Окрема думка

від 07.02.2025 по справі 916/506/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

?

ОКРЕМА ДУМКА

07 лютого 2025 року

м. Київ

cправа № 916/506/23

судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Малашенкової Т.М. на ухвалу Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.02.2025

у справі за позовом Державного підприємства «Служба місцевих автомобільних доріг» (далі - ДП «Служба місцевих автомобільних доріг», Служба, заявник)

до Товариства з обмеженою відповідальністю «СТРОЙСПЕЦТЕХНИКА» (далі - ТОВ «СТРОЙСПЕЦТЕХНИКА»)

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Департамент капітального будівництва та дорожнього господарства Одеської обласної державної адміністрації (далі - Департамент),

про стягнення грошових коштів,

ПІДСТАВИ ДЛЯ ВИСЛОВЛЕННЯ ОКРЕМОЇ ДУМКИ

Верховний Суд у складі суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 07.02.2025, розглянувши клопотання Служби про розподіл судових витрат у справі №916/506/23, відмовив останньому в його задоволенні.

Ця окрема думка з викладеною в ній позицією насамперед стосується дотримання вимог щодо порядку ухвалення рішення про судові витрати (частина друга статті 221 та частина третя статті 244 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Втім також в ній наведена і позиція щодо результату розгляду клопотання.

Наведені міркування у пунктах 1 - 2 цієї окремої думки спричинені тією обставиною, що колегія суддів, розглянула клопотання Служби не в тому самому порядку в якому розглянула справу (касаційну скаргу) та щодо виду документа, який прийнято, а міркування викладені у пунктах 3 - 4 стосуються результату розгляду заявленого клопотання.

За результатом розгляду у відкритому судовому засіданні Верховний Суд постановою від 28.01.2025 касаційну скаргу задовольнив частково, постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.11.2024 скасував, а справу №916/506/23 направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Служба 03.02.2025 звернулося до Верховного Суду із клопотанням, в якому просила Суд вирішити питання щодо розподілу судових витрат та стягнути з ТОВ «СТРОЙСПЕЦТЕХНІКА» користь ДП «Служба місцевих автомобільних доріг» 950 425,86 грн судового збору за подання касаційної скарги та 712 819,39 грн судового збору за подання апеляційної скарги. В цьому клопотанні заявник зазначив, що під час винесення постанови суд не вирішив питання розподілу судових витрат щодо сплати судового збору.

До Верховного Суду 04.02.2025 від ТОВ «СТРОЙСПЕЦТЕХНИКА» надійшли додаткові пояснення до клопотання ДП «Служба місцевих автомобільних доріг», в яких висловлено прохання відмовити у задоволенні клопотання про розподіл судових витрат.

Отже, подане Службою клопотання спрямоване на розподіл судових витрат, зокрема зі сплати судового збору, який сторона понесла у суді касаційної та апеляційної інстанцій, а відтак є клопотанням про ухвалення рішення про судові витрати.

Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017 №2147-VIII набрав чинності 15 грудня 2017 року.

Більшість новацій, які запропоновано ГПК України, є абсолютно новими та мають на меті наближення української системи правосуддя до стандартів та рекомендацій Ради Європи.

Суттєвою новелою господарського процесу, серед інших вагомих новел, стало запровадження законодавцем такого принципу господарського судочинства як відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ГПК України).

Цілком очевидно, що запроваджений в Україні принцип відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення має універсальний характер.

ГПК України містить норми, які регулюють процесуальну діяльність всіх учасників судового процесу та суду, зокрема, в контексті порядку розподілу судових витрат.

Іншими словами, ГПК України встановлює умови, етапи та механізм реалізації прав та обов`язків учасниками судового процесу на відшкодування судових витрат сторони, а також передбачає процедуру, строк та порядок розгляду цього питання.

За приписами статті 123 ГПК України судові витрати складаються з (1) судового збору та (2) витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом (частина друга статті 123 ГПК України).

Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування судових витрат відбувається в такі етапи:

1) попереднє визначення суми судових витрат (стаття 124 ГПК України);

2) розподіл судових витрат (статті 129, 221, 244, ГПК України).

Як визначено у статті 1 ГПК України, саме ГПК України визначає юрисдикцію та повноваження господарських судів, встановлює порядок здійснення судочинства у господарських судах.

1. Який вид судового рішення ухвалюється за результатами розгляду заяви про ухвалення рішення про судові витрати?

Відповідно до частини першої статті 232 ГПК України судовими рішеннями є: 1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови; 4) судові накази.

Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку закінчується прийняттям постанови (частина четверта статті 232 ГПК України).

У випадках, передбачених цим Кодексом або Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», судовий розгляд закінчується постановленням ухвали, прийняттям постанови чи видачею судового наказу (частина п`ята статі 232 ГПК України).

Процедурні питання, пов`язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал (частина друга статті 232 ГПК України).

Якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше п`ятнадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог. У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 244 цього Кодексу (стаття 221 ГПК України).

Суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що потрібно виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати. Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення. У разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви. Додаткове рішення або ухвалу про відмову в прийнятті додаткового рішення може бути оскаржено (стаття 244 ГПК України).

Аналіз статей 221, 232, 244 ГПК України свідчить, що тільки за результатами розгляду касаційної скарги суд касаційної інстанції приймає такий вид судового рішення, як постанову.

У разі, якщо судом касаційної інстанції не вирішено питання про судові витрати і розглядається заява про ухвалення рішення про судові витрати та вона підлягає задоволенню, то суд касаційної інстанції ухвалює постанову (додаткова) або додаткову постанову.

У випадку, якщо судом касаційної інстанції розглядається заява про ухвалення рішення про судові витрати та вона не підлягає задоволенню, то суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову в прийнятті додаткового рішення.

Вказаний висновок ґрунтується на аналізі частин першої та третьої статті 221 ГПК України, статті 244 ГПК України з огляду на статтю 232 ГПК України.

У випадку, коли суд за результатами розгляду касаційної скарги приймає на підставі частин чотири-п`ять статті 296 ГПК України такий вид судового рішення, як ухвала про закриття касаційного провадження, і якщо судом касаційної інстанції розглядається заява про ухвалення рішення про судові витрати та вона підлягає задоволенню, то суд касаційної інстанції постановляє ухвалу (додаткова) або додаткову ухвалу. У випадку, якщо судом касаційної інстанції розглядається заява про ухвалення рішення про судові витрати в разі закритті касаційного провадженні за частинами чотири-п`ять статті 296 ГПК України та вона не підлягає задоволенню, то суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову в прийнятті додаткового рішення.

2. Який порядок розгляду питання щодо розподілу судових витрат (судового збору) за заявою учасника судового процесу?

Оскільки метою відшкодування судових витрат є компенсація витрат, що понесені особою у зв`язку з необхідністю захисту в суді власного права або інтересу, тому відшкодовуватися мають витрати сторони, понесені у зв`язку з процесуальною діяльністю, що стосується юридичних фактів, які входять у предмет доказування.

Водночас сума фактично сплаченого судового збору підлягає обов`язковому відшкодуванню за умови задоволення позовних вимог повністю або частково. Це пов`язано з тим, що судовий збір є встановленим законом обов`язковим платежем, без якого звернення до суду неможливе.

В свою чергу, стаття 221 ГПК України регламентує ухвалення рішення про судові витрати та визначає:

1.Якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.

2. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше п`ятнадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог.

3. У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 244 цього Кодексу.

Якщо на момент надходження заяви про внесення виправлень, ухвалення додаткового рішення, роз`яснення судового рішення справа у відповідному суді відсутня, суд витребовує справу з суду нижчої інстанції протягом п`яти днів із дня надходження відповідної заяви, а суд нижчої інстанції направляє справу до суду, який її витребував, не пізніше наступного дня із дня надходження відповідної вимоги суду. У такому випадку подана заява розглядається протягом десяти днів із дня надходження справи до суду, який має її розглядати (підпункт 17.9 пункту 17 Розділу XI «ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ» ГПК України).

Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (частина третя статті 244 ГПК України).

У пункті 133 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2023 у справі №904/8884/21 щодо правової природи додаткового рішення зазначено таке:

« 133. Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу.»

У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 21.05.2021 у справі №905/1623/20 зазначено, що зі змісту норми статті 244 ГПК України убачається, що додаткове судове рішення є похідним від первісного судового акта, є його невід`ємною складовою та ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення.

Під час вирішення питання щодо застосування статей 221, 244 ГПК України щодо порядку розгляду питання розподілу судових витрат за заявою учасника судового процесу, окрім вище зазначених правових позицій, звертаюся до правових позицій їх застосування, викладених у пунктах 7.24 - 7.33 Постанови Великої Палати Верховного Суду у справі №911/3312/21 від 05.07.2023:

« 7.27. ЦПК України та ГПК України однаково визначають обов`язок суду для вирішення питання про судові витрати призначити судове засідання, яке проводиться не пізніше 15 днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог та ухвалення за наслідком такого судового засідання додаткового рішення в порядку, передбаченому частинами другою, третьою статті 221 ГПК України. У випадку розгляду такої заяви судом цивільної юрисдикції, засідання має бути проведено не пізніше 20 днів, якщо справа не слухається в письмовому провадженні (частини друга, третя статті 246 ЦПК України). Отже, для обох юрисдикцій законодавець визначив обов`язок суду призначити заяву сторони про розподіл судових витрат в судове засідання, якщо справа розглядалася з призначенням її до розгляду по суті в судових засіданнях (не в письмовому провадженні), за наслідком проведення якого має бути прийнято відповідне процесуальне рішення (додаткова постанова, додаткова ухвала).

7.28. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (частина третя статті 244 ГПК України, частина третя статті 270 ЦПК України). Дослідивши чи однаково процесуальні кодекси (цивільний та господарський) визначають поняття "порядку ухвалення судового рішення", Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що обидва кодекси під цим поняттям розуміють: ухвалення рішення, постанови іменем України негайно після закінчення судового розгляду; прийняття рішень та постанов, складення та їх підписання в нарадчій кімнаті тим складом суду, який розглянув справу; можливість вирішення питання розподілу судових витрат у додатковому рішенні після ухвалення рішення за результатами розгляду справи по суті; оформлення окремим документом ухвал, які постановляються в нарадчій кімнаті, а інших ухвал, що постановляються без виходу до нарадчої кімнати, із занесенням до протоколу судового засідання; особливості оформлення судових рішень (ухвал) що містять вступну та резолютивну частину, а також складення повного рішення (постанови, ухвали) у певні строки; можливість внесення виправлень в рішеннях чи ухвалах із застереженням перед підписом судді; викладення усіх судових рішень письмово у паперовій та електронній формі та вимоги їх викладення у Єдиній судово-інформаційно-телекомунікаційній системі ( стаття 259 ЦПК України, стаття 233 ГПК України). Отже, процесуальні кодекси поняття "порядок ухвалення судового рішення" визначають однаково та не включають до нього "процедуру розгляду справи по суті в загальному чи письмовому провадженні", яка виділена в окремі глави процесуальних кодексів (глава 6 ЦПК України, глава 6 ГПК України).

7.29. Велика Палата Верховного Суду висновує, що термін "ухвалення" додаткового судового рішення, а не термін "розгляд" законодавцем застосовано з метою, щоб підкреслити необхідність буквального тлумачення такого поняття відповідно до статті 259 ЦПК України (статті 233 ГПК України). Таке тлумачення є релевантним для з`ясування змісту положення другого речення частини третьої статті 270 ЦПК України (частини третьої статті 244 ГПК України), коли йдеться про усунення неповноти судового рішення, тобто відсутності у резолютивній частині рішення висновків щодо результатів розгляду справи. При цьому презюмується, що позовні вимоги та заперечення, докази, подані на їх обґрунтування, судом розглянуті згідно з вимогами статей 209 - 246 ЦПК України (статей 201 - 221 ГПК України), а розгляд справи належним чином відображений в описовій та мотивувальній частинах рішення. У протилежному випадку неповнота судового рішення може бути усунута шляхом його перегляду в апеляційному (касаційному) порядку, а не через ухвалення додаткового рішення.

