Постанова
від 06.02.2025 по справі 922/33/22
СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 лютого 2025 року м. Харків Справа № 922/33/22

Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Пуль О.А., суддя Білоусова Я.О. , суддя Лакіза В.В.

за участю секретаря судового засідання Андерс О.К.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу (вх.№3020Х/2) Харківської міської ради та апеляційну скаргу (вх.№3090Х/2) ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Харківської області від 28.11.2024 у справі №922/33/22 (повний текст рішення складено та підписано 03.12.2024 суддею Лавренюк Т.А. у приміщенні Господарського суду Харківської області)

за позовом керівника Новобаварської окружної прокуратури м. Харкова, м.Харків,

до 1.Харківської міської ради, м.Харків,

2.Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, м.Харків,

3.Товариства з обмеженою відповідальністю "Металіст-Ветеран", Харківська область, Дергачівський район, с.Руська Лозова,

4. ОСОБА_1 , м.Мерефа Харківського району Харківської області,

за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_2 , Харківська область, Зміївський район, с.Соколове,

про визнання незаконним та скасування рішення, визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна;-

ВСТАНОВИВ:

Керівник Новобаварської окружної прокуратури м. Харкова звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю "Металіст-Ветеран", ОСОБА_1 , в якому просить:

- визнати незаконним та скасувати п.32 додатку до рішення 9 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 26.10.2016 № 412/16;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 02.02.2017 № 5445-В-С, укладений між територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діяло Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, та Товариством з обмеженою відповідальністю "Металіст-Ветеран", посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Тихоновою І.В.;

- витребувати у ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради (код ЄДРПОУ 04059243) нежитлові приміщення підвалу № ХІХ в житловому будинку літ. "А-9", загальною площею 50 кв.м, по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 1005133763101).

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що п.32 додатку до рішення 9 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 26.10.2016 № 412/16 та укладений на його підставі договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 02.02.2017 № 5445-В-С суперечать вимогам ч.ч. 1,3 ст. 11, абз. 1 ч. 1 ст. 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", п.5.7 Програми приватизації та відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012-2016 рр., затвердженою рішенням 12 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 23.12.2011 № 565/11, відповідно до яких приватизація об`єктів малої приватизації здійснюється як правило шляхом аукціону або за конкурсом, а викуп таких об`єктів, що перебували в оренді орендарем застосовується у виключних випадках, за умови здійснення останнім за згодою орендодавця за рахунок власних коштів поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 % ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання для цілей оренди майна, в той час як оспорюваним рішенням Харківська міська рада незаконно обрала спосіб приватизації спірного майна 3-м відповідачем -орендарем шляхом викупу, а не шляхом проведення аукціону чи конкурсу, за відсутності жодних поліпшень цього майна орендарем.

За доводами прокурора, з огляду на те, що на підставі оспорюваного рішення та договору Харківська міська рада як уповноважений власником-територіальною громадою міста Харкова орган місцевого самоврядування розпорядилася спірним нерухомим майном не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, відповідне майно вибуло з володіння власника поза його волею, а в подальшому це майно внаслідок його відчуження за договорами купівлі-продажу перейшло у незаконне володіння 4-му відповідачу - ОСОБА_1 , відповідно до положень ч.1 статті 388 Цивільного кодексу України наявні підстави для його витребування з володіння останньої на користь власника.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 28.11.2024 у справі №922/33/22, позов задоволено повністю. Визнано незаконним та скасовано пункт 32 додатку до рішення 9 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м.Харкова" від 26.10.2016 №412/16. Визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 02.02.2017 № 5445-В-С, укладений між територіальною громадою м.Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діяло Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, та Товариством з обмеженою відповідальністю "Металіст-Ветеран", посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Тихоновою І.В. Витребувано у ОСОБА_1 на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради нежитлові приміщення підвалу №ХІХ у житловому будинку літ. "А-9", загальною площею 50 кв.м, по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 1005133763101). Стягнуто з Харківської міської ради на користь прокуратури Харківської області судовий збір за подання позову у розмірі 1702,50 грн. Стягнуто з Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради на користь прокуратури Харківської області судовий збір за подання позову у розмірі 1702,50 грн. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Металіст-Ветеран" на користь прокуратури Харківської області судовий збір за подання позову у розмірі 1702,50 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь прокуратури Харківської області судовий збір за подання позову у розмірі 1702,50грн.

В обґрунтування рішення суд послався на відсутність у матеріалах справи належних та допустимих доказів, які б свідчили про здійснення невід`ємних поліпшень спірного нерухомого майна в період перебування його в оренді, як умови для застосування способу приватизації шляхом викупу відповідно до положень ч.ч. 1,3 ст. 11 , абз. 1 ч. 1 ст. 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", п.5.7 Програми приватизації та відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012-2016 рр., затвердженою рішенням 12 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 23.12.2011 № 565/11, у зв`язку з чим п.32 додатку до оспорюваного рішення, яким зазначене нерухоме майно комунальної власності визначено таким, що підлягало приватизації шляхом викупу Товариством з обмеженою відповідальністю "Металіст-Ветеран" та укладений на його підставі договір купівлі-продажу відповідного об`єкта від 02.02.2017 № 5445-В-С, суперечать законодавству, яке діяло на час прийняття зазначеного рішення та укладення зазначеного правочину, у зв`язку з чим вказаний пункт рішення підлягає визнанню незаконним та скасуванню відповідно до ч.10 ст.51 Закону України "Про місцеве самоврядування" , ч.1 ст.21 Цивільного кодексу України, , а договір -визнанню недійсним відповідно до ч. 1 ст. 203, ч.ч. 1, 3 ст. 215 Цивільного кодексу України, абз. 2 ч. 6 ст. 29 Закону України "Про приватизацію державного майна".

Щодо позовних вимог прокурора в частині витребування у ОСОБА_1 на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради нежитлових приміщень підвалу № ХІХ в житловому будинку літ. "А-9", загальною площею 50 кв.м, по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 1005133763101), суд послався на наявність визначених статтями 387, 388 Цивільного кодексу України правових підстав для цього, з огляду на незаконність оспорюваного рішення та недійсність оспорюваного правочину, на підставі яких майно вибуло з володіння власника та його перехід в подальшому у незаконне володіння ОСОБА_1 внаслідок відчуження за договорами купівлі-продажу.

При цьому суд послався на пропорційність втручання держави у право володіння ОСОБА_1 спірним майном як покупця шляхом часткового скасування оспорюваного рішення органу місцевого самоврядування, визнання спірного договору купівлі-продажу недійсним та повернення майна у комунальну власність, з огляду на відповідність такого втручання встановленим статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод критеріям, а саме, ґрунтується на вимогах закону та на розумних підставах і переслідує суспільний та публічний інтерес, і при цьому відповідна особа не несе індивідуальний і надмірний тягар, оскільки часткове скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання спірного договору купівлі-продажу недійсним та повернення майна у комунальну власність є єдиним законним та справедливим способом усунення виявленого судом порушення, а правовим наслідком задоволення позову є повернення сторонами усього, що вони одержали на виконання спірного правочину, тобто фактично повернення набувачу коштів, сплачених на виконання правочину.

Разом з цим, суд відмовив у задоволенні заяви першого, другого та четвертого відповідачів про застосування позовної давності, пославшись на те, що прокурором при поданні позову не пропущено загальної трирічної позовної давності, встановленої статтею 257 Цивільного кодексу України, враховуючи, що він дізнався про незаконність обраного способу приватизації ТОВ "Металіст-Ветеран" спірних нежитлових приміщень шляхом викупу без проведення аукціону або конкурсу (за відсутності проведення невід`ємних поліпшень) лише у лютому 2019 року після ознайомлення з матеріалами приватизаційної справи, доступ до якої було надано ухвалою слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 06.02.2019 у справі № 639/687/19 у ході розслідування кримінального провадження № 42017221080000002 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.366 Кримінального кодексу України та виявлено прокурором порушення, які свідчать про незаконність набуття ТОВ "Металіст-Ветеран" нежитлових приміщень, оскільки прокурор не є учасником спірних правовідносин, а зміст оскаржуваного рішення Харківської міської ради (а саме висновок про проведення відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова шляхом викупу) безпосередньо не свідчить про наявність порушень прав та інтересів територіальної громадиі саме з цього моменту відповідно до ч. 1 статті 261 Цивільного кодексу України почався перебіг позовної давності в той час як позов подано 31.12.2021.

При цьому стосовно аргументів четвертого відповідача про застосування позовної давності з посиланням на абз.2 ч.2 ст.30 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна", яка передбачає позовну давність для звернення з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу об`єкта малої приватизації - три місяці, суд зазначив, що на час виникнення спірних правовідносин були чинні та діяли положення Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємства (малу приватизацію)", які не визначали спеціального строку позовної давності, а тому посилання четвертого відповідача на норми Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" є помилковими.

Харківська міська рада із зазначеним рішенням не погодилась та подала на нього до Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність викладених в рішенні висновків суду обставинам справи, просить це рішення скасувати та прийняти рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

В обґрунтування апеляційної скарги Харківська міська рада зазначає, зокрема про необгрунтованість висновку суду першої інстанції щодо суперечності чинному законодавству п.32 додатку до рішення 9 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 26.10.2016 № 412/16 , оскільки судом неправильно застосовано положення ч.ч. 1,3 ст. 11 , абз. 1 ч. 1 ст. 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" , Програми приватизації та відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012-2016 рр., затвердженої рішенням 12 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 23.12.2011 № 565/11та не застосовано положення статті 289 Господарського кодексу України та ч. 2 статті 777 Цивільного кодексу України.

