Рішення

від 03.10.2024 по справі 761/20849/23

ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 761/20849/23

Провадження № 2/761/2682/2024

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 жовтня 2024 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:

головуючого - судді: Аббасової Н.В.,

при секретарі: Михайлець А.О.,

за участю:

представника позивача Ігнатенка О.І.,

представника відповідача: Солдаткіна О.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в приміщенні Шевченківського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кантрі Девелопмент» до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

в с т а н о в и в :

у червні 2023 року ТОВ «Кантрі Девелопмент» звернулося до Шевченківського районного суду м.Києва з позовом до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Позовні вимоги мотивує тим, що 17 вересня 2007 року між АБ «Брокбізнесбанк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 07Ф-178, відповідно до умов якого банк відкриває позичальнику відкличну кредитну лінію з кредитної заборгованості у розмірі 1 250 000 доларів СІІІА, на строк з 17 вересня 2007 року по 17 вересня 2008 року зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 13,00% річних для споживчих цілей.

18 вересня 2007 року між АБ «Брокбізнесбанк» та ОСОБА_2 було укладено іпотечний договір другої черги, відповідно до умов якого іпотекодавець з метою забезпечення виконання основного зобов`язання, що випливає з кредитного договору № 07Ф-178, ОСОБА_2 передає в іпотеку, а іпотекодержатель приймає в іпотеку предмет іпотеки - 4-х кімнатну квартиру, за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 153 кв.м.

05 лютого 2014 року за договором факторингу ПАТ «Брокбізнесбанк», як первісний кредитор відступив на користь ПАТ «Банк національний кредит» права вимоги до позичальника ОСОБА_2 за кредитним договором № 07Ф-178 від 17 вересня 2007 року. Крім того, було укладено договір про відступлення права вимоги за іпотечними договорами, у тому числі за іпотечним договором, що був укладений на забезпечення вищевказаного кредитного договору із ОСОБА_2

07 лютого 2014 року між ПАТ «Банк національний кредит» та ТОВ «Фінансова компанія «Капітал Гарант Інвест» був укладений договір факторингу, відповідно до умов якого ПАТ «Банк національний кредит» відступив на користь ТОВ «Фінансова компанія «Капітал Гарант Інвест» права вимоги за кредитами, зокрема, за зобов`язанням, яке виникло на підставі договору про надання ОСОБА_2 кредиту за кредитним договором №07Ф-178 від 17 вересня 2007 року.

ТОВ «Фінансова компанія «Капітал Гарант Інвест» на підставі іпотечного застереження договору іпотеки зареєструвала на себе право власності на квартиру.

05 вересня 2016 року на підставі акта приймання-передачі нерухомого майна серія та номер: б/н, виданого 29 серпня 2016 року, видавник ТОВ «ФК «Капітал Гарант Інвест» та ТОВ «Кантрі Девелопмент» право власності на спірну квартиру перейшло та було зареєстроване за ТОВ «Кантрі Девелопмент».

З метою усунення порушення прав та інтересів, Товариством направлено вимогу від 29.09.2016р. вих.02/16 ОСОБА_1 про виселення протягом одного місяця з дня отримання вимоги з квартири.

06 квітня 2023 року, власник та директор в одній особі ТОВ «Кантрі Девелопмент» ОСОБА_3 мав намір потрапити до квартири, що належить йому на праві власності, однак не зміг потрапити до приміщення, в зв`язку із тим, що там перебував невідомий чоловік.

В зв`язку із цим, директор ТОВ «Кантрі Девелопмент» був вимушений звернутись із відповідною заявою до органів Національної поліції України за фактом самовільного зайняття невідомою особою належного йому нерухомого майна та перешкод. Після чого співробітниками поліції було встановлено особу та відібрано в нього пояснення.

Невідомою особою виявився чоловік матері відповідачки, який повідомив, перебуває у шлюбі з колишньою власницею квартири, тому вважає, що правомірно перебуває в квартирі та має право там проживати, хоча сам зареєстрований за іншою адресою.

Зазначене підтверджується матеріалами кримінального провадження №12023105100000743 від 06.04.2023р.

