Рішення

від 06.02.2025 по справі 372/932/24

ОБУХІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 372/932/24

Провадження № 2-136/25

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 лютого 2025 року Обухівський районний суд Київської області у складі:

головуючого судді Проць Т.В.

при секретарі Лимаренко О.О.

за участю прокурора Курінного С.О.

представника особи в інтересах якої заявлено позов ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Обухівського районного суду Київської області цивільну справу за позовом Заступника керівника Київської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Козинської селищної ради до ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження земельною ділянкою шляхом скасування рішення про державну реєстрацію прав та повернення земельних ділянок,-

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2024 року Заступник керівника Київської обласної прокуратури звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Козинської селищної ради до ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження земельною ділянкою шляхом скасування рішення про державну реєстрацію прав та повернення земельних ділянок, в якому позивач просить:

- усунути перешкоди у здійсненні Козинською селищною територіальною громадою права користування та розпорядження земельною ділянкою водного фонду із кадастровим номером 3223155400:03:043:0272 площею 0,5308 га шляхом скасування рішення державного реєстратора Козинської селищної ради Марченко А.В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 61391617 від 05 листопада 2021 року, та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно реєстрації права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,5308 га із кадастровим номером 3223155400:03:043:0272, з одночасним припиненням права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку із кадастровим номером 3223155400:03:043:0272;

- усунути перешкоди у здійсненні Козинською селищною територіальною громадою права користування та розпорядження земельною ділянкою водного фонду із кадастровим номером 3223155400:03:043:0007 площею 0,43 га шляхом скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Русанюка З.З. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 57936433 від 29 квітня 2021 року, та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно реєстрації права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,43 га із кадастровим номером 3223155400:03:043:0007, з одночасним припиненням права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку із кадастровим номером 3223155400:03:043:0007;

- усунути перешкоди у здійсненні Козинською селищною територіальною громадою права користування та розпорядження земельною ділянкою водного фонду із кадастровим номером 3223155400:03:043:0272 площею 0,5308 га шляхом її повернення на користь Козинської селищної територіальної громади в особі Козинської селищної ради з незаконного володіння ОСОБА_3 , з одночасним припиненням права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,5308 га із кадастровим номером 3223155400:03:043:0272;

- усунути перешкоди у здійсненні Козинською селищною територіальною громадою права користування та розпорядження земельною ділянкою водного фонду із кадастровим номером 3223155400:03:043:0007 площею 0,43 га шляхом її повернення на користь Козинської селищної територіальної громади в особі Козинської селищної ради з незаконного володіння ОСОБА_3 , з одночасним припиненням права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,43 га із кадастровим номером 3223155400:03:043:0007.

На обґрунтування позову прокурор зазначав, що підставою для пред`явлення позову є встановлений прокуратурою факт незаконного вибуття із державної власності поза волею держави земель водного фонду. Зокрема, прокурором встановлено, що на підставі рішення Козинської селищної ради від 29 серпня 2001 року №5/1 передано у безкоштовну приватну власність 90 громадянам земельні ділянки для будівництва і обслуговування індивідуальних житлових будинків та ведення особистого підсобного господарства, відповідно якого первісні набувачі отримали у власність спірні земельні ділянки водного фонду, які в подальшому було відчужено на користь ОСОБА_3 , що доводиться матеріалами кримінального провадження №42023110000000319 та інформацією ТОВ «Геоматичні рішення». Спірні земельні ділянки, на думку прокурора, відносяться до земель водного фонду, мають особливий статус та перебувають під особливою державною охороною, згідно ст.178 ЦК України належать до обмежено оборотоздатних об`єктів і відповідно до ст. ст. 83, 84 Земельного кодексу України не можуть передаватись у приватну власність, оскільки як на момент їх відведення, так і на даний час перебувають в межах прибережної захисної смуги річки Дніпро. Зайняття земельної ділянки водного фонду усупереч вимогам ЦК України, ЗК України, ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави, оскільки відповідні землі в силу прямої заборони законодавця не могли перейти із державної у приватну власність. Також прокурор стверджує, що Козинська селищна рада не мала повноважень у 2001 році приймати рішення щодо передачі у приватну власність для ведення особистого селянського господарства і будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку земельних ділянок водного фонду через їх перебування в межах 100 метрової прибережної захисної смуги річки Дніпро, рада незаконно розпорядилась спірними земельними ділянками поза волею дійсного власника територіальної громади смт.Козин, а спірні земельні ділянки вибули з державної власності не через помилку органу місцевого самоврядування, а фактично, у зв`язку з вчиненням протиправних дій та недобросовісності поведінки відповідача. Оскільки негаторний позов, який спрямований на захист прав законного володільця спірних земельних ділянок водного фонду щодо користування і розпорядження ними може бути заявлений упродовж всього часу тривання відповідного порушення, позов заявлено в межах позовної давності. Козинською селищною радою Обухівського району Київської області у розумний строк у судовому порядку не вживались належні заходи щодо захисту порушених інтересів держави, позов пред`явлено Київською обласною прокуратурою в інтересах держави в особі органу місцевого самоврядування, який в силу ст..122 ЗК України, а також положення п.24 розділу Х Перехідні положення ЗК України на даний час є розпорядником спірної земельної ділянки в порядку, визначеному ст.131-1 Конституції України, статтями 23 і 24 Закону України «Про прокуратуру», статтями 56,57 ЦПК України.