При цьому скаржник зазначає, що у відповідності до положень п. 30 ч. 1 статті 28 та ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» першим відповідачем дотримано спосіб прийняття оспорюваного рішення на черговій сесії Ради, яка є правомочною, із включенням відповідного питання до порядку денного, в той час як положення статті 11 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" не встановлюють обмежень щодо застосування законодавчих актів при проведенні приватизації об`єктів нерухомого майна шляхом викупу, а положеннями статті 18-2 цього Закону встановлені особливості приватизації окремих груп об`єктів без зазначення того, що п. 1 ч. 1 цієї статті встановлює виключний випадок, коли об`єкт оренди може бути приватизовано шляхом викупу орендарем і дана норма встановлює додаткові гарантії для добросовісного орендаря, який за згодою наймодавця здійснив невідокремлені поліпшення об`єкту оренди , у випадку якщо право на викуп не передбачено договором, а тому орган приватизації вправі самостійно обрати такий спосіб приватизації як викуп за відсутності будь-яких додаткових умов, як-то проведення поліпшення майна на більш ніж 25% його вартості.

Натомість, як вказує скаржник, частиною 2 ст.777 Цивільного кодексу України передбачено переважне право наймача, який належно виконує свої обов`язки за договором найму, у разі продажу речі, переданої у найм, перед іншими особами на її придбання, а статтею 289 Господарського кодексу України передбачено право орендаря на викуп об`єкта оренди, якщо таке право передбачено договором оренди, а тому у спірних правовідносинах право орендаря на викуп спірного майна виникло із наведених норм, договору оренди і такому праву кореспондує обов`язок орендодавця у разі продажу майна здійснити продаж саме орендарю.

Також скаржник зазначає про неврахування судом першої інстанції висновків, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.04..2021 у справі № 922/1030/20 та від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 щодо того, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи.

Крім цього скаржник зазначає, що судом першої інстанції не враховано характер спірних правовідносин, правовий статус четвертого відповідача, як особи, що володіє майном, та яка не була учасником оспорюваного договору купівлі-продажу та процесу приватизації спірного об`єкта комунальної власності та особи, яка набула статусу добросовісного набувача цього майна.

При цьому скаржник вказує на те, що оскільки стороною у справі, до якої заявлені вимоги як до співвідповідача є фізична особа ОСОБА_1 , а у матеріалах справи відсутні докази використання спірних нежитлових приміщень з метою здійснення підприємницької діяльності, правовідносини, на яких ґрунтується позов , носять приватноправовий характер , а відтак, спір у відповідній частині має розглядатися за правилами цивільного судочинства, враховуючи, що за приписами статей 21, 173 Господарського процесуального кодексу України не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства.

Також скаржник вказує на безпідставне незастосування позовної давності через неправильне визначення початку її перебігу, який в даному випадку слід обчислювати з моменту коли прокурор міг довідатися про порушення внаслідок прийняття оспорюваного рішення Харківської міської ради прав територіальної громади, а саме, в день пленарного засідання сесії Ради 26.10.2016 або в день оприлюднення рішення на офіційному сайті Ради 01.11.2016, враховуючи, що відповідно до ч. 17 ст. 46 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» засідання сесії ради проводяться гласно із забезпеченням права кожного бути пристунім на них, а відповідно до статті 22 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» рішення органів місцевого самоврядування публікуються в офіційних друкованих виданнях, в той час як з матеріалів справи не вбачається обґрунтування тих причин, які вплинули на можливість прокурора протягом значного періоду часу дізнатися про підстави для прийняття та зміст оскаржуваного рішення, за наявності для цього відповідних повноважень.Скаржник стверджує, що в органів прокуратури починаючи з прийняття та опублікування оспорюваного рішення міської ради, вчинення правочину щодо купівлі-продажу відповідного об`єкта, а також протягом проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42017221080000002 від 04.01.2017 були усі правові підстави та можливості з`ясувати всі необхідні обставини щодо порушення прав територіальної громади та звернутися до суду з відповідним позовом у межах позовної давності.

Також скаржник зазначає, що прокурором не наведено наявності такого суспільного інтересу у потребі держави у спірному майні, який би дозволяв дійти висновку про наявність підстав втручання у майнові права відповідачів як добросовісних набувачів спірного нерухомого майна.

Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.11.2024 для розгляду справи сформовано склад суду: головуючий суддя-доповідач Пуль О.А., суддя Крестьянінов О.О., суддя Хачатрян В.С.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 30.12.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Харківської міської ради на рішення Господарського суду Харківської області від 28.11.2024 у справі №922/33/22 та повідомлено учасників справи про призначення розгляду апеляційної скарги на 06.02.2025 о 16:30 годині у приміщенні Східного апеляційного господарського суду за адресою: 61022, місто Харків, проспект Незалежності, 13, 1-й поверх, у залі засідань №104.

ОСОБА_1 також із зазначеним рішенням не погодилась та подала на нього до Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на нез`ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, просить це рішення скасувати та прийняти рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

В обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначає, зокрема, те, що господарський суд першої інстанції безпідставно застосував до спірних правовідносин положення статі 388 Цивільного кодексу України щодо витребування в неї спірного майна, оскільки можливість витребування майна з володіння іншої особи цією статтею поставлене в залежність, насамперед, від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо набуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно), в той час як оскаржуване рішення суду не містить висновків суду з приводу добросовісності або недобросовісності четвертого відповідача і ці питання під час розгляду справи не з`ясовувались.

При цьому скаржник стверджує, що оскаржуване рішення суду, яке постановлене за відсутності перевірки добросовісності чи недобросовісності набувача спірного майна, що має важливе значення як для застосування статей 387, 388 Цивільного кодексу України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна на мирне володіння ним , не може вважатись таким, що відповідає нормам справедливого судового розгляду згідно зі статею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України.

Разом з цим, скаржник зазначає, що обґрунтовуючи свої вимоги, прокурор послався на незаконність процедури приватизації та зазначив, що це призвело до можливих збитків, порушення прав інших потенційних покупців спірних приміщень, що продубльовано судом першої інстанції в мотивувальній частині рішення, в той час як докази відповідних обставин у матеріалах справи відсутні, а відповідні доводи прокурора є лише припущеннями, з чого вбачається, що суд першої інстанції ухвалив рішення, яким фактично позбавив четвертого відповідача права власності на належне їй майно, грунтуючись на непідтверджених припущеннях прокурора з очевидним непропорційним втруванням у мирне володіння майном в порушення Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Крім цього, ОСОБА_1 посилається на те, що суд першої інстанції безпідставно зазначив, що прокурор звернувся до суду з позовом у даній справі у межах позовної давності, з посиланням на те, що про порушення прав територіальної громади міста Харкова він дізнався після реалізації ухвали Жовтневого районного суду м. Харкова у межах кримінального провадження № 42017221080000002 від 04.01.2017за ч. 3 ст. 365-2 КК України, оскільки суд не врахував, що об`єктивну можливість дізнатися про такі обставини прокурор мав з дати укладення 02.02.2017 оспорюваного договору купівлі-продажу між першим відповідачем та третім відповідачем, з якої і почався перебіг позовної давності, в той час як прокурор подав позов 04.01.2022, тобто з пропуском встановленої статтею 257 Цивільного кодексу України згальної позовної давності тривалістю у три роки.

У судовому засіданні представники першого, другого та четвертого відповідачів підтримали апеляційні скарги, а прокурор проти їх задоволення заперечила.

Відповідно до статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Дослідивши матеріали справи, викладені в апеляційних скаргах доводи та вимоги, заслухавши пояснення прокурора та представників першого, другого та четвертого відповідачів, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду виходить з такого.

Як вбачається з матеріалів справи 21.04.2004 між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (орендодавець, другий відповідач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Металіст-Ветеран" (орендар, третій відповідач) укладено договір № 4750 оренди нежитлового приміщення (будівлі), відповідно до умов якого у останнього перебувало в оренді нежитлове приміщення загальною площею 50,0кв.м (технічний паспорт КП "Харківське бюро технічної інвентаризації, інвентарний № 50252 від 08.08.2003) за адресою: АДРЕСА_1, літ. "А-9".

За умовами п.3.1 договору вартість об`єкту оренди складала 27 600 грн.

Пунктом 4.9 договору оренди передбачено зобов`язання орендаря своєчасно здійснювати капітальний та поточний ремонт орендованого нежитлового приміщення (будівлі). У разі проведення капітального ремонту отримати письмову згоду орендодавця.

Відповідно до п.6.5 договору оренди погоджено право орендаря при приватизації на компенсацію невід`ємних поліпшень об`єкта оренди, здійснених ним за рахунок власних коштів, лише при умові наявності: 1) відповідної письмової згоди орендодавця; 2) проектно-кошторисної документації; 3) актів приймання-передачі виконаних будівельних робіт; 4) копії платіжних документів, що підтверджують проведені орендарем розрахунки за виконані будівельні роботи та придбані матеріали.

Пунктом 8.1 договору встановлено строк його дії з 03.03.2004 до 03.02.2005.

Між сторонами неодноразово укладались додаткові угоди до цього договору, та додатковою угодою № 16 від 23.09.2016 сторони дійшли згоди щодо строку дії договору оренди з 03.09.2016 до 03.09.2017.

08.09.2016 третій відповідач звернувся до Управління комунального майна та приватизації Харківської міської ради (другий відповідач) з заявою щодо надання дозволу на приватизацію орендованого майна за адресою: АДРЕСА_1.

23.12.2011 прийнято рішення 12 сесії Харківської міської ради 6 скликання № 565/11 "Про програму приватизації та відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012-2016 роки, відповідно до якого, з метою найбільш ефективного використання нежитлового фонду м. Харкова та поповнення бюджету міста Харкова, на підставі Законів України "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", ст.ст.26, 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", керуючись ст.59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", затверджено програму приватизації та відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012-2016 роки згідно з додатком. Зазначено Управлінню комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради проводити за рахунок орендарів незалежну оцінку вартості об`єктів нерухомого майна та у встановленому порядку укласти договори купівлі-продажу відповідних об`єктів.

Програма приватизації майна, що знаходиться в комунальній власності територіальної громади м. Харкова, здійснюється на підставі рішень сесій Харківської міської ради (надалі - програма).