7.30. Однак, у випадку задоволення заяви сторони про розподіл судових витрат, щодо яких сторона доказів не подавала, поданої на підставі статті 246 ЦПК України (статті 221 ГПК України), слід прийняти до уваги, що судом під час розгляду справи по суті питання про розподіл судових витрат не розглядалось на засадах змагальності та рівності, оскільки докази на підтвердження розміру судових витрат сторонами не були подані до закінчення судових дебатів чи внаслідок залишення позову без розгляду в підготовчому судовому засіданні.

7.31. Отже, у процедурі розгляду такої заяви суду належить забезпечити сторонам у справі можливість бути повідомленими про розгляд заяви та надати свої заперечення щодо розміру витрат, які заявник намагається компенсувати за рахунок протилежної сторони. Ключовими в цьому аспекті є приписи частини другої статті 246 ЦПК України (частини другої статті 221 ГПК України), які в імперативному порядку встановлюють, що для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання.

7.32. Отже, положення частини четвертої статті 270 ЦПК України (частини четвертої 244 ГПК України) про те, що у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання, не виключають обов`язку суду повідомити сторони про призначення судового засідання з розгляду заяви про розподіл судових витрат відповідно до частини другої статті 246 ЦПК України (частини другої статті 221 ГПК України) чи повідомити їх про прийняття заяви до розгляду (якщо провадження у справі є письмовим).

7.33. Також при розгляді цієї заяви суд повинен забезпечити сторонам дотримання принципів змагальності, рівності в судочинстві, реалізацію права сторони "бути вислуханою" як передумови того, що вона була "почута", що є складовою права на справедливий суд (рішення ЄСПЛ у справі "Серявін проти України", заява №4909/04 від 10 лютого 2010 року).»

Зауважую, що, на мою думку, з огляду на те, що порядок ухвалення рішення про судові витрати врегулювано вказаними статтями, тому призначення до розгляду такого клопотання в тому самому порядку, що й судове рішення, є обов`язком суду, відтак і повідомлення судом учасників справи про час і місце судового засідання з розгляду клопотання про розподіл судових витрат було обов`язковим. Натомість виклик учасників справи в судове засідання є правом суду, реалізація якого залежить від конкретних обставин справи.

Враховуючи, що постанова Верховного Суду від 28.01.2025 у цій справі прийнята за результатами розгляду справи у відкритому судовому засіданні, на мою думку, розгляд цього клопотання мав би відбуватися з дотриманням підпункту 17.9 пункту 17 Розділу XI «ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ» ГПК України та призначатися у відкрите судове засідання, в силу приписів частини другої статті 221 ГПК України, частини третьої статті 244 ГПК України, і мало б бути прийнято за результатом такого розгляду відповідне судове рішення, як-то ухвалу про відмову у прийнятті додаткового рішення з огляду релеванті у цьому випадку міркування викладені у пункті 3 цієї окремої думки.

3. Щодо питання розподілу судових витрат (судового збору), якщо суд касаційної інстанції скасував судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції, то виходжу з такого.

Щодо застосування статей 126, 129, 80, 73, 76-79 ГПК України (аналогічні за змістом статті 137, 141, 83, 76-80 ЦПК України) звертаюся до правових позиції, викладених у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18.05.2020 у справі №530/1731/16-ц, зокрема, що, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Такої ж позиції щодо застосування статей 126, 129 ГПК України дотримується і Велика Палата Верховного Суду (постанови від 27.11.2019 у справі №242/4741/16-ц та від 04.12.2019 у справі №917/1739/17, ухвала від 30.03.2021 у справі №911/2390/18).