Ухвалою суду від 22 лютого 2024 року відкрито провадження у справі, призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою суду від 02 грудня 2024 року закрито підготовче судове засідання, справу призначено до судового розгляду.

В судовому засіданні прокурор позовні вимоги підтримав в повному обсязі з підстав викладених у позовній заяві та вказав, що земельна ділянка була передана первинним власникам у власність незаконно, оскільки відноситься до земель водного фонду. Передача земельної ділянки відбулася не уповноваженим органом, з порушеннями норм земельного та водного законодавства. Щодо строку позовної давності, то положення чинного законодавства щодо строків позовної давності у спірних правовідносинах не підлягають застосуванню.

Представник позивача Козинської селищної ради Обухівського району Київської області при вирішенні справи поклався на розсуд суду, зазначивши, що правова позиція селищної ради була викладена у листі прокурору за вих.№369/09-06/14-2024 від 26.01.2024р., з якого вбачається, що у селищної ради відсутні правові підстави для захисту інтересів держави та звернення до суду із відповідним позовом. Крім того, зазначив, що поєднання однієї особи в статусі позивача та відповідача в одній справі суперечить вимогам цивільного законодавства України, спірні земельні ділянки на момент їх відведення у власність первинним власникам не були віднесені до земель водного фонду, межі прибережної захисної смуги р.Дніпро вздовж спірних земельних ділянок були визначені вперше у містобудівній документації 2016 року. Можливість задоволення позову напряму залежить від встановлення факту відведення земельних ділянок первинним власникам у 2001 році за рахунок земель водного фонду.

Представник відповідача проти позову заперечив в повному обсязі. Зазначив, що відповідач є добросовісним набувачем спірних земельних ділянок, які були відведені іншим особам згідно рішення Козинської селищної ради №5/1 від 29 серпня 2001 року, втрата добросовісним набувачем майна та самостійний пошук способів компенсації втрат є неприйнятним і покладає на добросовісного набувача надмірний тягар. Вважає, що інформація ТОВ «Геоматичні рішення» не є належним та допустимим доказом, оскільки вказана організація не є експертною установою, по доданих до позову матеріалах не можливо встановити місце розташування спірної земельної ділянки стосовно урізу води р.Дніпро у 2001 році та на даний час. Крім того, згідно інформації Козинської селищної ради спірна земельна ділянка відноситься до категорії земель житлової забудови і до прибережної захисної смуги не входить. Вважає позов безпідставним і необґрунтованим.

Заслухавши пояснення прокурора, представників позивача і відповідача, дослідивши матеріали справи та письмові докази, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову з наступних підстав.

Відповідно до ч. 5, 6 ст. 263 ЦПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно ст.12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

В судовому засіданні встановлено, що між сторонами виник спір щодо правомочності набуття права власності відповідачем на спірні земельні ділянки, які були відведені у власність громадянам у 2001 році.