Відповідно до програми продавець - територіальна громада м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діє Управління. Покупцями об`єктів приватизації можуть бути: громадяни України, іноземні громадяни, юридичні особи, зареєстровані на території України, юридичні особи інших держав.

26.10.2016 рішенням Харківської міської ради "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" № 412/16 вирішено провести відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова шляхом викупу (згідно з додатком).

Так, відповідно до п.32 додатку до рішення об`єкт комунальної власності територіальної громади міста Харкова, розташований у АДРЕСА_1 підлягав приватизації шляхом викупу Товариством з обмеженою відповідальністю "Металіст-Ветеран".

У відповідності до звіту про оцінку нежитлових приміщень літ. "А-9" по АДРЕСА_1, складеного 06.12.2016 суб`єктом оціночної діяльності Фізичною особою-підприємцем Волошиним В.В. та затвердженого 07.12.2016 начальником Управління комунального майна та приватизації, ринкова вартість спірних нежитлових приміщень станом на 30.11.2016 складала 117 650,00грн.

02.02.2017, на підставі рішення 12 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 23.12.2011 № 565/11 "Про Програму приватизації та відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012-2016рр." та рішення 9 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 26.10.2016 № 412/16 "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова", між територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діє Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради (надалі - продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Металіст-Ветеран" (надалі - покупець) було укладено договір № 5445-В-С купівлі-продажу нежитлового приміщення, орендованого третім відповідачем.

Відповідно до умов вказаного договору продавець зобов`язався передати у власність, а покупець прийняти нежитлове приміщення підвалу № ХІХ у житловому будинку літ. "А-9", загальною площею 50 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1, орендовані третім відповідачем відповідно до договору оренди № 4750 від 21.04.2004. Договір посвідчений нотаріально та зареєстрований у реєстрі під номером № 23.

22.07.2017 приватним нотаріусом ХМНО Тихоновою І.В. проведено державну реєстрацію права власності на спірні нежитлові приміщення за Товариством з обмеженою відповідальністю "Металіст-Ветеран" (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1005166763101, номер запису про право власності 19216035).

В подальшому, 12.04.2017 державну реєстрацію права власності на вказаний об`єкт нерухомого майна проведено за ОСОБА_2 (третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору) на підставі договору купівлі-продажу від 12.04.2017, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Тихоновою І.В.

Відповідно до п.2.1 даного договору цей продаж вчинено за 180 500 грн.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна 10.11.2023 третя особа здійснила відчуження спірних нежитлових приміщень ОСОБА_1 шляхом укладення договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Іващенко А.А за номером 881, та в цей же день проведено державну реєстрацію права власності на відповідний об`єкт нерухомого майна (номер відомостей про речове право: 52482723).

За умовами п.4 договору купівлі-продажу від 10.11.2023 цей продаж вчинено за 393 000 грн.

Щодо повноважень прокурора на звернення з позовом у даній справі колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Зазначене конституційне положення встановлює обов`язок органам державної влади, органам місцевого самоврядування та їх посадовим особам дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень.

Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму рішенні від 01.04.2008 №4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про прокуратуру" прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

На прокуратуру покладаються такі функції: зокрема, у випадках, визначених Законом, представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом, та главою 12 розділу III Цивільного процесуального кодексу України (пункт 2 частини першої статті 2 Закону).

Стаття 53 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII "Про прокуратуру", який набрав чинності 15 липня 2015 року. Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина третя). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи його законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци перший - третій частини четвертої). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (частина сьома).

Конституційний Суд України у рішенні від 08.04.1999 №3-рп/99, з`ясовуючи поняття "інтереси держави" дійшов висновку, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

Із урахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (частина 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).

За змістом цього рішення, під поняттям "орган, уповноважений державною здійснювати відповідні функції у спірних відносинах", зазначеним у ч.2 ст.2 ГПК України, потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади; під представництвом прокуратурою України інтересів держави в господарському суді за замістом ст.131-1 Конституції України та ст.45 ЦПК України треба розуміти правовідносини, в яких прокурор, реалізуючи визначені Конституцією та законами України повноваження, вчиняє в суді процесуальні дії з метою захисту інтересів держави, які включають подання прокурором до суду загальної юрисдикції позовної заяви, його участь у розгляді справи за позовною заявою, а також у розгляді судом будь-якої іншої справи за ініціативою прокурора чи за визначенням суду, якщо це необхідно для захисту інтересів держави.

За змістом позовної заяви, в даному випадку спір виник щодо нежитлових приміщень, які є комунальною власністю та належать територіальній громаді м. Харкова.

Як убачається з позовної заяви, прокурор в інтересах держави звернувся до суду з позовом до органів, уповноважених розпоряджатися спірним майном територіальної громади у спірних правовідносинах, набувача майна за оспорюваним договором та його кінцевого набувача.

Поряд із підставами заявленого позову прокурор навів також аргументи щодо наявності порушених, на його думку, інтересів держави та необхідності їх захисту, а також вказав про те, що звертається до суду з даним позовом самостійно, оскільки Харківська міська рада та Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, як органи, що уповноважені на здійснення захисту інтересів територіальної громади у спірних правовідносинах, є одними із відповідачів у цій справі.

Як зазначено вище, позовні вимоги прокурора у даній справі обґрунтовано суперечністю оспорюваного п.32 додатку до рішення 9 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 26.10.2016 № 412/16 та укладеного на його підставі договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 02.02.2017 № 5445-В-С вимогам приватизаційного законодавства в частині обрання способу приватизації шляхом викупу замість проведення аукціону чи конкурсу, що за наведеним прокурором в позовній заяві обґрунтуванням необхідності представництва інтересів держави суперечить інтересам держави у зв`язку з тим, що є умисним уникненням проведення конкурсного продажу, що виключає можливість отримання територіальною громадою за об`єкт приватизації коштів більше ринкової вартості, а також позбавляє інших зацікавлених фізичних та юридичних осіб можливості придбати комунальне майно на відкритому конкурнсі, створює для орендаря несправедливі та непередбачені законом привілеї викупу майна неконкурентним способом, що в свою чергу є порушенням таких основоположних принципів приватизації, які передбачені ст.. 2 Закону України «Про приватизацію державного майна», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, як рівність прав участі громадян у процесі приватизації, створення сприятливих умов для залучення інвестицій, забезпечення конкурентності продажу.При цьому прокурор зазначив, що відчуження об`єктів нерухомості з комунальної власності з порушенням вимог законодавства підриває матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування, що в свою чергу завдає шкоди інтересам держави, яка згідно із статтею 7 Конституції України гарантує місцеве самоврядування.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 наведено наступні висновки щодо комплексного застосування норм матеріального та процесуального права, а саме частин третьої, четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та частин четвертої, п`ятої статті 53 ГПК України, при вирішенні спорів про визнання незаконними та скасування рішень органів місцевого самоврядування або органів державної виконавчої влади, визнання недійсними договорів купівлі-продажу або оренди, укладених на підставі цих рішень, та про повернення земельних ділянок цьому органу як одному з відповідачів, зокрема виключної правової проблеми щодо питання про наявність / відсутність підстав для представництва інтересів держави прокурором як самостійним позивачем у разі, коли один орган, уповноважений здійснювати функції держави в спірних правовідносинах, прокурор визначив одним з відповідачів.

Коло відповідачів не може визначатися залежно від того, чи залишиться до кого звертатися з позовом, якщо орган, уповноважений захищати інтереси держави у відповідних правовідносинах, буде визначений прокурором позивачем, навіть якщо цей орган сам спричинив порушення інтересів держави.

Відповідач визначається незалежно від процесуальної позиції інших учасників справи. Відповідачем у господарському судочинстві є особа, до якої звернена вимога позивача, яка своєю чергою спрямована на захист відповідного порушеного права або законного інтересу.

Прокурор визначає склад відповідачів самостійно в кожному конкретному випадку залежно від характеру спірних правовідносин, змісту порушених прав та інтересів держави, суб`єктів, які мають здійснювати захист цих прав та інтересів у відповідній сфері, обраного прокурором способу захисту останніх, який повинен бути ефективним та спрямованим на повне поновлення порушеного або оспорюваного права (тобто не має потребувати додаткового звернення з іншими вимогами до учасників спірних правовідносин) тощо (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 7.12; від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, пункт 10.13; від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц, пункт 8.12).

У пункті 7.17 постанови від 25.06.2019 у справі № 910/17792/17 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що сторони - це суб`єкти матеріально-правових відносин, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення.

Позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор), а відповідачем - особа, яка повинна виконати зобов`язання (боржник). При цьому відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої, в принципі, можливо було б задовольнити позовні вимоги. З огляду на зміст наведених норм захисту в судовому порядку підлягають порушене право й охоронювані законом інтереси саме від відповідача.

У пункті 38 постанови від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що за певних обставин прокурор може звертатися до суду в інтересах держави в особі органу місцевого самоврядування, зокрема тоді, коли цей орган є стороною правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. Оскільки таку позовну вимогу вправі заявити, зокрема, будь-яка сторона правочину, відповідний орган як така сторона може бути позивачем. У такій ситуації прокурор для представництва інтересів держави в особі компетентного органу як сторони правочину має продемонструвати, що цей орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист відповідних інтересів, не реагуючи на повідомлення прокурора про наявність підстав для звернення до суду (абзац третій частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»; див. також висновки, висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, пункти 77-83; від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 8.8).

Поряд із цим таке процесуальне позиціонування прокурора не враховує, що згідно з обставинами справи не виключається, що уповноважений державою орган сам є учасником спірних відносин і порушником інтересів держави. У такому випадку визначення цього органу позивачем суперечило б принципу розумності. Отже, статусом позивача має наділятись прокурор, а уповноважений орган має бути відповідачем.

У разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача.

Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб`єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади.

У процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорюються позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача.

При цьому фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган або прокурор.