Отже, суд касаційної інстанції, здійснює новий розподіл судових витрат у справі лише у разі прийняття ним постанови про скасування чи зміну остаточного судового рішення суду першої (апеляційної) інстанції, прийнятого по суті заявлених вимог. При цьому у випадках скасування касаційним судом рішення суду першої інстанції або постанови апеляційної інстанції з переданням справи на новий розгляд, судові витрати у справі, зокрема витрати зі сплати судового збору підлягають розподілу господарським судом, який вирішує спір по суті за результатами нового розгляду справи, у порядку, передбаченому статтею 129 ГПК України, та керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

4. Міркування та позиція, застосовні норми ГПК України щодо розгляду клопотання Служби.

Втім, у цьому випадку виходжу, з того, що запроваджений законодавцем принцип господарського судочинства - відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ГПК України) має використовуватись добросовісно учасниками судового процесу і виключно для цілей та метою з якою впроваджувався законодавцем та не має використовуватися як інструмент для затягування розгляду справи, мати штучний та/або очевидно необґрунтований та/або завідомо безпідставний характер.

Виходжу також з того, що юридичним механізмом досягнення мети та завдання господарського судочинства у справах є і закріпленні у ГПК України норми, які регулюють процесуальну діяльність всіх учасників судового процесу та суду, їх процесуальні права та обов`язки, зокрема, і в контексті порядку розподілу судових витрат норми, якими встановлюються умови, етапи та механізм реалізації прав та обов`язків учасниками судового процесу. Реалізація процесуального права не має використовуватись як прикриття ("вуаль") для досягнення інших цілей, окрім закріплених у статті 2 ГПК України, зокрема через зловживання правом тощо.

Частинами першою-другою статті 2 ГПК України визначено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до частини першої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Тобто кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань у судовому порядку.

Виходжу з того, що право подання заяв, клопотань, скарг тощо як і вчинення інших процесуальних дій у справі має межі, оскільки суб`єктивне право є міра свободи, міра можливої поведінки правомочної особи в правовідносинах.

Господарське процесуальне законодавство містить застереження щодо заборони учасникам судового процесу зловживати наданими їм процесуальними правами.

Частиною 1 статті 43 ГПК України визначено, що учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами.

Принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав. Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб.

Під добросовісністю у процесуальних правовідносинах необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників процесу, заборону зловживати наданими правами.

Обов`язок добросовісного користування процесуальними правами передбачає їх використання не на шкоду іншим учасникам справи, а також не всупереч завданням господарського судочинства. Отже добросовісність при реалізації процесуальних прав і повноважень включає в себе, зокрема, неприпустимість зловживання своїм правом, яку пунктом 11 частини 3 статті 2 ГПК України віднесено до однієї з основних засад (принципів) господарського судочинства. Такі ж положення закріплені в частині 1статті 43 ГПК України, яка визначає, що зловживання процесуальними правами не допускається.

Зловживання правом - це свого роду спотворення права. У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право (постанова Верховного Суду від 08.05.2018 у справі № 910/1873/17).

Відповідно до частини 2 статті 43 ГПК України залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню господарського судочинства, зокрема: 1) подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, спрямованих на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення; 2) подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями; 3) подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер; 4) необґрунтоване або штучне об`єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи, або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою; 5) укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі.

При цьому перелік дій, що можуть бути визнані за статтею 43 ГПК України зловживанням процесуальним права, не є вичерпним, отже суд може визнати зловживанням процесуальними правами також інші дії, які мають відповідну спрямованість.

Чинний ГПК України не містить норм, які б встановлювали критерії визначення необґрунтованості дій сторони у справі щодо подання заяви, клопотання як зловживання, та/або критерії оцінки штучного та/або очевидно необґрунтованого та/або завідомо безпідставного характеру заяв, клопотань тощо. Втім, без сумніву під такими діями, штучності, очевидно необґрунтованості та/або завідомо безпідставності можна розуміти таку реалізацію своїх процесуальних прав учасником процесу внаслідок якої виникають підстави для залишення без розгляду або повернення скарги, заяви, клопотання.

