Приватним підприємством «Ком і Тех» (замовник) та Товариствм з обмеженою відповідальністю «Стар Телекомпані» (Стар Телекомпані) укладено Договір про надання послуг №50560, відповідно до умов якого Стар Телекомпані надає замовнику:

- технічні послуги з (і) передавання даних ІР технічних потоків Програм, визначених замовником у додатку №1 до договору та/або Замовленнях; (іі) сприяння у формуванні Сервісу замовника; (ііі) технічної підтримки Сервісу замовника;

- комісійні послуги з укладення за дорученням замовника ліцензійних або інших договорів з правовласниками Програм, визначених замовником у додатках до договору та/або Замовленнях, від імені виконавця, але за рахунок замовника;

- консалтинг та інші послуги, визначені договором та додатками до нього та/або Замовленнями;

- послуги з розповсюдження Програм абонентам замовника через його мережу, визначених замовником у додатку № 2 до договору.

За цим Договором замовник зобов`язаний приймати та сплачувати ціну послуг (пункт 2.2 Договору про надання послуг №50560 від 31.12.2019).

Сторони погодили таке розуміння термінів, що вживаються у Договорі:

- абонент - особа, яка отримує доступ до сервісу замовника;

- замовлення - означає належним чином оформлену пропозицію замовника до виконавця про надання окремих послуг за договором, яка подається за формою, визначених додатками до договору;

- базове замовлення - означає замовлення, оформлене додатком №1 до договору, щодо надання базового пакету послуг за договором;

- програма/телерадіопрограма - поєднана єдиною творчою концепцією сукупність передач, включаючи рекламні блоки, анонси та інше, що мають постійні назви та/або логотипи і транслюються відповідно до сітки мовлення;

- сервіс замовника або сервіс - комплекс технічних засобів та інформації, який відображається в текстовій, графічній або інших формах, які контролюються замовником, і за допомогою яких надається можливість доступу до перегляду передач організацій мовлення, аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм та інших об`єктів авторського та суміжного права, а також реклами та інших матеріалів, що входять до складу сервісу.

Відповідно до пунктів 3.1, 3.2 Договору про надання послуг №50560 від 31.12.2019 виконавець надає послуги на постійній основі протягом дії договору. Послуги за окремими замовленнями надаються виконавцем з дня наступного за днем погодження і підписання відповідного замовлення.

Сторони підписали такі додатки до Договору про надання послуг №50560 від 31.12.2019:

1) Базове замовлення від 31.12.2019, у якому погодили, зокрема умови надання технічних послуг із передавання даних ІР технічних потоків програм, які підготовлені для сервісу замовника, а саме: надання послуг здійснюється через волоконно-оптичну лінію зв`язку у режимі 24 години на добу, 7 днів на тиждень, 365 днів на рік. Перелік програм наведено у пункті 1.1.1 Базового замовлення.

Планована дата початку надання послуг за Базовим замовленням 01.01.2020 (пункт 8 Базового замовлення).

У пункті 4 Базового замовлення замовник гарантує наявність майнових прав на програми, щодо яких надаються технічні послуги за цим базовим замовленням. При цьому замовник зобов`язаний (і) узгодити з правовласниками факт надання виконавцем технічних послуг щодо програм, визначених пунктом 1.1.1 Базового замовлення, а також залучення третіх осіб, визначених пунктом 5 Базового замовлення, для отримання таких послуг, (іі) надати за вимогою виконавця підтвердження наявності у замовника прав щодо програм, визначених пунктом 1.1.1 цього замовлення, у спосіб, визначений виконавцем (пункт 6).

2) Додаткове замовлення №1 від 31.12.2019, у пункті 1 якого сторони погодили додатковий перелік програм, щодо яких Стар Телекомпані надаватимуться послуги. Способи надання послуг щодо цих програм визначаються Стар Телекомпані самостійно.

Планована дата початку надання послуг за Додатковим замовленням 01.01.2020 (пункт 4 Додаткового замовлення).

