Ухвала

від 05.02.2025 по справі 916/1473/24

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

?

УХВАЛА

05 лютого 2025 року

м. Київ

cправа № 916/1473/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Краснов Є. В. - головуючий, Волковицька Н. О., Мачульський Г. М.,

секретаря судового засідання - Денисевича А. Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "МАРКО ЛТД" на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.12.2024 (колегія суддів: Ярош А. І., Діброва Г. І., Принцевська Н. М.) і рішення Господарського суду Одеської області від 05.08.2024 (суддя Невінгловська Ю. М.) у справі

за позовом Державного підприємства "Морський торговельний порт "Південний" до Товариства з обмеженою відповідальністю "МАРКО ЛТД" про стягнення 29 191,83 грн

та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "МАРКО ЛТД" до Державного підприємства "Морський торговельний порт "Південний", про визнання договору недійсним,

за участю представника Державного підприємства "Морський торговельний порт "Південний" - Заверюхи В. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

1. Державне підприємство "Морський торговельний порт "Південний" (далі - ДП "Морський торговельний порт "Південний") звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "МАРКО ЛТД" (далі - ТОВ "МАРКО ЛТД"), в якому просило суд стягнути з відповідача на користь позивача грошові кошти у розмірі 29 191,83 грн, а саме: основну заборгованість у розмірі 25 004,35 грн, пеню у розмірі 2437,18 грн, штраф у розмірі 1750,30 грн.

2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем було порушено умови договору про встановлення строкового платного сервітуту від 17.05.2018 № УП-60/18п в частині повної та своєчасної плати за встановлення сервітуту.

3. В подальшому від ТОВ "МАРКО ЛТД" надійшла зустрічна позовна заява, в якій заявник просив суд визнати недійсним договір про встановлення строкового платного сервітуту від 17.05.2018 № УП-60/18п, укладений між ТОВ "МАРКО ЛТД" та ДП "Морський торговельний порт "Південний".

4. На обґрунтування зустрічних позовних вимог позивач посилається на те, що оспорюваний договір був фактично укладений під примусом, а також він не відповідає вимогам діючого законодавства.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

5. ДП "Морський торговельний порт "Південний" належить на праві постійного користування земельна ділянка, кадастровий номер 5111700000:02:003:0019, площею 152,0503 га, за адресою: м. Южне, Одеська область (ділянка № 8), що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 28.10.2017 № 101877933.

6. На зазначеній земельній ділянці розташовані внутрішньо об`єктні дороги та площадки ДП "Морський торговельний порт "Південний", які обліковуються на балансі підприємства за інвентарним номером 10674 та входять до складу цілісного майнового комплексу, що підтверджується відповідним свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 27.03.2015 № 35566287, витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 06.09.2019 № 180019419 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 600009251117), за яким Держава Україна в особі Міністерства інфраструктури України, код ЄДРПОУ 37472062, передала (наділила) ДП "Морський торговельний порт "Південний" правом господарського відання.

7. На вищезазначеній земельній ділянці встановлено земельний сервітут ТОВ "МАРКО ЛТД".

8. Зокрема, розпорядженням Одеської обласної державної адміністрації від 26.11.2018 № 1399/А-2018 "Про погодження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту ДП "Морський торговельний порт "Південний" було погоджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки площею 0,2345 га, на яку поширюється право сервітуту у вигляді проїзду на транспортному засобі по наявному шляху (на право проїзду на транспортному засобі по наявній під`їзній дорозі), в межах земельної ділянки площею 152,0503 га (кадастровий номер 5111700000:02:003:0019), яка перебуває у постійному користуванні ДП "Морський торговельний порт "Южний", Сервітуарій: ТОВ "МАРКО ЛТД" за адресою: Одеська область, м. Южне (ділянка № 8).

9. 17.05.2018 між ДП "Морський торговельний порт "Південний" (на момент укладання договору - ДП "Морський торговельний порт "Южний") (Землекористувач) та ТОВ "МАРКО ЛТД" (Сервітуарій) було укладено договір № УП-60/18-п про встановлення строкового платного земельного сервітуту, відповідно до умов пункту 1.1 якого земельний сервітут встановлюється відносно частини земельної ділянки державної форми власності площею 152,0503 га, кадастровий номер 5111700000:02:003:0019, для розміщення та експлуатації будівель і споруд морського транспорту, що перебуває у постійному користуванні ДП "Морський торговельний порт "Южний", яка розташована за адресою: Одеська область, м. Южне (ділянка № 8).

