Постанова

від 06.02.2025 по справі 163/2400/24

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 163/2400/24 Головуючий у 1 інстанції: Шеремета С. А. Провадження № 22-ц/802/217/25 Доповідач: Киця С. I.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 лютого 2025 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Киці С. І.,

суддів Данилюк В. А., Шевчук Л. Я.,

секретар судового засідання Русинчук М. М.,

з участю представника позивача ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Рівненської сільської ради Волинської області про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_2 , поданою представником ОСОБА_1 , на рішення Любомльського районного суду Волинської області від 12 грудня 2024 року

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_2 в жовтні 2024 року звернувся в суд з позовом до відповідача Рівненської сільської ради про визнання права власності за набувальною давністю. Позов обґрунтовував тим, що у 2012 році він зі згоди Гущанської сільської ради Любомльського (Ковельського) району Волинської області (далі - Гущанська сільська рада) вселився в житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Земельна ділянка під цим будинком належала ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після його смерті будинок пустував, не підтримував у належному стані, а в 2012 році фактично був непридатним для проживання. Зазначив, що після вселення він відновив будинок, зробив ремонт. З моменту вселення будинок, прибудинкова територія, земельна ділянка, на якій розташовувався будинок підтримуються у належному стані. Заволодів чужим майном та продовжує ним володіти вже понад десять років відкрито, безперервно та добросовісно, дбає про нього, утримує його, проводить ремонтні роботи, сплачує комунальні платежі. Після смерті ОСОБА_3 ніхто, окрім нього (позивача) на зазначене майно не претендує. У зв`язку із тим, що оформити правовстановлюючі документи на будинок у позасудовому порядку неможливо, він звернувся до суду із цим позовом. Просив визнати за ОСОБА_2 право на житловий будинок садибного типу загальною площею 42,4 кв. м., житловою площею 20,5 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Любомльського районного суду Волинської області від 12 грудня 2024 року в задоволенні позову відмовлено.

Позивач ОСОБА_2 через свого представника ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу на зазначене рішення суду. Вважає його прийнятим внаслідок неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, із наявними фактами недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав установленими. Висновки суду, що викладені у рішенні, містять невідповідність обставинам справи, норми матеріального права застосовані неправильно, а саме рішення суперечить висновкам Верховного Суду щодо застосування норм права в аналогічних правовідносинах. Зазначив, що суд не прийняв до уваги визнання позову відповідачем Рівненською сільською радою яка є єдиною особою, на права якої може вплинути рішення суду в цій справі, і така позиція суду не лише не відповідає положенням ЦПК України, але й узагалі є незрозумілою через відсутність обґрунтування. Всупереч порядку, встановленому статтею 260 ЦПК України, суд не постановив ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову, що є підставою для скасування судового рішення на підставі статті 376 ЦПК України. Жоден із поданих ним документів не свідчить про те, що йому завжди було відомо про те, хто є власником будинку. Тому помилковим є посилання суду на висновки Верховного Суду, за якими позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником. Обставини у справі, що переглядається, є іншими, адже він не володів майном за волею власника та не знав, хто є власником. Лише після звернення до сільської ради у 2024 році він дізнався про особу власника та про відсутність у нього спадкоємців. Визнання права за набувальною давністю вважає єдиним встановленим законом способом захисту прав позивача, який не порушує прав та законних інтересів жодних осіб. У зв`язку зі смертю в 2007 році, власник - ОСОБА_3 фізично не може володіти цим будинком, як і відмовитися від такого майна. Заповіти не видавалися, спадкова справа не заводилася, на момент смерті колишній власник проживав сам, що свідчить про те, що потенційні власники (спадкоємці) відмовилися від будинку після смерті первісного власника, адже будинок був у крав зношеному стані, або потенційних власників (спадкоємців) просто немає. Та обставина, що спадщина не визнавалася судом відумерлою свідчить про те, що навіть орган місцевого самоврядування не виявив бажання брати на баланс вказаний будинок, тобто фактично відмовився від оформлення на нього прав власності. Висновки суду суперечать висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року в справі № 910/17274/17. Вважає, що ним доведено усю необхідну сукупність визначених частиною першою статті 344 ЦК України умов набуття права власності за набувальною давністю. Просив скасувати рішення Любомльського районного суду Волинської області від 12 грудня 2024 року в цій справі та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

До Волинського апеляційного суду надійшла заява відповідача Рівненської сільської ради про розгляд справи за наявними в ній матеріалами без участі представника відповідача, заперечень щодо позову не мають.