Отже, прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:

- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;

- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави.

Прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:

- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;

- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.

Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту. Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 15.01.2020 у справі № 698/119/18 (пункт 26), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 34), від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 (пункт 8.19), від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 (пункт 81) від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 (пункти 7.11, 7.18), від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 (пункти 10.12, 10.19), від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21 (пункт 8.37), від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21 (пункт 8.4), від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.11), від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.18).

Частини третя та четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» серед іншого встановлюють умови, за яких прокурор може виконувати субсидіарну роль із захисту інтересів держави за наявності органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах).

Встановлена цим законом умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред`явленням позову, спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18). За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Тобто, визначений частиною четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» обов`язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов`язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб`єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.

У справах за позовами прокурора як самостійного позивача про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування, який є одним з відповідачів, рішення якого оскаржується у зв`язку з недотриманням вимог земельного законодавства, що унеможливило звернення прокурора в інтересах цього органу за захистом порушених інтересів держави, адже цей орган сам їх і порушив, попереднє (до подання позову) повідомлення прокурором уповноваженого органу про вчинення ним же правопорушення призвело б до поєднання в одній особі позивача та відповідача, що є неприйнятним. При цьому відсутній орган державного контролю, до компетенції якого належить звернення до суду з позовами про скасування рішень органів місцевого самоврядування, внаслідок чого прокурор в таких випадках виступає в інтересах держави як самостійний позивач.

Отже, в даному випадку прокурор правомірно звернувся з даним позовом як самостійний позивач, визначивши орган місцевого самоврядування, який прийняв спірне рішення та орган місцевого самоврядування, який уклав з суб`єктом господарювання осопрюваний правочин співвідповідачем із вказаним суб`єктом та кінцевим набувачем спірного майна, навівши у відповідності до вимог статті 53 Господарського процесуального кодексу України в позовній заяві обґрунтування щодо того, в чому на його думку, полягає порушення інтересів держави внаслідок прийняття спірного рішення та укладення спірного правочину, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а тому підтвердив підстави для представництва інтересів держави.

Щодо суті спору колегія суддів зазначає таке.

Предметом позову в цій справі є матеріально-правові вимоги прокурора в інтересах держави про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного з орендарем (відповідачем-3), та витребування майна у останнього набувача (відповідача - 4).

Підставою позовних вимог є порушення вимог законодавства щодо способу приватизації об`єктів комунальної власності шляхом викупу орендарем нежитлових приміщень (без проведення орендарем поліпшень орендованого майна в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за якою воно було передано в оренду).

В оспорюваному рішенні Харківської міської ради 9 сесії 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 26.10.2016 № 412/16 зазначено, що його прийнято на підставі Законів України "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про місцеве самоврядування в Україні" та Програми приватизації та відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012-2016 роки, затвердженої рішенням 12 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 23.12.2011 №565/11.

У договорі купівлі-продажу нежитлових приміщень від 02.02.2017 № 5445-В-С зазначено, що його укладено на підставі рішення 12 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 23.12.2011 №565/11 "Про програму приватизації та відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012-20216 роки" та рішення 9 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 26.10.2016 № 412/16.

До спірних правовідносин підлягають застосуванню положення Цивільного та Господарського кодексів України, Законів України "Про місцеве самоврядування", "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

Відповідно до ст. 345 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

Відповідно до ч.4 ст. 3 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції чинній, на момент прийняття оскаржуваного рішення органом місцевого самоврядування) відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.

За змістом ч. 1 ст. 5-1 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції чинній на час прийняття рішення про відчуження об`єктів комунальної власності) з метою раціонального та ефективного застосування способів приватизації об`єкти приватизації класифікуються за такими групами: група А окреме індивідуально визначене майно, у тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких таке майно розташовано. Окремим індивідуально визначеним майном вважається рухоме та нерухоме майно.

Частиною 2 статті 5-1, частиною 2 статті 16-2 Закону України "Про приватизацію державного майна" встановлено, що об`єкти приватизації, що належать до груп А, Д і Ж, є об`єктами малої приватизації. Викуп об`єктів малої приватизації здійснюється відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

Статтею 3 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено способи приватизації об`єктів малої приватизації. Приватизація об`єктів малої приватизації здійснюється шляхом: викупу; продажу на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни); продажу за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону (далі - конкурс). Шляхом продажу за конкурсом може здійснюватися приватизація окремих єдиних майнових комплексів групи А та окремих об`єктів групи Ж.

З моменту прийняття рішення про приватизацію об`єктів, які перебувають у комунальній власності, органами приватизації здійснюється підготовка до їх приватизації відповідно до статті 8 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), що полягає, зокрема, у встановленні ціни продажу об`єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, або початкову ціну об`єкта на аукціоні, за конкурсом з урахуванням результатів оцінки об`єкта, проведеної відповідно до методики оцінки майна, затвердженої Кабінетом Міністрів України; публікації інформації про об`єкти малої приватизації у відповідних інформаційних бюлетенях та місцевій пресі, інших друкованих виданнях, визначених органами приватизації; а також вчиненні інших дій, необхідних для підготовки об`єктів малої приватизації до продажу.

Викуп застосовується до об`єктів малої приватизації, які не продано на аукціоні, за конкурсом, а також у разі, якщо право покупця на викуп об`єкта передбачено законодавчими актами. Порядок викупу об`єкта встановлюється Фондом державного майна України (частини 1, 3 статті 11 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Статтею 13 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" визначено, що продаж об`єктів малої приватизації на аукціоні полягає у передачі права власності покупцю, який запропонував у ході торгів найвищу ціну.

У статті 14 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" зазначено, що продаж об`єктів малої приватизації за конкурсом полягає у передачі права власності покупцю, який запропонував найвищу ціну та взяв зобов`язання виконати умови конкурсу.

З наведених норм права вбачається, що основною метою приватизації, у тому числі комунального майна, є досягнення максимального економічного ефекту від продажу об`єкта комунальної власності, тобто отримання найвищої ціни за об`єкти, що підлягають приватизації та залучення коштів для здійснення структурної перебудови економіки територіальної громади.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) приватизація об`єктів групи А здійснюється з урахуванням таких особливостей: у разі прийняття рішення про приватизацію орендованого державного майна (будівлі, споруди, нежитлового приміщення) орендар одержує право на викуп такого майна, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання для цілей оренди майна.

На час виникнення спірних правовідносин діяв Порядок продажу об`єктів малої приватизації шляхом викупу, на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни), за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону, затверджений Фондом державного майна України від 02.04.2012 №439 (далі - Порядок №439).

Згідно з пунктом 8.1 Порядку №439 викуп об`єктів малої приватизації застосовується відповідно до пункту 3.3 розділу III та пункту 7.15 розділу VII цього Порядку щодо об`єктів малої приватизації, які не продані на аукціоні, за конкурсом, а також якщо право покупця на викуп об`єкта передбачено чинним законодавством України.

Пунктом 8.2 Порядку № 439 передбачено, що ціна продажу об`єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, установлюється на підставі результатів його оцінки.

Наказом Фонду державного майна України від 27.02.2004 №377 затверджено Порядок оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід`ємні поліпшення, здійснені за час його оренди, під час приватизації (далі - Порядок № 377).

Порядок № 377 установлює вимоги до проведення незалежної оцінки орендованого нерухомого майна (крім земельних ділянок), що містить невід`ємні поліпшення (далі - орендоване нерухоме майно), під час приватизації способами, визначеними законодавством, а також процедур ідентифікації невід`ємних поліпшень, здійснених за рахунок коштів орендаря. Порядок № 377 застосовується для оцінки орендованого нерухомого майна, що перебуває у державній, комунальній власності або належить Автономній Республіці Крим, щодо якого прийнято рішення про приватизацію та компенсацію орендарю вартості невід`ємних поліпшень, здійснених за рахунок коштів орендаря. Невід`ємними поліпшеннями орендованого майна є здійснені орендарем за час оренди заходи, спрямовані на покращення фізичного (технічного) стану орендованого майна та (або) його споживчих якостей, відокремлення яких призведе до зменшення його ринкової вартості (п.1.1 Поряду №377 у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)

Згідно з пунктом 2.1 Порядку №377 ідентифікацією поліпшень орендованого нерухомого майна (далі - ідентифікація поліпшень) є встановлення суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання факту відповідності підтверджувальних документів, наданих орендарем, про здійснені ним заходи, спрямовані на покращення фізичного (технічного) стану орендованого нерухомого майна та (або) його споживчих якостей (далі - поліпшення), наявним поліпшенням, які неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди і які здійснені за рахунок коштів орендаря та за згодою орендодавця. Ідентифікуються поліпшення, що здійснені протягом строку дії договору оренди та наявні на дату оцінки. Пункт 2.2 цього порядку визначає перелік підтверджувальних документів про здійснення орендарем поліпшень, що подаються ним до органу приватизації.

Відповідно до пункту 1.1 Програми приватизації та відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012-2016 роки, затвердженої рішенням 12 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 23.12.2011 №565/11, її розроблено відповідно до Конституції України, Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Законів України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та інших законодавчих актів, що регулюють питання власності.

У пункті 2.2 цієї Програми до основних принципів індивідуальної приватизації віднесено досягнення максимального економічного ефекту від продажу об`єкта приватизації; вибір способу приватизації об`єкта.

За змістом пунктів 5.1, 5.4 Програми продаж об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова здійснюється способами, що визначаються законодавством України і цією Програмою для кожної групи об`єктів. Продаж об`єктів групи "А" здійснюється відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та цієї Програми шляхом викупу, продажу на аукціоні, за конкурсом.

Згідно з пунктом 5.7 цієї Програми орендар має переважне право на викуп орендованого майна, якщо ним за згодою орендодавця здійснені за рахунок власних коштів поліпшення, які неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, вартістю не менше 25 відсотків залишкової вартості майна (будинки, споруди, приміщення).