10. Згідно з пунктом 1.2 договору земельний сервітут загальною площею 0,2345 га встановлюється Землекористувачем в інтересах Сервітуарія на право проїзду на транспортному засобі по наявній під`їзній дорозі згідно з Планом меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту (додаток № 2) до договору, який є невід`ємною частиною цього договору.

11. За умовами пункту 2.1 договору він встановлює строковий платний земельний сервітут, який набирає чинності з моменту його державної реєстрації та діє до 31 грудня 2025 року.

12. Договір зареєстровано в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 07.02.2019 № 15544805.

13. У пункті 3.1 договору сторони погодили, що плата за встановлення сервітуту за договором встановлюється з розрахунку за один місяць згідно з розрахунком плати (додаток № 1 до цього договору), який є невід`ємною частиною цього договору.

14. На виконання вимог договору Землекористувачем (шляхом надіслання засобами поштового зв`язку) були виставлені Сервітуарію наступні рахунки: від 31.07.2023 № 503 на суму 3572,05 грн з ПДВ; від 31.08.2023 № 558 на суму 3572,05 грн з ПДВ; від 30.09.2023 № 616 на суму 3572,05 грн з ПДВ; від 31.10.2023 № 679 на суму 3572,05 грн з ПДВ; від 31.12.2023 № 874 на суму 3572,05 грн з ПДВ; від 31.01.2024 № 87 на суму 3572,05 грн з ПДВ; від 29.02.2024 № 194 на суму 3572,05 грн з ПДВ.

15. Згідно з актом взаємних розрахунків за період з 01.11.2022 по 31.10.2023 сторони погодили, що станом на 01.11.2023 заборгованість ТОВ "МАРКО ЛТД" складає 28 032,41 грн.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

16. Рішенням Господарського суду Одеської області від 05.08.2024, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.12.2024, первісний позов задоволено; у задоволені зустрічного позову відмовлено.

17. Задовольняючи первісні позовні вимоги, суди, встановивши відсутність доказів про оплату за встановлення сервітуту у розмірі 25 004,35 грн, у строки, визначені договором, дійшли висновку, що ТОВ "МАРКО ЛТД" порушило умови договору, що є підставою для стягнення з останнього основної суми заборгованості у розмірі 25 004,35 грн, а також нарахованих штрафу у розмірі 1750,30 грн та пені у розмірі 2437,18 грн.

18. Щодо вимог зустрічного позову про визнання договору недійсним суди зазначили, що положення Земельного кодексу України (далі - ЗК України) не містять заборони для постійного землекористувача передавати земельну ділянку у вторинне користування, зокрема, для передбаченого пунктом "б" частини першої статті 99 ЗК України права проїзду на транспортному засобі по наявному шляху, встановлення яких можуть вимагати власники або землекористувачі земельних ділянок.

19. Разом з тим ТОВ "МАРКО ЛТД" не додано до матеріалів справи жодних доказів, які б підтверджували укладення спірного договору під примусом, а навпаки, матеріалами справи підтверджується зворотне, зокрема, саме ТОВ "МАРКО ЛТД" листом від 09.10.2017 № 2381 звернулось до ДП "Морський торговельний порт "Південний" щодо зміни схеми руху проїзду власних транспортних засобів до будівлі ТОВ "МАРКО ЛТД", що і стало підставою для укладення оспорюваного договору земельного сервітуту.

20. З огляду на наведене господарські суди дійшли висновку про наявність у ДП "Морський торговельний порт "Південний" як постійного землекористувача права на укладання з відповідачем спірного договору про встановлення земельного сервітуту.

Короткий зміст касаційної скарги

21. ТОВ "МАРКО ЛТД" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржувані рішення та прийняти нове - про відмову у задоволенні первісного позову та про задоволення зустрічної позовної заяви.