У пунктах 7, 8 Додаткового замовлення сторони погодили, що майнові права щодо програм, визначених пунктом 1 цього додаткового замовлення, не передаються. Замовник може уповноважити Стар Телекомпані представляти його інтереси перед правовласниками програм, визначених пунктом 1 цього додаткового замовлення, в процесі укладення, виконання та припинення ліцензійних або інших договорів з ними, шляхом укладення між замовником та Стар Телекомпані нових додаткових замовлень до договору.

Пунктом 3.3 Договору про надання послуг №50560 від 31.12.2019 передбачено, що технічні послуги, визначені замовником у додатках до договору та/або замовленнях, надаються у такому порядку:

- не пізніше, ніж через 7 (сім) днів наступних за днем укладення виконавцем договору із правовласниками програм, щодо яких надаються технічні послуги, або

- з дня наступного за днем погодження і підписання відповідного замовлення у випадку наявності у замовника прав на програми та надання ним відповідного підтвердження наявності прав.

Ліцензійні або інші договори з правовласниками, у тому числі але не виключно (i) організаціями мовлення, (її) організаціями колективного управління авторськими та суміжними правами, (ііі) третіми особами, які володіють правами на програми або/та уповноважені укладати договори щодо програм, укладаються виконавцем на умовах, визначених у додатках до договору та/або замовленнях, у тому числі щодо території, технології та порядку розповсюдження програм замовником (пункт 3.5 Договору про надання послуг №50560 від 31.12.2019).

Як передбачено пунктом 3.13 Договору про надання послуг №50560 від 31.12.2019, Стар Телекомпані самостійно не здійснює передачу прав на програми будь-яким чином.

Пунктом 4.3 Договору про надання послуг №50560 від 31.12.2019 визначено, що у випадку, якщо замовник самостійно отримав майнові права на програми, щодо яких надається технічна послуга, він зобов`язаний: (і) урегулювати претензії третіх осіб щодо порядку розповсюдження замовником таки програм; (іі) узгодити з правовласниками факт надання виконавцем технічних послуг щодо таких програм; (ііі) надавати за вимогою виконавця підтвердження наявності у замовника прав щодо таких програм у спосіб, визначений виконавцем.

Стар Телекомпані гарантує функціонування технічного обладнання, яке забезпечує надання послуг, а замовник наявність прав на програми, щодо яких надаються технічні послуги, у разі якщо він самостійно отримав/отримує майнові права на такі програми (пункти 7.2.1, 7.3.1 Договору про надання послуг №50560 від 31.12.2019).

Згідно із пунктом 6.1. Договору про надання послуг №50560 від 31.12.2019 за надання послуг за цим договором замовник сплачує виконавцю щомісячну плату, що складається з ціни базового замовлення; вартості послуг за кожним окремим замовленням та/або додатком до договору.

Ціна базового замовлення становить 3400,00 грн. (пункт 6.2 Договору про надання послуг №50560 від 31.12.2019). Ціна послуг за Додатковим замовленням №1 від 31.12.2019 становить 11600,00 грн. без ПДВ (пункт 3).

Таким чином, загальна місячна плата за Договором становить 15000,00 грн. (11600,00 + 3400,00).

Відповідно до пунктів 6.4, 6.5 Договору про надання послуг №50560 від 31.12.2019 за перший місяць надання послуг замовник сплачує винагороду виконавцеві протягом 10 (десяти) днів з моменту укладення договору. Починаючи з другого місяця надання послуг і протягом строку дії договору, замовник сплачує винагороду виконавцеві до 10 (десятого) числа поточного місяця надання послуг.

Оплата послуг здійснюється на підставі договору та не потребує направлення рахунків/інвойсів (пункт 6.6 Договору про надання послуг №50560 від 31.12.2019).

Звертаючись з даним позовом до суду, позивач вказує на те, що з переддоговірних переговорів та з конклюдентних дій відповідача позивач однозначно зрозумів, що предметом договору є надання йому можливості отримувати інтернет-трафік телевізійних каналів для його подальшої трансляції своїм клієнтам.

Позивач стверджує, що з умов Договору про надання послуг №50560 від 31.12.2019 випливає, що за загальним правилом відповідач самостійно укладає договори з правовласниками, а як виняток - договори на додатковий контент можуть укладатись або відповідачем, або позивачем. Причому в останньому випадку позивач зобов`язаний повідомляти відповідача про такі події, а відповідач надає технічні послуги (ІР-адреси) лише і виключно після того, як самостійно пересвідчиться, що весь новий контент відповідає вимогам авторського права і не порушує прав правовласників.