Представник позивача ОСОБА_1 в судовому засіданні суду апеляційної інстанції вимоги апеляційної скарги підтримав, просив її задовольнити з викладених у ній підстав.

Апеляційний суд в складі колегії суддів, заслухавши представника позивача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах вимог та доводів апеляційної скарги, дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення.

Судом першої інстанції встановлено, що згідно з витягом з архівної копії рішення сесії Гущанської сільської ради Любомльського району від 27 грудня 1996 року № 8/1 ОСОБА_3 , що проживає по АДРЕСА_1 , безоплатно передано для обслуговування житлового будинку та для ведення підсобного господарства земельні ділянки розміром 0,25 га та 0,28 га відповідно.

Із витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про смерть № 00047774467 встановлено, що ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Інформація щодо заведення спадкової справи та виданих на її підставі свідоцтв про право на спадщину та щодо заповітів/спадкових договорів щодо спадкодавця ОСОБА_3 ,, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , у Спадкових реєстрах відсутня, що підтверджується наданими приватним нотаріусом Ковельського районного нотаріального округу Волинської області Інформаційними довідками № 79105553, № 79105574 від 12 листопада 2024 року.

Із довідки, виданої Рівненською сільською радою № 597 від 04 вересня 2024 року, встановлено, що ОСОБА_2 з 2012 року і по даний час відкрито користується земельною ділянкою та будинком, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , відновив його та підтримує в належному стані. Земельні ділянки площею 0,25 га та 0,28 га відповідно, розташовані по АДРЕСА_1 належали ОСОБА_3 .

Із довідок № 951/06.28/2-24 від 11 грудня 2024 року та № 220 від 27 листопада 2024 року, виданих Рівненською сільською радою, встановлено, що на день смерті ОСОБА_3 проживав та був зареєстрований сам, а інформація про коло спадкоємців останнього в сільській раді відсутня.

Відповідно до частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17, на яку посилається представник позивача в апеляційній скарзі, зазначено, що «..умовами набуття права власності за набувальною давністю на підставі статті 344 ЦК України є: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна (нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери) право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду. Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

За змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності.

При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном».

У справі, що переглядається, земельні ділянки для обслуговування житлового будинку та для ведення підсобного господарства розміром 0,25 га та 0,28 га відповідно, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , належали ОСОБА_3 , оскільки були набуті ним у порядку приватизації (рішення сесії Гущанської сільської ради Любомльського району від 27 грудня 1996 року № 8/1). Останній, згідно із записами у погосподарській книзі № 2 села Гуща за 2006-2010 року (особовий рахунок № НОМЕР_1 ), був зареєстрований та проживав у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 (про це зазначено у довідці Рівненської сільської ради). Відповідно до копії технічного паспорту житлового будинку його було побудовано 1958 року.

Власник майна ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після його смерті спадкоємців за законом не встановлено, на випадок своєї смерті заповіту спадкодавець не залишав, спадкова справа не заводилася.

У зв`язку із тим, що власник нерухомого майна є померлою особою, останнє не може вважатися безхазяйним навіть тоді, коли немає спадкоємців або спадщину ніхто не прийняв, адже в цих випадках застосовується спеціальна норма про відумерлість спадщини (стаття 1277 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 1277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцезнаходженням нерухомого майна, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходженням основної частини рухомого майна зобов`язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою. У разі якщо на об`єкті нерухомого майна на момент відкриття спадщини знаходиться рухоме майно, що входить до складу спадщини, таке рухоме майно переходить у власність територіальної громади, якій передано нерухоме майно. Заява про визнання спадщини відумерлою може також бути подана кредитором спадкодавця, а якщо до складу спадщини входять земельні ділянки сільськогосподарського призначення - власниками або користувачами суміжних земельних ділянок. У такому разі суд залучає до розгляду справи органи місцевого самоврядування за місцезнаходженням нерухомого майна, що входить до складу спадщини. Особи, які мають право або зобов`язані подати заяву про визнання спадщини відумерлою, мають право на одержання із Спадкового реєстру інформації про заведену спадкову справу та видане свідоцтво про право на спадщину. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцезнаходженням нерухомого майна, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходженням основної частини рухомого майна.