Отже, Харківська міська рада має право прийняти рішення про продаж об`єктів нерухомого майна, що перебувають у власності територіальної громади, а уповноважений нею орган приватизації, а саме Управління, має право укласти відповідний договір купівлі-продажу за результатами проведення аукціону або конкурсу (конкурсний продаж). У виключних випадках такий продаж може бути проведений шляхом викупу орендарем об`єкта, який перебуває у нього в оренді, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 % ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб`єктом оціночної діяльності суб`єктом господарювання для цілей оренди майна.

Аналогічні висновки викладені у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2021 у справі № 922/623/20 та постановах Верховного Суду від 06.06.2023 у справі № 922/4169/19, від 13.04.2021 у справі № 922/2934/19, від 13.04.2021 у справі № 922/3852/19, від 20.06.2023 у справі № 922/243/22.

Тобто, викуп орендарем орендованого ним приміщення, виходячи з положення статті 11, статті 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", може бути лише за умови, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 % ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання для цілей оренди майна.

В іншому разі приватизація такого приміщення повинна здійснюватися у загальному порядку за результатами проведення аукціону або конкурсу.

З матеріалів справи вбачається, що Товариством з обмеженою відповідальністю "Металіст-Ветеран до органу приватизації документи, передбачені пунктом 2.2. Порядку оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід`ємні поліпшення, здійснені за час оренди, під час приватизації, не подавалось, що в свою чергу свідчить про те, що ним (орендарем) жодних поліпшень орендованого майна за період перебування об`єкту нерухомого майна в оренді, а саме, з 21.01.2004 по 08.09.2016, тобто по день подачі ним заяви до Харківської міської ради про приватизацію, не здійснювалось.

Дослідивши висновок суб`єкта оціночної діяльності про вартість майна- нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 , судом встановлено відсутність будь-яких відомостей про те, що третім відповідачем було здійснено невід`ємні поліпшення спірного майна.

Дані обставини відповідачами не спростовані.

З огляду на що, судова колегія приходить до висновку, що відсутні докази, які б підтверджували наявність у Харківської міської ради права здійснювати приватизацію спірних нежитлових приміщень шляхом викупу.

У рішенні Конституційного Суду України від 13.12.2000 № 14-рп/2000 у справі №1-16/2000 за конституційним зверненням товариства покупців членів трудового колективу перукарні №163 "Черемшина" щодо офіційного тлумачення окремих положень статті 7 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (справа про визначення способу малої приватизації), роз`яснено, що право органів, які здійснюють функції розпорядження державною власністю, самостійно визначати спосіб приватизації обмежується випадками, передбаченими законом.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд, зокрема у постановах від 17.06.2020 у справі №922/2593/19, від 17.06.2020 у справі №922/1958/19, від 23.06.2020 у справі №922/1970/19, від 07.07.2020 у справі №922/2932/19, від 08.07.2020 у справі №922/1969/19 зі схожих правовідносин.

Колегія суддів зазначає, що у даній справі спірні правовідносини виникли в процесі здійснення процедури відчуження об`єктів нерухомості та укладення договору купівлі-продажу, а перший - третій відповідачі під час проведення приватизації орендованого майна порушили вимоги Закону України "Про приватизацію державного майна", Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", Програми приватизації та відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012 - 2016 роки.

З огляду на викладене, колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з твердженням прокурора, що Харківська міська рада обрала неправомірний спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем, оскільки матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що орендарем здійснювалися поліпшення орендованого приміщення у визначеному законом порядку до звернення із заявою до органу приватизації. Обраний спосіб приватизації шляхом викупу за відсутності доказів здійснення поліпшень суперечить інтересам територіальної громади, у зв`язку з тим, що він фактично свідчить про не проведення конкурсного продажу нежитлових приміщень (аукціон або конкурс), що виключає можливість отримати за об`єкт приватизації більше ринкової вартості.

Враховуючи викладене, рішення Харківської міської ради 9 сесії 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 26.10.2016 № 412/16 у частині, а саме: п. 32 додатку до рішення, прийнято з порушенням вимог Закону України "Про приватизацію державного майна", Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

З огляду на що, колегія суддів приходить до висновку, що відсутні докази, які б підтверджували наявність у Харківської міської ради права здійснювати приватизацію спірних нежитлових приміщень шляхом викупу.

Враховуючи викладене, рішення Харківської міської ради 9 сесії 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 26.10.2016 № 412/16 в частині, а саме: п. 36 додатку до рішення, прийнято з порушенням вимог Закону України "Про приватизацію державного майна", Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

В частині позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 02.02.2017 № 5445-В-С, укладеного між територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діяло Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, та Товариством з обмеженою відповідальністю "Металіст-Ветеран", посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Тихоновою І.В., колегія суддів зазначає таке.

Пунктом 6 статті 3 Цивільного кодексу України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 Цивільного кодексу України визначені загальні підстави недійсності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей

Порушення встановленого законодавством порядку приватизації або прав покупців є підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу об`єкта приватизації в порядку, передбаченому законодавством України (абзац 2 частини 6 статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна").

Колегія суддів зазначає, що договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 02.02.2017 № 5445-В-С, укладений між територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діяло Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, та Товариством з обмеженою відповідальністю "Металіст-Ветеран", на підставі, зокрема, рішення 9 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 26.10.2016 № 412/16, з порушенням вимог статті 18-1 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" і Закону України "Про місцеве самоврядування".

Враховуючи, що у даній справі, відповідачі не спростували тверджень прокурора про відсутність поліпшень орендованого майна, його викуп здійснено з порушенням вимог чинного законодавства, а саме, пункту 1 частини 1 статті 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", а зміст договору купівлі-продажу 08.06.2017 № 5484-В-С суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства.

При цьому покупець, який за відсутності в нього законодавчо встановлених підстав для приватизації майна шляхом викупу у зв`язку з нездійсненням ним поліпшень майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, звернувся до органів місцевого самоврядування із заявою про приватизацію орендованого майна шляхом викупу, є недобросовісним. Наведене узгоджується з позицією об`єднаною палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 22.01.2021 у справі № 922/623/20 (у подібних правовідносинах).

Разом з тим, в даному випадку слід враховувати, що на час звернення прокурора з даним позовом спірне нерухоме майно було передано ОСОБА_1 .

Позовні вимоги прокурора спрямовані на захист права власності територіальної громади на нерухоме майно шляхом його повернення у комунальну власність, речове право на яке на час вирішення спору зареєстровано за фізичною особою ОСОБА_1 (четвертий відповідач).

За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині 2 статті 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини 2 статті 16 ЦК України, може застосовуватися лише в разі недоступності для позивача можливості захисту його права (див., зокрема, постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22.06.2021 у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29.06.2021 у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 09.02.2022 у справі № 910/6939/20 (пункт 11.87), від 22.02.2022 у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 27).

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має також бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.6).

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Сполученого Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто, цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.6) від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 29)).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 28).

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 1 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 1 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі №462/5368/16-ц (пункти 4, 36))".

При цьому обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia (такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19).

Тож у кожному конкретному спорі суд насамперед повинен оцінювати застосовувані способи захисту порушених прав, які випливають із характеру правопорушень, визначених спеціальними нормами права, а також ураховувати критерії ефективності таких засобів захисту та передбачені статтею 13 Цивільного кодексу України обмеження щодо недопущення зловживання свободою при здійсненні цивільних прав будь-якою особою.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (статті 387, 388 ЦК України).

Предметом позову про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем цього майна, до особи, яка заволоділа останнім, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Велика Палата Верховного Суду зазначала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Тобто, у цивільному законодавстві під віндикаційним позовом слід розуміти вимогу про витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння. Метою такого позову є повернення об`єкта права власності у володіння власника. Ознаками віндикаційного позову є: подається власником або титульним володільцем; стосовно індивідуально визначених речей; зміст позову становить вимога про повернення речі; річ перебуває у володінні іншої особи (відповідача); річ перебуває в чужому володінні незаконно.

Отже, саме задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 633/408/18).

Таким чином, у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем), власник, який вважає свої права порушеними, має право пред`явити позов про витребування відповідного майна.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15.10.2019 у справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 01.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 52), від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 (пункт 7.9).

У пункті 8.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, зроблено правовий висновок про те, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням, а можливість його скасування не дозволить позивачу ефективно відновити володіння відповідною земельною ділянкою (подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 39), на яку посилався скаржник у касаційній скарзі, від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20.

Під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - "суд знає закони" (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 50), від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 (пункт 84), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 101) та інші). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала про те, що для застосування такого речово-правового способу захисту як витребування майна за правилами статті 388 Цивільного кодексу України оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанови від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34). При цьому в пункті 49 постанови від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 Велика Палата Верховного Суду акцентувала, що позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним. Таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване.

Аналогічні висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного від 01.10.2019 у справі № 911/2034/16 (пункт 46), від 15.10.2019 у справі № 911/3749/17 (пункти 6.25, 6.26), від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17, від 11.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 52) та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.03.2023 у справі № 922/3013/19, від 02.07.2024 у справі № 906/283/22, від 01.08.2024 у справі № 910/5740/21, від 13.08.2024 у справі № 675/401/20, в яких, зокрема, зазначено, що у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 Цивільного кодексу України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

З урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів зазначає, що у справі, що розглядається, на час звернення прокурора з позовом пункт 32 додатку до рішення 9 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 26.10.2016 № 412/16 був реалізований та вичерпав свою дію шляхом укладення договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 02.02.2017 № 5445-В-С між територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради, від імені якої діяло Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, та Товариством з обмеженою відповідальністю "Металіст-Ветеран".

Отже, зважаючи на викладене, спрямованість заявлених позовних вимог на повернення майна територіальній громаді, заявлена вимога про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування є неефективною, оскільки її задоволення не призведе до відновлення права, яке позивач вважає порушеним, що є підставою для відмови в позові в цій частині. Вищенаведене також виключає необхідність визнання недійсними в судовому порядку оспорюваного договору купівлі-продажу від 08.06.2017 № 5484-В-С.