Позивач наголошує на тому, що укладення договору лише на «технічні послуги з передавання даних ІР технічних потоків програм» не має жодного змісту, оскільки при укладенні договору з правовласником або іншою особою, яка має на це право, дані ІР надаються або безпосередньо ліцензіаром, або отримуються вказаним ним способом.

Отже, як вказує позивач, при укладенні договору позивач був впевнений, що інтернет-контент надається йому на законних підставах і відповідно до укладених відповідачем з правовласниками договорів. Лише після претензії одного з правовласників у листопаді 2023 року стало відомо про порушення авторських прав, а з початку судових спорів позивач дізнався позицію відповідача, що Стар Телекомпані ніколи і не збирався укладати договори з правовласниками, оскільки не було таких замовлень.

15.11.2023 на адресу позивача надійшла претензія №93/11 «Про порушення авторських і суміжних прав» від Генерального директора ТОВ «Континент ТВ», де вказувалось що саме ТОВ «Континент ТВ» належить виключне право дозволяти, забороняти, розповсюджувати на території України програми телевізійних каналів, що зазначені додатках до Договору про надання послуг №50560 від 31.12.2019, а ретрансляція вказаних телепрограм без виключного дозволу та погодження з ТОВ «Континент ТВ» є незаконною та тягне за собою цивільну, адміністративну та кримінальну відповідальність.

Позивач вказує, що ним було вчинено низку дій для з?ясування дійсних обставин справи. Внаслідок цього в терміновому порядку було припинено отримання послуг від ТОВ «Стар Телекомпані» та укладено договори з дійсними та законними правовласниками програм, зокрема, з ТОВ «Континент ТВ», ТОВ «Віанет істерн юроп», ТОВ «Напіональний контент центр», ТОВ «Космонова Бродкаст», «ТРК «НМБ», ТОВ «Ай пі медіа груп» та ін.

За таких обставин, звертаючись з даним позовом до суду та посилаючись на норми ст. 230 Цивільного кодексу України, позивач просить суд визнати недійсним Договір про надання послуг №50560 від 31.12.2019.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд дійшов наступних висновків.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з підпунктом 2 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин 1-3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Отже, угода може бути визнана недійсною лише з підстав, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною.

У відповідності до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

В силу припису статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

Отже, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

За загальним правилом статті 217 Цивільного кодексу України правочин не може бути визнаний недійсним, якщо законові не відповідають лише окремі його частини і обставини справи свідчать про те, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної його частини. У такому разі господарський суд може визнати недійсною частину правочину. Недійсними частини правочину визнаються за загальними правилами визнання правочинів недійсними із застосуванням передбачених законом наслідків такого визнання. Якщо недійсна частина правочину виконана будь-якою із сторін, господарський суд визначає наслідки такої недійсності залежно від підстави, з якої вона визнана недійсною.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

За положеннями ч. 1 ст. 230 Цивільного кодексу України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст. 230 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем факту обману.

Під обманом необхідно розуміти умисне введення в оману особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину. При цьому, особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину.

Суд зазначає, що позивачем не доведено суду належними та допустимими доказами існування обставин, які є підставами стверджувати, що оспорювані правочини були вчинені позивачем під впливом оману (ст. 230 Цивільного кодексу України).

Зокрема, як вбачається з умов Договору про надання послуг №50560 від 31.12.2019, його положення сформульовані таким чином, що укладати договори на використання програм може як позивач, так і відповідач. При цьому Товариство з обмеженою відповідальністю «Стар Телекомпані» укладає такі договори на умовах, визначених у додатках до договору та/або замовленнях (пункт 3.5 Договору). Укладення таких договорів від імені Товариства з обмеженою відповідальністю «Стар Телекомпані», але в інтересах Приватного підприємства «Ком і Тех» входить до складу комісійних послуг та передбачає отримання відповідного доручення Приватного підприємства «Ком і Тех».