Своєрідність правонаступництва територіальною громадою відумерлого майна виявляється, насамперед, у тому, що таке правонаступництво можливе лише за однією підставою - за законом. Істотною ознакою такого переходу є незалежність його від волі громади: на відміну від інших учасників спадкових правовідносин, громада не має права усунути такий перехід прав, відмовившись від прийняття відумерлого майна. Метою інституту відумерлості є усунення безхазяйності майна та випадків заволодіння спадщиною неуповноваженими на це особами.

Отже, на відміну від права спадкоємців на спадкування спадкового майна (здійснення цивільного права чи інтересу), територіальній громаді належить публічний обов`язок щодо подання заяви про визнання такого майна, який виникає за наявності сукупності юридичних фактів (у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття; сплив одного року з часу відкриття спадщини). З моменту відкриття спадщини територіальна громада (відповідний орган місцевого самоврядування) не має та не може мати жодного інтересу щодо спадщини, який міг би зумовити спір про право, тому підлягають відхиленню доводи апеляційної скарги про те, що територіальна громада не претендує на спадкове майно та не бажає брати його на свій баланс, оскільки така обставина не має юридичного значення в контексті реалізації територіальною громадою покладеного на неї публічного обов`язку щодо ініціювання процедури визнання спадщини відумерлою.

Однак, інтерес територіальної громади в отриманні спадкового майна у власність громади в разі відсутності спадкоємців є наслідком неотримання спадщини будь-ким зі спадкоємців або наслідком їх відсутності взагалі. Територіальна громада є учасником спадкових відносин щодо визначення юридичної долі відумерлої спадщини, яку складають як права, так і обов`язки, що належали спадкодавцю. Тож відумерле майно, на яке правомірно вправі претендувати територіальна громада, складає уся спадкова маса, яка залишилася без спадкоємців за законом або заповітом. Хоч набуття суб`єктивного права у територіальної громади на відумерлу спадщину пов`язується з відповідним висновком суду про відумерлість такої спадщини, для територіальної громади такою самою мірою діятиме принцип, що відумерла спадщина належить територіальній громаді з моменту відкриття спадщини. У спадкових відносинах територіальна громада завжди має правомірні очікування щодо отримання в комунальну власність відумерлого майна, а відтак має речові права на майно, які підлягають захисту, як і право власності у класичному розумінні (ухвала Великої Палати Верховного Суду від 05 вересня 2023 року у справі № 202/5154/21).

Таким чином, житловий будинок, розташований на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , не є безхазяйною річчю, а власник такого майна хоч і втратив право власності у момент своєї смерті ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), однак з дня відкриття спадщини (день смерті спадкодавця) вона, у зв`язку із відсутністю спадкоємців, належить територіальній громаді села Рівне Ковельського району (раніше - села Гуща Любомльського району) Волинської області і така територіальна громада в силу закону не може відмовитися від обов`язку прийняття ним майна, що входить до складу такої спадщини, у порядку визнання її відумерлою.

Позивач ОСОБА_2 в позовній заяві та в апеляційній скарзі вказав, що він вселився у спірний житловий будинок у 2012 році з відома та зі згоди Гущанської сільської ради, на території якої такий будинок розташовувався, і йому було «..повідомлено, що власник давно помер». Твердження позивача про те, що з 2012 року до 2024 року йому не були відомі дані про особу померлого власника житлового будинку не спростовують ту обставину, що йому був відомий сам факт належності до 2007 року будинку іншій особі.