22. Підставою касаційного оскарження скаржник визначив пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), наполягаючи на тому, що судами першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосовано статтю 95 ЗК України без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 915/166/17, від 02.08.2023 у справі № 926/3103/22 та від 16.01.2024 у справі № 918/86/22, в яких зазначено, що державний акт на право постійного користування не є тим документом, який надає право користувачу земельної ділянки надавати третім особам земельну ділянку, тобто розпоряджатися нею, в тому числі шляхом надання в оренду чи в спільну діяльність, оскільки цим правом наділений відповідний орган, уповноважений державою на здійснення даних функцій.

23. Доводи скаржника зводяться до того, що положення земельного законодавства не надають постійному землекористувачу право розпоряджатися відповідною земельною ділянкою, в тому числі шляхом надання її в оплатне користування, оскільки цим правом наділений саме відповідний орган, уповноважений державою на здійснення таких функцій.

Короткий зміст відзивів на касаційну скаргу

24. У відзиві на касаційну скаргу ДП "Морський торговельний порт "Південний" просить залишити її без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, наполягаючи на дотриманні господарськими судами норм матеріального та процесуального права, оскільки їх висновки повністю відповідають правовим позиціям Верховного Суду.

25. ДП "Морський торговельний порт "Південний" також зазначає, що предмет спірних правовідносин у вказаних скаржником судових справах не є подібним до предмета спірних правовідносин, що виникли між сторонами у даній справі, оскільки в зазначених скаржником справах спір між сторонами виник з приводу укладання удаваних правочинів (прихована оренда).

Позиція Верховного Суду

26. Спір у справі за зустрічним позовом виник щодо наявності/відсутності підстав для визнання недійсним договору про встановлення строкового платного сервітуту відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) як такого, що укладений під примусом, та такого, що на момент укладення не відповідав та не відповідає вимогам діючого законодавства, а саме вимогам статей 92, 95 ЗК України.

27. Зустрічні позовні вимоги з посиланням на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 28.03.2018 у справі № 915/166/17, від 02.08.2023 у справі № 926/3103/22 та від 16.01.2024 у справі № 918/86/22, зокрема, обґрунтовані тим, що ДП "Морський торговельний порт "Південний" як постійний користувач земельної ділянки не наділений правом передавати її іншим особам, зокрема в оплатне користування (сервітут), укладення спірного договору суперечить наведеним вимогам земельного законодавства, що є достатньою правовою підставою для визнання його недійсним.

28. Як вбачається з встановлених судами обставин, спірна земельна ділянка на момент укладення договору про встановлення строкового платного сервітуту відносилась до земель державної власності та перебувала в постійному користуванні ДП "Морський торговельний порт "Південний".

29. Право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку (частина перша статті 92 ЗК України).

30. Обсяг прав землекористувачів визначено в статті 95 ЗК України, якою передбачено, зокрема право: а) самостійно господарювати на землі; б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об`єкти, а також інші корисні властивості землі; г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди; д) користуватися іншими правами, передбаченими законом або договором.

31. Положеннями частин першої, восьмої статті 93 ЗК України визначено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи.

32. Застосовуючи наведені вище норми земельного законодавства, Верховний Суд у постанові від 28.03.2018 у справі № 915/166/17 сформулював такий правовий висновок: державний акт на право постійного користування не є тим документом, який надає право користувачу земельної ділянки надавати третім особам земельну ділянку, тобто розпоряджатися нею, в тому числі шляхом надання в оренду чи в спільну діяльність, оскільки цим правом наділений відповідний орган, уповноважений державою на здійснення даних функцій.

33. Враховуючи викладене, положення земельного законодавства не надають постійному землекористувачу право розпоряджатися відповідною земельною ділянкою, в тому числі шляхом надання її в оплатне користування, оскільки цим правом наділений саме відповідний орган, уповноважений державою на здійснення таких функцій.

Аналогічні висновки містять постанови Верховного Суду від 02.08.2023 у справі № 926/3103/22 та від 16.01.2024 у справі № 918/86/22, на які посилається скаржник.

34. Водночас відповідно до статті 395 ЦК України до речових прав на чуже майно належить, зокрема, право користування (сервітут).

35. Згідно із частиною першою статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

36. Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатацію ліній електропередач, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо (частина перша статті 404 ЦК України).

37. Відповідно до частин першої, третьої, четвертої статті 98 ЗК України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

38. Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою його встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб (схожі висновки викладено в постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22.09.2021 у справі № 325/329/19, від 29.01.2020 у справі № 304/873/16-ц, від 06.06.2018 у справі № 539/1427/16-ц).