Крім того, судом встановлено і не оспорюється сторонами та обставина, що на підставі рішення Козинської селищної ради №5/1 від 29.08.2001 року «Про надання та передачу в приватну власність земельних ділянок громадянам для будівництва та обслуговування індивідуальних житлових будинків та ведення особистого підсобного господарства» передано у власність 90 громадянам земельні ділянки для будівництва та обслуговування індивідуальних житлових будинків та ведення особистого підсобного господарства на території житлового мікрорайону «Краєвид» в смт.Козин Обухівського району Київської області. Вказане рішення в судовому порядку не оскаржувалось, протиправним, нечинним або недійсним не визнавалось.

Вказаним рішенням, серед іншого, було передано у власність ОСОБА_4 земельну ділянку загальною площею 0,75га (0,15га під індивідуальну житлову забудову і 0,60га для ведення особистого селянського господарства), а у власність ОСОБА_5 земельну ділянку загальною площею 0,75га (0,15га під індивідуальну житлову забудову і 0,60га для ведення особистого селянського господарства), видані Державні акти на право власності на землю серії IV-КВ №019486 та IV-КВ №019485, які відповідно зареєстровані в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за номерами 5840 та 5841.

У подальшому, ОСОБА_4 відчужив на користь ОСОБА_6 частину належної йому земельної ділянки загальною площею 0,1795га для будівництва та обслуговування індивідуальних житлових будинків та ведення особистого підсобного господарства на підставі договору купівлі-продажу від 24.12.2003р., зареєстрованого в реєстрі за №5371.

В свою чергу, ОСОБА_5 відчужив на користь ОСОБА_6 частину належної йому земельної ділянки загальною площею 0,2005га для будівництва та обслуговування індивідуальних житлових будинків та ведення особистого підсобного господарства на підставі договору купівлі-продажу від 24.12.2003р., зареєстрованого в реєстрі за №5374.

На підставі договору купівлі-продажу від 31.01.2004 року зареєстрованого в реєстрі за №336 ОСОБА_6 набув право власності на земельну ділянку площею 0,5га для будівництва та обслуговування індивідуальних житлових будинків та ведення особистого підсобного господарства, яка до цього належала ОСОБА_7 згідно Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ІІІ-КВ №067794.

В подальшому, ОСОБА_6 на підставі укладених договорів купівлі-продажу земельних ділянок, оформив державний акт на право власності на землю серії КВ №005052 на земельну ділянку площею 0,45га, якій було присвоєно кадастровий номер 3223155400:03:043:0008 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд і державний акт на право власності на землю серії КВ №005051 на земельну ділянку площею 0,43га, якій було присвоєно кадастровий номер 3223155400:03:043:0007 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства і яка є предметом розгляду у даній справі.

29 квітня 2021 року згідно договорів купівлі-продажу земельних ділянок за реєстровими номерами 592 та 593 ОСОБА_6 відчужив належні йому на праві власності земельні ділянки за кадастровими номерами 3223155400:03:043:0008 та 3223155400:03:043:0007 на користь відповідача по справі.

Крім того, на підставі рішення Козинської селищної ради Обухівського району Київської області за №45/64 від 01.09.2021 року відповідачу передано безкоштовно у приватну власність земельну ділянку площею 0,0808га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд з кадастровим номером 3223155400:03:043:0001. Вказане рішення в судовому порядку не оспорювалось, нечинним або недійсним не визнавалось.

В подальшому, відповідач у відповідності до ст.79-1 Земельного кодексу України об`єднав земельні ділянки за кадастровими номерами 3223155400:03:043:0008 та 3223155400:03:043:0001, внаслідок чого утворилась земельна ділянка площею 0,5308га за кадастровим номером 3223155400:03:043:0272, яка є предметом розгляду по справі.

Таким чином, судом встановлено і підтверджується матеріалами справи, що відповідач набув право власності на спірні земельні ділянки на підставі відплатних цивільно-правових договорів в осіб, які, в свою чергу, набули право власності на них також згідно договорів купівлі-продажу, а первинні власники - у 2001 році на підставі рішення Козинської селищної ради Обухівського району Київської області №5/1 від 29.08.2001 року, яка є позивачем у даній справі.