На час заволодіння майном позивач ОСОБА_2 знав і не міг не знати про смерть власника житлового будинку та земельних ділянок і про те, що таке нерухоме майно перебуває у фактичному володінні територіальної громади села Гуща (нині - села Рівне). Надана позивачу за його особистим зверненням усна згода сільської ради на проживання у житловому будинку, що належала ОСОБА_3 , смерть останнього і відсутність у нього спадкоємців, які могли б прийняти спадщину, не давали позивачу підстав для того, щоб вважати користування чужим майном правомірним. Позивач знав та не міг не знати про те, що територіальна громада має публічний обов`язок щодо захисту майна, яке входить до складу спадщини, яка залишилася після смерті ОСОБА_3 , і яку ніхто із можливих спадкоємців не прийняв, і що з моменту відкриття спадщини у територіальної громади виник законний інтерес із отримання в комунальну власність відумерлого майна, а відтак вона має речові права на це майно, які підлягають захисту, що в свою чергу виключає добросовісність заволодіння позивачем зазначеним вище об`єктом нерухомого майна та подальшого користування ним.

Зважаючи на те, що у спорах про визнання права власності за набувальною давністю не діє презумпція добросовісності заволодіння особою чужим майном, тягар доказування добросовісності покладається на особу, яка бажає набути право власності за набувальною давністю.

З поданих позивачем доказів не встановлено, що у позивача ОСОБА_2 не могло бути сумнівів у тому, що на це майно не претендують інші особи (територіальна громада), і що він не знав чи міг не знати що він володіє чужим майном. Не встановлено, що обставини, які обумовили володіння позивача майном, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.

Давність володіння могла б вважатися добросовісною, якщо позивач при заволодінні житловим будинком не знав і не повен був знати про відсутність в нього підстав для набуття права власності, однак таких обставин у справі не встановлено. Неуспадковане нерухоме майно, що розташоване на території територіальної громади, після виконання такою громадою в особі органу місцевого самоврядування публічного обов`язку зі звернення до суду із заявою про визнання спадщини відумерлою, переходить у комунальну власність та може бути приватизована у встановленому законом порядку.

Надана позивачем у якості доказу копія акту показу свідків б/н від 04 вересня 2024 року у якій зазначено, що свідки ОСОБА_4 , ОСОБА_5 підтверджують факт фактичного користування та відкритого володіння позивачем ОСОБА_2 спірною земельною ділянкою і будинком з 2012 року по даний час, відновлення ним будинку та підтримання у належному стані, не є допустимим доказом, оскільки не є показаннями свідків у розумінні статті 90 ЦПК України. Такі свідки не викликалися в судове засідання (ні до суду першої, а ні до суду апеляційної інстанцій) у порядку встановленому статтею 91 ЦПК України не допитувалися.

Сформована на підставі вищезазначеного акту довідка Рівненської сільської ради № 597 від 04 вересня 2024 року (в частині викладення обставин про користування позивачем спірним майном) не є особистими поясненнями відповідача (його представника), а фактично є поясненнями з чужих слів (зі слів свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , які в судовому засіданні не допитувалися).

У матеріалах справи також відсутні докази, які підтверджують безперервне з 2012 року (день та місяць позивач та відповідач не зазначили) і до тепер користування позивачем житловим будинком (докази сплати комунальних платежів, проживання в такому житлі тощо). Покращення будинку: добудова тераси у 2022 році (згідно з техпаспортом) та проведення ремонту будинку (період проведення ремонту будинку не вказаний, докази проведення ремонту за кошт позивача не подано), не свідчать про фактичне тривале володіння позивачем таким майном упродовж зазначених ним 12 років та, хоч і є проявом інтересу до цього нерухомого майна, але не є підставою для набуття права власності за давністю володіння, оскільки не підтверджує ні давність, а ні відкритість володіння чужим майном.