Зловживання - це особливий різновид процесуального порушення, що полягає у зловживанні процесуальними правами, за якого відбувається порушення умов реалізації суб`єктивних процесуальних прав, і визначається як поведінка, що перевищує (або порушує) межі здійснення суб`єктивних прав.

Проявом наведеного може бути протиправне, недобросовісне та неналежне використання учасником справи (його представником) належних йому процесуальних прав, що виражається у винних процесуальних діях (бездіяльності), які ззовні відповідають вимогам процесуальних норм, але здійснюються з корисливим мотивом, що спричиняє шкоду інтересам правосуддя та/або інтересам учасників справи чи недобросовісна поведінка в інших формах.

Отже особливість зловживання правом полягає в тому, що особа використовує ззовні законні способи та форми задоволення своїх потреб, тобто обґрунтовує правомірність здійснення свого суб`єктивного права для досягнення та реалізації "нібито законних цілей", однак насправді особа переслідує приховані цілі, які не відповідають змісту, призначенню права та суперечать принципам права.

Звертаю увагу, що правовідносини суду з кожним учасником процесу підпорядковані досягненню головної мети - винесення законного та обґрунтованого рішення, а також створення особам, що беруть участь у справі, процесуальних умов для забезпечення захисту їх прав, а також прав та інтересів інших осіб.

У пункті 4.93 Постанови Верховного Суду від 28.01.2025 року в цій справі Суд зазначив: «Розподіл судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги у цій справі, відповідно до частини 14 статті 129 ГПК України не здійснюється, адже суд не змінює та не ухвалює нового рішення, а скасовує оскаржуване судове рішення та передає справу на новий розгляд, тому за результатами нового розгляду має бути вирішено й питання щодо розподілу судових витрат у справі».

Оскільки у цьому випадку суд касаційної інстанції, скасовуючи оскаржувані судові рішення, не змінював їх та не ухвалював нового рішення, а направив справу №916/506/23 на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, то у Суду відсутні правові підстави для здійснення розподілу судових витрат відповідно до вимог частини чотирнадцятої статті 129, статті 315 ГПК України, про що чітко і однозначно зазначено в постанові.

Подання клопотання, в якому Служба зазначає, що Верховний Суд не вирішив питання про розподіл судових витрат та просить ухвалити додаткову постанову про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій за наведеного вище, зокрема з огляду на пункт 4.93 Постанови Верховного Суду від 28.01.2025 року у цій справі, правозастування норм права, які викладені у пункті 3 цієї окремої думки, статтю 43 ГПК України вважаю, зловживанням процесуальними правами відповідно до статті 43 ГПК України, адже твердження Служби не відповідає змісту судового рішення, сталому і систему застосуванню Верховним Судом статей 126, 129, 315 ГПК України (у разі коли суд не змінює та не ухвалює нового рішення, а скасовує оскаржуване судове рішення та передає справу на новий розгляд), має штучний, очевидно необґрунтований та завідомо безпідставний характер з огляду на наведене у цій окремій думці.

Застосування такого заходу процесуального примусу як штраф є правом суду, а не обов`язком.

Відповідно до конкретних обставин справи, вважаю, що у цьому випадку повернення заяви достатнім для припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства, підстави для застосування до особи заходів процесуального примусу у виді сплати штрафу відсутні.

Відповідно до статті 34 ГПК України (в редакції статті станом на 07.02.2025) питання, що виникають під час колегіального розгляду справи судом, вирішуються більшістю голосів суддів, головуючий голосує останнім.

При ухваленні рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання рішення чи ухвали. Судді не мають права розголошувати міркування, що були висловлені у нарадчій кімнаті.

Враховуючи зазначене, вважаю, що беручи до уваги конкретні обставин справи у цьому випадку повернення заяви є достатнім для припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства.

Окрему думку викладено у порядку статті 34 ГПК України.

Суддя Тетяна МАЛАШЕНКОВА