У відповідності до ч.3 та ч.4 ст.3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи; закон, який встановлює нові обов`язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту ст. 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 5 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом. Єдиний виняток з даного правила, закріплений у ч. 1 ст. 58 Конституції України, складають випадки, коли закони та інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідний висновок ґрунтується на положеннях статті 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Верховним Судом у ряді справ зроблено висновок, зокрема, відносно необхідності застосування тієї норми права, яка була чинною на момент прийняття оскаржуваного рішення, вчинення дії або бездіяльності суб`єктом владних повноважень. У разі, якщо чинна на той час норма визначала такі рішення, дії або бездіяльність, як правомірні, то відсутні підстави визнавати їх у судовому порядку протиправними навіть, якщо на момент розгляду справи в суді відбулися зміни в законодавстві і такі рішення суб`єкта владних повноважень вже не повною мірою відповідають вимогам закону.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає що до спірних правовідносин має застосуватись Земельний кодекс України 1990 року в редакції від 12.07.2000 року та Водний кодекс України в редакції від 07.12.2000р., тобто в редакції чинній на момент прийняття Козинською селищною радою Обухівського району Київської області рішення №5/1 від 29.08.2001 року «Про надання та передачу в приватну власність земельних ділянок громадянам для будівництва та обслуговування індивідуальних житлових будинків та ведення особистого підсобного господарства».

Так, згідно ч.2. та ч.3. статті 4 Земельного кодексу України 1990 року в редакції від 12.07.2000 року (далі ЗК України 1990 року) було визначено, що суб`єктами права державної власності на землю виступають, серед іншого, селищні Ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності. Землі, що перебувають у державній власності, можуть передаватися в колективну або приватну власність і надаватися у користування, у тому числі в оренду, за винятком випадків, передбачених законодавством України і Республіки Крим.

Статтею 9 ЗК України 1990 року визначалось, що до відання сільських, селищних і міських районного підпорядкування Рад народних депутатів у галузі регулювання земельних відносин на їх території належить, серед іншого, передача земельних ділянок у власність, надання їх у користування, в тому числі на умовах оренди, у порядку, встановленому статтями 17 і 19 цього Кодексу.

Процедура передачі громадянам у власність земельних ділянок була визначена статтею 17 ЗК України 1990 року і передбачала компетенцію місцевої ради на передачу у приватну власність громадянина земельної ділянки в межах території, на яку розповсюджується юрисдикція місцевої ради народних депутатів.

Як вбачається з поданих позивачем Козинською селищною радою матеріалів чинної на той час містобудівної документації та проектної документації щодо формування меж території Козинської селищної ради і населених пунктів в межах підпорядкування селищній раді, спірні земельні ділянки з 09.02.2001 року знаходились в межах населеного пункту смт.Козин Обухівського району Київської області, тобто в межах юрисдикції Козинської селищної ради. Такі обставини підтверджується копією проекту формування території та встановлення меж Козинської селищної Ради народних депутатів, смт.Козин і с.Рудики Обухівського району Київської області 1995 року, рішенням Обухівської районної ради «Про зміну меж селища міського типу Козин Обухівського району Київської області» №151.13.ХХІІІ від 09.02.2001 року , Рішення Обухівської районної ради «Про зміну меж селища Козин» №206.16.ХХІІІ від 21.12.2001 року, матеріалами Містобудівного обґрунтування зміни меж смт.Козин 2001 року, оцінку яким було надано судами в рамках розгляду адміністративних справ №810/2509/17 та №320/4225/21.

При цьому, згідно ч.4 статті 2 ЗК України 1990 року віднесення земель до відповідних категорій і переведення їх з однієї категорії до іншої провадиться органами, які приймають

рішення про передачу цих земель у власність або надання їх у користування, а в інших випадках - органами, які затверджують проекти землеустрою і приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного та іншого призначення.

Тобто, віднесення земельних ділянок до однієї з категорій або земель водного фонду або земель сільськогосподарського призначення, або до земель населеного пункту станом на 2001 рік відносилось до компетенції Козинської селищної ради, яка реалізувавши свою владну компетенцію віднесла спірні земельні ділянки до категорії земель населеного пункту і розпорядилась ними, передав у власність громадянам.