Однак, Базовим замовленням від 31.12.2019 та Додатковим замовленням №1 від 31.12.2019 не передбачено обов`язку Товариства з обмеженою відповідальністю «Стар Телекомпані» укладати договори із правовласниками програм. У Базовому замовленні від 31.12.2019 саме Приватне підприємство «Ком і Тех» гарантувало наявність майнових прав на програми, щодо яких надаються технічні послуги та зобов`язалося узгодити з правовласниками факт надання Товариством з обмеженою відповідальністю «Стар Телекомпані» технічних послуг. Відтак, станом на момент укладення оспорюваного договору позивач повинен був самостійно отримати необхідні для здійснення ретрансляції дозволи.

У Додатковому замовленні №1 від 31.12.2019 передбачено лише те, що позивач може уповноважити відповідача представляти його інтереси перед правовласниками програм у процесі укладення, виконання та припинення ліцензійних або інших договорів з ними, шляхом укладення між замовником та виконавцем нових додаткових замовлень до договору. Проте, у матеріалах справи відсутні докази того, що позивач доручав відповідачу укладати такі договори в його інтересах у той чи інший спосіб, зокрема шляхом підписання сторонами додаткового замовлення.

Зважаючи на викладені обставини, суд вважає необгрунтованими та недоведеними доводи позивача про укладення Договору про надання послуг №50560 від 31.12.2019 під впливом обману.

Крім того, положення частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

Цивільний кодекс України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; шляхом укладання правочинів суб`єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб`єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.

Частинами 1 і 2 статті 216 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (аналогічний висновок викладено в пунктах 64 і 65 постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі №904/1907/15).

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об`єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову. Якщо позов щодо застосування наслідків недійсності правочину не подано, суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи, оскільки згідно з абзацом 2 частини 5 статті 216 Цивільного кодексу України зазначене право є у суду лише щодо нікчемних правочинів (такий правовий висновок викладено в пунктах 80- 82 постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі №904/1907/15 та в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.09.2021 у справі № 925/1276/19).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Однак якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 Господарського процесуального кодексу України).

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі №209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, в якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції залежить, зокрема, від характеру скарг заявника. Однак засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ від 05.05.2005 у справі «Афанасьєв проти України» (заява № 38722/02)).

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині 2 статті 16 Цивільного кодексу України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини 2 вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі №469/1044/17).

У постанові Верховного Суду від 26.05.2023 у справі №905/77/21 зазначено, що визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у частині 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України (частині 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України).

Аналогічні висновки сформульовано в пунктах 5.5- 5.8, 5.12, 5.29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі №908/976/19.

Фактично уточнюючи висновок, викладений в пункті 5.29 постанови від 21.09.2022 у справі №908/976/19, Велика Палата Верховного Суду в пункті 154 постанови від 01.03.2023 у справі №522/22473/15-ц звернула увагу на те, що у разі, якщо на виконання оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини 1 статті 216, статті 387, частин 1, 3 статті 1212 Цивільного кодексу України).

Верховний Суд у постанові від 26.05.2023 у справі №905/77/21 уточнив зазначений висновок, сформулювавши свій висновок таким чином: «Позовна вимога про визнання недійсним договору є належним способом захисту, який передбачено законом. Разом із тим позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача. Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача…».

Таким чином, оскільки з наявних в матеріалах справи доказів вбачається, що позивачем сплачувались грошові кошти на виконання умов Договору про надання послуг №50560 від 31.12.2019, тоді як позивач не просить застосувати наслідки недійсності вказаного правочину, а обрання позивачем неефективного способу захисту є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, суд дійшов висновку відмовити у позові Приватного підприємства «Ком і Тех» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Стар Телекомпані» про визнання недійсним Договору про надання послуг №50560 від 31.12.2019.

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Судовий збір покладається на позивача у зв`язку з відмовою у позові (підставі ст. 129 Господарського процесуального кодексу України).

Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 226, 236-242 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

1. Відмовити у позові.

2. Судові витрати покласти на позивача.

Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з ч. 1 ст. 256 та ст. 257 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст складено та підписано 12.02.2025.

Суддя О.М. Спичак