Відтак, оскільки прокурор прагне повернення спірного нерухомого майна у володіння територіальної громади, то єдиною належною (зокрема ефективною) позовною вимогою є вимога про витребування спірного нерухомого майна на користь територіальної громади. Схожі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 05.06.2024 у справі №922/461/22, від 10.09.2024 у справі №922/459/22, від 24.09.2024 у справі №922/2555/21, від 09.10.2024 у справі № 922/3838/21.

За таких обставин, у задоволенні позовних вимог про визнання незаконним і скасування пункту 32 додатку до рішення 9 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 26.10.2016 № 412/16, визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 02.02.2017 № 5445-В-С необхідно відмовити з мотивів неефективності обраного прокурором способу захисту прав територіальної громади м. Харкова.

Разом з тим, оскільки позовні вимоги прокуратури спрямовані на захист права власності територіальної громади на нерухоме майно, речове право на яке на час звернення з позовом та вирішення спору зареєстровано за ОСОБА_1 , то позовна вимога прокурора про витребування майна є віндикаційним позовом, що, в свою чергу, є належним способом захисту прав.

Щодо позовної вимоги про витребування у четвертого відповідача на користь Харківської міської територіальної громади спірних нежитлових приміщень судова колегія зазначає таке.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України, яка кореспондується із статтею 41 Конституції України, унормовано, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За змістом статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Цивільний кодекс України одним зі способів захисту порушених прав передбачає віндикацію.

Так, відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Віндикація - це витребування своєї речі не володіючим власником від володіючого не власника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного безпосередньо із власником договору.

За змістом статті 388 Цивільного кодексу України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів (постанова Верховного Суду від 15.02.2022 у справі № 911/3034/15 (911/3692/20). Тобто ,можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).

Таким чином, неправомірність набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а набуття права власності може залежати від законності та добросовісності такого набуття.

На час звернення прокурора з даним позовом спірне нерухоме майно на підставі договору купівлі-продажу від 10.11.2023 зареєстроване на праві приватної власності за ОСОБА_1 .

У позовній заяві прокурор посилається на те, що в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні він дізнався про факти порушення вимог закону під час приватизації спірного майна.

Разом із тим, у розглядуваній справі прокурор не наводить обставин, які б свідчили про недобросовісність поведінки ОСОБА_1 як кінцевого набувача спірного нерухомого майна, не надає відповідних доказів на підтвердження таких обставин, а лише зазначає, що у разі якби набувач здійснив дії щодо перевірки історії придбання нерухомості, у нього мали виникнути сумніви щодо придбаного майна, що виключає її добросовісність.

Колегія суддів звертає увагу, що добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач навпаки на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку.

У спорі між особою, яка вважає себе власником спірного майна, та особою, яка вважає себе законним володільцем (користувачем) спірного майна, сторонами спору є особи, які претендують на спірне майно, а суду для правильного вирішення спору слід з`ясувати та перевірити передусім правові підстави, відповідно до яких виникло та існує речове право на майно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №910/73/17).

Відповідно до статті 330 Цивільного кодексу України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

За загальним правилом добросовісний набувач набуває право власності на нерухоме майно, яке за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Це правило застосовується і в разі, якщо нерухоме майно було відчужене власником, який не має права його відчужувати, оскільки на нерухоме майно накладений арешт. Виходячи із загальних засад справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) добросовісний набувач набуває право власності або інше речове право на нерухоме майно вільним від прав інших осіб та обтяжень, про які набувач не знав і не мав знати. Подібні висновки щодо набуття прав на нерухоме майно сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 06.07.2022 року у справі № 914/2618/16.

Вирішуючи питання про можливість витребування спірного майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 Цивільного кодексу України, слід перевіряти, оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.04.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18). Добросовісною не може вважатися особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, від 21.09.2022 у справі № 908/976/19).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 дійшла висновку також про те, що якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів ст.388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму п. 1 ч.1 ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі №922/3537/17 (провадження № 12-127гс19, пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі №610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі №922/2416/17 (провадження № 12-44гс20, пункти 7.15, 7.16).

При цьому добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на відомості, наявні в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Схожі висновки містить постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі №925/1351/19.

Згідно із статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Отже договір купівлі-продажу є оплатним, а одним із основних обов`язків продавця є оплата ціни товару.

Так, однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Тобто, цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які мають право розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

При цьому суд ураховує, що частина п`ята статті 12 ЦК України встановлює загальну презумпцію добросовісності, а саме якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.

Судова колегія зазначає, що матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 як кінцевий набувач спірного майна, знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або про набуття майна всупереч закону.

Таким чином, у разі відсутності на момент набуття права власності судових рішень, які б визнавали незаконним відчуження майна, та за умови, що особа діяла в межах чинного законодавства, не маючи підстав для сумнівів у правомірності своїх дій, такі дії мають вважатися добросовісними. Зазначені обставини виключають обізнаність таких осіб або їхній обов`язок бути обізнаними щодо порушення порядку реалізації майна, що могло б свідчити про недобросовісне набуття.

Враховуючи викладене, зважаючи, що на момент набуття права власності ОСОБА_1 не була обізнана про будь-які претензії або правові обмеження щодо спірного майна, вказані обставини свідчать про її добросовісність у набутті майна за відплатним договором купівлі-продажу відповідно до статті 388 Цивільного кодексу України.

Разом з цим, прокурор у позовній заяві стверджує, що розпорядження майном органом місцевого самоврядування не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади, тому відчужене таким чином майно у будь-якому разі підлягає поверненню на підставі статті 388 ЦК України.

Відповідно до приписів частини п`ятої статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Частиною 5 статті 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності.

Отже, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Харківська міська рада.

При цьому статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Територіальна громада міста Харкова як власник спірного об`єкта нерухомості делегує Харківській міській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.

Тобто, воля територіальної громади як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.

Таким чином, здійснення Харківською міською радою розпорядження майном не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади.

Таку правову позицію наведено у постановах Верховного Суду України від 05.10.2016 у справі № 3-604гс16, від 15.03.2017 у справі №916/2130/15.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 виснувала про важливе значення належної перевірки обставин, які свідчать про добросовісність або недобросовісність набувача як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна як такого, що може вважатися відповідним нормам справедливого судового розгляду згідно зі статтею 6 Конвенції.

Отже, судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності набувача, що суттєво для застосування як положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном.

Так, відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Для застосування пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України ключовими аспектами є відсутність волі власника на відчуження майна, добросовісність набувача, а також оплатність при відчуженні спірного майна.

Так, судом апеляційної інстанції встановлено добросовісність набувача та сторонами не спростовано оплатність договору при відчуженні спірного майна.

Стаття 388 Цивільного кодексу України передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі зазначеної норми залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача на підставі зазначеної норми. Волею є детерміноване i мотивоване бажання особи досягти поставленої мети. Сама по собі воля не тягне юридичних наслідків для відповідної особи. Волевиявлення - прояв волі особою зовні, завдяки чому воля стає доступною для сприйняття іншими особами.

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК країни ) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Зазначене також підтверджується висновками Верховного Суду, який неодноразово звертав увагу на те, що можливість задоволення позовних вимог на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язане із встановленням двох основних обставин - наявності волі у власника (позивача, який витребував майно) та обставин переходу права власності до останнього набувача (чи було таке набуття добросовісним чи не добросовісним).

Положеннями зазначеної норми не зазначено наслідки у випадку, якщо за встановлених обставинами справи одночасно встановлено і відсутність волі у власника під час вибуття з його володіння майна і наявність добросовісного оплатного набуття права власності відповідачем-володільцем спірного майна.

Разом з тим, у разі витребування спірного майна від добросовісного набувача на користь власника, суди, при застосуванні статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, повинні досліджувати обставини справи на предмет наявності легітимної мети при витребуванні спірного майна, а також досліджувати обставини справи на предмет чи відповідні дії є пропорційними легітимній меті втручання у право власності відповідача.

Щодо пропорційності легітимної мети втручання у право власності добросовісного набувача колегія суддів зазначає таке.

У своїх рішенням Європейський суд з прав людини неодноразово звертав увагу на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (рішення у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982 (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), "Новоселецький проти України" від 11.03.2003, "Федоренко проти України" від 01.06.2006, заява N 47148/99).

Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1 Конвенції, зміст по суті якої, вимагає дотримання обґрунтованої пропорційності між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Отже, особа може бути позбавлена її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності повинна дотримуватися справедлива рівновага між інтересами суспільства та правами власника.

Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність набувача майна має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього.

Водночас, у судовій практиці наявні випадки, коли втручання держави у право власності відповідача є пропорційним незалежно від наявності у нього статусу добросовісного чи недобросовісного набувача спірного нерухомого майна (див. постанову Верховного Суду від 26.05.2022 у справі № 924/1351/20 (924/914/20)).

Тобто, наявність у відповідача статусу добросовісного набувача спірного майна, з огляду на зміст статті 388 ЦК України, не є безумовною підставою для відмови у задоволені позовних вимог у випадках, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі №674/31/15-ц). Водночас наявність оплати з боку добросовісного набувача за спірне майно, з огляду на зміст статті 388 ЦК України, не є безумовною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог про витребування майна від добросовісного набувача.

Одним з критеріїв для відмови суду у втручанні у мирне володіння добросовісним набувачем спірним майном є темпоральний критерій, за яким особа, яка добросовісно набула право власності на майно та володіла цим майном тривалий час, не може бути позбавлена права власності на таке майно (див. наприклад постанову Верховного Суду від 21.07.2020 у справі № 5011-15/2551-2012).