При цьому, судом враховано, що статтею 78 ЗК України 1990 року передбачалось, що до земель водного фонду належать землі, зайняті ріками, озерами, водоймами, болотами, гідротехнічними та іншими водогосподарськими спорудами, а також землі, виділені по берегах водойм під смуги відведення. Суд вважає необґрунтованими доводи прокурора, що на момент відведення спірних земельних ділянок у власність первинним власникам у 2001 році, Земельним кодексом України було передбачено 100-метровий розмір ширини прибережної захисної смуги вздовж великої річки (річки Дніпро), оскільки Земельний кодекс 1990 року в редакції на час виникнення спірних правовідносин взагалі не передбачав такої категорії як «прибережна захисна смуга».

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з частиною першою статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Аналізуючи положення статті 88 Водного кодексу України в редакції станом на 07.12.2000 рік (далі ВК України), суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Так, частиною 1 статті 88 ВК України передбачалось, що з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Частиною 4 статті 88 ВК України визначено, що у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.

Згідно частини 7 статті 87 ВК України виконавчі комітети місцевих Рад зобов`язані доводити до відома населення, всіх заінтересованих організацій рішення щодо меж водоохоронних зон і прибережних захисних смуг, а також водоохоронного режиму, який діє на цих територіях.

Частина 1 статті 85 ВК України визначала, що порядок надання земель водного фонду в користування та припинення права користування ними встановлюється земельним законодавством.

Крім того, Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них станом на момент виникнення спірних правовідносин був затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року за №486, п.5 якого передбачав розробку на основі нормативно-технічної документації проекту визначення розмірів та меж водоохоронних зон.

Згідно п.10 вищезазначеного Порядку на землях міст і селищ міського типу розмір водоохоронної зони, як і прибережної захисної смуги, встановлювався відповідно до існуючих на час встановлення водоохоронної зони конкретних умов забудови.

Контроль за створенням водоохоронних зон і прибережних захисних смуг, а також за додержанням режиму використання їх територій був покладений на місцеві органи державної виконавчої влади, виконавчі комітети Рад, органи охорони навколишнього природного середовища (п 15 Порядку).

Разом з тим, матеріали справи не містять доказів виявлення та/або встановлення порушень органами, на які було покладено обов`язки контролю за додержанням режиму використання водоохоронних зон і прибережних захисних смуг, при відведенні земельних ділянок громадянам, які були придбані відповідачем з 2001 року по теперішній час.

Таким чином, чинним на момент виникнення спірних правовідносин земельним та водним законодавством України передбачалось обов`язкове встановлення (виділення) водоохоронних зон (смуг відведення і прибережних захисних смуг), а також віднесення масивів земельних ділянок до категорії земель водного фонду, що мало бути відображено у земельно-кадастровій документації (форма 6-зем) згідно чинного на той час Наказу Деркомстату №377 від 05.11.1998р., зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 14 грудня 1998 року за №788/3228.

01 січня 2002 року набрав чинності Земельний кодекс України 2001 року, стаття 60 якого визначала розмір та порядок встановлення прибережних захисних смуг в межах населених пунктів, в тому числі необхідність їх визначення з урахуванням містобудівної документації.

Аналогічна норма міститься і в частинах шостій-восьмій статті 88 Водного кодексу України, яка передбачає, що у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням містобудівної документації. Прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проєктами землеустрою. Проєкти землеустрою щодо встановлення меж прибережних захисних смуг (з установленою в них пляжною зоною) розробляються в порядку, передбаченому законом.

Підпунктом 6 п. «а» ч. 1 статті 31Закону України«Про місцевесамоврядування вУкраїні» визначено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні (самоврядні) повноваження, зокрема такі як, підготовка і подання на затвердження ради відповідних місцевих містобудівних програм, генеральних планів забудови населених пунктів, іншої містобудівної документації.

Містобудівна документація - це затверджені текстові і графічні матеріали, якими регулюється планування, забудова та інше використання територій (частина перша статті 17 Закону України «Про основи містобудування»).

Різновидом містобудівної документації є генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, що визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту (пункт 2 частини першої статті 1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).