39. Отже, земельний сервітут встановлюється у виняткових випадках - коли в інший спосіб неможливо задовольнити потреби особи, в інтересах якої встановлюється сервітут, при цьому встановлення земельного сервітуту не може призводити до позбавлення власника (землекористувача) земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, права володіння, користування та розпорядження нею.

40. При цьому колегія суддів не бере до уваги доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновку щодо застосування положень статей 92, 95 ЗК України, викладеного в постановах Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 915/166/17, від 02.08.2023 у справі № 926/3103/22 та від 16.01.2024 у справі № 918/86/22, оскільки за змістовим, суб`єктним і об`єктним критеріями спірні правовідносини в цій справі та зазначеній скаржником справі не є подібними з огляду на істотні відмінності в фактичних обставинах таких спорів, пов`язаних з правами та обов`язками їх сторін, що зумовлює різний зміст спірних правовідносин і виключає застосування вказаних правових позицій як нерелевантних під час вирішення цього господарського спору.

41. Так, ухвалюючи постанову від 02.08.2023 у справі № 926/3103/22, де предметом позову були позовні вимоги про визнання недійсним договору про встановлення земельного сервітуту, припинення права користування та повернення земельної ділянки, Верховний Суд дійшов висновку про те, що договір суперечить вимогам законодавства, оскільки реальною потребою Товариства є не задоволення потреб, обумовлених статтею 404 ЦК України, а отримання права користування земельною ділянкою для комерційної, торгівельної, господарської діяльності, тобто отримання права володіння та користування земельної ділянкою для розташування на ній тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності. Тобто договір укладений з порушенням вимог статей 98, 99, 100 ЗК України, статті 21 Закону України "Про державний земельний кадастр" та спрямований на отримання земельної ділянки в користування для здійснення підприємницької діяльності, що не відповідає самому змісту та меті встановлення сервітуту, а тому такий договір підлягає визнанню недійсним в судовому порядку.

42. Верховний Суд, ухвалюючи постанову від 16.01.2024 у справі № 918/86/22, де предметом позову були позовні вимоги про визнання недійсним договору про встановлення земельного сервітуту, скасування державної реєстрації права користування (сервітут), дійшов висновку про те, що оскільки Підприємство як постійний користувач земельної ділянки державної власності не наділене правом передавати її іншим особам, зокрема в оплатне користування, укладення оспорюваного договору про встановлення земельного сервітуту суперечить наведеним вимогам земельного законодавства, що є достатньою правовою підставою для визнання його недійсним.

43. При цьому Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про удаваність договору сервітуту, під яким його сторони насправді мали на увазі інший правочин - договір оренди земельної ділянки державної власності лісогосподарського призначення, позаяк:

1) розміщення відвалу передбачає позбавлення власника земельної ділянки можливості користуватися нею;

2) земельна ділянка, щодо якої встановлювався сервітут, була передана не для потреб, зумовлених статтею 404 ЦК України, а для підприємницької діяльності ПрАТ "Томашгородський щебеневий завод" з видобування гранітів, яка передбачає необхідність наявності відвалу розкривних порід;

3) реальною потребою ПрАТ "Томашгородський щебеневий завод" є отримання права користування спірною земельною ділянкою для розміщення відвалу розкривних порід, тобто для проведення підприємницької діяльності, а не для потреб дослідно-промислової розробки родовищ корисних копалин загальнодержавного значення, що не відповідає правовому змісту земельного сервітуту, передбаченого пунктом "в-3" статті 99 ЗК України, та в свою чергу позбавляє власника земельної ділянки (державу) права користування такою земельною ділянкою.

44. Натомість при вирішенні господарського спору у даній справі № 916/1473/24 судами було встановлено інші фактичні обставини: встановлення стосовно частини спірної земельної ділянки площею 0,2345 га права сервітуту у вигляді проїзду на транспортному засобі по наявному шляху (по наявній під`їзній дорозі) до будівлі ТОВ "МАРКО ЛТД".

45. Отже, укладання спірного договору не було спрямовано на отримання ТОВ "МАРКО ЛТД" права користування земельною ділянкою для комерційної, торгівельної, господарської діяльності тощо, а земельна ділянка, щодо якої встановлювався сервітут, була передана для потреб, зумовлених статтею 404 ЦК України, зокрема для можливості проїзду через чужу земельну ділянку (пункти 1.2, 4.3.1 договору).