Крім того, позивач вказує, що він «..вселився у житловий будинок.», «..маючи намір його відновити та проживати у ньому..», однак жоден із поданих позивачем доказів не підтверджує факт проживання у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Натомість в усіх процесуальних документах позивач зазначає місце свого проживання за адресою: АДРЕСА_2 , що відповідає місцю реєстрації його проживання, зазначеному у паспорті громадянина України. Така обставина спростовує твердження позивача про постійне, тривале та безперервне користування ним житловим будинком, на який він має намір набути право власності за набувальною давністю, та не дає можливості встановити, у який спосіб позивач здійснював відкрите, постійне, тривале, безперервне панування над цією річчю, як власною з 2012 року.

Таким чином, висновок суду першої інстанції про те, що позивач не довів у сукупності всіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для визнання за ним права власності на житловий будинок за набувальною давністю, є правильним та узгоджується із висновком про застосування норми права, який викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17.

Щодо доводів апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права колегія суддів зазначає таке.

За частинами першою, четвертою статті 206 ЦПК України, позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

У справі, що переглядається, відповідач Рівненська сільська рада 11 листопада 2024 року подала до суду першої інстанції (в межах підготовчого провадження в цій справі) заяву № 866/06.28/2-24 про розгляд справи без участі, у якій, одночасно поінформувала про те, що у неї немає заперечень щодо позову і просила розглядати справу за наявними матеріалами справи без участі їхнього представника. Заяв по суті справи, передбачених статтею 174 ЦПК України, відповідач до суду першої інстанції не подавав.

Заява відповідача про відкладення розгляду справи із зазначенням про відсутність у них заперечень щодо позову не є ні заявою по суті справи, а ні окремою письмовою заявою про визнання відповідачем позову.

Доводи представника позивача про те, що зазначення відповідачем про відсутність заперечень щодо позову свідчить про визнання ним позову колегія суддів відхиляє, оскільки такий висновок зроблений унаслідок помилкового розуміння норм цивільного процесуального закону.

За частиною четвертою статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з положеннями частин першої, другої статті 191 ЦПК України у строк, встановлений судом в ухвалі про відкриття провадження у справі, відповідач має право надіслати суду відзив на позовну заяву і всі письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду), висновки експертів і заяви свідків, що підтверджують заперечення проти позову. У разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Відсутність будь-яких заперечень з боку відповідача щодо заявлених позовних вимог, не є підставою для звільнення від доказування у відповідності до вимог статті 82 ЦПК України саме позивача.

Отже, подання відзиву на позовну заяву чи апеляційну скаргу є правом відповідача, а не обов`язком. Водночас неподання відзиву на позов не може бути кваліфіковано судом як визнання позову та, зокрема, не виключає обов`язку позивача довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог.

Відсутність у відповідача Рівненської сільської ради заперечень проти позову позивача ОСОБА_2 не свідчить про визнання позову в розумінні частини першої статті 206 ЦПК України, а є саме засвідченням відсутності заперечень щодо позову, які могли б бути викладені у відзиві на позовну заяву відповідно до правил статті 191 ЦПК України.

Відповідач у цій справі не подавав ні окремої письмової заяви про визнання позову, а ні будь-якої заяви по суті справи (у тому числі відзиву на позову на заяву).

Тому суд першої інстанції правильно визначився з процесуальним змістом заяви відповідача від 11 листопада 2024 року, не надав відсутності у такого учасника справи заперечень щодо позову значення визнання ним позову і не робив висновків з цього приводу, що свідчить про правильне застосування норм процесуального права.

Колегія суддів принагідно зауважує, що в силу положень частини четвертої статті 206 ЦПК України визнання відповідачем позову є підставою для його задоволення виключно за умови наявності для того законних підстав. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд не приймає таке визнання.

У справі, яка переглядається, відсутні підстави для задоволення позовних вимог, оскільки таке суперечить вимогам закону, що регулюють спірні правовідносини, що правильно констатував суд першої інстанції.

Суд першої інстанції ухвалив рішення з правильним застосуванням норм матеріального права та з додержанням норм процесуального права, підстав для скасування рішення суду немає.

Керуючись ст. ст. 259, 268, 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Любомльського районного суду Волинської області від 12 грудня 2024 року в цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий - суддя

Судді