Як було встановлено в рамках адміністративної справи №810/2509/17, у 2001 році чинною містобудівною документацію на території селища міського типу Козин був Генеральний план смт.Козин, затверджений у 1998 році з урахуванням ряду рішень Обухівської районної ради 2001 року про зміну межу смт.Козин Обухівського району Київської області .

17 лютого 2011 року набрав законної сили Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності», частина 3 статті 8якого передбачає, що рішення з питань планування та забудови територій приймаються сільськими, селищними, міськими радами та їх виконавчими органами, районними, обласними радами, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями в межах визначених законом повноважень з урахуванням вимог містобудівної документації.

Згідно з положеннями статті 19Закону України«Про регулюваннямістобудівної діяльності» детальний план - це документ, якийдеталізує положення генерального плану населеного пункту або комплексного плану та визначає планувальну організацію і розвиток частини території населеного пункту або території за його межами без зміни функціонального призначення цієї території. Детальний план, серед іншого, визначає межі прибережних захисних смуг і пляжних зон водних об`єктів (у разі відсутності плану зонування території)

Як вбачається з поданих Козинською селищною радою матеріалів, а саме: рішення Козинської селищної ради від 29.06.2016р. за №5 «Про затвердження «Детального плану території житлової забудови північної частини смт.Козин Обухівського району Київської області», текстової та графічної частини Детального плану території житлової забудови північної частини смт.Козин Обухівського району Київської області у 2015-2016 роках Козинською селищною радою було розроблено Детальний план території житлової забудови північної частини смт.Козин Обухівського району Київської області, в межах якого перебувають спірні земельні ділянки.

Вказаним Детальним планом була визначена прибережна захисна смуга, в тому числі, вздовж земельних ділянок з кадастровими номерами 3223155400:03:043:0007 та 3223155400:03:043:0272, що доводиться наданим позивачем Викопіюванням з графічного матеріалу проектний план суміщений із схемою проектних планувальних обмежень та кресленнями поперечних профілів вулиць з містобудівної документації «Внесення змін до Детального плану території житлової забудови північної частини смт Козин Обухівського району Київської області», затвердженого рішенням Козинської селищної ради №28-5-VIII від 24.03.2021 року зі змінами згідно рішення Козинської селищної ради №14 від 30.07.2021 року.

Як вбачається з наданого позивачем Викопіювання, земельна ділянка відповідача з кадастровим номером 3223155400:03:043:0272 перебуває поза межами прибережної захисної смуги і не відноситься до земель водного фонду. Спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3223155400:03:043:0007 має частковий перетин з прибережною захисною смугою, визначеною Детальним планом території 2016 року.

Суд дійшов висновку, що визначення (встановлення) у містобудівній документації прибережної захисної смуги у містобудівній документації через 15 (п`ятнадцять) років після передачі земельних ділянок у власність громадянам, не відповідає принципу «належного урядування» в контексті рішень Європейського суду з прав людини і не може вважатись належною та безумовною підставою для припинення раніше набутих громадянами речових прав на землю, яка не відносилась до категорії земель водного фонду.

Так, Велика Палата Верховного Суду України в Постанові від 20.06.2023р. по справі №554/10517/16-ц виснувала про те, що «…фізичні особи можуть володіти земельними ділянками природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, але виключно у разі, якщо вони ними володіли на час створення об`єкта природно-заповідного фонду. При цьому набуття права приватної власності на землі, які вже віднесені до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, положеннями ЗК України, Закону No2456-XII та інших нормативно-правових актів України заборонено.»

Аналогічний висновок міститься також і в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023р. у справі №910/8413/21, Постанові Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі №734/1560/20.

Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них на момент виникнення спірних правовідносин встановлювався Кабінетом Міністрів України (частина шоста статті 87 Водного кодексу України).

Згідно з пунктами 1, 4, 5 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою КабінетуМіністрів Українивід 08травня 1996року №486 (далі - Порядок; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), цей Порядок встановлював єдиний правовий механізм визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них. У межах водоохоронних зон виділялись землі прибережних захисних смуг та смуги відведення з особливим режимом їх використання відповідно до статей 88-91 Водного кодексу України.

Пунктом 10 Порядку було передбачено, що на землях міст і селищ міського типу розмір водоохоронної зони, як і прибережної захисної смуги, встановлювався відповідно до існуючих на час встановлення водоохоронної зони конкретних умов забудови.