46. При цьому укладання спірного договору сервітуту відносно частини земельної ділянки державної форми власності жодним чином не впливає на можливість її використання ДП "Морський торговельний порт "Південний" як постійним землекористувачем за своїм цільовим призначенням, адже на підставі цього договору ТОВ "МАРКО ЛТД" отримує виключно право здійснювати проїзд на транспортному засобі по наявній під`їзній дорозі, розташованій на території морського порту.

47. В свою чергу у справі № 915/166/17, на яку також посилається скаржник у касаційній скарзі, предметом позову були вимоги про визнання недійсним договору про сумісну діяльність та зобов`язання повернути земельну ділянку державі. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що укладений між відповідачами договір про спільний обробіток земельної ділянки не є договором про спільну діяльність, а є прихованим договором про оренду землі, його зміст суперечить вимогам ЦК України, Господарського кодексу України, ЗК України, Закону України "Про оренду землі" та не спрямований на реальне настання наслідків, що обумовлені ним.

Передаючи справу на новий розгляд, Верховний Суд зазначив про те, що судам необхідно дослідити відповідність спірного договору вимогам законодавства для договору оренди землі.

48. Натомість предметом зустрічного позову у справі, що переглядається, є вимоги про визнання недійсним договору про встановлення строкового платного сервітуту з тих підстав, що відповідач за зустрічним позовом як постійний землекористувач земельної ділянки державної власності не наділений правом передавати її іншим особам в оплатне користування. При цьому ТОВ "МАРКО ЛТД" на обґрунтування зустрічних позовних вимог не посилався на удаваність спірного договору як на підставу його недійсності, а судами обставини удаваності спірного договору не встановлювались.

49. Колегія суддів звертає увагу на те, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19).

50. Подібність правовідносин суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

51. Згідно з пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

52. Таким чином, відповідно до положень згаданої норми касаційний перегляд з указаних підстав може відбутися за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

53. Отже, у цій справі № 916/1473/4 та у справах № 915/166/17, № 926/3103/22, № 918/86/22, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, суди виходили з різних фактичних обставин, встановлених у кожній справі окремо на підставі доказів, наданих учасниками справи на підтвердження їх вимог і заперечень, та яким була надана оцінка згідно з вимогами процесуального закону.

54. Як наслідок, вище наведені постанови Верховного Суду ухвалені хоча й за правового регулювання спірних правовідносин, схожого з тим, що має місце в цій справі, але за інших фактичних обставин, ніж у справі, що розглядається, тобто зазначені справи і ця справа є відмінними за істотними правовими ознаками, що свідчить про неподібність правовідносин у них.

55. За таких обставин наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не підтвердилася під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень з цієї підстави.

56. Колегія суддів звертає увагу на те, що правильність оформлення касаційної скарги, зокрема, її вимоги, змісту та підстави касаційного оскарження, покладається саме на заявника касаційної скарги, що має своїм наслідком відповідно до статті 300 ГПК України розгляд касаційної скарги в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

57. Верховний Суд не наділений повноваженнями за скаржника доповнювати касаційну скаргу міркуваннями та обґрунтуванням підстав касаційного оскарження, яких не виклав сам скаржник. В іншому випадку вказане б призводило до порушення таких принципів господарського процесу, як змагальності та диспозитивності.

58. Інші аргументи касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування судових рішень, оскільки не обґрунтовані підставами касаційного оскарження та зводяться до необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 300 ГПК України не входить до повноважень суду касаційної інстанції, до того ж у цій справі надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникли у спірних відносинах.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

59. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

60. З огляду на те, що доводи касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися, касаційне провадження у цій справі необхідно закрити.

Судові витрати

61. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника та не підлягає поверненню відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України "Про судовий збір".

Керуючись статтями 234, 235, 296, 300 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження у справі № 916/1473/24 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "МАРКО ЛТД" на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.12.2024 та рішення Господарського суду Одеської області від 05.08.2024, відкрите з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає

Суддя Є. В. Краснов

Суддя Н. О. Волковицька

Суддя Г. М. Мачульський