Після ознайомлення з матеріалами досудового розслідування виявилось, що відповідачка ОСОБА_1 тривалий час не проживає в цій квартирі, більшість часу перебуває за кордоном, а з 12.03.2022 року взагалі перебуває на території України, що становить строк 15 місяців на час подання позову.

На цей час у вказаному житлі залишився проживати теперішній чоловік матері відповідачки, який самоправно в неї заселився (без дозволу іпотекодержателів чи власників майна) та він зареєстрований за іншою адресою, відповідачка в цій квартирі не мешкає тривалий час, виїхала з цієї квартири на інше місце мешкання.

Факт тривалого не проживання відповідачки у вказаному житлі підтверджуються листом ГЦОСІ ДПС України від 11.04.2023р. №12143/125/56-2023.

В зв`язку з відсутністю відповідачки ОСОБА_1 у вказаній квартирі понад встановлені законом терміни без поважних причин, позивач просить усунути для нього перешкоди в користуванні та розпорядженні квартирою з боку відповідача, визнавши її такою особою, що втратила право користування цим житлом.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.06.2023 матеріали позову передані на розгляд судді Аббасовій Н.В.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 22.09.2023 відкрито провадження по справі та призначено розгляд справи в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання.

04.12.2023 на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник відповідачки ОСОБА_1 - адвокат Солдаткін О.С. просив відмовити у задоволенні позову ТОВ «Кантрі Девелопмент» у повному обсязі, оскільки ТОВ «Кантрі Девелопмент» вже зверталося з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Так, рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 26.06.2018 позов ТОВ «Кантрі Девелопмент» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: ГУ ДМС в м. Києві про припинення права користування житловою квартирою; примусове виселення без надання іншого житлового приміщення задоволено.; припинено право користування: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 квартирою АДРЕСА_2 ; виселено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_2 без надання іншого житлового приміщення.Постановою Київського апеляційного суду м.Києва від 19.06.2019 вказане рішення було скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ТОВ «Кантрі Девелопмент» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: ГУ ДМС в м. Києві, про припинення користування квартирою, виселення без надання іншого житлового приміщення було відмовлено. Постановою Верховного Суду від 25.11.2020 постановуКиївського апеляційного суду м.Києва від 19.06.2019 залишено без змін. Тож адвокат Солдаткін О.С. звертає увагу суду на те, що вказаними постановами було встановлено неможливість виселення відповідачів без надання їм іншого житла.

20.02.2024 на адресу суду від позивача надійшла відповідь на відзив.

Ухвалою суду від 25.03.2024 закрито підготовче провадження та призначено вказану справу до розгляду по суті.

В судовому засіданні представник позивача - ОСОБА_4 позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив їх задовольнити з підстав зазначених у позовній заяві.

Представник відповідачки - ОСОБА_5 заперечував щодо задоволення позовних вимог, додатково до позиції викладеній у відзиві зазначив, що ОСОБА_1 тимчасово знаходиться за межами України, а між нею та ОСОБА_2 є домовленість, що відповідачка може проживати у даній квартирі не залежно від строку її відсутності.

Суд всебічно проаналізувавши обставини справи в їх сукупності, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному і об`єктивному розгляді справи, зібрані по справі докази, керуючись законом, дійшов до висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом установлено, що ТОВ «Кантрі Девелопмент» з 05.09.2016 належить на праві власності квартира за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна № 322994672 від 15.02.2023.

При цьому, судом установлено, що 17 вересня 2007 року між АБ «Брокбізнесбанк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 07Ф-178, за умовами якого банк відкриває позичальнику відкличну кредитну лінію з кредитної заборгованості в сумі у розмірі 1 250 000,00 дол. США, на строк з 17 вересня 2007р. по 17 вересня 2008р. зі сплатою процентів за користування кредиту у розмірі 13,00% річних для споживчих потреб.