Як вбачається з тексту рішення Козинської селищної ради від 23 серпня 2001 року №5/1 земельні ділянки передавались у власність громадянам загальною площею 62,619 га в житловому мікрорайоні «Краєвид» смт.Козин, Тобто, органом місцевого самоврядування було чітко зазначено про те, за рахунок яких саме земель передавались у власність земельні ділянки, - за рахунок земель, які були визначені містобудівною документацією, чинною на той час як землі житлової та громадської забудови.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що межі прибережної захисної смуги у межах населених пунктів визначались з урахуванням будь-якої містобудівної документації у цій сфері. У разі відсутності належної землевпорядної документації меж прибережних захисних смуг (не лише проєкту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги) повинні були бути враховані нормативні розміри прибережних захисних смуг, установлені статтею 88 ВК України, та орієнтовні розміри і межі водоохоронних зон, що мали б бути визначені відповідно до Порядку.

Аналогічні висновки про те, що прибережні захисні смуги визначаються з урахуванням містобудівної документації та виходячи з конкретних умов забудови, які склалися на місцевості, викладені й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), та постанові Верховного Суду від 05 серпня2020 року у справі № 330/1629/18 (провадження № 61-16934св19).

Судом було встановлено і не спростовано сторонами, що станом на момент набуття первинними власниками права власності на земельні ділянки в межах житлового масиву «Краєвид» в смт.Козин Обухівського району Київської області у 2001 році, земельні ділянки не були віднесені до категорії земель водного фонду (смуг відведення), містобудівна документація, яка була чинною на той час також не визначала спірні земельні ділянки, які такі, що відносяться до категорій земель водного фонду.

Також, судом під час розгляду справи не було встановлено порушення Козинською селищною радою процедури відведення у власність громадянам у 2001 році земельних ділянок. Належних та допустимих доказів, які б спростовували такі висновки суду сторонами не надано. При цьому, встановлення (визначення меж) прибережної захисної смуги у містобудівній документації у 2016 році на частину однієї з земельних ділянок не може, в силу незворотності дії законів в часі, бути правомірною підставою для позбавлення права власності відповідача на земельні ділянки. Така правова позиція також узгоджується з правовими висновками Верховного Суду.

Крім того, частиною четвертою статті 2 Земельного кодексу України 1990 року, було передбачено, що віднесення земель до відповідних категорій і переведення їх з однієї категорії до іншої провадиться органами, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання їх у користування. Тобто, передачі земель у приватну власність громадянам мало передувати віднесення таких земель до відповідної категорії, що, з огляду, на зміст рішення Козинської селищної ради від 23 серпня 2001 року №5/1, а також видані на підставі такого рішення державні акти на право приватної власності на землю, серед яких серії ІV-КВ №019485, ІІІ-КВ №067794, ІV-КВ №019486, надані прокурором, в яких визначено цільове призначення земельних ділянок, така процедура була дотримана.

Суд відхиляє доводи прокурора щодо встановлення в рамках кримінального провадження №42023110000000319обставин, що мають доказове значення, оскільки представником відповідача в судовому засіданні було подано копію постанови про закриття вказаного кримінального провадження.

Стосовно інших аргументів сторін, то вони не спростовують висновків суду і не вимагають окремої оцінки. Так, Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Щодо представництва прокурором інтересів держави в особі Козинської селищної ради Обухівського району Київської області, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно з частиною третьою статті 23Закону України«Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частин.

Вказаним приписам кореспондують відповідні приписи ЦПК України. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Разом з тим, прокурор, залучивши до участі в справі Козинську селищну раду Обухівського району Київської області як позивача, прокурор неодноразово зазначає в позові про протиправність дій ради в частині передачі у приватну власність первинним власникам земельних ділянок, а також незаконність рішення Козинської селищної ради №5/1 від 29.08.2001р. щодо розпорядження землями водного фонду. Одночасно з цим, прокурор просить усунути перешкоди у здійсненні Козинською селищною територіальною громадою права користування та розпорядження земельними ділянками шляхом їх повернення на користь громади в особі Козинської селищної ради з одночасним припиненням права власності на них у кінцевого набувача-фізичної особи, який набув право власності на земельні ділянки за відповідними цивільно-правовими угодами у осіб, які, в свою чергу, також набули їх у власність у первинних власників, які набули право власності на землю внаслідок ухвалення відповідного рішення саме Козинською селищною радою.

Таким чином, обґрунтовуючи свою правову позицію протиправністю дій Козинської селищної ради Обухівського району Київської області і доводячи незаконність рішення місцевої ради, яка в силу відсутності відповідної владної компетенції не мала права розпоряджатись спірними земельними ділянками, прокурор помилково визначив статус Козинської селищної ради як позивача у цій справі, чим, фактично, позбавив орган місцевого самоврядування доводити правомірність власних дій та законність прийнятого рішення.

З огляду на зміст, характер та предмет заявленого прокурором позову, Козинська селищна рада Обухівського району Київської області повинна була бути наділена правовим статусом відповідача у справі, що забезпечило б її належний процесуальний статус, а прокурор набув би статус самостійного позивача.

Така правова позиція узгоджується з висновками Верховного Суду. Так, Велика Палата Верховного Суду в Постанові від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 виснувала, що Конституція України та Закон України«Про прокуратуру» надають прокурору повноваження з представництва не тільки загальнодержавних інтересів, але й локальних інтересів держави. Більше того, у збереженні прибережних захисних смуг виражаються загальнодержавні інтереси у безпечному довкіллі, не погіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству. Зважаючи, що первинним суб`єктом місцевого самоврядування та суб`єктом права комунальної власності була територіальна громада, а порушення інтересів територіальної громади відбулося внаслідок прийняття органом місцевого самоврядування, незаконних рішень, прокурор обґрунтовано звернувся до суду як самостійний позивач в інтересах держави, що виражаються в інтересах частини Українського народу - членів територіальної громади, яка є власником земельної ділянки.

Щодо строків позовної давності, слід зазначити наступне. Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України)

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) та усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України).

Такі способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Приписи про застосування строку позовної давності поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння. Натомість до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується.

До позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення.

Оскільки позов прокурора має характер негаторного, суд погоджується з прокурором, що положення законодавства про строки позовної давності при розгляді такої категорії справ застосуванню не підлягають.

Разом з тим, суд вирішує питання про застосування або незастосування позовної давності лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, пред`явлених позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. Такі правові висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18), від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) та інших.

Окремо суд зауважує, що відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди при розгляді справ застосовують Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

Аналогічні положення місить ч. 4 ст. 10 ЦПК України.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Тобто, ст. 1 Першого протоколу гарантує особі мирне володіння майном, однак її право може бути обмежено з боку держави на певних умовах, передбачених законом, та лише у суспільних інтересах.

У рішенні «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року Європейський суд з прав людини суд з прав людини (далі ЄСПЛ) зазначив, що позбавлення власності можливе тільки при виконанні певних вимог. ЄСПЛ вказує у своєму рішенні, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Говорячи про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні.

У свою чергу ЄСПЛ зазначає, що вимога законності, яка випливає з Конвенції, означає вимогу дотримання відповідних положень національного закону і принципу верховенства права (рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року).

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

З урахуванням відповідних положень релевантних джерел права суд приходить до висновку, що позбавлення відповідача права власності на належні йому земельні ділянки за умов, коли в ході змагального судового провадження беззаперечними та неспростовними доказами, які відповідали б критеріям належності і допустимості не доведено неправомірність отримання ним у власність спірних земельних ділянок, як і факт відведення спірних земельних ділянок первинним власникам у власність за рахунок земель водного фонду або в межах прибережної захисної смуги чи смуги відведення, - суперечитиме принципу верховенства права, а тому у задоволенні позову відмовляє.

Згідно з ч.1 ст.141 ЦПК України витрати по сплаті судового збору залишаються за прокурором.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 3,4,10,12,13,76-81,141,258,259,263-265 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог Заступника керівника Київської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Козинської селищної ради до ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження земельною ділянкою шляхом скасування рішення про державну реєстрацію прав та повернення земельних ділянок відмовити повністю.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі в тридцятиденний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, в той же строк з дня складання повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено та підписано 14 лютого 2025 року.

Суддя Проць Т.В.