Положеннями ЦК України прямо не передбачено строки, в межах яких володіння майном добросовісним набувачем призводить до набуття права власності, однак, з огляду на відсутність прямо встановленого строку в положеннях ЦК України та наявність позовної давності, визначеної статтею 257 ЦК України, таке володіння не може становити менше 3 років (п. 64 постанови Верховного Суду від 29.05.2024 у справі № 910/5808/20).

Також підставою для відмови судом у втручанні у мирне володінням майном (у задоволенні позову про витребування майна у добросовісного набувача) є суб`єктивний критерій (враховується поведінка позивача щодо вчинених дій з метою повернення спірного майна). Подібний критерій наявний у висновках Європейського суду з прав людини, який зазначає, що втручання у мирне володіння майном потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки відповідача, але і самого скаржника (див. постанови Верховного Суду від 26.05.2022 у справі № 5013/458/11, від 13.07.2021 у справі № 1/157-09-5588 (916/2070/20), від 29.05.2024 у справі №910/5808/20, а також постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі №233/4365/18 (п. 46).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14.12.2022 у справі №461/12525/15-ц зазначила, що суди, розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, повинні самостійно, з урахуванням усіх установлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.

Установлення таких обставин безпосередньо впливає на рішення суду за наявності прямо встановленого вибуття спірного майна поза волею власника та набуття майна добросовісним набувачем за відплатним правочином, оскільки дозволить визначити чи є таке втручання пропорційним його меті.

Як встановлено судом, у даному випадку прокурором протягом тривалого часу не вчинялись дії та не вживались заходи, спрямовані на повернення спірного майна у комунальну власність, що мало наслідком його відчуження на користь спочатку третьої особи, а згодом -на користь ОСОБА_1 .

У свою чергу, прокурор стверджує, що про обставини порушення прав та інтересів територіальної громади органи прокуратури дізнались у ході здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за №42017221080000002 від 04.01.2017 за ч. 2 ст. 366 КК України, за фактами службового підроблення під час оцінки та продажу комунального майна Харківською міською радою. Під час досудового розслідування на підставі ухвали слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 06.02.2019 в управлінні комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради проведено вилучення приватизаційних справ, в тому числі щодо приватизації нежитлових приміщень, розташованих за адресою: АДРЕСА_1. За результатами вивчення зазначеної приватизаційної справи і були встановлені відповідні порушення.

У матеріалах справи міститься ухвала Жовтневого районного суду м. Харкова від 06.02.2019 у справі №639/687/19, якою клопотання прокурора Харківської місцевої прокуратури №2 про надання тимчасового доступу до речей і документів по кримінальному провадженню №42017221080000002 від 04.01.2017 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч.3 ст. 365-2 КК України, задоволено, надано дозвіл на проведення тимчасового доступу до наступних документів, які зберігаються в Управлінні комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради по об`єктам нерухомого майна, які було відчужено з комунальної власності шляхом викупу на підставі наступних рішень Харківської міської ради: рішення 9 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 26.10.2016 №412/16; рішення 7 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 06.07.2016 №283/16; рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 №1008/18; рішення 14 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 20.09.2017 № 757/17. По кожному з вищевказаних об`єктів надано тимчасовий доступ до всіх наявних документів, у тому числі: договір купівлі-продажу, всі додаткові угоди до нього, акт прийому-передач об`єкту нерухомого майна; звіт про оцінку майна для його продажу шляхом викупу, всі додатки до цього звіту, договір з оцінювачем щодо виготовлення цього звіту, всю переписку з оцінювачем щодо цієї оцінки, рецензію на вказаний звіт; документи щодо інвентаризації майна перед його продажем, в тому числі технічні паспорти та акти інвентаризації; договори щодо передачі в оренду майна, які діяли протягом останніх 3 років перед його продажем, всі додаткові угоди до цих договорів, всі додатки до цих договорів, зокрема розрахунки, акти прийому-передач майна, укладені на підставі цих договорів; звіти про оцінку майна для його передачі в оренду, всі додатки до цих звітів, договори з оцінювачами щодо виготовлення цих звітів, всю переписку з оцінювачами щодо оцінки, рецензії на вказані звіти; всю переписку з орендарем майна за останні 5 років, в тому числі надання дозволів на проведення капітального ремонту або реконструкції орендованого майна; заяви орендаря про надання дозволу на проведення невід`ємного поліпшення орендованого майна, дозволи на проведення такого поліпшення; у разі проведення поліпшення: погоджену орендодавцем проектно-кошторисну документацію на проведення поліпшень, підписані замовником і підрядником акти виконаних будівельних робіт, копії документів, що підтверджують проведені орендарем розрахунки за виконані поліпшення орендованого нерухомого майна, у тому числі придбані матеріали, конструкції тощо; аудиторський висновок щодо підтвердження фінансування здійснених поліпшень орендованого нерухомого майна за рахунок коштів орендаря; довідку, видану орендарем та завірену аудитором, про суму витрат, понесених орендарем у зв`язку із здійсненням поліпшень, яка віднесена орендарем на збільшення вартості його необоротних активів, у розмірі, який перевищує встановлену законодавством з питань оподаткування частку витрат для включення їх до валових витрат; звіт оцінювача про наявність та вартість поліпшень; всю наявну переписку з особами, які на підставі вказаних рішень сесії викупили об`єкти нерухомого майна протягом 2013-2018 років (звернення, відповіді, документи, які складались для надання відповідей), зокрема звернення щодо надання цих об`єктів в оренду та їх відчуження з додатками; акти перевірок, службові записки та інші документи, які складались за результатами перевірок додержання умов договорів оренди та договорів купівлі-продажу цих об`єктів за 2013-2019 роки.

Оскільки прокурор не є учасником спірних правовідносин, а зміст оскаржуваного рішення Харківської міської ради (а саме висновок про проведення відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова шляхом викупу) безпосередньо не свідчить про наявність порушень прав та інтересів територіальної громади, про вказані порушення прокурор міг дізнатися лише під час кримінального провадження та отримання відповідних документів на підставі ухвали суду від 06.02.2019.

Водночас, колегія суддів також ураховує, що Закон України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та Закон України "Про приватизацію державного майна" втратили чинність на підставі Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" №2269-VIII від 18.01.2018, який набув чинності 07.03.2018.

Положеннями ч. 2 ст. 30 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" визначено, що строк позовної давності для звернення з позовом про відмову в затвердженні протоколу аукціону, визнання недійсними результатів приватизації об`єкта малої приватизації або договору купівлі-продажу об`єкта малої приватизації становить три місяці.

З огляду на те, що прокурор обґрунтовує позов тим, що міг дізнатися про порушене право територіальної громади не раніше як з моменту постановлення ухвали суду від 06.02.2019, тобто коли вже набув чинності Закон України "Про приватизацію державного і комунального майна", судом при застосуванні темпорального критерію у можливості втручання у мирне володіння добросовісним набувачем спірним майном не можуть не враховуватися і положення ч. 2 ст. 30 вказаного Закону, яка встановлює скорочену позовну давність у три місяці.

Водночас колегія суддів ураховує, що добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.

До таких висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 18.03.2020 у справі №199/7375/16, від 20.05.2020 у справі № 199/8047/16, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 11.04.2023 у справі № 923/1137/21.

У позовах про зобов`язання повернути майно господарським судам також необхідно досліджувати, чи не будуть такі заходи втручанням у право особи на мирне володіння майном, що є гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Частиною 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є втручання держави у право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Перший протокол до Конвенції ратифікований Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" і застосовується судами України як частина національного законодавства.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168) (подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 10.02.2021 у справі № 1018/3822/12).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття "суспільний інтерес" має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року у справі "The former king of Greece and others v. Greece" (Колишній король Греції та інші проти Греції). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить "суспільний інтерес" (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі "Трегубенко проти України").

Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.

Принцип "належного урядування" не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу "належного урядування" оцінюється одночасно з додержанням принципу "пропорційності", при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення "справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини". Цей критерій є оціночним і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.

Водночас, принцип законності є першою і найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу. Друге речення першого пункту передбачає позбавлення "власності" "на умовах, передбачених законом", а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом впровадження "законів". Крім того, верховенство права, один з основоположних принципів демократичного суспільства, є притаманним всім статтям Конвенції (Iatridis v. Greece [ВП], § 58; Former King of Greece and Others v. Greece [ВП], § 79; Broniowski v. Poland [ВП], § 147).

Існування правової основи у національному законодавстві саме по собі не є достатнім для дотримання принципу законності. Крім того, правова основа повинна мати певну якість, тобто вона повинна бути сумісною з верховенством права і повинна забезпечувати гарантії від свавілля. У зв`язку з цим необхідно зазначити, що, згадуючи "закон" стаття 1 Першого протоколу посилається на ту саму концепцію, на яку посилається Конвенція в інших місцях використовуючи цей термін, поняття, яке включає як статутне право, так і прецедентне право (Spacek, s.r.o., v. the Czech Republic, § 54; Vistins and Perepjolkins v. Latvia [ВП], § 96).

Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (East West Alliance Limited v. Ukraine, § 167; Unsped Paket Servisi SaN. Ve TiC. A.$. v. Bulgaria, § 37).

Будь-яке втручання державного органу у право вільно володіти своїм майном може бути виправданим лише тоді, якщо воно відповідає законним публічним (та загальним) інтересам (Belane Nagy v. Hungary [ВП], п. 113).

При цьому якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, то Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

У той же час, втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач унаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), пункт 68; "Кривенький проти України" від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07), пункт 45).

Водночас, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, ЄСПЛ загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося у зв`язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (рішення та ухвали ЄСПЛ у справах "Раймондо проти Італії" від 22.02.1994, "Філліпс проти Сполученого Королівства" від 05.07.2001, "Аркурі та інші проти Італії" від 05.07.2001, "Ісмаїлов проти Російської Федерації" від 06.11.2008).