18 вересня 2007р. між АБ «Брокбізнесбанк» та ОСОБА_2 було укладено іпотечний договір другої черги, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Краковецькою А.М. та зареєстрований в реєстрі за №7245, за умовами якого іпотекодавець з метою забезпечення основного зобов`язання, що випливає з кредитного договору № 07Ф-178, а також усі додаткові угоди до нього, якщо такі укладені або будуть укладені між сторонами в майбутньому, передає в іпотеку, а іпотекодержатель приймає в іпотеку предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_2 .

05 лютого 2014р. за договором факторингу ПАТ «Брокбізнесбанк» відступив на користь ПАТ «Банк національний кредит» права вимоги до позичальника ОСОБА_2 за кредитним договором №07ф-178 від 17 вересня 2007р., а також, було укладено договір відступлення права вимоги за іпотечними договорами, у т.ч. за іпотечним договором, що був укладений на забезпечення вищевказаного кредитного договору із ОСОБА_2

07 лютого 2014р. між ПАТ «Банк національний кредит» та ТОВ «Фінансова компанія «Капітал Гарант Інвест» був укладений договір факторингу, відповідно до умов якого ПАТ «Банк національний кредит» відступив на користь ТОВ «Фінансова компанія «Капітал Гарант Інвест» права вимоги за кредитами, зокрема, за зобов`язанням, яке виникло на підставі договору про надання ОСОБА_2 кредиту за кредитним договором №07ф-178 від 17 вересня 2007р.

05 вересня 2016 року на підставі акта приймання-передачі нерухомого майна від 29 серпня 2016 року право власності на спірну квартиру було зареєстроване за ТОВ «Кантрі Девелопмент».

Як вбачається із матеріалів справи, рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 26.06.2018 у справі № 761/22020/17 позовні вимоги ТОВ «Кантрі Девелопмент» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про припинення права користування житловою квартирою; примусове виселення без надання іншого житлового приміщення задоволено, припинено право користування ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартирою АДРЕСА_2 , виселено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з вказаної спірної квартири без надання іншого житлового приміщення. Стягнуто з відповідачів на користь ТОВ «Кантрі Девелопмент» судовий збір по 3 200 грн., з кожної.

Водночас, постановою Київського апеляційного суду від 19.06.2019, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 25.11.2020 рішення суду першої інстанції було скасовано, у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Кантрі Девелопмент» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - Головне управління Державної міграційної служби в місті Києві, про припинення користування квартирою; виселення без надання іншого житлового приміщення,- відмовлено.

Зокрема, як вказав суд касаційної інстанції, з посиланням на положення ст. 109 ЖК УРСР, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку щодо відсутності підстав позбавлення права користування спірним житлом відповідачів та для виселення їх зі спірної квартири без надання іншого житлового приміщення.

Таким чином, ОСОБА_2 , за відсутності доказів надання їй іншого житлового приміщення, має право користуватись квартирою за адресою: АДРЕСА_1 . При цьому, ОСОБА_1 є донькою ОСОБА_2 , тому також має право користування вказаною квартирою.

Відповідно до відомостей наданих Відділом з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Шевченківської РДА ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , була зареєстрована у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 з 08.08.2006 по 07.02.2023 (а.с.19).

Зі змісту ст.ст. 316, 317, 319 ЦК України вбачається, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Згідно ст.ст. 321, 328 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За змістом ст. 334 ЦК України, права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Відповідно ст.ст. 386, 391 ЦК України, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, виселення осіб, однак, ці категорії відносяться до житлового законодавства, а тому при розгляді справи предметом доказування є втрата житлового права або взагалі його відсутність.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.71 ЖК при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ним зберігається жиле приміщення протягом шести місяців; якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору судом.

Згідно зі ст. 72 цього Кодексу визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, проводиться у судовому порядку.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 289/2299/18 (провадження № 61-17608св20) зазначено, що:

«системне тлумачення статей 71, 72 ЖК дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, яка втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року в справі № 759/19579/17 (провадження № 61-4520св21) вказано, що:

«аналіз статей 71, 72 ЖК дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи. Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла». Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18) зазначено: «вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів. Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб. Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач не довів. Верховний Суд виходить з того, що початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2022 року у справі № 161/20415/19 (провадження № 61-14025св21) зазначено: «відповідно до частини другої статті 107 ЖК України, у разі вибуття наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття. При цьому факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки (статті 71, 72 ЖК України) необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи в житловому приміщенні у зв`язку з її вибуттям на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК України). Звертаючись до суду з цим позовом, позивач, посилаючись на те, що відповідач вибув на інше постійне місце проживання, просив визнати відповідача таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням за статтею 107 ЖК України. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт вибуття відповідача (відповідачів) на постійне місце проживання в інше жиле приміщення відповідно до статті 107 ЖК України. При цьому, слід ураховувати, що доказуванню у цьому разі підлягають обставини, які свідчать про обрання особою іншого постійного місця проживання. На підтвердження вибуття особи до іншого постійного місця проживання суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2024 року у справі № 404/9215/19 (провадження № 61-4042св24) зазначено: «у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК України), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19) Верховний Суд зазначив, що вичерпного переліку поважних причин відсутності наймача або членів його сім`ї у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів. Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК України)».

Таким чином процесуальний закон покладає обов`язок саме на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК строки у жилому приміщенні без поважних причин.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2024 року у справі № № 756/1384/20 (провадження № 61-4520св24).

Так, як вбачається з долученого представником позивача листа ГЦОСІ ДПС України від 11.04.2023р. №12143/125/56-2023 ОСОБА_1 покинула територію України 12.03.2022 року.

При цьому суд враховує, що Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, який є діючим донині, що вказує на складну безпекову ситуацію для громадян України, відтак побоюючись за життя та здоров`я, громадяни України можуть отримати тимчасовий прихисток за кордоном, що не свідчить про їх вибуття з місця проживання.

Доказів того, що відповідачка ОСОБА_1 вибула на постійне місце проживання до іншого жилого приміщення та не має наміру надалі проживати за зареєстрованим місцем проживання стороною позивача не надано,як і не надано доказів того, що ОСОБА_1 не проживає у спірній квартирі понад встановлені статтею 71 ЖК строки без поважних причин.

При вирішенні справи, передбачених законом підстав для виселення особи, чи визнання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Згідно зі ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyyv. Ukraine», заява № 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Європейський суд з прав людини у ряді рішень зауважує, що ст. 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога ст. 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі ст. 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці Європейського суду з прав людини напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. Європейський суд з прав людини констатує порушення державою ст. 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Європейського суду з прав людини.

У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Таким чином висновки про принципи застосування ст. 8 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях Європейського суду з прав людини, полягають в тому, що втручання в право особи на мирне володіння своїм майном можливе за умов, що таке втручання, передбачене законом, переслідує легітимну мету, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, тобто обов`язок доказування покладений на сторони.

Доказами, відповідно до ст. 76 ЦПК України, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, згідно до ст. 79 ЦПК України.

В свою чергу положеннями ст. 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з вимогами п.п. 1, 2, 3 ч. 1 ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.

Враховуючи вищевикладене, суд встановив, що ОСОБА_1 набула право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , у законний спосіб, інтересу до квартири не втратила, вказана квартира є її єдиними місцем проживання на території України ( доказів зворотнього суду не надано).

В свою чергу сторона позивача не довела у належний процесуальний спосіб факт відсутності ОСОБА_1 без поважних причин з 2022 року в квартирі за адресою АДРЕСА_1 , а тому суд з дотриманням балансу між захистом права власності позивача на квартиру та захистом права відповідачки на користування такою квартирою, прийшов до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову та визнання відповідачки такою, що втратила право користування цим жилим приміщенням.

На підставі викладеного та керуючись вимогами ст. ст.16, 316, ст. 319, 321, 391 ЦК України, ст.ст. 71,72 ЖК України, ст.ст. ст. ст. 81, 258, 259, 263-265, 268, 280, 352, 354, 355 ЦПК України

у х в а л и в:

Відмовити у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Кантрі Девелопмент» до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення. Строк апеляційного оскарження може бути поновлено у відповідності до ч.2 ст.354 Цивільного процесуального кодексу України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або про прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Суддя Н.В. Аббасова