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист право на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність та поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Таким чином, ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б один із зазначених критеріїв сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

З огляду на викладене, колегія суддів звертає увагу, що при розгляді справ, в яких підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу, зокрема щодо витребування майна з чужого незаконного володіння, судам у першу чергу необхідно досліджувати питання наявності вищевказаних критеріїв співмірності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном, у процесі чого сторони можуть доводити наявність або відсутність обставин справи, пов`язаних з такими критеріями, шляхом подання відповідних доказів.

Як уже зазначалося, за статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Звісно, рішення ЄСПЛ мають бути застосовані судами обов`язково, але таке застосування у кожній справі повинно бути обґрунтованим, виваженим, таким, що не є формальним, а відповідає суті рішення ЄСПЛ, змісту та характеру правовідносин, що розглядаються. Подібна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійснені. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною 2 статті 353 цього Кодексу.

Отже, наведені норми Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Цивільного кодексу України визначають непорушність права власності (в тому числі приватної) та неможливість позбавлення особи права власності. Водночас, зазначені норми допускають можливість винятку з цього загального правила за умови, коли позбавлення права власності перебачено законом, здійснюється в інтересах суспільства (з мотивів суспільної необхідності) та є пропорційним (зокрема, передбачає компенсацію, відшкодування вартості майна).

Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов`язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб`єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Обмеження позитивних зобов`язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19 зазначила, що тлумачення змісту частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України свідчить про те, що недійсний правочин не створює для сторін тих прав і обов`язків, які він мав створювати, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю. Такими наслідками є відновлення становища сторін, яке існувало до порушення (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином та відшкодування збитків, якщо їх завдано. Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнання судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами.

Отже, при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 08.10.2024 у справі № 911/549/21, від 24.09.2024 у справі № 910/3143/21, від 24.09.2024 у справі № 910/16130/23, від 17.09.2024 у справі № 922/1830/19.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19 також зазначила, що вимога про визнання договору недійсним та застосування наслідків недійсності в порядку, передбаченому статтею 216 Цивільного кодексу України, не може розглядатися як санкція (покарання) лише для однієї із сторін правочину за допущене іншою стороною порушення.

Реституція спрямована на відновлення "status quo ante" у фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов`язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац 2 частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України).

Отже, тлумачення статті 216 Цивільного кодексу України дозволяє стверджувати про те, що позивач, заявляючи позовні вимоги про повернення майна на підставі недійсності договорів купівлі-продажу, фактично заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію навіть у тому випадку, коли буквально позивач вимагає лише повернення йому майна, оминаючи мовчанням питання про повернення відповідачу отриманого позивачем за таким правочином.

Проте прокурором у позові не ставиться питання про повернення відповідачу отриманого за недійсним правочином. Тому, у розглядуваному випадку задоволення позовної вимоги про витребування у ОСОБА_1 спірного нерухомого майна не буде дотриманий справедливий баланс, оскільки покладатиме надмірний індивідуальний тягар на фізичну особу (відсутність обґрунтованої компенсації у зв`язку з позбавленням права на майно), яка добросовісно набула право власності на об`єкти нерухомого майна.

Отже, у випадку задоволення позовних вимог про витребування спірного майна на користь Харківської міської територіальної громади, в свою чергу у ОСОБА_1 як добросовісного набувача виникають правомірні сподівання на обґрунтовану та справедливу компенсацію у відповідному розмірі у зв`язку з позбавленням її права власності на майно.

В цьому аспекті колегія суддів приймає до уваги позицію, висловлену представником Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна та Харківської міської ради, що розмір відповідного відшкодування добросовісному набувачу при поверненні спірних приміщень до комунальної власності, жодним чином не відновить та не покращить економічний інтерес та/або становище територіальної громади м. Харкова.

Таким чином, з одного боку, за обставин відсутності компенсації у зв`язку з позбавленням права власності ОСОБА_1 на спірне майно, на останню буде покладено надмірний та несправедливий тягар відповідальності за дії інших осіб.

Водночас, у випадку проведення обґрунтованого відшкодування на користь вказаної відповідачки за рахунок коштів територіальної громади, прокурором не доведено обставин отримання останньою будь-якого економічного ефекту, а відповідно і захисту державного інтересу внаслідок задоволення позову.

Згідно зі ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Щодо заяв першого, другого та четвертого відповідачів про застосування позовної давності, колегія суддів зазначає про відсутність підстав для її застосування, оскільки, як зазначено вище, позовні вимоги у даній справі не підлягають задоволенню за необгрунтованістю, в той час як за змістом статті 267 Цивільного кодексу України суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог. В такому разі, встановивши те, що позовні вимоги є обґрунтованими, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє в позові саме з підстав спливу позовної давності.

Вказана правова позиція неодноразово викладалась Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, в постановах: від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц; від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц; від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц; від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80); від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61); № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61); від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71); від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134); від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц(пункт 51).

Щодо доводів Харківської міської ради, що визначення фізичної особи ОСОБА_1 , яка не має статусу суб`єкта господарської діяльності співвідповідачем зумовлює віднесення даного спору до юрисдикції цивільних судів, колегія суддів зазначає таке.

Пред`являючи позов, прокурор обґрунтував його порушенням при прийнятті оспорюваного рішення та укладенні оспорюваного договору вимог Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Отже, висловлювання «суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Згідно із частиною першою статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Відповідно до частин другої та третьої статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Частиною першою статті 20 статті 4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду.

Згідно із частиною першою статті 3 Закону України від 4 березня 1992 року № 2163-XII «Про приватизацію державного майна» (далі - Закон № 2163-XII) законодавство України про приватизацію складається з цього Закону, інших законів України з питань приватизації.

Частиною четвертою статті 3 вказаного Закону № 2163-XII також визначено, що відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.

При цьому відповідно до частини першої статті 5 Закону № 2171-XII, на порушення вимог якого посилався у позові прокурор, покупцями об`єктів малої приватизації можуть бути фізичні та юридичні особи, які визнаються покупцями відповідно до Закону № 2163-XII.

Водночас, відповідно до статті 30 Закону № 2163-XII спори щодо приватизації державного майна, крім спорів, які виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції адміністративних судів, вирішуються господарським судом у порядку, встановленому ГПК України.

Таким чином, за загальним правилом, спори щодо приватизації комунального майна відносяться до юрисдикції господарських судів.

Разом з тим, судова практика і раніше була зорієнтована на те, що господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за умови наявності у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом. Господарські суди вирішують усі спори між суб`єктами господарської діяльності, а також спори, пов`язані з приватизацією державного та комунального майна (крім спорів про приватизацію державного житлового фонду).

При визначенні юрисдикції цієї справи слід виходити з характеру спірних правовідносин, прав, свобод та інтересів, за захистом яких звернувся прокурор.

Позовні вимоги прокурора обґрунтовані порушенням при вибутті від власника-територіальної громади міста Харкова спірного мйна вимог чинного на той час законодавства щодо приватизації комунального майна.

Відтак з урахуванням характеру спірних відносин справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а пред`явлення позову, у тому числі до співвідповідача, фізичної особи, яка не є суб`єктом підприємницької діяльності, не змінює правової природи юридичного спору та в цьому випадку не є підставою для вирішення його в порядку цивільного судочинства.

Вказане повністю узгоджується зі статтею 2 Господарського процесуального кодексу України, яка завданням господарського судочинства визначає справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів не тільки юридичних осіб і держави, але й фізичних осіб.

Вказана правова позиція щодо юрисдикції відповідних спорів викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 903/456/18.

Отже, господарський суд першої інстанції внаслідок неправильного застосування норм матеріального права та нез`ясування обставин, що мають значення для справи дійшов помилкового висновку про задоволення позову, у зв`язку з чим апеляційні скарги першого та четвертого відповідачів підлягають задоволенню, а оскаржуване рішення - скасуванню із прийняттям нового рішення про відмову в позові.

Оскільки за результатами апеляційного перегляду справи апеляційні скарги першого та четвертого відповідачів задоволено та відмовлено в позові керівника Новобаварської окружної прокуратури м. Харкова, відповідно до положень статті 129 Господарського процесуального кодексу України витраті зі сплати судового збору за подання позовної заяви та витрати зі сплати судового збору за подання апеляційних скарг покладаються на Новобаварську окружну прокуратуру м. Харкова.

Керуючись ст.ст. 129, 256, 269, 270, 273, п. 2 ч. 1 ст. 275, п. 4 ч. 1 ст. 277, 282-284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Харківської міської ради задовольнити.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Господарського суду Харківської області від 28.11.2024 у справі №922/33/22 скасувати.

Прийняти нове рішення, яким у позові відмовити.

Стягнути з Новобаварської окружної прокуратури м. Харкова (код ЄДРПОУ 02910100823, бульвар Гончарівський, 20 м. Харків, 61004) на користь Харківської міської ради (код ЄДРПОУ 04059243, майдан Конституції, 7) 10896 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги.

Стягнути з Новобаварської окружної прокуратури м. Харкова (код ЄДРПОУ 02910100823, бульвар Гончарівський, 20 м. Харків, 61004) на користь ОСОБА_1 ( РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ) ) 10896 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги.

Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки оскарження до Верховного Суду передбачені статтями 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 14.02.2025.

Головуючий суддя О.А. Пуль

Суддя Я.О. Білоусова

Суддя В.В. Лакіза


Суд	Східний апеляційний господарський суд
Дата ухвалення рішення	06.02.2025
Оприлюднено	18.02.2025
Номер документу	125156800
Судочинство	Господарське
Категорія	Справи позовного провадження Справи у спорах щодо приватизації майна, з них щодо укладення, зміни, розірвання, виконання договорів купівлі-продажу та визнання їх недійсними

Лавренюк Т.А.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

Телеграм Вайбер

Опендатабот для телефону

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

🇺🇦 Зроблено в Україні

Постановавід 06.02.2025 по справі 922/33/22СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

Судовий реєстр по справі —922/33/22

Постанова від 06.02.2025

Постанова
від 06.02.2025 по справі 922/33/22
СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД